What do you think?
Rate this book
Битва за Соборність
Серед творів діячів Перших національно-визвольних змагань важко знайти когось не інфікованого марксистськими доктринами. Хіба Скоропадський чи Міхновський… Однак перед Вами спомини Лонгина Цегельського, і тут точно сто відсотків державництва та нуль — соціалістичних експериментів.
Листопадовий зрив. Бої за Львів. Хитросплетіння дипломатичних перемовин. Зустрічі з Гетьманом та Директорією. Прагнення до соборності українських земель. Спроби відкласти на потім усі внутрішні питання та протиріччя. Непримиримість щодо більшовиків. Десятки тем і сотні епізодів, що допоможуть зрозуміти, чому у 1917-1921 роках українцям не вдалося здобути власну державу на уламках двох імперій.
«Битва за Соборність: від легенди до правди» — книга, що цілковито занурить у події сторічної давнини та дасть відповіді на багато питань «чому».
Листопадовий зрив. Бої за Львів. Хитросплетіння дипломатичних перемовин. Зустрічі з Гетьманом та Директорією. Прагнення до соборності українських земель. Спроби відкласти на потім усі внутрішні питання та протиріччя. Непримиримість щодо більшовиків. Десятки тем і сотні епізодів, що допоможуть зрозуміти, чому у 1917-1921 роках українцям не вдалося здобути власну державу на уламках двох імперій.
«Битва за Соборність: від легенди до правди» — книга, що цілковито занурить у події сторічної давнини та дасть відповіді на багато питань «чому».
416 pages, Hardcover
Published February 5, 2022
2 people are currently reading
11 people want to read
About the author
Лонгин Цегельський
1 bookукраїнський громадсько-політичний діяч, дипломат, адвокат, журналіст, видавець
Нащадок двох давніх священичих родів Цегельських та Дзеровичів, син священника Михайла Цегельського і Анізії Дзерович Лонгин Цегельський народився у Кам'янці-Струмиловій (тепер Кам'янка-Бузька Львівської області).
З 1886 року навчався в Академічній гімназії у Львові. У 1894 вступив на юридичний факультет Львівського університету.
У 1898 його скерували до Відня на правничо-адміністративну практику при міністерстві закордонних справ, звідки незабаром його делегували на рік до австрійського посольства в Стокгольмі. Після повернення у Львів захистив докторську дисертацію з міжнародного права.
З 1898 — член літературної секції наукового гуртка «Академічної громади». Був одним з активних учасників українського студентського руху, організатор з'їзду українських студентів у Львові (1899), один з ініціаторів студентських виступів у Львівському університеті (1901) та селянських страйків у Галичині (1902).
У 1899—1902 рр. був членом проводу молодіжної організації «Молода Україна» та одним з редакторів журналу «Молода Україна». Таємний провід, який складався з 10 осіб, започаткував боротьбу за українізацію Львівського університету та один з перших кинув клич боротьби за самостійну Україну.
Після закінчення університету та захисту докторату деякий час займається адвокатською діяльністю, та згодом покидає її і цілком присвячує себе журналістській і громадсько-політичній діяльності.
4 березня 1905 одружився з Ольгою Дуткевич, відомою в той час піаністкою.
Підтримував тісні зв'язки з Миколою Міхновським, видав у Львові його брошуру «Самостійна Україна» (1900). Належав до провідних діячів Української національно-демократичної партії, входив до її керівних органів. У 1907—1908 — видавець і відповідальний редактор газети «Діло», редагував газету «Свобода», у 1915-18 — «Українське слово», відповідальний редактор «Літературно-наукового вісника». У 1901 вийшла з друку його брошура «Русь-Україна і Московщина-Росія», що мала широкий суспільний резонанс (була видана «Просвітою» 3-ма накладами і поширена не тільки на Західній Україні, а на Надніпрянщині)
Член Головної управи товариства «Сокіл», входив у Надзірну раду товариства «Дністер».
На загальних виборах до австрійського парламенту в 1908 році доктор Лонгин Цегельський був обраний заступником посла — львівського адвоката, доктора Генрика Ґабля (від 60-го сільського змішаного округу (Бучач, Підгайці, Монастириська, Вишнівчик) після його смерті в 1909 році заступив на його місце як посол у парламенті. На виборах 1911 року д-р Л. Цегельський здобув мандат по Ярославській окрузі (округ № 67 Радимно — Любачів — Ярослав — Сенява — Порохник — Чесанів), перемігши графа Тарновського (під час першого туру посли не були обрані, оскільки набрали менше половини голосів). У 1913 році його обрали послом до Галицького сейму від Бібрецького повіту. В австрійському парламенті став секретарем української парламентської репрезентації, активно працював у комісії закордонних справ. Як член цієї комісії їздив з дипломатичними місіями, зокрема в 1914 р. був у складі австро-угорської дипломатичної місії в Стамбулі, Софії, Бухаресті.
Обкладинка книги «Русь — Україна а Московщина — Россія. Історично-політична розвідка Льонґіна Цегельського.»
У Стамбулі Цегельський брав участь у декількох зустрічах з турецьким прем'єр-міністром Енвер-пашею. Одним з наслідків цих зустрічей було перевидання у Стамбулі його праці — «Русь-Україна і Московщина-Россія» (Її планували нелегально пересилати з пропагандисткою метою на Наддніпрянську Україну). Лонгин Цегельський також брав участь у дипломатичних поїздках до Берліна і Стокгольма. Очевидно, завдяки цьому в 1914 році в Стокгольмі виходить його книжка «Ukraina sveriges beriglombda bundsforvani» («Україна — колишня шведська союзниця», 180 сторінок), а в 1915 р. у Берліні — праця «Die grossen politischen Aufgaben des Krieges im Osten und die ukrainische Frage».
Ім'я Лонгина Ц
Нащадок двох давніх священичих родів Цегельських та Дзеровичів, син священника Михайла Цегельського і Анізії Дзерович Лонгин Цегельський народився у Кам'янці-Струмиловій (тепер Кам'янка-Бузька Львівської області).
З 1886 року навчався в Академічній гімназії у Львові. У 1894 вступив на юридичний факультет Львівського університету.
У 1898 його скерували до Відня на правничо-адміністративну практику при міністерстві закордонних справ, звідки незабаром його делегували на рік до австрійського посольства в Стокгольмі. Після повернення у Львів захистив докторську дисертацію з міжнародного права.
З 1898 — член літературної секції наукового гуртка «Академічної громади». Був одним з активних учасників українського студентського руху, організатор з'їзду українських студентів у Львові (1899), один з ініціаторів студентських виступів у Львівському університеті (1901) та селянських страйків у Галичині (1902).
У 1899—1902 рр. був членом проводу молодіжної організації «Молода Україна» та одним з редакторів журналу «Молода Україна». Таємний провід, який складався з 10 осіб, започаткував боротьбу за українізацію Львівського університету та один з перших кинув клич боротьби за самостійну Україну.
Після закінчення університету та захисту докторату деякий час займається адвокатською діяльністю, та згодом покидає її і цілком присвячує себе журналістській і громадсько-політичній діяльності.
4 березня 1905 одружився з Ольгою Дуткевич, відомою в той час піаністкою.
Підтримував тісні зв'язки з Миколою Міхновським, видав у Львові його брошуру «Самостійна Україна» (1900). Належав до провідних діячів Української національно-демократичної партії, входив до її керівних органів. У 1907—1908 — видавець і відповідальний редактор газети «Діло», редагував газету «Свобода», у 1915-18 — «Українське слово», відповідальний редактор «Літературно-наукового вісника». У 1901 вийшла з друку його брошура «Русь-Україна і Московщина-Росія», що мала широкий суспільний резонанс (була видана «Просвітою» 3-ма накладами і поширена не тільки на Західній Україні, а на Надніпрянщині)
Член Головної управи товариства «Сокіл», входив у Надзірну раду товариства «Дністер».
На загальних виборах до австрійського парламенту в 1908 році доктор Лонгин Цегельський був обраний заступником посла — львівського адвоката, доктора Генрика Ґабля (від 60-го сільського змішаного округу (Бучач, Підгайці, Монастириська, Вишнівчик) після його смерті в 1909 році заступив на його місце як посол у парламенті. На виборах 1911 року д-р Л. Цегельський здобув мандат по Ярославській окрузі (округ № 67 Радимно — Любачів — Ярослав — Сенява — Порохник — Чесанів), перемігши графа Тарновського (під час першого туру посли не були обрані, оскільки набрали менше половини голосів). У 1913 році його обрали послом до Галицького сейму від Бібрецького повіту. В австрійському парламенті став секретарем української парламентської репрезентації, активно працював у комісії закордонних справ. Як член цієї комісії їздив з дипломатичними місіями, зокрема в 1914 р. був у складі австро-угорської дипломатичної місії в Стамбулі, Софії, Бухаресті.
Обкладинка книги «Русь — Україна а Московщина — Россія. Історично-політична розвідка Льонґіна Цегельського.»
У Стамбулі Цегельський брав участь у декількох зустрічах з турецьким прем'єр-міністром Енвер-пашею. Одним з наслідків цих зустрічей було перевидання у Стамбулі його праці — «Русь-Україна і Московщина-Россія» (Її планували нелегально пересилати з пропагандисткою метою на Наддніпрянську Україну). Лонгин Цегельський також брав участь у дипломатичних поїздках до Берліна і Стокгольма. Очевидно, завдяки цьому в 1914 році в Стокгольмі виходить його книжка «Ukraina sveriges beriglombda bundsforvani» («Україна — колишня шведська союзниця», 180 сторінок), а в 1915 р. у Берліні — праця «Die grossen politischen Aufgaben des Krieges im Osten und die ukrainische Frage».
Ім'я Лонгина Ц
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 of 1 review
June 9, 2024
Незважаючи на відмінні оцінки з шкільного курсу історії України, я не мав жодного уявлення яким саме чином відбулася ЗУНР... ну тобто у мене все ж були якісь базові знання про Листопадовий зрив, про війну з поляками за Львів, ще трохи про Акт Злуки але оце й усе - достатньо хіба щоб вистачило на потрібну оцінку. До того ж, Ужгород (звідки я) не Галичина, а тоді мене властиво могло зацікавити хіба щось про місцеві історичні контексти.
Сьогодні ж, після 10 років життя у Львові, я дуже сподівався, що мемуари Цегельського привідкриють для мене деталі тих подій, та все ж очікував, що як і всякі інші мемуари, які мені траплялися доти, ці буде так само складно читати і це знову затягнеться на довгі місяці.
Реальність же сповна перевершила очікування.
У Цегельського вийшло написати напрочуд живий текст, що провів мене, читача, попри себе, оповідача, крізь буремні дні від 1 листопада 1918 р. до 30 січня 1919 р. - всього лише три місяці. Проте які то були три місяці!
Оповідає пан доктор винятково цікаво, хай скільки б не були ці спогади суб'єктивними. Як секретар (міністр) внутрішніх а потім і зовнішних справ ЗУНР, Цегельський був не лише свідком а й активним актором подій на які ми тепер кажемо історичні. Маємо тут і ніч перевороту у Львові, і потімішню безуспішну боротьбу з поляками за Львів, і УСС, і наступне життя уряду ЗУНР "без" столиці краю, і потім власне ту саму епохально-важливу Злуку.
Проходиться автор по персоналіям часто дуже критично, особливо це помітно на прикладі оцінки діяльності Вітовського про якого, особисто я, по правді, досі знав нічого:
Проте доктор залишається об'єктивним в своїй оцінках та зазначає, що "сказано це не для того щоб принизити пам'ять Д.Вітовського, а для того, щоб закупорити створення невірної й шкідливої легенди-вигадки".
Сильно дісталося (справедливо звісно ж) і учасникам Директорії з "Великої України" - українським соціалістам, що збили Скоропадського з крісла гетьмана в Києві і зайняли управління державою покладаючись на інтереси "пролетаріїв", замість того щоб орієнтуватися в своїй політиці на "куркулів"-хліборобів.
Не обійшлося і без згадок про Закарпаття, одна з яких окремо трагікомічна - згідно опитувань одного американського дипломата більшість місцевих - як їх називає пан дипломат - руснаків в питаннях самоідентифікації "хотіли б належали до "Гамерики", до "Вілсона."
Окремішньо для мене стали цікаві два незнайомі досі цікаві факти про участь моєї батькіщини в подіях тих часів:
1. В першій половині січня 1919р. секретар військових справ полковник Вітовський самовільно почав "окупацію" краю, що тоді адміністративно перебувало в складі "Мадярщини". Інвазія на поїздах далеко не зайшла - було захоплено кілька станцій, наступ зупинено наказом українсього уряду, домовлено з угорцями про мирне розв'язання випадку, а українських війскових взято в "полон" і по тому одразу ж відправлено двома поїздами додому через Лавочне - в одному їхали "полонені", в іншому - їхня зброя.
2. Участь двох делегатів від Закарпаття - Михайла Бращайка (пізніше активний учасник подій пов'язаних з Карпатською Україною 1938-1939) та Степана Клочурака "в святковому акті злуки України на Софійській площі в Києві 22-го січня 1919-го року".
Мене страшенно дратує чути розгони про спадкову окремість (читай сепаратизм) Закарпаття від України, і саме тому подібні факти важливі для мене, бо це зайві аргументи в суперечках з такими тейками.
Так от, Цегельський.
Часто в цих мемуарах доктор вигідно виставляють себе у позиції "а я ж казав", що вже у наш час може трохи виглядати по-піжонськи, адже текст писаний пост-фактум, а заднім числом завжди можна відсіяти непідтверджені сумніви чи рішення. Але я особисто все ж не хотів би залишатися на такій позиції щодо людини яка дійсно стала важливою персоною в державотворенні України.
Будучи задіяним в безпосередньому напрацюванні Акту Злуки з "великоукраїнськими" колегами, секретар Цегелський, звісно ж, має право на будь-які суб'єктивні оцінки, а надто критичні. Йому доводиться вказувати на помилки урядовців як з галицького боку так і з дніпрянського. У, так би мовити, фінальній оцінці колегам з Галичини він закидає, що "...коли треба було вести свою власну політику і рятувати себе, вони сентиментально та утопічно оглядалися на Велику Україну. А коли треба було вже йти з Великою Україною та, сказавши "а" сказати далі "б", то вони завагалися і відмовилися йти з Петлюрою." . Поточній владі в Києві, "придніпрянцям" від Цегельського дістається отаке: "... це є непростимим гріхом української соціалістичної так званої демократії... Вона повалила гетьмана як "узурпатора" й сама захопила владу. Вона зруйнувала консервативний чи помірковано-ліберальний лад, установлений гетьманом, але на цьому місці не навела ніякого порядку - тільки покинула Україну в стані повної анархії та поїхала в Галичину чи в в чужину відпочивати."
Коротше кажучи, мені не властиво так вписуватися за подібну літературу, та цього разу, різануло занадто сильно і я відчуваю потребу відрефлексувати. Дуже вже живий і сильний поточний контекст нового етапу війни з росією... додаткове пояснення своїй реакції я бачу в тому, що таких можливостей як у нас зараз, Україна часів Лонгина Цегельського не мала навіть в теорії, тому добре задокументований приклад втрати державності трігерить і надихає одночасно.
Сьогодні ж, після 10 років життя у Львові, я дуже сподівався, що мемуари Цегельського привідкриють для мене деталі тих подій, та все ж очікував, що як і всякі інші мемуари, які мені траплялися доти, ці буде так само складно читати і це знову затягнеться на довгі місяці.
Реальність же сповна перевершила очікування.
У Цегельського вийшло написати напрочуд живий текст, що провів мене, читача, попри себе, оповідача, крізь буремні дні від 1 листопада 1918 р. до 30 січня 1919 р. - всього лише три місяці. Проте які то були три місяці!
"Від світлих моментів найвищого патріотичного одушевлення, тріумфу та успіху, до чорних хвилин розпуки зневіри та відчаю. І це все за три місяці! Протягом них ми проголосили спільну державу й армію, вели дві війни на двох фронтах. Але протягом них ми і втратили дві столиці, майже всю національну територію..."
Оповідає пан доктор винятково цікаво, хай скільки б не були ці спогади суб'єктивними. Як секретар (міністр) внутрішніх а потім і зовнішних справ ЗУНР, Цегельський був не лише свідком а й активним актором подій на які ми тепер кажемо історичні. Маємо тут і ніч перевороту у Львові, і потімішню безуспішну боротьбу з поляками за Львів, і УСС, і наступне життя уряду ЗУНР "без" столиці краю, і потім власне ту саму епохально-важливу Злуку.
Проходиться автор по персоналіям часто дуже критично, особливо це помітно на прикладі оцінки діяльності Вітовського про якого, особисто я, по правді, досі знав нічого:
... він був мілітарно малоосвіченою людиною, бо добрий та хоробрий сотник - це ще далеко не оперативний штабовик чи організатор армії в підпіллі."
Проте доктор залишається об'єктивним в своїй оцінках та зазначає, що "сказано це не для того щоб принизити пам'ять Д.Вітовського, а для того, щоб закупорити створення невірної й шкідливої легенди-вигадки".
Сильно дісталося (справедливо звісно ж) і учасникам Директорії з "Великої України" - українським соціалістам, що збили Скоропадського з крісла гетьмана в Києві і зайняли управління державою покладаючись на інтереси "пролетаріїв", замість того щоб орієнтуватися в своїй політиці на "куркулів"-хліборобів.
Не обійшлося і без згадок про Закарпаття, одна з яких окремо трагікомічна - згідно опитувань одного американського дипломата більшість місцевих - як їх називає пан дипломат - руснаків в питаннях самоідентифікації "хотіли б належали до "Гамерики", до "Вілсона."
Окремішньо для мене стали цікаві два незнайомі досі цікаві факти про участь моєї батькіщини в подіях тих часів:
1. В першій половині січня 1919р. секретар військових справ полковник Вітовський самовільно почав "окупацію" краю, що тоді адміністративно перебувало в складі "Мадярщини". Інвазія на поїздах далеко не зайшла - було захоплено кілька станцій, наступ зупинено наказом українсього уряду, домовлено з угорцями про мирне розв'язання випадку, а українських війскових взято в "полон" і по тому одразу ж відправлено двома поїздами додому через Лавочне - в одному їхали "полонені", в іншому - їхня зброя.
2. Участь двох делегатів від Закарпаття - Михайла Бращайка (пізніше активний учасник подій пов'язаних з Карпатською Україною 1938-1939) та Степана Клочурака "в святковому акті злуки України на Софійській площі в Києві 22-го січня 1919-го року".
Мене страшенно дратує чути розгони про спадкову окремість (читай сепаратизм) Закарпаття від України, і саме тому подібні факти важливі для мене, бо це зайві аргументи в суперечках з такими тейками.
Так от, Цегельський.
Часто в цих мемуарах доктор вигідно виставляють себе у позиції "а я ж казав", що вже у наш час може трохи виглядати по-піжонськи, адже текст писаний пост-фактум, а заднім числом завжди можна відсіяти непідтверджені сумніви чи рішення. Але я особисто все ж не хотів би залишатися на такій позиції щодо людини яка дійсно стала важливою персоною в державотворенні України.
Будучи задіяним в безпосередньому напрацюванні Акту Злуки з "великоукраїнськими" колегами, секретар Цегелський, звісно ж, має право на будь-які суб'єктивні оцінки, а надто критичні. Йому доводиться вказувати на помилки урядовців як з галицького боку так і з дніпрянського. У, так би мовити, фінальній оцінці колегам з Галичини він закидає, що "...коли треба було вести свою власну політику і рятувати себе, вони сентиментально та утопічно оглядалися на Велику Україну. А коли треба було вже йти з Великою Україною та, сказавши "а" сказати далі "б", то вони завагалися і відмовилися йти з Петлюрою." . Поточній владі в Києві, "придніпрянцям" від Цегельського дістається отаке: "... це є непростимим гріхом української соціалістичної так званої демократії... Вона повалила гетьмана як "узурпатора" й сама захопила владу. Вона зруйнувала консервативний чи помірковано-ліберальний лад, установлений гетьманом, але на цьому місці не навела ніякого порядку - тільки покинула Україну в стані повної анархії та поїхала в Галичину чи в в чужину відпочивати."
Коротше кажучи, мені не властиво так вписуватися за подібну літературу, та цього разу, різануло занадто сильно і я відчуваю потребу відрефлексувати. Дуже вже живий і сильний поточний контекст нового етапу війни з росією... додаткове пояснення своїй реакції я бачу в тому, що таких можливостей як у нас зараз, Україна часів Лонгина Цегельського не мала навіть в теорії, тому добре задокументований приклад втрати державності трігерить і надихає одночасно.
"Читаючи це, серце щемить та болить. А переживати це - серце розривалося. Самостійна й соборна Українська Держава була в наших руках. Усі обставини складалися так, що була можливість утримати та закріпити її, дисциплінувати розбурхані маси, налагодити апарат, здобути міжнародне визнання для неї. Однак у нас не вийшло завершити це. Навпаки, я твердо переконаний, що в даних обставинах ми мали ідеальну нагоду створити самостійну державу. А не вийшло тому, що суб'єктивно ми не доросли. Не доріс політичний розум.
...
Хоч як боляче згадувати, але я щасливий, що я пережив їх - епопею нацї, що народжувалася в болю..."
Displaying 1 of 1 review