"Krājuma centrālā ass ir smalkais sudraba pavediens, kas līdz pēdējai cerībai tur pie dzīvības, apelē pie sirdsapziņas, pienākot pie robežas, aiz kuras viss cilvēciskais neatgriezeniski tiek upurēts dzīvniecisku dziņu un alku vārdā. Asinskārais Cilvēkēdājs – tā kara dēmonu apzīmē rakstniece. Lieki atgādināt, mēs pieaugušie, nevaram norakstīt kara šausmas uz asinskārā Cilvēkēdāja sirdsapziņas. Tā ir mūsu izvēle, bet Poļinas Žerebcovas īsie, vienkāršie un tomēr tik neparastie tēlojumi šodien joprojām ir šis sudraba pavediens, kas sien kopā pagātni ar tagadni un konfrontē mūsu izvēles, apmirdzot ar sudrabainu gaismu, kas nāk no vakardienas ciešanu kausējamās krāsns. Vai šodien mums pietiks cilvēciskas atbildības, gribas un saprāta šim dēmonam nepadoties vēlreiz?" (Ineta Strazdiņa, tulkotāja)
«Тонка сріблиста нить» Поліна Жеребцова, 2016 ⠀ Ми не одні в своїх стражданнях. Наш трагічний досвід не єдиний. Кривавий шлях наших ворогів почався набагато раніше, але ми його завершимо. ⠀ 📌Багатьох сусідів поховали на городі. Я дізналася, що найкраще це вдавалося в ямі, де недавно вибухнув набій. Земля там - пухка й м‘яка, хоч і зима, і копати не довго… І не страшно. ⠀ 📌Ми йшли дорогою, оточеною гігантськими котлованами після глибинних бомб, тих бомб, заборонені гуманістами для замтосування в містах, де є мирні мешканці. Прокляття на голови тих гуманістів, тих, хто винайшов ці бомби, і тих, хто перетворив на пекло наше життя. ⠀ 📌Росіяни нічого не зробили, аби зупинити нашу війну, врятувати нас. Їхні дурнуваті антивоєнні мітинги в Москві були потрібні їм самим, були клрисні їхній репутації, в ліпшому випадку, змушували замислитися заклопотаних перехожих, що пробігали мимо пікетів, та вони не могли змінити систему всередині країни, і бомби падали на нас, наші домівки й сади. ⠀ 📌По радіо передали: місто зітруть з лиця землі. Килимове бомбардування! За методом Дудаєва! Він в Афганістані таке застосував. Тепер повернулося все на круги своя, і бомбують його батьківщину.» ⠀ 📌Люди бродили навколо школи, відгукуючи регтки своїх рідних: перед обстрілом у шкільному підвалі переховувалося близько трьохсот осіб. Та підвал бомба теж пробила. ⠀ Про книжку: «Тонка сріблиста нить — це не просто образ, а символ смерті. Військові називають її «розтяжкою». Підступна, як і сама смерть, бо її викрити може лише несподіваний сонячний промінь — і тоді вона недобре зблисне, бо жертва врятується, а це для смерті — поразка. Нова книга оповідає про дві чеченські війни суворо і несентиментально, і цим проймає до глибин людської тями. От дівчинка школярка приходить з бляшанкою, повною коштовностей, і тихо хвалиться, що брат, ризикуючи життям, приніс дві валізи з ювелірної крамниці. І ризикуючи життям, сивий вчитель мешкає в руїнах великого будинку, де вціліло його житло і де вже не чути рідних голосів. Від голодної смерті рятує розтоплений сніг чи казан юшки, звареної у дворі на багатті, і пошуки харчів у розбомблених будинках, де й можна не помітити «розтяжку». ⠀ #примхливачитака
Щоб читати Поліну Жеребцову, потрібно набратися сміливості. Особливо ж коли ти вже давно прочитала її "Чеченські щоденники" і знаєш, як боляче, дуже боляче, страшенно боляче тобі буде...
Ця книга тривалий час чекала на прочитання. Я її брала до рук, гортала, потім все-таки відкладала... Однак потім, прочитавши "Осляче поріддя", зрозуміла, що, попри біль, у творах Поліни Жеребцової є багато світла й любові, багато людяності, турботи про ближнього (та й чужого) й сподівань на щастя, яке ми часто не в змозі оцінити, не пізнавши горя...
"Тонка сріблиста нить" — збірка дуже різних за тематикою, характером, жанром, настроєм та післясмаком оповідань. Однак їх усі об’єднує одна дуже важлива річ — неабиякий талант авторки. Чи то дивний сон, який наснився маленькій дівчинці, чи то містичне видіння дорослої жінки, чи то коротенька замальовка про одного з численних сусідів у Грозному, чи то майже повість про долю двох (лише двох із тисяч!) дітей, які щезли у круговерті війни, — все, буквально все зачіпає за живе. Щось — образами та метафорами, щось — влучним словом і тонким спостереженням, щось — неймовірним болем, який важко уявити... І перевертає твій світ. Й розширює його. І змушує відчувати трошки інакше, інакше дивитися на людей, інакше чути новини й інакше жити... А це — важливо.
Язик не повертається назвати цю книжку чудовою. Вона - добре написана. Вона про війну, але не надто цинічно (привіт Боровському) і вміру жорстоко. Цієї міри рівно стільки, щоб ніколи не хотіти відчути війну на власній шкурі. Крім всього іншого, вона по дитячому добра... навіть там, де здавалося б добра, не так вже й багато.
Vēl viena grāmata, kuru ļoti grūti novērtēt, liekot zvaigznītes. Ļoti sāpīgs vēstījums par vienas valsts dažādu tautību vērsšanos vienam pret otru. Čečenijas karš notika nu jau pirms vairāk kā 20 gadiem. Šobrīd norisinās citi kari, taču lielākie zaudētāji paliek tie paši - civiliedzīvotāji. Sagrautas mājas, dzīves, sapņi...
Кілька років тому я читав іншу, автобіографічну книгу Поліни Жеребцової, засновану на її дитячих щоденниках, які вона їх писала живучи в місті Джохар, столиці Ічкерії (інша назва міста - Грозний). Поліні випало рости під час двох чеченських воєн, бачити їх на власні очі, пережити такі речі, про які нам навіть страшно подумати. Читати її щоденники було дуже болюче, найперше від того, що важко було усвідомлювати - всі ті жахи, що описані в книзі могли творитися насправді, могли випасти на долю маленької дівчинки. Книга "Тонка срібна нить" складається з коротких історій, теж пов'язаних тематикою чеченських воєн. Але ці історії вже не можна назвати автобіографічними, хоча вони і засновані на реальних фактах. Скоріше це історії про людей, які оточували Поліну в ті часи. Щось вона бачила на свої очі, щось почула, а щось уявила. Проте від цього менш моторошно не стає. Дівчині дуже не пощастило народитися росіянкою в Чечні. Вона не потрібна була росії (їм взагалі байдуже на своїх людей), та і для чеченців вона була чужою, постійним нагадуванням що їх землі заселені чужинцями. Я читав і дивувався дикостям, які чинили обидві сторони конфлікту, намагався зрозуміти навіщо люди були такими жорстокими. Ну з росіянами все ясно. Патологічні вбивці і ґвалтівники через свій імперський шовінізм, вони просто не уявляють війну іншою. Для них це можливість підкорити слабшого, принизити вільного, забрати, вкрасти, нажитися на чужому горі. І не тільки я так думаю, сама Поліна вустами героїні однієї з історій каже:
"Є люди й Нелюди, - не замислюючись, відповіла Фатіма, - серед усіх віросповідань і національностей. Та росіяни - особливе зло. Раніше я думала, що всі росіяни - зло, а тепер думаю, що поганці трапляються в кожному народі, просто серед росіян їх дуже багато!"
Навіщо ж жорстокими були чеченці? Окрім звичайного озлоблення від війни, окрім бажання вигнати окупанта з своєї землі, чи були у них ще інші мотиви, що змушували чинити дії, які виходять за рамки звичайних. Де взагалі закінчується межа необхідної на війні жорстокості? В часи мого дитинства, коли я жив в мирній Україні, а Поліна Жеребцова ховалася від обстрілів в підвалах будинків, по телевізору нам розповідали про жахливих і страшних чеченців, які різали ножами бідних і нещасних російських 18-річних солдатів. В уяві поставав образ бездушного кавказця, вбивці, ґвалтівника, злочинця. Та з часом, читаючи про ту війну, дізнаючись більше я зрозумів, що "нещасні російські солдати" бомбардували мирні міста і села, без суду і слідства розстрілювали військових і мирне населення, мародерствували, ґвалтували і вбивали. Жорстокість військових Ічкерії, була викликана діями самих росіян. Але в тисячі разів підсилена війною ця жорстокість перетнула всі можливі межі. Отруєні безкарністю і можливістю чинити зло, чеченці пустилися берега і вже самі почали давати росіянам причину мститися. Поліна Жеребцова дуже реалістично змальовує до чого призводить таке взаємне насилля. Своїми історіями вона ніби застерігає нас від втрати моральних орієнтирів під час захисту своєї землі від окупанта. Поліна на прикладі Чечні нагадує і нам, українцям, навіщо ми боремося з росіянами. Але кожен герой її історій застерігає щоб ми пам'ятали про мету цієї боротьби. Мета не знищити, а побудувати Україну, зробити те, що не вдалося більшості чеченців, виграти війну не ціною своєї душі, пам'ятати своїх героїв і не дозволяти їм зникати:
"Люди прагнули незалежності - і не знали, що з нею вдіяти: до влади знову прийшли охочі поживитися. У Чечні всім правлять клани, і важливо на якій горі ти народився та хто твої предки. Мало лишилося героїв."
Поліна Жеребцова — жінка, яка винесла з Чечні свідчення війни.
Її очима я бачила руйнування Грозного, спостерігала за виживанням людей у місті на сторінках книги "Мураха у скляній банці: чеченські щоденники" від КСД.
Це об'ємна, страшна і дуже реалістична книга. Інакше бути не може, бо вся книга — це щоденники.
Спершу прості кострубаті речення молодшої школярки, пізніше — зрілі роздуми рано подорослішавшої під дулом війни дівчини.
Ця книга заслуговує окремого відгуку і я обов'язково поділюся з вами цією знахідкою, яка, на диво, зовсіс не популярна у читачів і читачок України, але така важлива і жива.
Книга на фото — інший текст. Тут авторка вклала свій художній хист, розкривши воєнні замальовки в оповіданнях.
Ось діти граються у бойовиків і терористів. Ось дівчинка крадеться з мамою до єдиної криниці в Грозному, сподіваючись, що наступна куля теж пролетить повз. А там під руїнами — школа. Колись там вчились діти.
І хоч це художні тексти, я відчувала тут той документальний стиль очевидиці із щоденників. Читаєш і розумієш: кожне слово — пережите. Кожна думка — реальна. Кожне оповідання — історія з життя Грозного, зруйнованого, знищеного в попелі війни.
Познайомтеся з цією жінкою.
Вона несе правду про свою війну, вона зберегла на сторінках своїх текстів стільки страху і надії, що ви відчуєте їх між рядками, буквами, між сказаним і несказаним.
Es šo grāmatu lasīju Latviski, un lai gan pašā sākumā es galīgi nesapratu par to ir runa, pēc tam grāmata palika daudz interesantāka. Es biju gaidījusi ka 33 stāsti no čečenijas dienasgrāmatas būs rakstīti no karavīru puses, un tajos būs maz vietas tēlainībai, taču beigās grāmatas stāsti ļoti labi parādīja izjūtas un notiekošo caur diezgan mākslinieciskiem stāstiem. Manu prāt šī grāmata ļoti labi ļauj iejusties kara darbībās, kā vienkārši parastam cilvēkam. Likās ļoti interesanti novērot kā dažādas ticības sadzīvo viena ar otru un cik daudz tām tomēr ir kopīgs. Es ieteiktu izlasīt šo grāmatu kādam, kas tiešām meklē grāmatu kurā var iejusties un pārdzīvot līdzī grāmatas varoņiem.
Не перша прочитана мною книга Прліни Жеребцової. Але ця, мабуть, далася мені найтяжче, бо це страшна по своїй суті, книга про війну і смерть очима дівчинки-підлітка. Стільки в ній горя, болю і людських страждань, що спокійно сприймати прочитане просто неможливо - воно проходить крізь тебе, і ці жахливі історії авторки ще довго не відпускають.