What do you think?
Rate this book
По тих, хто вижив, стрілятимемо ще
Якщо ви вважаєте, що Італія — це тільки сонце, море, пальми, пісок і «дольче віта», ви глибоко помиляєтеся.
В Італії теж є своя провінція, глухі села з їхнім патріархальним устроєм, де днями, тижнями, роками нічого не відбувається, час тягнеться спроквола, як густа гумова маса, що засмоктує, притупляє, змушує втратити волю, забути про амбіції і прагнення до кращого життя.
І що накажете робити в такому місці розумному, вдумливому вісімнадцятирічному хлопчині, який любить сидіти над книжками, читає в оригіналі давньогрецьких філософів, готується вступити в університет і мріє написати бестселер? Як жити у колі отупілих від щоденних дріб’язкових чвар родичів та сусідів, чиє головне прагнення — набити собі пузо, випити чарку, а то і дві, й наслухатися масних дотепів за столом? Як вижити, не опуститись, не отупіти, не зрадити своїх мрій?
На жаль, таке вдається небагатьом. А коли й виходить, то одного дня доводиться повернутися туди, де на тебе чатує твоє нездоланне минуле.
Про все це, про «трагедію по сусідству» — роман молодого італійського письменника з сонячної Тоскани Клаудіо Лаґомарсіні.
Книга вийшла у фінал престижної літературної премії «Стреґа» 2020 року.
В Італії теж є своя провінція, глухі села з їхнім патріархальним устроєм, де днями, тижнями, роками нічого не відбувається, час тягнеться спроквола, як густа гумова маса, що засмоктує, притупляє, змушує втратити волю, забути про амбіції і прагнення до кращого життя.
І що накажете робити в такому місці розумному, вдумливому вісімнадцятирічному хлопчині, який любить сидіти над книжками, читає в оригіналі давньогрецьких філософів, готується вступити в університет і мріє написати бестселер? Як жити у колі отупілих від щоденних дріб’язкових чвар родичів та сусідів, чиє головне прагнення — набити собі пузо, випити чарку, а то і дві, й наслухатися масних дотепів за столом? Як вижити, не опуститись, не отупіти, не зрадити своїх мрій?
На жаль, таке вдається небагатьом. А коли й виходить, то одного дня доводиться повернутися туди, де на тебе чатує твоє нездоланне минуле.
Про все це, про «трагедію по сусідству» — роман молодого італійського письменника з сонячної Тоскани Клаудіо Лаґомарсіні.
Книга вийшла у фінал престижної літературної премії «Стреґа» 2020 року.
- GenresFiction
192 pages, Kindle Edition
Published March 1, 2022
4 people are currently reading
173 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 31 reviews
December 14, 2025
Non sarà il migliore romanzo dell'anno in assoluto, ma di certo è il più ganzo
Ho letto questa frase nella breve recensione di Malacorda. Lavorassi per Fazi, le chiederei la liberatoria per usarla a mo’ di fascetta. Confesso che l’aggettivo “ganzo” ha avuto il suo peso, ho pensato che lo avesse scelto per riferirsi alla regione in cui si svolgeva la vicenda. In quella regione “ganzo” è anche il nome dell’amante segreto. Ne “Ai sopravvissuti spareremo ancora” di amanti ce ne sono due e sono tutt’altro che segreti. Uno è amante della madre, l’altro della figlia. Siamo al cospetto di due famiglie allargate e confinanti, in un periodo che sembrerebbero gli anni 70 e che invece è l’inizio di questo millennio.
Per raccontare di queste due famiglie, l’autore usa uno degli stratagemmi più redditizi della letteratura: il ritrovamento di un manoscritto.
In una scatola di cartone ci sono cinque quaderni vergati con calligrafia minuta da Marcello, il fratello di colui che li scopre. A trovarli è “Il salice”, hanno affidato a lui il compito ingrato di scegliere cosa buttare di ciò che è rimasto nella vecchia casa di famiglia appena venduta.
L’incipit è accattivante, lo svolgimento forse conta troppe divagazioni, storie colorite che si intersecano alla trama principale fino a pasticciarla un po’. Sono sorrette da un buon italiano e da un uso molto parsimonioso del dialetto. Io credo che sia stata forte la tentazione di usarlo e faticoso il lavoro per evitarlo. Tale scelta ha reso la storia meno locale, le ha dato un ambito nazionale. Cosa succede nel libro? Molte cose di piccolo conto che sommandosi ne determinano una tanto grave da inghiottirle tutte.
Colonna sonora:
Marlene Kuntz – A fior di pelle
https://youtu.be/T76cnOmfcX0?si=ip1K8...
Ho letto questa frase nella breve recensione di Malacorda. Lavorassi per Fazi, le chiederei la liberatoria per usarla a mo’ di fascetta. Confesso che l’aggettivo “ganzo” ha avuto il suo peso, ho pensato che lo avesse scelto per riferirsi alla regione in cui si svolgeva la vicenda. In quella regione “ganzo” è anche il nome dell’amante segreto. Ne “Ai sopravvissuti spareremo ancora” di amanti ce ne sono due e sono tutt’altro che segreti. Uno è amante della madre, l’altro della figlia. Siamo al cospetto di due famiglie allargate e confinanti, in un periodo che sembrerebbero gli anni 70 e che invece è l’inizio di questo millennio.
Per raccontare di queste due famiglie, l’autore usa uno degli stratagemmi più redditizi della letteratura: il ritrovamento di un manoscritto.
In una scatola di cartone ci sono cinque quaderni vergati con calligrafia minuta da Marcello, il fratello di colui che li scopre. A trovarli è “Il salice”, hanno affidato a lui il compito ingrato di scegliere cosa buttare di ciò che è rimasto nella vecchia casa di famiglia appena venduta.
L’incipit è accattivante, lo svolgimento forse conta troppe divagazioni, storie colorite che si intersecano alla trama principale fino a pasticciarla un po’. Sono sorrette da un buon italiano e da un uso molto parsimonioso del dialetto. Io credo che sia stata forte la tentazione di usarlo e faticoso il lavoro per evitarlo. Tale scelta ha reso la storia meno locale, le ha dato un ambito nazionale. Cosa succede nel libro? Molte cose di piccolo conto che sommandosi ne determinano una tanto grave da inghiottirle tutte.
Colonna sonora:
Marlene Kuntz – A fior di pelle
https://youtu.be/T76cnOmfcX0?si=ip1K8...
June 10, 2020
“È l’intonaco color pesca, la siepe del pitosforo, il ghiaino bianco, omogeneo e abbacinante delle nostre case. Sono le taccole in umido e che abbiamo mangiato al gazebo, e i racconti piccanti che ci siamo scambiati, e l’aria che abbiamo respirato. Presi da soli, sono tutti ingredienti innocui, vagamente pittoreschi. Insieme hanno creato una miscela di cui nessuno di noi poteva sospettare il potenziale esplosivo.”
Il narratore ritorna, a distanza di svariati anni, nei luoghi dove ha vissuto infanzia e adolescenza per vendere la casa che fu teatro degli avvenimenti di cui verremo a poco a poco a conoscenza tramite i quaderni di Marcello, il fratello maggiore, al tempo quasi diciottenne.
Si apre così il sipario sul teatrino delle relazioni familiari e di quelle tra vicini di casa in una cittadina della provincia toscana. Relazioni segnate dalla potenza e dal peso della mentalità comune, e poi dalla superficialità e dalla grettezza, dall’aggressività, dai lazzi volgari o stupidi e infine dall’ancestrale competizione tra maschi.
Marcello però non è così: appartato, studioso, con la seria aspirazione a diventare uno scrittore. Il suo romanzo lo sta ricavando da quello spettacolo quotidiano che gli viene offerto da famiglia e vicini di casa. E così lui osserva e scrive, scrive, riempie quaderni.
Insieme al narratore saranno quei quaderni che noi leggeremo e attraverso i quali, con spirito arguto, distacco professionale e impietoso (che cela anche una segreta sofferenza), ci verranno raccontati gli eventi che si svolsero là, nell’estate del 2002 e che furono densi di conseguenze inattese.
Il romanzo d’esordio di Lagomarsini stupisce per la disinvoltura con cui una scrittura avvincente è capace di catturare l’attenzione del lettore, immergendolo fin da subito in un mondo che sembra di vedere e toccare in ogni istante. Procedendo verso lo svelamento degli eventi raggiungiamo infine anche il significato del titolo: ammonimento e minaccia, aleggia come un corvo sopra tutta la storia per rivelare infine la sua amara sorpresa.
Il narratore ritorna, a distanza di svariati anni, nei luoghi dove ha vissuto infanzia e adolescenza per vendere la casa che fu teatro degli avvenimenti di cui verremo a poco a poco a conoscenza tramite i quaderni di Marcello, il fratello maggiore, al tempo quasi diciottenne.
Si apre così il sipario sul teatrino delle relazioni familiari e di quelle tra vicini di casa in una cittadina della provincia toscana. Relazioni segnate dalla potenza e dal peso della mentalità comune, e poi dalla superficialità e dalla grettezza, dall’aggressività, dai lazzi volgari o stupidi e infine dall’ancestrale competizione tra maschi.
Marcello però non è così: appartato, studioso, con la seria aspirazione a diventare uno scrittore. Il suo romanzo lo sta ricavando da quello spettacolo quotidiano che gli viene offerto da famiglia e vicini di casa. E così lui osserva e scrive, scrive, riempie quaderni.
Insieme al narratore saranno quei quaderni che noi leggeremo e attraverso i quali, con spirito arguto, distacco professionale e impietoso (che cela anche una segreta sofferenza), ci verranno raccontati gli eventi che si svolsero là, nell’estate del 2002 e che furono densi di conseguenze inattese.
Il romanzo d’esordio di Lagomarsini stupisce per la disinvoltura con cui una scrittura avvincente è capace di catturare l’attenzione del lettore, immergendolo fin da subito in un mondo che sembra di vedere e toccare in ogni istante. Procedendo verso lo svelamento degli eventi raggiungiamo infine anche il significato del titolo: ammonimento e minaccia, aleggia come un corvo sopra tutta la storia per rivelare infine la sua amara sorpresa.
January 23, 2020
Ma che bella sorpresa questo libro! L’ho divorato in due sere, non riuscivo proprio a staccarmi dalle pagine. Una storia che pur trattando del quotidiano riesce ad essere magnetica e coinvolgente. Lagomarsini è uno scrittore esordiente che sa il fatto suo, con una scrittura senza fronzoli ma chiara e fluida costruisce una storia estremamente attuale.
Una famiglia allargata, i suoi vicini, il giardino, le belle giornate d’estate, il gazebo e il mare fanno da sfondo a una storia che è tutto, fuorché spensierata e felice. Perché Lagomarsini attraverso i suoi personaggi denuncia il male ancora radicato nella nostra società: ovvero l’ipocrisia, il sessismo, l’ignoranza, e l’omofobia.
Il tutto culmina con un finale perfetto ed estremamente significativo.
Super consigliato!
Una famiglia allargata, i suoi vicini, il giardino, le belle giornate d’estate, il gazebo e il mare fanno da sfondo a una storia che è tutto, fuorché spensierata e felice. Perché Lagomarsini attraverso i suoi personaggi denuncia il male ancora radicato nella nostra società: ovvero l’ipocrisia, il sessismo, l’ignoranza, e l’omofobia.
Il tutto culmina con un finale perfetto ed estremamente significativo.
Super consigliato!
October 4, 2025
Forse non sarà il migliore romanzo dell'anno in assoluto, ma di certo è il più ganzo so far. Ganzo perché ha abbastanza faccia tosta per chiamare le cose con il loro nome. E nella sezione "storie di realtà, storie di quando qualcosa va a male", non tutti sono capaci di farlo con i toni giusti.
May 18, 2023
"Тепер я можу читати що завгодно" - виринала така думка, після кожного читання цієї книги.
В декреті втома фізична, а от мозок вільний від розумової праці, тому легко читаються книги в французькому стилі: без гострого сюжету, сенсового навантаження, герої яких здебільшого їдять і розмовляють.
Дана книга про Італію, події плавно закручуються в гострий сюжет, що вибухає наприкінці. І саме вкінці я зрозуміла, що це хороша книга, вона винагороджує читача усіма закладеними сенсами лише накінець. Книга про людей, багато історій, багато образів і характерів. Рада, що вона трапилась мені. Я звикла до цих героїв, звикла проводити з ними їхні вечері у свої ранки. Мені не вистачатиме цього розумного головного героя.
Розв'язка всіх загадок лежить на поверхні, але фінал всеодно торкає.
Книга для відпуски, для відпочившого розуму і вільної від думок голови.
В декреті втома фізична, а от мозок вільний від розумової праці, тому легко читаються книги в французькому стилі: без гострого сюжету, сенсового навантаження, герої яких здебільшого їдять і розмовляють.
Дана книга про Італію, події плавно закручуються в гострий сюжет, що вибухає наприкінці. І саме вкінці я зрозуміла, що це хороша книга, вона винагороджує читача усіма закладеними сенсами лише накінець. Книга про людей, багато історій, багато образів і характерів. Рада, що вона трапилась мені. Я звикла до цих героїв, звикла проводити з ними їхні вечері у свої ранки. Мені не вистачатиме цього розумного головного героя.
Розв'язка всіх загадок лежить на поверхні, але фінал всеодно торкає.
Книга для відпуски, для відпочившого розуму і вільної від думок голови.
November 29, 2025
Ma si, dai, è quel che immaginavo.
Libro da spiaggia, bassa concentrazione e poca voglia. Scritto per scrivere, senza esigenze, senza messaggi, senza potenza, senza il bisogno di significare qualcosa però
Però la trovata del libro nel libro è una pistola carica e puntata sul gran finale, che riesce bene.
Non credo assolutamente questo sia un buon libro ma è sicuramente un buon modo di passare il tempo sotto l'ombrellone, tra un tuffo e una birretta.
Libro da spiaggia, bassa concentrazione e poca voglia. Scritto per scrivere, senza esigenze, senza messaggi, senza potenza, senza il bisogno di significare qualcosa però
Però la trovata del libro nel libro è una pistola carica e puntata sul gran finale, che riesce bene.
Non credo assolutamente questo sia un buon libro ma è sicuramente un buon modo di passare il tempo sotto l'ombrellone, tra un tuffo e una birretta.
January 10, 2023
Місцями був перебір із підлітковою злістю.
May 24, 2023
Чудова і захоплююча книга. Прочитала на одному диханні.
January 30, 2020
Gli incontri e gli accoppiamenti si verificano con la naturalezza di ciò che è ineluttabile. Non c’è forzatura, colpa o peccato.
Il romanzo d’esordio di Lagomarsini era, per quanto mi riguarda, asettico. Ma le innumerevoli recensioni che trascinarono il lettore da un luogo ad un altro, come oggetti materiali che non riescono a trovare una loro collocazione precisa, di tanto si fermavano a riposare dinanzi a me, obbedendo ai riflessi meccanici di una lettrice avida di sapere e conoscenza.
Fu in un pomeriggio estremamente mite e freddo, circa cinque giorni dopo la sua imminente pubblicazione, che il romanzo di Lagomarsini illuminò il mio viso di una luce non accecante o magnetica ma calda: questa barriera su cui sembrava fosse circondato il romanzo continuava ad essermi estranea e questa motivazione mi avrebbe spinta a superare qualunque dubbio o remora per raggiungere quest’Isola che non c’è. La salita era progressiva, stancante, faticosa, da dove la osservai, e la storia e la sua anima molto diversi dalla mia. Persino il carattere e il modo per come è stato raccontato ben presto mi si presentarono con sfumature diverse, malgrado i legami su cui sembrava poggiarsi e che aveva già fatto strage nei cuori di molti… disgraziatamente, non nel mio. La storia racchiusa in queste pagine banchetta con quella di altri pilastri della letteratura italiana, per citarne qualcuno, La cognizione del dolore di Carlo Emilio Gadda, e sotto alcuni aspetti si sposa discretamente a certi dettami letterari. Viaggia, esplode alcuni concetti filosofici ed individuali, e dirige la sua attenzione su versanti moderni ma mentalmente opposti.
Lo scenario è molto simile a quello di tanti altri romanzi che vi sono in circolazione, e che in buona parte consegue la mia personalissima valutazione. Ai sopravvissuti spareremo ancora discende furiosamente e con una certa violenza nel cuore di una famiglia comune, e lo fa percorrendo ogni momento o evento come piccole grandi tragedie che sconvolgeranno l’universo personale di chiunque. E, in questa irreprensibile scarpata, abbracciò il punto focale di una matassa, ora conclusasi ma inizialmente irrimediabilmente indistricabile. Sarebbe stata davvero mozzafiato la vista se non ci fosse stato troppo, troppa lentezza, troppi momenti di noia, oppressione, in cui sebbene la scrittura è un surrogato per vivere meglio, quali sono stati gli effetti? Imboccare un’altra strada, senza alcuna certezza, sebbene di elementi positivi ce ne sono stati ben pochi? Purchè un romanzo possa “svelare” ciò, è necessario vivere una sorta di catarsi che ci permetta di osservare e vedere diversamente le cose. In verità, niente di malvagio ma che non si è sposato con i miei personalissimi gusti di lettrice che ama abitare in quei luoghi in cui i personaggi subiscono una certa crescita, se ne stanno lì fermi, sui loro passi, volgendosi a guardare indietro.
Claudio Lagomarsini posa gli occhi a lungo su un frammento di vita e le intermitenze di cui ogni tanto siamo soggetti a subire. Cosa succede quando si vive in un mondo così ingarbugliato, provocatorio, violento e che determina un processo incolmabile, esaminato disordinatamente e senza organizzazione, ma con sensibilità e consapevolezza? Perché l’essere umano è spesso meschino e disonesto, predatore violento, accapparatore di qualunque forma umana, di cui io stessa sto scoprendo pian piano. Avverto quel forte disagio che divarica ciò che è reale e ciò che non lo è, e sebbene ci si aggrappi alle illusioni la vita è ricca di ostacoli a cui si cerca di tenere testa con coraggio e lealtà. La letteratura ci pone dinanzi a una serie di domande, e, una fra tutte, quella che racchiude il fondamento principale dell’intera esistenza umana: perché impossibilitati a non spiccare il volo? Seppure i segreti del cuore sono innumerevoli e talvolta illogici, è necessario affannarsi prima di percorrere un percorso che possa farci rinascere.
L’autore, giovanissimo ma ambizioso, accende meccanimente un lume nel panorama della letteratura italiana, che conserva a singhiozzo e con freddezza argomenti attuali che non cascano sul banale ed esaminano tutto ciò che incontrano nella vita. Tuttavia, dimentica di dargli un anima, una forma, che sin dall’inizio avevo compreso come io e lui stavamo viaggiando su due binari opposti. Eppure, la sua particolarità è racchiusa nel modo per come è stato raccontato. Semplice, ma deciso e tagliente che risponde alle frasi dettate dal cuore fragile ma incompreso di Marcello, dietro al quale si nascondono le vicende di un viaggio che non ha un suo inizio ne una sua fine ma che lascia trasparire lievi emozioni. Certamente aspetti biografici dello stesso autore, che meditò accuratamente e con un certo stile.
Quella di Lagomarsini è la fievole luce di una storia che, man mano mi immergevo nella sua lettura, si è accesa sulle vicende di una famiglia comune ma che, via via, ha perso la sua vitalità. Per nulla accecante, sin dal principio, ma alimentata inizialmente dall’idea che la scrittura potesse essere quel salvagente a cui aggrapparsi dinanzi a un mare in tempesta. Eppure, nonostante ci costringe a rimanerne assorti non riuscirà a parlare per più di venti pagine; il fragore, la violenza di eventi che scuotono gli animi era azzerrato unicamente da sprazzi di vita in cui i ricordi divengono l’unico appiglio a cui aggrapparsi. Il sentiero percorso è stato così scomodo, talvolta insopportabile e oppressivo, che le lodi cui sono state riservate a questo romanzo sono ancora incomprensibili; sotto certi aspetti, l’autore ha propinato quella ventata di aria fresca che ogni tanto io stessa desidero riscontrare nella lettura di certi romanzi.
Le sue intenzioni furono chiare sin dall’inizio, e pur quanto oneste e importanti, ha acquisito una forma che non si è sposata con i miei gusti. Eppure, tutto sommato, non sono preoccupata né addolorata. Certi bei visi, lievamente vigorosi dall’esperienza, diventano più scuri o più belli a seconda di come li si vede; quello di Lagomarsini possiede poca esperienza, ma smarrisce chi legge in una sorta di zona morta che tuttavia acquisterà un certo vigore. Una certa forza che è la chiave di ciò che alla fine ha consentito di tenerne salde le fondamenta.
Il romanzo d’esordio di Lagomarsini era, per quanto mi riguarda, asettico. Ma le innumerevoli recensioni che trascinarono il lettore da un luogo ad un altro, come oggetti materiali che non riescono a trovare una loro collocazione precisa, di tanto si fermavano a riposare dinanzi a me, obbedendo ai riflessi meccanici di una lettrice avida di sapere e conoscenza.
Fu in un pomeriggio estremamente mite e freddo, circa cinque giorni dopo la sua imminente pubblicazione, che il romanzo di Lagomarsini illuminò il mio viso di una luce non accecante o magnetica ma calda: questa barriera su cui sembrava fosse circondato il romanzo continuava ad essermi estranea e questa motivazione mi avrebbe spinta a superare qualunque dubbio o remora per raggiungere quest’Isola che non c’è. La salita era progressiva, stancante, faticosa, da dove la osservai, e la storia e la sua anima molto diversi dalla mia. Persino il carattere e il modo per come è stato raccontato ben presto mi si presentarono con sfumature diverse, malgrado i legami su cui sembrava poggiarsi e che aveva già fatto strage nei cuori di molti… disgraziatamente, non nel mio. La storia racchiusa in queste pagine banchetta con quella di altri pilastri della letteratura italiana, per citarne qualcuno, La cognizione del dolore di Carlo Emilio Gadda, e sotto alcuni aspetti si sposa discretamente a certi dettami letterari. Viaggia, esplode alcuni concetti filosofici ed individuali, e dirige la sua attenzione su versanti moderni ma mentalmente opposti.
Lo scenario è molto simile a quello di tanti altri romanzi che vi sono in circolazione, e che in buona parte consegue la mia personalissima valutazione. Ai sopravvissuti spareremo ancora discende furiosamente e con una certa violenza nel cuore di una famiglia comune, e lo fa percorrendo ogni momento o evento come piccole grandi tragedie che sconvolgeranno l’universo personale di chiunque. E, in questa irreprensibile scarpata, abbracciò il punto focale di una matassa, ora conclusasi ma inizialmente irrimediabilmente indistricabile. Sarebbe stata davvero mozzafiato la vista se non ci fosse stato troppo, troppa lentezza, troppi momenti di noia, oppressione, in cui sebbene la scrittura è un surrogato per vivere meglio, quali sono stati gli effetti? Imboccare un’altra strada, senza alcuna certezza, sebbene di elementi positivi ce ne sono stati ben pochi? Purchè un romanzo possa “svelare” ciò, è necessario vivere una sorta di catarsi che ci permetta di osservare e vedere diversamente le cose. In verità, niente di malvagio ma che non si è sposato con i miei personalissimi gusti di lettrice che ama abitare in quei luoghi in cui i personaggi subiscono una certa crescita, se ne stanno lì fermi, sui loro passi, volgendosi a guardare indietro.
Claudio Lagomarsini posa gli occhi a lungo su un frammento di vita e le intermitenze di cui ogni tanto siamo soggetti a subire. Cosa succede quando si vive in un mondo così ingarbugliato, provocatorio, violento e che determina un processo incolmabile, esaminato disordinatamente e senza organizzazione, ma con sensibilità e consapevolezza? Perché l’essere umano è spesso meschino e disonesto, predatore violento, accapparatore di qualunque forma umana, di cui io stessa sto scoprendo pian piano. Avverto quel forte disagio che divarica ciò che è reale e ciò che non lo è, e sebbene ci si aggrappi alle illusioni la vita è ricca di ostacoli a cui si cerca di tenere testa con coraggio e lealtà. La letteratura ci pone dinanzi a una serie di domande, e, una fra tutte, quella che racchiude il fondamento principale dell’intera esistenza umana: perché impossibilitati a non spiccare il volo? Seppure i segreti del cuore sono innumerevoli e talvolta illogici, è necessario affannarsi prima di percorrere un percorso che possa farci rinascere.
L’autore, giovanissimo ma ambizioso, accende meccanimente un lume nel panorama della letteratura italiana, che conserva a singhiozzo e con freddezza argomenti attuali che non cascano sul banale ed esaminano tutto ciò che incontrano nella vita. Tuttavia, dimentica di dargli un anima, una forma, che sin dall’inizio avevo compreso come io e lui stavamo viaggiando su due binari opposti. Eppure, la sua particolarità è racchiusa nel modo per come è stato raccontato. Semplice, ma deciso e tagliente che risponde alle frasi dettate dal cuore fragile ma incompreso di Marcello, dietro al quale si nascondono le vicende di un viaggio che non ha un suo inizio ne una sua fine ma che lascia trasparire lievi emozioni. Certamente aspetti biografici dello stesso autore, che meditò accuratamente e con un certo stile.
Quella di Lagomarsini è la fievole luce di una storia che, man mano mi immergevo nella sua lettura, si è accesa sulle vicende di una famiglia comune ma che, via via, ha perso la sua vitalità. Per nulla accecante, sin dal principio, ma alimentata inizialmente dall’idea che la scrittura potesse essere quel salvagente a cui aggrapparsi dinanzi a un mare in tempesta. Eppure, nonostante ci costringe a rimanerne assorti non riuscirà a parlare per più di venti pagine; il fragore, la violenza di eventi che scuotono gli animi era azzerrato unicamente da sprazzi di vita in cui i ricordi divengono l’unico appiglio a cui aggrapparsi. Il sentiero percorso è stato così scomodo, talvolta insopportabile e oppressivo, che le lodi cui sono state riservate a questo romanzo sono ancora incomprensibili; sotto certi aspetti, l’autore ha propinato quella ventata di aria fresca che ogni tanto io stessa desidero riscontrare nella lettura di certi romanzi.
Le sue intenzioni furono chiare sin dall’inizio, e pur quanto oneste e importanti, ha acquisito una forma che non si è sposata con i miei gusti. Eppure, tutto sommato, non sono preoccupata né addolorata. Certi bei visi, lievamente vigorosi dall’esperienza, diventano più scuri o più belli a seconda di come li si vede; quello di Lagomarsini possiede poca esperienza, ma smarrisce chi legge in una sorta di zona morta che tuttavia acquisterà un certo vigore. Una certa forza che è la chiave di ciò che alla fine ha consentito di tenerne salde le fondamenta.
July 9, 2024
Коли подруга прочитала анотацію книги, то очі в неї загорілися й вона попросила взяти почитати, бо ностальгує за Італією. Але книга не про Італію. І навіть не про італійців.
Взаємини людей — вічний ребус, який розгадати повністю подекуди неможливо, навіть маючи всі карти на руках. Головний герой також не може до кінця зрозуміти, чому сімейна сварка закінчилася так, як закінчилася.
Чисто відпочинковий роман у формі щоденників та реакцій на їхнє прочитання. Трохи банальний, трохи передбачуваний, але від того не менш хороший та цікавий.
Взаємини людей — вічний ребус, який розгадати повністю подекуди неможливо, навіть маючи всі карти на руках. Головний герой також не може до кінця зрозуміти, чому сімейна сварка закінчилася так, як закінчилася.
Чисто відпочинковий роман у формі щоденників та реакцій на їхнє прочитання. Трохи банальний, трохи передбачуваний, але від того не менш хороший та цікавий.
July 17, 2025
the book is about italy, but it felt so familiar. after all people’s nature is the same everywhere.
July 12, 2025
Щиро рекомендую прочитати. Я не фанатка щоденникових оповідок, але в цій книзі воно так органічно, доречно й невимушено, що аж ніяк не бісить.
Історія залишила щемкий післясмак, але ця коротка замальовка епізодів простого життя десь далеко в італійському селі чомусь не лишає байдужою.
Прочитайте, воно того варте.
Історія залишила щемкий післясмак, але ця коротка замальовка епізодів простого життя десь далеко в італійському селі чомусь не лишає байдужою.
Прочитайте, воно того варте.
December 23, 2022
Які ж ці заучки дивакуваті) Механізми та інструменти для пристосування до реальності вони знаходять у найнесподіваніших джерелах, наприклад, у досвіді виживання в'язнів Аушвіца.
"Інколи я прикриваюся навчанням, а сам пишу або читаю щось своє; так вони думають, що я роблю уроки, і не чіпають мене. Я навчився цьому в одному документальному фільмі про Аушвіц: завжди вдавати надмірну заклопотаність, щоб тебе не спровадили до газової камери".
"Інколи я прикриваюся навчанням, а сам пишу або читаю щось своє; так вони думають, що я роблю уроки, і не чіпають мене. Я навчився цьому в одному документальному фільмі про Аушвіц: завжди вдавати надмірну заклопотаність, щоб тебе не спровадили до газової камери".
February 26, 2023
роман-щоденник підлітка з італійського села, в якому він оповідає і свої клопоти, і стосунки з вітчимом та рідними/зведеними сіблінгами, і специфічну бабусю та її нового обранця - ще більш характерного сусіда. мене всю книгу насторожувала назва, бо чекала якогось різкого і тригерного екшну. кінцівка справді сумна, але загалом було приємно зануритися у світ якихось простих людських проблем і переживань)
April 17, 2020
“Ai sopravvissuti spareremo ancora” è l’esordio potente e incisivo di Claudio Lagomarsini. Il romanzo è il racconto tragico di una famiglia di provincia all’apparenza felice ma, in realtà, meschina e priva di magnanimo.
“Mi aggiro tra le scatole come un angelo della morte, sbuffando come un treno a vapore. L’ insofferenza e il fastidio di essere qui prevalgono sulla nostalgia. Segno croci rosse senza misericordia, condanno allo smaltimento vasellame e soprammobili.”
Un uomo torna alla sua vecchia casa d’infanzia che ormai sta per essere venduta e, frugando tra grossi scatoloni colmi di cianfrusaglie, trova inaspettatamente cinque quaderni, scritti anni prima dal fratello maggiore, Marcello.
In questi quaderni, Marcello racconta vari episodi della sua vita, attraverso le abitudini e la quotidianità dei suoi parenti e dei vicini di casa.
Ma in quelle pagine, Marcello non si contiene, è spietato.
“Nelle pagine che ho letto fatico a trovare una parola di troppo, un insulto esplicito, una sbavatura. Asciutta e affilata, ogni frase risulta due volte più tagliente. E quando non poteva essere cancellato, il sovrappiù è stato strappato.”
Ciò che ne emerge è un quadro terrificante, uno specchio che si affaccia su una realtà irreparabile sotto tanti punti di vista, in cui si trova a vivere e la quale inizia a provocargli disagio.
In quei quaderni, Marcello fa luce su una società che trova posto, ancora oggi, in prima fila nel nostro paese ma, più di tutto, Marcello si racconta come non ha mai fatto con nessuno.
“Mi andava tutto bene e non mi rendevo conto. Aggressivo, depresso, probabilmente scontento, certamente nevrotico, mio fratello si rendeva conto di tutto.”
Lo stile di Lagomarsini è pulito, serrato, molto particolare. L’autore trascina il lettore, lentamente e delicatamente, con una spontaneità disarmante, in quella che poi si rivelerà una vera e propria tragedia.
Il romanzo scorre veloce tra cene all’aperto, bicchieri di vino e irrinunciabili battibecchi famigliari.
Ci si ritrova a sorridere di fronte ai comportamenti e alle affermazioni dei personaggi, a ritrovarsi con l’amaro in bocca per i torti subiti da altrettante persone, fondamentali alle vicende.
“D’altra parte il vuoto più grande, l’abisso in cui sono sprofondato per anni, da oggi fa meno paura.”
L’autore è stato bravo e umile, nello stesso modo, a dipingere personalità disparate, dai sentimenti, dai pensieri e dai modi di fare talmente vividi da risultare altrettanto tangibili.
E il finale, signori… ero preparata ad un epilogo del genere, ma non mi aspettavo nulla di tutto ciò.
È stato destabilizzante, ma necessario. Assolutamente all’altezza del romanzo e del suo contenuto.
“Mi aggiro tra le scatole come un angelo della morte, sbuffando come un treno a vapore. L’ insofferenza e il fastidio di essere qui prevalgono sulla nostalgia. Segno croci rosse senza misericordia, condanno allo smaltimento vasellame e soprammobili.”
Un uomo torna alla sua vecchia casa d’infanzia che ormai sta per essere venduta e, frugando tra grossi scatoloni colmi di cianfrusaglie, trova inaspettatamente cinque quaderni, scritti anni prima dal fratello maggiore, Marcello.
In questi quaderni, Marcello racconta vari episodi della sua vita, attraverso le abitudini e la quotidianità dei suoi parenti e dei vicini di casa.
Ma in quelle pagine, Marcello non si contiene, è spietato.
“Nelle pagine che ho letto fatico a trovare una parola di troppo, un insulto esplicito, una sbavatura. Asciutta e affilata, ogni frase risulta due volte più tagliente. E quando non poteva essere cancellato, il sovrappiù è stato strappato.”
Ciò che ne emerge è un quadro terrificante, uno specchio che si affaccia su una realtà irreparabile sotto tanti punti di vista, in cui si trova a vivere e la quale inizia a provocargli disagio.
In quei quaderni, Marcello fa luce su una società che trova posto, ancora oggi, in prima fila nel nostro paese ma, più di tutto, Marcello si racconta come non ha mai fatto con nessuno.
“Mi andava tutto bene e non mi rendevo conto. Aggressivo, depresso, probabilmente scontento, certamente nevrotico, mio fratello si rendeva conto di tutto.”
Lo stile di Lagomarsini è pulito, serrato, molto particolare. L’autore trascina il lettore, lentamente e delicatamente, con una spontaneità disarmante, in quella che poi si rivelerà una vera e propria tragedia.
Il romanzo scorre veloce tra cene all’aperto, bicchieri di vino e irrinunciabili battibecchi famigliari.
Ci si ritrova a sorridere di fronte ai comportamenti e alle affermazioni dei personaggi, a ritrovarsi con l’amaro in bocca per i torti subiti da altrettante persone, fondamentali alle vicende.
“D’altra parte il vuoto più grande, l’abisso in cui sono sprofondato per anni, da oggi fa meno paura.”
L’autore è stato bravo e umile, nello stesso modo, a dipingere personalità disparate, dai sentimenti, dai pensieri e dai modi di fare talmente vividi da risultare altrettanto tangibili.
E il finale, signori… ero preparata ad un epilogo del genere, ma non mi aspettavo nulla di tutto ciò.
È stato destabilizzante, ma necessario. Assolutamente all’altezza del romanzo e del suo contenuto.
February 8, 2020
Liberare la casa d’infanzia dai ricordi riposti in scatole è sempre una tempesta di emozioni. Capita di voler scappare gettando tutto senza nemmeno uno sguardo, oppure si vorrebbe riviverli, sedendosi per terra, accanto a quella vita accatastata e impolverata.
Avere il coraggio di fermarsi non è così scontato perchè, si sa, affrontare il passato è sempre una scoperta.
Piacevole ? Sconcertante ? Destabilizzante ? .
E sarà un diario, quello di suo fratello, che il protagonista di questa storia si troverà ad affrontare. Un diario pregno di sentimenti, solitudine, riflessioni ed eventi che lo lasceranno sconcertato. Una fetta di vita importante che assume colori e sfumature inaspettate, un diverso punto di vista, una realtà che non si credeva tale, cosi come pure la considerazione di se stessi ai propri occhi e a quelli atrui. Un diario che snocciolerà l’estate del 2002, quando si viveva in quella piccola casa condivisa con il fratello, la madre e il suo compagno Wayne, la nonna e con quei sospiri notturni sotto la finestra che tenevano sempre in allerta: un animale che ha perso la strada ? Una famiglia allargata e sballottata da discussioni, litigi furibondi con il Tordo, rapporti conflittuali con la madre e cene che fanno emergere una realtà retrograda, sessista con la quale qualcuno stenta a fondersi.
.
Un diario. Una rivelazione.
Perchè osservare con occhi altrui apre un mondo.
.
Il libro esce oggi in libreria e sarà in promozione a 10 euro fino al 29 febbraio.
Avere il coraggio di fermarsi non è così scontato perchè, si sa, affrontare il passato è sempre una scoperta.
Piacevole ? Sconcertante ? Destabilizzante ? .
E sarà un diario, quello di suo fratello, che il protagonista di questa storia si troverà ad affrontare. Un diario pregno di sentimenti, solitudine, riflessioni ed eventi che lo lasceranno sconcertato. Una fetta di vita importante che assume colori e sfumature inaspettate, un diverso punto di vista, una realtà che non si credeva tale, cosi come pure la considerazione di se stessi ai propri occhi e a quelli atrui. Un diario che snocciolerà l’estate del 2002, quando si viveva in quella piccola casa condivisa con il fratello, la madre e il suo compagno Wayne, la nonna e con quei sospiri notturni sotto la finestra che tenevano sempre in allerta: un animale che ha perso la strada ? Una famiglia allargata e sballottata da discussioni, litigi furibondi con il Tordo, rapporti conflittuali con la madre e cene che fanno emergere una realtà retrograda, sessista con la quale qualcuno stenta a fondersi.
.
Un diario. Una rivelazione.
Perchè osservare con occhi altrui apre un mondo.
.
Il libro esce oggi in libreria e sarà in promozione a 10 euro fino al 29 febbraio.
December 31, 2024
Книга, сповнена літа і сонця, спогадів про дитинство і село. І хоча вона написана італійцем про Італію, вкотре впевнююся в тому, що люди +- скрізь однакові: з тими ж проблемами, судженнями та рівнем освіти, а тому тут дуже багато і про нас теж.
В невеличкому селищі живе родина: жінка з двома синами-підлітками, її новий чоловік. Неподалік - бабця, поруч за парканом - вредний сусід. В гості заїжджають діти, онуки, випадкові давно забуті родичі. А життя йде своїм повільним рухом: сварками за бочку на городі, як садити і полоти, хто як подивився і що сказав в очі й поза очі. Повільне літо тягнеться, як густий мед. Але в цій повільності - стільки всього! Почуття, відносини, сказане і приховане. Помічене розумними очима одного з хлопців.
Мені дуже сподобалась ця книга. Її насичена мова, такі реальні люди і життєві діалоги, хоч і часами як в бійці за грушу між Кайдашами. Автору вдалося намалювати людей і стосунки, в які віриш. Вони неідеальні, але кожен із своїми мотивами, образами і особливою любовʼю. І тим дивнішим для мене був фінал, якого абсолютно не очікуєш в цій розміреній, але й трохи напруженій, історії.
Залишає сонячний, теплий, але трохи сумний післясмак.
В невеличкому селищі живе родина: жінка з двома синами-підлітками, її новий чоловік. Неподалік - бабця, поруч за парканом - вредний сусід. В гості заїжджають діти, онуки, випадкові давно забуті родичі. А життя йде своїм повільним рухом: сварками за бочку на городі, як садити і полоти, хто як подивився і що сказав в очі й поза очі. Повільне літо тягнеться, як густий мед. Але в цій повільності - стільки всього! Почуття, відносини, сказане і приховане. Помічене розумними очима одного з хлопців.
Мені дуже сподобалась ця книга. Її насичена мова, такі реальні люди і життєві діалоги, хоч і часами як в бійці за грушу між Кайдашами. Автору вдалося намалювати людей і стосунки, в які віриш. Вони неідеальні, але кожен із своїми мотивами, образами і особливою любовʼю. І тим дивнішим для мене був фінал, якого абсолютно не очікуєш в цій розміреній, але й трохи напруженій, історії.
Залишає сонячний, теплий, але трохи сумний післясмак.
March 23, 2020
Questo libro mi è stato consigliato da Laura del canale booktube “La libreria dietro l’angolo” che ringrazio vivamente. In questo periodo trovo difficile concentrarmi su qualunque cosa e il fatto che lo abbia terminato in due giorni leggendo anche fino a tarda notte significa che mi è entrato dentro. E’ una di quelle storie che si potrebbero definire di “adolescenza spietata”, in cui si raccontano le vicissitudini di ragazzi fortemente problematici che hanno alle spalle una famiglia disfunzionale. All’inizio sembra un romanzo leggero in cui si raccontano le vicende di una famiglia qualsiasi che, in realtà, nasconde delle dinamiche malate e pericolose; infatti, andando avanti, ci si rende conto che il tono del romanzo da ironico e leggero diventa fortemente drammatico, fino al tragico epilogo.
July 22, 2024
😅 Я думала, що це буде негативний відгук. Проте кінцівка дала шанс цій книзі! Тому тверда 4 з 5 ⭐
Молодий чоловік повертається в рідний дім, щоб привести його в порядок і передати рієлторці на продаж. Там він знаходить коробку із зошитами, в яких його брат робив нотатки про їхнє життя.
✍🏻 Уже з перших сторінок чоловік впізнає себе та інших родичів, сусідів, хто стали прототипами цієї історії.
А ще він нарешті починає розуміти, в якому стані був брат тоді, емоційні гойдалки, проблеми з спілкуванням, нерозділене кохання, нелюбов до вітчима і його дітей, відстороненість рідного брата, постійні сварки матері і бабусі тощо.
🙀 Ця розповідь захоплює його, бо він розуміє, що нарешті, нарешті може почути іншу думку, від першого лиця, так сказати, про останній день разом, який завершився убивством...
Кінцівка неочікувана, напружена, надривна і, якщо чесно, допомагає зрозуміти всю історію загалом! А ще книжка дуже швидко й легко читається, бо тут динамічна розповідь, багато діалогів і гострих подій.
Рекомендую читати, якщо хочете чогось такого спершу трохи нудного, плавного, а потім різкого повороту, накалу й неочікуваної кінцівки.
Молодий чоловік повертається в рідний дім, щоб привести його в порядок і передати рієлторці на продаж. Там він знаходить коробку із зошитами, в яких його брат робив нотатки про їхнє життя.
✍🏻 Уже з перших сторінок чоловік впізнає себе та інших родичів, сусідів, хто стали прототипами цієї історії.
А ще він нарешті починає розуміти, в якому стані був брат тоді, емоційні гойдалки, проблеми з спілкуванням, нерозділене кохання, нелюбов до вітчима і його дітей, відстороненість рідного брата, постійні сварки матері і бабусі тощо.
🙀 Ця розповідь захоплює його, бо він розуміє, що нарешті, нарешті може почути іншу думку, від першого лиця, так сказати, про останній день разом, який завершився убивством...
Кінцівка неочікувана, напружена, надривна і, якщо чесно, допомагає зрозуміти всю історію загалом! А ще книжка дуже швидко й легко читається, бо тут динамічна розповідь, багато діалогів і гострих подій.
Рекомендую читати, якщо хочете чогось такого спершу трохи нудного, плавного, а потім різкого повороту, накалу й неочікуваної кінцівки.
September 5, 2023
Загалом, мені сподобалося. Але чи то через те, що я жила довший період в селі, чи то через те, що насправді все було не так погано, як очікувалося, не вдалося відчути великого контрасту між внутрішнім світом головного героя та світом. Просто відчувалася домашня атмосфера, дещо грубувата та по-своєму щира, як для села. Кінець спрацював, викликав емоцію. Але навряд чи книга може запам'ятатися. Також дивна назва книги. Звичайно, вона ще зіграла свою роль, її можна метафорично прив'язати до головного героя. Ну але з такою назвою чекаєш на щось на кшталт "По кому подзвін", а не того, що ти отримуєш в результаті.
February 29, 2020
Recensione completa -> https://thebooksblender.altervista.or...
January 1, 2022
Ultimo libro letto nel 2021, merita ampiamente quattro stelle perché c'è tutto: la storia, il ritmo, i personaggi, la scorrevolezza della trama.
Un esordio migliore riesce difficilmente: bravo Lagomarsini.
Un esordio migliore riesce difficilmente: bravo Lagomarsini.
January 26, 2020
Ottimo esordio per Claudio Lagomarsini. Un romanzo che conquisterà il lettore con il suo ritmo incalzante quasi da giallo, ma che sa essere capace anche di idee spiazzanti e acutissime.
January 21, 2024
Гарна книжка. Динамічна оповідь, несподівана кінцівка. Родина, яка понад усе, конфлікт поколінь, атмосфера невеликого італійського містечка. Хоча насправді все могло відбутись і десь в Україні :)
November 21, 2020
Mi è piaciuto moltissimo. Ha una bella struttura narrativa e un bel ritmo che lo rende una lettura coinvolgente, ricca di immagini e emozioni, capace con poche parole di delineare il carattere dei personaggi, anche nei loro lati più buffi ( meravigliose pennellate che danno respiro alla tensione emotiva). Denso e al tempo stesso equilibrato, non scade mai nel patetico o nel melenso, mi ha lasciato soprattutto quella sensazione di magma interiore che si crepa, quando ci si trova a fare i conti con accadimenti passati che si sono voluti congelare, e con quella ridda di memorie frammentate, soggettivate che emergono finalmente a completare il puzzle.
June 29, 2025
Клаудіо Лаґомарсіні італійський філолог, письменник і викладач. Працює доцентом на кафедрі романської філології та лінгвістики в Сієнському університеті та спеціалізується на середньовічній романській літературі
У 2019 році став лауреатом Premio Calvino, однієї з головних італійських премій для нових авторів.
Сам роман, це повільна хода вуличками тосканського селища, де тиша приховує травму, а звичні прекрасні пейзажі болісні спогади.
Лаґомарсіні написав роман, що балансує між родинною драмою, психоаналізом і тонким соціальним спостереженням.
Головний герой після років, проведених у Бразилії, повертається до рідного тосканського села, щоб продати батьківський будинок. Мати не хоче навіть заходити туди, а від вітчима лишилася тільки тінь минулого.
Серед старих речей герой знаходить зошити свого брата Марчелло. І вже через його записи повертається в минуле, до часу, коли обидва були підлітками.
Марчелло постає як глибоко самотній, надміру чутливий і дуже розумний хлопець, який постійно стикався з нерозумінням, ізоляцією, приниженням і першим нерозділеним коханням.
Це роман не про дії, а про атмосферу. Про мовчання між рідними. Про те, як маленькі селища можуть перетворитися на закриті мікросуспільства, де формується жорстокість під маскою «звичного життя».
🇮🇹 а ще книжка наповнена культурними особливостями:
•«Alla romana»
означає: «як заведено у Римі, за римським звичаєм», тобто коли в ресторані кожен платить за себе.
•Хризантеми
в Італії це виключно квіти жалоби, їх не дарують і не тримають вдома.
•Злочин у Сант-Анні
згадка про масове вбивство мирного населення нацистами 12 серпня 1944 року в селі СантʼАнна ді Стацема, Тоскана.
Ці дрібниці створюють щільну атмосферу присутності, занурюють у контекст, де кожна деталь не випадкова.
📖Це книжка, яка оголює емоції, а не спекулює на них.
Тут немає героїв, є лише люди.
Це роман про памʼять. Про те, як дрібниці дитинства формують дорослу, мовчазну вину.
Руда стерлядь про книжки (тг-канал)
У 2019 році став лауреатом Premio Calvino, однієї з головних італійських премій для нових авторів.
Сам роман, це повільна хода вуличками тосканського селища, де тиша приховує травму, а звичні прекрасні пейзажі болісні спогади.
Лаґомарсіні написав роман, що балансує між родинною драмою, психоаналізом і тонким соціальним спостереженням.
Головний герой після років, проведених у Бразилії, повертається до рідного тосканського села, щоб продати батьківський будинок. Мати не хоче навіть заходити туди, а від вітчима лишилася тільки тінь минулого.
Серед старих речей герой знаходить зошити свого брата Марчелло. І вже через його записи повертається в минуле, до часу, коли обидва були підлітками.
Марчелло постає як глибоко самотній, надміру чутливий і дуже розумний хлопець, який постійно стикався з нерозумінням, ізоляцією, приниженням і першим нерозділеним коханням.
Це роман не про дії, а про атмосферу. Про мовчання між рідними. Про те, як маленькі селища можуть перетворитися на закриті мікросуспільства, де формується жорстокість під маскою «звичного життя».
🇮🇹 а ще книжка наповнена культурними особливостями:
•«Alla romana»
означає: «як заведено у Римі, за римським звичаєм», тобто коли в ресторані кожен платить за себе.
•Хризантеми
в Італії це виключно квіти жалоби, їх не дарують і не тримають вдома.
•Злочин у Сант-Анні
згадка про масове вбивство мирного населення нацистами 12 серпня 1944 року в селі СантʼАнна ді Стацема, Тоскана.
Ці дрібниці створюють щільну атмосферу присутності, занурюють у контекст, де кожна деталь не випадкова.
📖Це книжка, яка оголює емоції, а не спекулює на них.
Тут немає героїв, є лише люди.
Це роман про памʼять. Про те, як дрібниці дитинства формують дорослу, мовчазну вину.
Руда стерлядь про книжки (тг-канал)
March 19, 2020
Le vicende che decide di raccontare Marcello sono dure verità che spesso tendiamo a camuffare con delle bugie per evitare che ci facciano del male, finendo poi per infliggercene molto di più.
La rapina a casa del Tordo e poi a casa loro, il comportamento di Wayne nei confronti di qualsiasi persona considerata arbitrariamente da egli stesso “inferiore” a lui, le serate passate sotto al gazebo a riempire la testa di menzogne.
Tutto questo costituisce la vita di Marcello.
La rapina a casa del Tordo e poi a casa loro, il comportamento di Wayne nei confronti di qualsiasi persona considerata arbitrariamente da egli stesso “inferiore” a lui, le serate passate sotto al gazebo a riempire la testa di menzogne.
Tutto questo costituisce la vita di Marcello.
October 16, 2022
Libro di un amico, davvero divertente e scritto da dio
Displaying 1 - 30 of 31 reviews