Боснійські драми

by Slobodan Šnajder

Драми відомого хорватського письменника Слободана Шнайдера «Шкіра Змії», «Інес & Деніз», «Єрусалим-99» об’єднує тема війни, яка набуває у цих творах універсального звучання. Для його героїнь війна не закінчується з останнім пострілом, а триває раною в серці. Для його героїв війна не закінчується ніколи, адже вони мешкають у Боснії, яка є для автора не тільки країною, а й метафорою. Щоб розповісти про вічну трагедію людини, Слободан Шнайдер звертається до святих книг і фольклорних джерел, культурологічних розвідок і документальних свідчень, переплавляючи їх у високоемоційний художній текст. У його історіях споконвічне, архетипне переплітається з упізнавано сучасним, а «вчора» і «завтра» людства віддзеркалюються у сьогоденні. Твори хорватського драматурга успішно ставляться в театрах Європи та світу.

176 pages, Kindle Edition

First published January 1, 2006

About the author

Slobodan Šnajder is a Croatian writer and publicist. He studied Philosophy and English at the University of Zagreb. Šnajder was the long-standing editor-in-chief of the Yugoslavian theatre magazine Prolog. Since 1994 he has been working as a columnist for the daily newspaper Novi List. Between 2001 and 2004 he was the director of the Zagreb Youth Theatre. He has been working as a writer since 1966, publishing prose and essays, but mostly focusing on theatre plays. His most renowned play internationally, Hrvatski Faust [The Croatian Faust], was staged at the Theater an der Ruhr in Mülheim in 1982 and at the Burgtheater in Vienna in 1993. Many of his other plays have been published and put on stage in German-language countries. Between 2005 and 2007 the Cultural Ministry enabled the publication of Šnajder’s complete work through the Zagreb publisher Prometej. His novel Doba mjedi won the Meša Selimović prize for the best novel of 2015 as well as several other prizes.

Reviews

[Настасія Євдокимова · Rating 5 out of 5]

«Боснійські драми», Слободан Шнайдер, перекладачка – Алла Татаренко, «Видавництво Аннети Антоненко», 2021.

Безумовно п’єса Шнайдера «Шкіра змії» варта уваги. Вагітна Азра потрапляє у підвал лікарні, де її зустрічає медбрат Гасан і аполітична пацієнтка Марта. Зрештою саме ці двоє підтримуватимуть Азру, стають її ангелами-охоронцями. Навколо війна: вибухають снаряди, на кожного живого – по хлібині, «Немає будинку під сонцем, зруйнованого так, щоб його не можна було руйнувати далі».

Азра – жертва численних зґвалтувань воєнного часу. Події відбуваються під час тридцятилітньої війни у Боснії (у 17 столітті), хоча певності немає: усе схоже на те, що йдеться про воєнні дії ближчі до сьогоднішнього дня (вірогідно, про війну Хорватії за незалежність, бо текст – 1994 року).

Азра бачить віщий сон про те, що вона народить підступну та небезпечну істоту – змію. Змій – це людина в одязі змії, це жертва і винуватець під однаковою шкірою. Арза прагне врятувати сина, тому спалює його зміїну шкіру. Після народження приходять три посланці, які йдуть на комету, вони розуміють, що тут народився той, кого їм необхідно викупити, щоби потім продати дорожче. Вони приносять пахощі, золото, ладан – кілька балончиків спреїв, купу доларовий купюр, цигарки. Дитину, звісно, не віддають.

Дійові особи мріють, щоби закінчилася війна. Сина Марти вбили, вона шукає крайніх і прагне помсти всьому чоловіцтву, щоб це було безповоротно: «Не буде вже чоловіків-батьків, хіба що стільки, скільки потрібно для забезпечення природніх потреб, і не буде воєн, хіба що стільки, щоби перемогти світ чоловіків-батьків».

Зовсім інакша – п’єса «Інес & Деніз». Вона розповідає про двох матерів – це діалог у домі хорватки Інес у селищі Чудове, куди приїздить німкеня Деніз, щоби потрапити у ліс, де вбили її сина під час війни. Героїні розмовляють різними мовами і не розуміють одна одну, у кожної своє безумство і власний погляд на світ. Деніз привезла скриню з речами, вона мала гроші на те, щоби їхати п’ятьма поїздами, вона мала план – залишитися навіки у тому ж лісі, який забрав її сина. Інес живе тут, вона боїться, що знову хтось прийде, нападе, що із цією німкенею щось станеться і усе село за це платитиме високу ціну. Героїням немає за що вчепитися: чоловіки відсутні, могил синів, до яких можна було би прийти – також немає. Це
драма (не)порозуміння, бо німкеня прагне подолати втрату Другої світової війни, а у Боснії (за словами автора у коментарі-передмові) – «ще не закінчилася жодна війна».

Дуже би хотілося почитати гарний літературознавчий коментар про Слободана Шнайдера і його драми, щоби побачити ширший контекст, мати більше підказок для розуміння твору. Але такого коментаря ані книжка, ані гугл не пропонують.

[Pavlo Aleinykov · Rating 2 out of 5]

Не зайшло

[Gremrien · Rating 1 out of 5]

So, another CROATIAN writer talking about the BOSNIAN war, eh? Did you spot the pattern already? Славенка Дракуліч, Мілєнко Єрґович, now this one… They had their own war in Croatia, and the first part of it was as brutal and impressive as the Bosnian one (take the tragic and heroic story of the Battle of Vukovar and the subsequent Vukovar massacre, or the siege and barbarian bombardments of Dubrovnik, etc. — where can I read about all this, by the way?), so why do they prefer to exploit the Bosnian situation instead of focusing of the Croatian one? Because the second part of the Croatian war was when the Croatian government “made a deal” with the initial aggressor, Serbia, and started to attack Bosnia, occupy its territory, and commit crimes against humanity there together with Serbia in exchange for their “peace” with Serbia. Somehow, Croatian writers do not like to talk about this aspect of their history and concentrate on abstract “war atrocities that people commit” and “horror of the war in general” from the point of view of a neighboring nation who was the only true victim of all this aggression. In brief, they appropriate the Bosnian tragedy and shift public accents in its historical and cultural interpretation.

This little book contains three plays, “Шкіра Змії,” “Інес & Деніз,” and “Єрусалим-99.” They are quite different, so we should talk about each one as a separate book, but the common thing here is that they all exploit the narrative “during wars, everybody kills everybody indiscriminately; wars are bad because they make people bad.” Thanks, Captain Obvious! (As I already said many times, this narrative is used very deliberately in order to diminish the responsibility of the Serbian and Croatian aggressors, represent all participants of any war as equally guilty in some crimes, and retrospectively, to deny the Bosnians (and all the future victims of military aggression) of their right to defend themselves.)

Also, a common thing for all these plays is that they are written in an awful style. I was initially very positive about them (maybe because of my recent interest in theaters, and therefore, my readiness to IMAGINE now how plays may look like on the scene, rather than just perceive them as a plain text), but I really hated Слободан Шнайдер’s writing overall. It’s very quirky and mind-boggling, and most of the time, the characters pronounce some weird things that have no connection to the words of other characters and the described situation overall. Also, I cannot imagine how this stuff may be represented in actual theaters, as they mostly look too surreal to me, although I know that his plays are indeed performed on the scenes of various theaters.

“Шкіра Змії” is a story about the actual Bosnian war of the 1990s, although the author claims that “Дія відбувається в часи Тридцятирічної війни у Босні,” i.e., in the 17th century (but I cannot see any signs of this in the play, and all the descriptions and details are about our time, starting from Marlboro cigarettes — the famous symbol during the Bosnian war of the 1990s; see “Sarajevo Marlboro” by Мілєнко Єрґович). The three main characters are Bosniaks of different ethnicities and religions, and every one has their own tragic stories in this war, thus losing some humanity because of it. They try to support each other and may look like a very appealing “aquired family” that met each other and started to support each other in different ways because of the war, but the author shows us consistently how it is easy for them now to step over people’s lives, including their own lives. The central theme here is the pregnancy of a mass-raped woman and her disgust and fear of bringing this child into the world. This child is “Змія” (there is a whole local mythology regarding it, and I did not understand much about all this, but the general message is clear; “Я не можу народити змію”). Her fear is substantiated, as “Змія” later becomes an obedient soldier for future wars (of all the places, the author decided to illustrate it through a military camp in PALESTINE — we will return to this later). At the end of the book, they try to convince him to leave the camp and stop being a soldier, because “Вбиватимеш, а не знатимеш кого. Різатимеш, а не знатимеш навіщо.”

I will not give further spoilers, because this play should be discovered step by step by those who feel interested, and overall, I found it the most adequate and meaningful among the three plays included in the book. There are some clever metaphors there, and the general idea of the play is good. However, as I look at it from the point of view “a Croatian is talking about “horrors of a war” using the Bosniaks and showing us how the victims of a brutal war desperately try to preserve their “damaged humanity,” never mentioning who and why “damaged” them,” I consider the key messages of the play at least disturbing. This makes the play very “discussable,” I believe, and I would like to see some in-depth analysis and critical reviews of it, as it should be read with a large grain of salt, in my opinion.

*

“Інес & Деніз” is about the consequences of World War Two, with obvious references to any future wars as well, because “…Боснії, яку я, звісно, беру як метафору ширшої території і нашого сумарного нещастя, ще жодна війна не закінчена.”

The play looked very promising to me, as the author says in a preface to the play the following:

“Тут особливо небезпечними є актуальні офіційні хорватські пусті фрази про «примирення», у синхронному й діахронному сенсі. Таке «примирення», у паузі між «дипломатичними ловами», служить певного типу розвагою для тих, хто своїм параноїдальним проектуванням ці війни й спричинив. Тому ті, що розпочали війни, і не можуть завершити нічого з того, що розпочали, хоча вони цілком у стані удавати, що «мети досягнуто». Для них «примирення» зводиться до ось чого: жертва встає з могили і просить свого ката, щоб він їй пробачив за те, що мусив її знищити. І тоді кат починає судовий процес через цей «примус», а потім — пробачає! Я ж, навпаки, сьогодні абсолютно переконаний — а мало є речей, в яких я так упевнений, — що «помиритися» можуть і мають право лише жертви. У «Інес & Деніз» йдеться тільки про таке примирення: боснійська мати уводить німкеню в статус жертви, після «поминок» на уявних могилах, на якихось неіснуючих стечках. Це, у двох словах, драма «Інес & Деніз».”

I appreciated the message “«помиритися» можуть і мають право лише жертви,” but the two main characters are a German woman and a Bosnian woman, both of whom lost their sons during World War Two. The German mother comes to Bosnia because her son (a Wermacht soldier, i.e., part of the aggressor/occupying force) was killed somewhere here. The Bosnian woman lost her son here as well because of the German occupants and aggressors.

I do not understand why the German mother is a “victim” here and why the author decided that mothers of two opposite sides can and should “make peace” between themselves. The same conviction was recently pronounced by Славенка Дракуліч about “універсальний материнський плач, попри те, що вимовляє його російська мати, мати злочинця. Війна однакова для всіх матерів.” In looked extremely cynical and inadequate in the context of the current Russian-Ukrainian war, and it is similarly cynical and inadequate in the context of any other war where there is a clear aggressor (and millions of “mothers” sending their sons to kill, rape, torture, and grab “new territories”) and a clear victim of this aggression (and millions of “mothers” losing their sons who just try to defend their families and country).

And yes, this is exactly what Слободан Шнайдер does here, in this play. He represents both mothers as “victims” and shows us their tragedy as equal. Although the German mother, ДЕНІЗ, switches easily from her personal tragedy, the killed son, and her attempts to show him as a victim as well, because he was mobilized by the government and “лише виконував свої обов’язки,” to sincere pride for her country and “order” it brought to other countries — so where is she “a victim” here? It looks like she never learned anything, even many years after the war and “denazification” of their society.

But somehow they end up making peace with each other now and becoming friends, and they declare all the wars stupid and unnecessary! Let’s bury our dead sons finally and have a feast!

Fucking shit, yeah.

(Of course, you should imagine here a Russian mother and a Ukrainian mother. No way, right?)

*

“Єрусалим-99” is the most mind-boggling and outrageous play in this book. Apparently, it has no relation to Bosnia directly but talks about the ethnic cleansing through the story of the siege of Jerusalem and the following massacre of Jews and Muslims by the European Christian “Crusaders” in 1099, which reflects the future ethnic cleansing in Bosnia in the 1990s. The play is extremely short and confusing, so the author decided to add not only a preface but also an afterword to it, to explain himself (I believe that the whole text of those explanations exceeds the text of the play itself). I honestly did not understand much who is who in this play and what they are talking about, and it does not look like a play to me at all — more like a long monologue.

The key problem here is that the author apparently believes that such things as mass killings and ethnic cleansings are some “universal” problem, and a nation who became a victim of it, has a high risk of repeating the same with its enemies later, thus becoming an aggressor itself. Nothing “illustrates” this opinion better than the weird decision of the author to stage this play simultaneously in two parts (Israeli and Palestinian) of modern Jerusalem, with two different sets of actors (Jewish and Arab, respectively) and “inviting” the opposite sides to visit both performances (played on the streets of Israeli and Palestinian parts of the city, with free access of the public).

“Репетиції були в Римі. Актори приїхали окремо. Ми репетирували спочатку з єврейськими акторами, або з акторами — «західними лицарями», гебрайською, або мовами «об’єднаної Європи». У нас був перекладач, як і в іншому випадку — з арабськими акторами, які готували, звісно, арабський переклад мого тексту. У першому випадку ми «включили» євреїв до «християнських лицарів»… Це відповідає теперішньому стану речей в очах арабів.”

“Ми зіграли виставу 3 серпня 1999 року у східній частині Єрусалима, неподалік від мечеті того ж таки халіфа Умара. Палестинські торговці позачиняли свої крамниці, у нас було враження, що на нашу виставу прийшла вся східна частина міста… Сонце немилосердно пекло, було це опівдні, але відбулося справжнє народне торжество. Нам дуже допоміг виступ групи Бреговича «Svadbe & Sprovodi». Ми всі в цей момент були дуже щасливі, можливо, щасливіші, аніж були б після прем’єри у «справжньому» театрі. Нашу радість, однак, трохи псував факт, що єврейські колеги з цієї ж вистави не прийшли дивитись палестинську. Жоден. Друзі сказали мені, що вони не почувалися б у безпеці в східній частині Міста. Але серед палестинської публіки був десяток ізраїльських солдатів з важким озброєнням. Ніколи на моїх виставах не було стільки військових.
Після заходу сонця ми грали «західну» версію на одній шикарній вулиці західної частини Міста, зі жвавим рухом машин і людей. Як mixtum compositium різних грубих жанрів та низькоміметичної коміки, робота Маджеллі була бездоганною, вигадливою. Однак, у цій другій версії вона функціонувала гірше… Можливо, народне торжество не могло відбутись, бо народу, в палестинському значенні слова, тут не було. Проходили перехожі… Але в першому ряду імпровізованого глядацького залу сиділи всі палестинці з арабської трупи моєї п’єси. Сиділи в тиші, якихось п’ятнадцять хвилин. А тоді, ніби за командою, підвелися і пішли, похмурі й сердиті.
Вони й до сьогодні такі.”

Can you imagine such a chutzpah?!

And he wonders why both sides did not appreciate this performance presented by “the other side”… Naturally, Israelis perceived this play as a historical drama, the story of their own tragedy, a reflection of their genocide. However, the same play performed by the Arabs of Palestine was simultaneously another reason to celebrate the genocide of the Jews (“відбулося справжнє народне торжество,” right?) and a “reminder” that now, in the opinion of the Arabs, the Israelis act like those Christian “Crusaders” in 1099 and commit “genocide” with Arabs, trying to expel them from “their” Jerusalem (“ми «включили» євреїв до «християнських лицарів»… Це відповідає теперішньому стану речей в очах арабів”).

“Наступного дня, відповідно до давно затвердженого розкладу, треба було повторити обидві вистави, одну за одною, і таким чином довести до кінця всю ідею. Заради такого об’єднання і робився весь проект. Це мало відбутися у фортеці Єхіам, у Старому Акко (зах.-європ. Acre), прекрасному гнізді хрестоносців. Побачивши його вперше, я, немов зачарований, тер очі: «Та це ж місто-близнюк нашого Дубровника!» Існувала теоретична надія, що палестинські актори все ж таки з’являться… Ми зіграли «західну» версію, друга трупа не з’явилася. Ми вже на той момент мали багато пропозицій грати те, що в нас є, по всьому Ізраїлю. Мені як авторові і в певному сенсі «відповідальному за ідеї інтелектуалу» це здавалося неприйнятним, тож усі наступні спектаклі я просто відхилив.”

Yep, Acre in an Israeli city, and Palestinian “actors” would never appear there, especially with “their” version of the play. They knew that nobody would “celebrate” Jewish genocide there, and nobody would appreciate their hinting on Jews as new “Crusaders.”

Interestingly that the author especially noted humor of the Palestinian actors: “нас дуже тішили окремі таланти учасників, особливо — палестинських акторів. Їхній талант до вигадливої імпровізації, їхній гумор здавалися невичерпними…” I honestly cannot imagine where and how “humor” can be applied in this play. Apparently, Palestinian actors found something funny in the text that Israeli ones could not see…

So, you can see that the author has the weirdest opinions about the reasons for wars and genocides and ideas about “how to amend all this.” In the afterword, he confirms again that he extends this views on the tragedy of Bosnia as well (“Коли я свого часу займався дослідженням етнічних чисток у Боснії, я, ошелешений, довідався, що в Боснії, inclusive масові зґвалтування, було надано ті повноваження, які сам Ягве дав обраному народу щодо всіх інших”).

And yes, he adds here the inevitable mentioning of Eichmann and his trial.

“Айхмана, ніби якусь комаху у її скляній клітці, вивчала й одна дуже розумна людина, яка серед новітніх найбільше сказала про спосіб функціонування тоталітарного розуму у нашому людському мурашнику наприкінці століття й тисячоліття. Я маю на увазі, звісно, Ханну Арендт. У своїй книзі вона пише про те, що її в Айхмані найбільше зачудувало: «…seine nahezu totale Unfähigkeit, einmal eine Sаche vom Gesichts-punkt des anderen her zu sehen». Абсолютна нездатність хоча б один-єдиний раз побачити речі з погляду іншого.”

Remember that Arendt said this about Eichmann to underline his “primitivism” and thus to show his inability to commit evil consciously. She said this not to explain why Eichmann committed one of the biggest atrocities in world history. She said this to absolve Eichmann from his true responsibility, as, in her opinion, “Hitler, the only one who was really responsible in the full sense.”

Arendt said that “Eichmann was not lago and not Macbeth, and nothing would have been farther from his mind than to determine with Richard III “to prove a villain.” Except for an extraordinary diligence in looking out for his personal advancement, he had no motives at all. And this diligence in itself was in no way criminal; he certainly would never have murdered his superior in order to inherit his post. He merely, to put the matter colloquially, never realized what he was doing. It was precisely this lack of imagination which enabled him to sit for months on end facing a German Jew who was conducting the police interrogation, pouring out his heart to the man and explaining again and again how it was that he reached only the rank of lieutenant colonel in the S.S. and that it had not been his fault that he was not promoted. In principle he knew quite well what it was all about, and in his final statement to the court he spoke of the “revaluation of values prescribed by the [Nazi] government.” He was not stupid. It was sheer thoughtlessness – something by no means identical with stupidity – that predisposed him to become one of the greatest criminals of that period.”

I don’t know whether Слободан Шнайдер did not understand what Arendt really meant or he just “adapts” her concept of Eichmann’s “banality” to his own purposes, as he adapts tragedies of other nations (first of all: Bosnia) to his own creative ideas, but none of these “highly humanistic” plays written by a “good Croatian” tries to reflect on genocides and crimes committed by the Croatians (first of all: with the Bosniaks), which is quite an interesting observations, don’t you think?

[Oksana Kernytska · Rating 5 out of 5]

Читати про війну це завжди боляче. Чи про ті, які робили хрестоносці, чи про локальні, чи про WWII, чи про ту, яка зараз в Україні.
Боляче.
Але якщо не читати, від цього війна не перестане бути війною. І той болючий травматичний досвід, як і жертви, нікуди не зникнуть.

Особливість даної книги в її діялогах, в тому, що тут немає сухих фактів, а саме в особливій подачі тексту автором.

[Liudmyla · Rating 3 out of 5]

Зрозумілою для мене виявилася лише драма "Єрусалим-99: Breaking news". Дві інші п'єси читала, наче продиралася уві сні крізь хащі чужих беззмістовних кошмарів. Не зайшло