дуже теплі історії, які легко читаються, але займають затишне місце в душі. На фоні війни це як заглянути в своє попереднє життя, так воно було не ідеальне, зі своїми складнощами і викликами, але воно було без війни.
Тих людей, яких ми покинули колись, більше нема, — каже їй при зустрічі Василина й розповідає свою правду: — Одного дня настає така мить, коли ти вирішуєш кинути все це й повернути додому, до сім’ї. Не кажеш нічого домашнім — вирішуєш зробити несподіванку. Попереджаєш господарів, знаходиш собі заміну, якось нервово допрацьовуєш останні дні, бігаючи у вільний час по магазинах у пошуках подарунків. Весь час думаєш, як воно буде, як вони зрадіють. Роздаровуєш подружкам усі ті нехитрі пожитки, якими обросла тут за сім років. Подумки прощаєшся з усім, що трапилося тобі тут: і добрим, і поганим. Думаєш, що тобі бракуватиме цього, але ж там ти потрібніша, бо твоє життя, твої діти — там. На кордоні український митник здере з тебе двадцять євро ні за що — а що поробиш, у цій країні держслужбовці звикли так виживати, проти цього не попреш. Майже дорослі діти зустрінуть тебе з радістю, особливо подарунки. Радість стане натягнутою, коли ти скажеш, що не плануєш повертатися назад. Тобі ніде буде розкласти свої речі, бо в кожного своя кімната і своя шафа. Ти не зможеш вклинитися в їхнє життя, бо воно звикло протікати без тебе. Бо ти для них — конверт чи переказ із сотнями євро, голос у телефонній трубці, якого можна попросити купити те чи те, автомат для здійснення бажань. Син дивитиметься на тебе вовком, коли скажеш йому, що нема потреби купувати новий дорогий мобільний телефон, якщо попередньому нічого не бракує. Донька, закопиливши губу, заявить, що не ходитиме в тих шмотках, які продаються тут, у цьому шкарадному китайському чи турецькому ширпотребі. А що — ти сама їх привчила до нового, блискучого, найкращого. Відмовляючи собі в усьому, лікуючи гострий зубний біль прикладанням сала. Бо це ж так дорого, щонайменше сто євро, дітям вони потрібніші. Твої зіпсовані зуби — не їхня проблема. Через кілька місяців ти зрозумієш, що тобі нема тут місця, що ти сама зі своїми проблемами і зі своїм поглядом на життя їм не потрібна. “̋Ти винна в усьому, чого в нас нема”, — дорікатимуть вони тобі. “Я винна в тому, що вони такі”, — дорікатимеш ти сама собі. Ти ��е витримаєш і поїдеш, бо якщо не поїдеш так, то поїдеш головою», — підсумовує Василина.
Їй пощастило: у неї тут нова родина. У неї тут нові діти. Старі діти, як казав у розмові Івасик, залишилися там. Неля боїться, що Івасик стане таким черствим, як вони. Неля боїться, що все сказане Василиною, — щира правда.
Неля в темряві шепоче своє «о паура».
стр. 81 «О ПАУРА»
Під зеленою, виявляється, була бежева, а під бежевою — біла. Пам’ять — химерна штука, вона записує новіше поверх попереднього, у неї чомусь нема функції «зберегти як».
стр. 89 TABULA RASA
Я не знаю, як так стається, але не раз бачила потім, що хвороба заганяє людину, наче ловець нещасного звіра. стр. 90 TABULA RASA
Іноді бути свідком чужого щастя — це стати трохи до нього причетним. Зберегти, зафіксувати, дозволити йому тривати поза часом, проникати крізь простір, промовляти, коли самої людини вже нема і вже ніхто з живих її не бачить, не знає, не пам’ятає.
стр. 105 МИТТЄВЕ