What do you think?
Rate this book
Абрикоси зацвітають уночі
Високо в небі над Донбасом літав безпілотник, а потім він зустрів хлопчика Устима і його собаку Жменьку. Життя поблизу окупованих територій, де живе хлопчик, — незвичне, але й там можна зустріти справжнього друга, побачити світ іншими очима і знати, що на твоїй вулиці неодмінно цвістимуть абрикоси.
У цій книжці багато такого, що може здатися казкою, але вона про справжніх людей і безпілотників, які досі літають й охороняють українські землі, а ще — мріють. Тому, коли закінчиться війна…
У цій книжці багато такого, що може здатися казкою, але вона про справжніх людей і безпілотників, які досі літають й охороняють українські землі, а ще — мріють. Тому, коли закінчиться війна…
144 pages, Hardcover
Published January 1, 2022
7 people are currently reading
343 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 75 reviews
June 6, 2022
Книжка моєї весни
Прочитала її ще в електронці на початку травня, а оце нещодавно придбала паперовий примірник. До речі, 10 грн з продажу кожного примірника перераховуються у благодійний фонд "Голоси дітей" для допомоги дітям, постраждалим від війни.
Так незвично читати про війну під час війни. Але насправді варто. Насамперед привабила назва - "Абрикоси зацвітають уночі". Ось так пояснюється назва книжки у тексті: "У мене є теорія. Що життя під час війни стає...ніби непомітнішим. Ховається. Але ніколи не припиняється. Люди менше сміються вголос, але продовжують усміхатися. Ліхтарі у містах загоряються пізніше. А дерева зацвітають уночі, поки ніхто не бачить". Таку істину сказав військовий з позивним Майстер. Те саме повторює і головний герой - безпілотник Ел. Ще не зустрічала такого незвичного героя. Він олюднюється і дивиться на всю ситуацію згори - і це такий цікавий ракурс. А ще його мало хто помічає. Бачить лише хлопчик Устим з прифронтового містечка на Донбасі, який переживає війну, і ще згаданий Майстер. Елом його називає Устим - скорочено від Бе-Пе-Ел-А (безпілотний літальний апарат).
Ось кілька цитат із книжки, які дуже близькі усім нам:
1. - Люди дають всілякій зброї різні поетичні назви, - озвалася раптом тітка Ганна. - Ось, приміром, "Гради". Ну ви подумайте. Чи той, хто це вигадав, знав, що відчуваєш, коли вони стріляють? Мусив принаймні мати гарну уяву, бо не назвав їх "Зливою" чи "Дощиком".
2. Майстер: - Слухай... а ти не боїшся, що тебе можуть збити?
Ел: - Я не зовсім розумію, що таке боятися. Але знаю, що безпілотник можуть збити. А мене ще навіть не намагалися... на мене ніхто не звертає уваги.
Майстер: - Або ж не бачить.
3. Ел: - А чому у вас на вікнах скотч?
Устим: - Це щоб вони не тріскались, коли стріляють.
Ел на мить завис у повітрі. Вікна будинку були хрест-навхрест заклеєні коричневим скотчем, але в його гігабайтах раптом сяйнув спогад: схожий скотч, тільки жовтий, намотували собі на рукава військові, яких він десь бачив.
4. Ел: - Що ти робитимеш, коли усе це закінчиться?
Майстер: - Я повернусь додому. А ти?
Ел: - Коли я знайду людей, які мене загубили?
Майстер: - Ага.
Ел: - Я полечу в подорож. Щоби долетіти до горизонту. і дізнаюся, що за ним.
Майстер: - Гарний план.
5. Ел: - Тут неподалік макове поле, гайда туди!
Майстер: - Е ні! Туди лети сам. Воно ж усе заміноване.
Ел: - Отакої... А з неба цього не видно.
Майстер: - Міну взагалі ніяк не видно, поки на неї не наступиш. Міни - це як насіння, яке сіє війна. Вони ховаються в землі, і навіть коли люди вже не стріляють, і техніку повезли геть, міни можуть напасти у будь-який момент.
6. Що, якщо річ, якої ти прагнеш найбільше у світі, ніколи не станеться?
7. Ніхто з нас... ані ми, люди, ані безпілотники... ніхто не знає майбутнього. Усе може трапитися. Але немає сенсу просто сидіти і чекати, якщо все одно нічого не знаєш точно. Бо ж світ навколо не зупиняється. І життя йде далі. Треба просто робити те, що мусиш, і те, що хочеш... І не втрачати надії. Нічого не забувати.
Дуже щемка історія, філософська казка в дусі "Маленького принца", на сторінках якої - те, що ми зараз переживаємо. Написана до 24 лютого цього року, події відбуваються навесні 2015 року, через рік після початку російсько-української війни.
Прочитала її ще в електронці на початку травня, а оце нещодавно придбала паперовий примірник. До речі, 10 грн з продажу кожного примірника перераховуються у благодійний фонд "Голоси дітей" для допомоги дітям, постраждалим від війни.
Так незвично читати про війну під час війни. Але насправді варто. Насамперед привабила назва - "Абрикоси зацвітають уночі". Ось так пояснюється назва книжки у тексті: "У мене є теорія. Що життя під час війни стає...ніби непомітнішим. Ховається. Але ніколи не припиняється. Люди менше сміються вголос, але продовжують усміхатися. Ліхтарі у містах загоряються пізніше. А дерева зацвітають уночі, поки ніхто не бачить". Таку істину сказав військовий з позивним Майстер. Те саме повторює і головний герой - безпілотник Ел. Ще не зустрічала такого незвичного героя. Він олюднюється і дивиться на всю ситуацію згори - і це такий цікавий ракурс. А ще його мало хто помічає. Бачить лише хлопчик Устим з прифронтового містечка на Донбасі, який переживає війну, і ще згаданий Майстер. Елом його називає Устим - скорочено від Бе-Пе-Ел-А (безпілотний літальний апарат).
Ось кілька цитат із книжки, які дуже близькі усім нам:
1. - Люди дають всілякій зброї різні поетичні назви, - озвалася раптом тітка Ганна. - Ось, приміром, "Гради". Ну ви подумайте. Чи той, хто це вигадав, знав, що відчуваєш, коли вони стріляють? Мусив принаймні мати гарну уяву, бо не назвав їх "Зливою" чи "Дощиком".
2. Майстер: - Слухай... а ти не боїшся, що тебе можуть збити?
Ел: - Я не зовсім розумію, що таке боятися. Але знаю, що безпілотник можуть збити. А мене ще навіть не намагалися... на мене ніхто не звертає уваги.
Майстер: - Або ж не бачить.
3. Ел: - А чому у вас на вікнах скотч?
Устим: - Це щоб вони не тріскались, коли стріляють.
Ел на мить завис у повітрі. Вікна будинку були хрест-навхрест заклеєні коричневим скотчем, але в його гігабайтах раптом сяйнув спогад: схожий скотч, тільки жовтий, намотували собі на рукава військові, яких він десь бачив.
4. Ел: - Що ти робитимеш, коли усе це закінчиться?
Майстер: - Я повернусь додому. А ти?
Ел: - Коли я знайду людей, які мене загубили?
Майстер: - Ага.
Ел: - Я полечу в подорож. Щоби долетіти до горизонту. і дізнаюся, що за ним.
Майстер: - Гарний план.
5. Ел: - Тут неподалік макове поле, гайда туди!
Майстер: - Е ні! Туди лети сам. Воно ж усе заміноване.
Ел: - Отакої... А з неба цього не видно.
Майстер: - Міну взагалі ніяк не видно, поки на неї не наступиш. Міни - це як насіння, яке сіє війна. Вони ховаються в землі, і навіть коли люди вже не стріляють, і техніку повезли геть, міни можуть напасти у будь-який момент.
6. Що, якщо річ, якої ти прагнеш найбільше у світі, ніколи не станеться?
7. Ніхто з нас... ані ми, люди, ані безпілотники... ніхто не знає майбутнього. Усе може трапитися. Але немає сенсу просто сидіти і чекати, якщо все одно нічого не знаєш точно. Бо ж світ навколо не зупиняється. І життя йде далі. Треба просто робити те, що мусиш, і те, що хочеш... І не втрачати надії. Нічого не забувати.
Дуже щемка історія, філософська казка в дусі "Маленького принца", на сторінках якої - те, що ми зараз переживаємо. Написана до 24 лютого цього року, події відбуваються навесні 2015 року, через рік після початку російсько-української війни.
June 28, 2022
Невеличка, але дуже щімка історія про хлопчину з Донбасу, який живе в містечку, яке от-от окупують сепаратисти та росіяни. Він разом з сім'єю ховається від обстрілів, спостерігає за тим, як друзі один за одним покидають місто, переїжджаючи туди, де немає бойових дій, і одного дня помічає в небі безпілотника, який починає до нього говорити…
Повість для дітей шкільного віку, яка не лишає байдужим дорослих. І рефлексуєш над текстом значно довше, ніж над якоюсь іншою книгою.
Важко усвідомлювати, що повість для школярів містить у собі війну, обстріли, смерті. Але це частина життя українців, яка тягнеться вже не один рік. Події у тексті відбуваються ще до повномасштабного вторгнення, і ти коли читаєш, то чітко розумієш це. Розумієш, що зараз стало ще більше смертей, ще більше страху, ще більше зруйнованих долей. Від цього серце стискається ще дужче.
"Абрикоси…" - це замальовка з життя з українського сходу, казка для дітей, які стали дорослими не за біологічним годинником, а через війну. Раптове дорослішання - це коли тобі 9 років, і ти у новому місці йдеш перевіряти підвал, коли знаєш, що мусиш мати при собі ліхтарик, це страх перед новорічними феєрверками, це ПТСР, який тепер завжди поряд.
Але окрім людей є ще будівлі, транспорт, місця, до яких ти звик, і які втрачаєш назавжди. Коли головний герой покидає містечко, то обурюється, що вони рятуються, а розбомблена школа та автобус - ні. На перший погляд це дрібниці, коли мова йде про життя і смерть, але це важливі дрібниці, це речі та спогади, які нас формують. Це любов та відповідальність.
Насправді, хочеться багато сказати про цей текст. Про те, наскільки він недитячий, хоча і для дітей, настільки він сумний, хоча і світлий, настільки він невеличкий, хоча має сенсу більше, ніж величезні книги. Без зайвої драми і без марних надій. Життєво, з вірою в краще, з моментами, які у дорослих викликають сльози.
Є декілька цитат, які б'ють просто в серце. Особливо про місто, в яке прилетіли ракети, і там зупинився час. Читав на фоні новин про Кременчук, дуже боляче.
Повість для дітей шкільного віку, яка не лишає байдужим дорослих. І рефлексуєш над текстом значно довше, ніж над якоюсь іншою книгою.
Важко усвідомлювати, що повість для школярів містить у собі війну, обстріли, смерті. Але це частина життя українців, яка тягнеться вже не один рік. Події у тексті відбуваються ще до повномасштабного вторгнення, і ти коли читаєш, то чітко розумієш це. Розумієш, що зараз стало ще більше смертей, ще більше страху, ще більше зруйнованих долей. Від цього серце стискається ще дужче.
"Абрикоси…" - це замальовка з життя з українського сходу, казка для дітей, які стали дорослими не за біологічним годинником, а через війну. Раптове дорослішання - це коли тобі 9 років, і ти у новому місці йдеш перевіряти підвал, коли знаєш, що мусиш мати при собі ліхтарик, це страх перед новорічними феєрверками, це ПТСР, який тепер завжди поряд.
Але окрім людей є ще будівлі, транспорт, місця, до яких ти звик, і які втрачаєш назавжди. Коли головний герой покидає містечко, то обурюється, що вони рятуються, а розбомблена школа та автобус - ні. На перший погляд це дрібниці, коли мова йде про життя і смерть, але це важливі дрібниці, це речі та спогади, які нас формують. Це любов та відповідальність.
Насправді, хочеться багато сказати про цей текст. Про те, наскільки він недитячий, хоча і для дітей, настільки він сумний, хоча і світлий, настільки він невеличкий, хоча має сенсу більше, ніж величезні книги. Без зайвої драми і без марних надій. Життєво, з вірою в краще, з моментами, які у дорослих викликають сльози.
Є декілька цитат, які б'ють просто в серце. Особливо про місто, в яке прилетіли ракети, і там зупинився час. Читав на фоні новин про Кременчук, дуже боляче.
July 18, 2023
Невеличка, але дуже щемка історія дружби хлопчика і безпілотника під час війни.
July 2, 2022
Дитяча, але зовсім недитяча книжка про війну на Сході. Дуже близький нам всім текст про життя поряд з війною, під обстрілами, в підвалах. Про те, що можна втекти від війни, але війна від тебе так просто не втече. Про дитячі травми через переїзд і втрату рідного дому, друзів, своєї школи і міста. Але при цьому текст цей може стати хорошою підтримкою всім дітям війни, дітям переселенців.
January 24, 2024
Книга для дітей яку має прочитати кожен дорослий. Простими словами передаються дуже важливі істини без сліз які іноді читати просто неможливо.
"Люди зі зброєю бояться лише інших людей зі зброєю"
"Люди зі зброєю бояться лише інших людей зі зброєю"
April 27, 2022
"Абрикоси зацвітають уночі", гадаю, одна з найгарніших назв у літературі! як і образ абрикосів, які усе ніяк не можуть зацвісти... це книжка про нашу війну на сході країни. водночас це неймовірно добра, тепла, людяна і щемка дитяча книжка. ще й розказана вона від імені особливого героя − дрона, який літає східними регіонами і шукає свою людину, з якою він втратив зв’язок. зараз читається особливо щемко.
July 2, 2023
«Я думаю, це гарно зашифрований план на майбутнє. Коли можна кудись помандрувати, а потім повернутися додому і знати, що твій дім - у безпеці. Що тобі є куди повертатися. Хіба ти ніколи не мріяв про те, що робитимеш, коли закінчиться війна?»
June 18, 2022
Яка ж недитяча казка… Щемка - ідеальний опис книжки.
Одним з моїх механізмів справляння з воєнною реальністю є компульсивне читання на тему війни (очевидно) всіх жанрів. Вирішила почитати цю книжку як шось легке, життєствердне - і воно то й ніби так, але одночасно дуже пронизливо, глибоко, торкає до сліз. Дуже рекомендую, дуже
Одним з моїх механізмів справляння з воєнною реальністю є компульсивне читання на тему війни (очевидно) всіх жанрів. Вирішила почитати цю книжку як шось легке, життєствердне - і воно то й ніби так, але одночасно дуже пронизливо, глибоко, торкає до сліз. Дуже рекомендую, дуже
June 19, 2022
Історія про те, як подружилися безпілотник, який загубився над степами України, і хлопчик, до міста якого підбиралася війна.
Історія про дитинство під обстрілами і вибухами і про те, що коли приходить війна, всі наагаються стати якомога непомітнішими: навіть абрикоси - і ті розцвітають уночі
Історія про дитинство під обстрілами і вибухами і про те, що коли приходить війна, всі наагаються стати якомога непомітнішими: навіть абрикоси - і ті розцвітають уночі
January 21, 2023
БПЛ може бути казковим, майже як ластівка, що розказує про теплі краї.
Абрикоси і вишні займають важливе місце в розумінні, що є дім.
Книга описує події після 2014, коли ще в уяві персонажа Дніпро є безпечним.
Абрикоси і вишні займають важливе місце в розумінні, що є дім.
Книга описує події після 2014, коли ще в уяві персонажа Дніпро є безпечним.
July 4, 2022
Маленькій беспілотник загубився. ВІн не пам’ятає хто його запускав, тільки військового, у якого татуювання пташки на руці.
Під час його пошуків, він знаходить хлопчика Устима. Устим живе з батьками та собакою Жменькою, фронт зовсім недалеко і через обстріли доводиться ховатись у підвалі…
Ця історія про війну та маленького хлопчика. Ця історія, про життя, коли війна зовсім близько і ти сидиш в підвалі, поки тривають обстріли. Ця історія про втрату друзів, дому, школи та свого старого життя, а також, Про те, що можна втекти від війни, але війна від тебе так просто не втече.
Я всім рекомендую і даю 10/10 книжці. Незважаючи на те, що вона розповідає про війну, вона така добра і чуттєва. В одній з частин, є опис життя в місті Дніпро і я наче бачила це перед очима. Це моє рідне місто (хоч і народилась я не там і почала там жити аж з 13 років, я зажди рідним вважала і буду вважати саме Дніпро). І його вулици стояли перед очима, поки я читала.
Ось декілька цитат звідти, всі у самісеньке серденько💔💔:
«Міни — це як насіння, яке сіє війна. Вони ховаються в землі, і навіть коли люди вже не стріляють, і техніку повезли геть, міни можуть напасти у будь-який момент. »
«Мені страшно, — сказав Устим, — що ми так довго не поїдемо додому, що я виросту і забуду, яке там усе. Або ми приїдемо, а там усе зовсім інакше. Бо снаряди дуже все руйнують. »
« — Що ти робитимеш, коли усе це закінчиться? — запитав він уголос. — Я повернусь додому. А ти?
Ел замислився.
— Коли я знайду людей, які мене загубили?
— Ага.
— Я полечу в подорож, — сказав він, помовчавши. — Щоби долетіти до горизонту. І дізнаюся, що за ним.
— Гарний план, — погодився Майстер. »
«Щоправда, що більше днів поспіль не лунали обстріли, то легше було про них забути. »
«— Вона кочувала від підрозділу до підрозділу, як то всі оповідки. Про безпілотник, який загубився у небі над Донбасом і літає тепер там. І мріє, коли закінчиться війна, долетіти до горизонту, щоб побачити, що за ним.
— А ви думаєте, це може бути правда?
— Я думаю, — чоловік мрійливо усміхнувся, — це гарно зашифрований план на майбутнє. Коли можна кудись помандрувати, а потім повернутися додому і знати, що твій дім — у безпеці. Що тобі є куди повертатися. Хіба ти ніколи не мріяв про те, що робитимеш, коли закінчиться війна? »
Під час його пошуків, він знаходить хлопчика Устима. Устим живе з батьками та собакою Жменькою, фронт зовсім недалеко і через обстріли доводиться ховатись у підвалі…
Ця історія про війну та маленького хлопчика. Ця історія, про життя, коли війна зовсім близько і ти сидиш в підвалі, поки тривають обстріли. Ця історія про втрату друзів, дому, школи та свого старого життя, а також, Про те, що можна втекти від війни, але війна від тебе так просто не втече.
Я всім рекомендую і даю 10/10 книжці. Незважаючи на те, що вона розповідає про війну, вона така добра і чуттєва. В одній з частин, є опис життя в місті Дніпро і я наче бачила це перед очима. Це моє рідне місто (хоч і народилась я не там і почала там жити аж з 13 років, я зажди рідним вважала і буду вважати саме Дніпро). І його вулици стояли перед очима, поки я читала.
Ось декілька цитат звідти, всі у самісеньке серденько💔💔:
«Міни — це як насіння, яке сіє війна. Вони ховаються в землі, і навіть коли люди вже не стріляють, і техніку повезли геть, міни можуть напасти у будь-який момент. »
«Мені страшно, — сказав Устим, — що ми так довго не поїдемо додому, що я виросту і забуду, яке там усе. Або ми приїдемо, а там усе зовсім інакше. Бо снаряди дуже все руйнують. »
« — Що ти робитимеш, коли усе це закінчиться? — запитав він уголос. — Я повернусь додому. А ти?
Ел замислився.
— Коли я знайду людей, які мене загубили?
— Ага.
— Я полечу в подорож, — сказав він, помовчавши. — Щоби долетіти до горизонту. І дізнаюся, що за ним.
— Гарний план, — погодився Майстер. »
«Щоправда, що більше днів поспіль не лунали обстріли, то легше було про них забути. »
«— Вона кочувала від підрозділу до підрозділу, як то всі оповідки. Про безпілотник, який загубився у небі над Донбасом і літає тепер там. І мріє, коли закінчиться війна, долетіти до горизонту, щоб побачити, що за ним.
— А ви думаєте, це може бути правда?
— Я думаю, — чоловік мрійливо усміхнувся, — це гарно зашифрований план на майбутнє. Коли можна кудись помандрувати, а потім повернутися додому і знати, що твій дім — у безпеці. Що тобі є куди повертатися. Хіба ти ніколи не мріяв про те, що робитимеш, коли закінчиться війна? »
March 27, 2025
Маленька казка про війну, невпинне життя і великі мрії в дусі «Маленького принца».
У центрі сюжету – маленький хлопчик на ім’я Устим із собакою Жменькою, загублений безпілотник Ел, який шукає свого хазяїна, і український військовий із позивним «Майстер». Їхні долі різні, але все одно переплітаються, так само, як це буває в реальному житті людей із різним досвідом.
“Буває, що незнайомі люди не підозрюють, що мають щось спільне, навіть коли опиняються зовсім поряд.” 💔
Їхня взаємодія в книзі – це окремий вид мистецтва. Чудовий сюжет розкривається, як цибулинка. З кожною прочитаною сторінкою очі все більше сльозилися, але цьому відчуттю також товаришувала м’яка і світла посмішка. Кожне слово наповнено сенсом, у тексті немає нічого зайвого.
Для мене ця історія ще й про те, як дітки розуміють і переживають війну внутрішньо. Безумовно, книга несе місію пробудити емпатію та піднімає важливі теми, такі як ПТСР і ВПО.
На звороті написано «для середнього шкільного віку», хоча вважаю, що її варто прочитати також і дорослим.
Ще трішки цитат, які вдарили прямо в серденько:
“Устимова мама думала, що поки ти боїшся, то носиш свою війну із собою, куди б не поїхав. Вона думала про те, як перестати боятися, а Устим вже ні про що не думав, бо заснув.” 💔
“Ніхто з людей, що траплялися йому по дорозі, не переймався тим, що Устим загубив щеня. Люди тут постійно щось втрачали.” 💔
“В Устима аж заболіло в животі від страху. Він не міг думати одночасно про Жменьку і про міни. Такі речі не повинні були існувати одночасно.” 💔
У центрі сюжету – маленький хлопчик на ім’я Устим із собакою Жменькою, загублений безпілотник Ел, який шукає свого хазяїна, і український військовий із позивним «Майстер». Їхні долі різні, але все одно переплітаються, так само, як це буває в реальному житті людей із різним досвідом.
“Буває, що незнайомі люди не підозрюють, що мають щось спільне, навіть коли опиняються зовсім поряд.” 💔
Їхня взаємодія в книзі – це окремий вид мистецтва. Чудовий сюжет розкривається, як цибулинка. З кожною прочитаною сторінкою очі все більше сльозилися, але цьому відчуттю також товаришувала м’яка і світла посмішка. Кожне слово наповнено сенсом, у тексті немає нічого зайвого.
Для мене ця історія ще й про те, як дітки розуміють і переживають війну внутрішньо. Безумовно, книга несе місію пробудити емпатію та піднімає важливі теми, такі як ПТСР і ВПО.
На звороті написано «для середнього шкільного віку», хоча вважаю, що її варто прочитати також і дорослим.
Ще трішки цитат, які вдарили прямо в серденько:
“Устимова мама думала, що поки ти боїшся, то носиш свою війну із собою, куди б не поїхав. Вона думала про те, як перестати боятися, а Устим вже ні про що не думав, бо заснув.” 💔
“Ніхто з людей, що траплялися йому по дорозі, не переймався тим, що Устим загубив щеня. Люди тут постійно щось втрачали.” 💔
“В Устима аж заболіло в животі від страху. Він не міг думати одночасно про Жменьку і про міни. Такі речі не повинні були існувати одночасно.” 💔
August 16, 2024
Дуже зворушлива історія про дружбу восьмирічного Устима з прифронтового містечка з безпілотником Елом, що загубився від військового, який якого запустив. Піднімає багато важливих тем, говорячи про них дуже простою мовою, так що це може бути точкою входу для обговорення з дітьми питань про війну і її причини (в загальнолюдському, а не політичному сенсі), про дім, приналежність і displacement, про ніби зупинений час і відкладене через війну життя. З іншого боку, трактування цих тем не геть спрощено на дитячий рівень, так щоб перестати бути цікавою і для дорослого читача притчею.
У фокусі уваги весна 2015 року, але оповідь доведено до 2021, а книжку видано вже після повномасштабного вторгнення - тож на моментах, коли герої думають, що вони зовсім ненадовго полишають своє містечко і новонароджена сестричка Устима навіть не пам'ятатиме, що вона народилася деінде, пробирає за авторським задумом, а не лише від нашого читацького знання про подальший розвиток подій. Тобто репрезентація короткозорого оптимізму про те, що все швиденько минеться - це не наслідок тієї самої короткозорості в моменті, а ще одна тема для меланхолійної медитації.
У фокусі уваги весна 2015 року, але оповідь доведено до 2021, а книжку видано вже після повномасштабного вторгнення - тож на моментах, коли герої думають, що вони зовсім ненадовго полишають своє містечко і новонароджена сестричка Устима навіть не пам'ятатиме, що вона народилася деінде, пробирає за авторським задумом, а не лише від нашого читацького знання про подальший розвиток подій. Тобто репрезентація короткозорого оптимізму про те, що все швиденько минеться - це не наслідок тієї самої короткозорості в моменті, а ще одна тема для меланхолійної медитації.
August 2, 2023
Книга трохи триґерить, зважаючи на свіжість сюжету, персонажів і біль, який вони проживають. Це гарна книга для підлітків, щоб м’яко розповісти їм про війну. Дружба хлопчика і безпілотника Ела надихає. Їхні мрії до болю знайомі і наштовхують на тривожні думки «Що ж буде після війни». Зрештою, так і закінчується книга, бо життя продовжується, а ці думки живуть в тобі, адже війна триває, і ти не знаєш, що буде завтра.
March 10, 2023
На жаль, події 14 року описані в книзі усвідомились остаточно тільки минулого року. Від того читати про переживання головного героя було важче.
Читаючи, знову розумієш, що дитинство проходить в умовах страху і втрат.
Книжка коротенька і сумненька
Читаючи, знову розумієш, що дитинство проходить в умовах страху і втрат.
Книжка коротенька і сумненька
April 19, 2023
Нелегка книжка про легке бачення війни на Донбасі очима дитини.
October 30, 2024
просто й наївно про щемке й важливе.
UPD: початково поставив 4/5, але, враховуючи, що книга позиціонує себе як дитяча і залишає гарне відчуття після прочитаного, то не шкода й 5/5 поставити.
UPD: початково поставив 4/5, але, враховуючи, що книга позиціонує себе як дитяча і залишає гарне відчуття після прочитаного, то не шкода й 5/5 поставити.
July 25, 2024
Найголовніше, що є в цій мудрій медитативній прозі – це надія. Цвіт абрикоси, його очікування стає символом віри і надії в Перемогу й життя. Хоч тепер нам усім складно, і все ніби завмерло, відклалося на потім, колись-таки абрикоси зацвітуть, і життя відновиться. У час, коли дорослі зневірені й поглинуті роботою на Перемогу, надію дітям дарує казковий персонаж – безпілотник Ел:
«— Просто зараз усе так… ховається.
— Куди ховається?
— Ну, робиться таким, щоб його важче помітити. Я чув, як так говорили люди. Мені ці слова сподобались, тому я відклав їх серед своїх гігабайтів і тепер можу повторити тобі. Гм… життя в усіх зараз трохи змінилось. Не лише в людей, а й у рослин, дерев… тварин теж. Ліхтарі загоряються пізніше. Птахи співають тихіше, але до мене, наприклад, підлітають ближче, щоби я їх чув. Дерева зацвітають уночі, поки ніхто не дивиться. Побачиш, ці теж зацвітуть». Тут: http://www.barabooka.com.ua/abrikosi-...
«— Просто зараз усе так… ховається.
— Куди ховається?
— Ну, робиться таким, щоб його важче помітити. Я чув, як так говорили люди. Мені ці слова сподобались, тому я відклав їх серед своїх гігабайтів і тепер можу повторити тобі. Гм… життя в усіх зараз трохи змінилось. Не лише в людей, а й у рослин, дерев… тварин теж. Ліхтарі загоряються пізніше. Птахи співають тихіше, але до мене, наприклад, підлітають ближче, щоби я їх чув. Дерева зацвітають уночі, поки ніхто не дивиться. Побачиш, ці теж зацвітуть». Тут: http://www.barabooka.com.ua/abrikosi-...
May 27, 2025
Книгу, яку варто прочитати. А поки нище важливі фрази - зернятки, які особливо відгукнулись.
"Бути покинутими вдруге за одну війну - це занадто..."
"Ніхто з людей не переймався тим, що Устим загубив щеня... Люди тут постійно щось втрачали."
"У мене є своя теорія, що життя під час війни стає... ніби непомітнішим. Ховається...А дерева зацвітають уночі, поки ніхто не бачить..."
"Міни як насіння, яке сіє війна"
"Люди можуть звідси поїхати... А будинки... - ні"
"... поки ти боїшся, то носиш свою війну із собою, куди б не поїхав"
"Бути покинутими вдруге за одну війну - це занадто..."
"Ніхто з людей не переймався тим, що Устим загубив щеня... Люди тут постійно щось втрачали."
"У мене є своя теорія, що життя під час війни стає... ніби непомітнішим. Ховається...А дерева зацвітають уночі, поки ніхто не бачить..."
"Міни як насіння, яке сіє війна"
"Люди можуть звідси поїхати... А будинки... - ні"
"... поки ти боїшся, то носиш свою війну із собою, куди б не поїхав"
July 4, 2022
« [ ... ] життя під час війни стає... ніби непомітнішим. Ховається. Але ніколи не припиняється. Люди менше сміються вголос, але продовжують усміхатися. Ліхтарі у містах загоряються пізніше. А дерева зацвітають поки ніхто не бачить. »
|||
Безпілотник Ел кружляє над Донбасом. Він загубився, тому сам вивчає територію. Він багато бачить та все запам'ятовує. Подорожуючи мальовничим краєм териконів, він зустрічає Устима та його собаку Жменьку, а потім знайомиться з Майстром — українським військовим, який захищає країну від російських загарбників.
Коли Устим з родиною змушені покинути своє містечко, яке згодом після їх переїзду опиниться під окупаційної владою російських загарбників, Ел на прощання говорить, що дочекається його, захистить містечко, буде допомагати людям, які захищають цю землю, а потім зустріне Устима — завжди його впізнає.
Поринаючи в цю книгу, наче поринаєш в казку, бо ж не може безпілотник без керування пересуватися, не може він « розмовляти » й « спати », але Ел — може все це робити. Нині над Україною велика кількість безпілотників, якими керують люди задля того, аби нашу країну захистити і звільнити.
Але ця казка не звичайна — вона не залишить байдужим жодну дорослу людину, бо ж на протязі восьми років — це реальність для жителів Донбасу, на протязі чотирьох останніх місяців — це реальність для всіх українців. Ця казка вона ж бо про реальність, вона ж бо про наш біль.
І, дійсно, ми помічаємо, як життя наче спинилося, сховалося. Як все відбувається так, щоб не було помітно. Але, зрештою, зацвітуть дерева, заспівають птахи, засміються діти та дорослі.
Все буде добре, адже добро завжди перемагає зло, а світло — темряву, а життя — смерть!
|||
Безпілотник Ел кружляє над Донбасом. Він загубився, тому сам вивчає територію. Він багато бачить та все запам'ятовує. Подорожуючи мальовничим краєм териконів, він зустрічає Устима та його собаку Жменьку, а потім знайомиться з Майстром — українським військовим, який захищає країну від російських загарбників.
Коли Устим з родиною змушені покинути своє містечко, яке згодом після їх переїзду опиниться під окупаційної владою російських загарбників, Ел на прощання говорить, що дочекається його, захистить містечко, буде допомагати людям, які захищають цю землю, а потім зустріне Устима — завжди його впізнає.
Поринаючи в цю книгу, наче поринаєш в казку, бо ж не може безпілотник без керування пересуватися, не може він « розмовляти » й « спати », але Ел — може все це робити. Нині над Україною велика кількість безпілотників, якими керують люди задля того, аби нашу країну захистити і звільнити.
Але ця казка не звичайна — вона не залишить байдужим жодну дорослу людину, бо ж на протязі восьми років — це реальність для жителів Донбасу, на протязі чотирьох останніх місяців — це реальність для всіх українців. Ця казка вона ж бо про реальність, вона ж бо про наш біль.
І, дійсно, ми помічаємо, як життя наче спинилося, сховалося. Як все відбувається так, щоб не було помітно. Але, зрештою, зацвітуть дерева, заспівають птахи, засміються діти та дорослі.
Все буде добре, адже добро завжди перемагає зло, а світло — темряву, а життя — смерть!
January 21, 2023
Написано про важливе з дитячого погляду. І, можливо, нам часто не вистачає трохи чогось казкового в постійному потоці поганих новин та жахливих подій.
Поглинула книгу за один день (тут всього 143ст.).
«коли закінчиться війна, він хотів долетіти до горизонту і подивитися, що за ним.»
мабуть, таки варто мріяти про свій «горизонт», щоби бути на плаву і в якийсь момент абрикоси таки зацвітуть.
Не вдумливо читати книгу не вийде, бо тоді ви можете просто не зрозуміти всього того, що заховано між рядками.
Поглинула книгу за один день (тут всього 143ст.).
«коли закінчиться війна, він хотів долетіти до горизонту і подивитися, що за ним.»
мабуть, таки варто мріяти про свій «горизонт», щоби бути на плаву і в якийсь момент абрикоси таки зацвітуть.
Не вдумливо читати книгу не вийде, бо тоді ви можете просто не зрозуміти всього того, що заховано між рядками.
December 28, 2023
Маленька нетипова книга про важливе, щемка і зворушлива.
Деякі рядки до кінчиків пальців пробирають, жалять своєю правдивістю і болюче закарбовуються в пам'яті 💔
"Міну взагалі ніяк не видно, поки на неї не наступиш. Міни - це як насіння, яке сіє війна"
"Іноді вдавана любов - це така особлива форма страху"
"Бувають історії, у яких немає правильного кінця: як ти не вчиниш, однаково щось утратиш."
"... поки ти боїшся, ти носиш свою війну із собою, куди б не поїхав."
Деякі рядки до кінчиків пальців пробирають, жалять своєю правдивістю і болюче закарбовуються в пам'яті 💔
"Міну взагалі ніяк не видно, поки на неї не наступиш. Міни - це як насіння, яке сіє війна"
"Іноді вдавана любов - це така особлива форма страху"
"Бувають історії, у яких немає правильного кінця: як ти не вчиниш, однаково щось утратиш."
"... поки ти боїшся, ти носиш свою війну із собою, куди б не поїхав."
June 16, 2024
Повість про війну та переселення для дітей 3-4 класу (але, як будь-яка хороша дитяча література, буде цікава і дорослому читачу). Паралельно з основними темами, також обговорюється емоційний інтелект і поповнення в родині. Мені було дуже близько і дуже щемко.
Сподобалося все, а особливо абрикосовий квіт.
Сподобалося все, а особливо абрикосовий квіт.
July 4, 2023
Я не очікувала того, як часто буду плакати, поки читаю цю книгу
Ми бачимо відчуття дитини 9-ти років на війну і читаючи цю книгу, переживаючи повномасштабне вторгнення, ти відчуваєш, що іноді сам хотів спитати саме такі ж питання, як дитина
Хоча й знав всі відповіді
Ми бачимо відчуття дитини 9-ти років на війну і читаючи цю книгу, переживаючи повномасштабне вторгнення, ти відчуваєш, що іноді сам хотів спитати саме такі ж питання, як дитина
Хоча й знав всі відповіді
November 20, 2022
Кожен українець будь-якого віку оцінить цю книгу…бо прямо в серденько 💛💙 без супер драм про наші реалії. Але наприкінці все ж таки 🥺😭 та 🤬
April 18, 2024
Щемка до сліз…
September 19, 2025
Прочитала за один вечір. Світла історія, яка показує війну очима безпілотника та хлопчика з прифронтового міста. Тема дому, вірності, мрій. Розчулює та тішить, що можна прочитати таку щемку «казку» про війну. Підійде і підліткам, і дорослим. Особливо тим, від кого фронт «далеко».
May 15, 2024
"Їхнє містечко стало окупованим невдовзі після того, як вони поїхали. Батьки аро це казали "вчасно поїхали", ніби вони тікали від якогось стихійного лиха, а не від інших людей."
Книга про війну очима Устима, військового та безпілотника. Ця розповідь повна надій на повернення додому. Страх з яким зіткнулись переселенці вдома та адаптація до життя у мирному містечку.
Книга про війну очима Устима, військового та безпілотника. Ця розповідь повна надій на повернення додому. Страх з яким зіткнулись переселенці вдома та адаптація до життя у мирному містечку.
This entire review has been hidden because of spoilers.
January 2, 2023
Сумно читати таку дитячу літературу, але добре, що вона існує.
January 27, 2023
«Абрикоси зацвітають уночі» Оля Русіна
«Я думаю, Бог не знає української. І тому молитися немає сенсу, він усе одно нас не розуміє».
Книга на 143 сторі��ки, які я прочитала на одному схлипуванні за години дві. Якраз світло вимикали. Той випадок, коли знала заздалегідь, що сподобається на 120%, дарма що книга «для середнього шкільного віку», як написано. І той випадок, коли хочеться сказати: «Просто прочитайте». Витратьте дві години. Напівказка, напіврепортаж, напівдитяча і дуже доросла, про 2015-й і 2022-й і про всіх нас. Мабуть, у цілому текст про те, як війна вплітається в дитячу свідомість: ігри стають інакшими, а діти теж хочуть собі позивні, як у дорослих військових. Прекрасний епіграф з книги Валерія Пузіка (теж на черзі до читання).
Тут згадується вже знайоме нам «життя на паузі»; люди вірять, що взагалі не виїжджатимуть з небезпеки чи зовсім скоро повернуться додому. Тут ми знаходимо згадки про світломаскування, пізні ліхтарі, підвал, страх феєрверків, книжки в окопах, мрії, що світло горітиме хоч усю ніч, а діти може й не згадають, що народилися не в рідному місті. Як на мене, книжка добре ілюструє, чому дітям треба завжди говорити правду; та й узагалі треба бути відвертими між собою. І за всіляких обставин не припиняти мріяти.
Абрикоси зазвичай цвітуть першими серед фруктових дерев навесні, квіти з’являються раніше, ніж листя. Наче поки війна не закінчиться, цвісти не можна — соромно чи страшно, бог його зна.
Безпілотник не знає, що таке страх, любов, довіра чи співчуття — але навчається цього. І врешті лякається: раптом він не український, а ворожий? Адже не пам’ятає, звідки він прилетів. Але пообіцяв берегти містечко Устима, поки той із сім’єю виїхав із прифронтового — а потім й окупованого міста.
Устим протягом оповіді поступово дорослішає. Йому шкода школу чи автобус, які вже ніхто не ремонтуватиме після обстрілів. Він чудується, що на тому місці, де вбито людину, і далі бездумно ходитимуть люди, навіть він сам, і всі все забудуть, і старе змішається з наступним. На новому місці в Дніпрі насамперед перевіряє підвал (а інші діти сміються з його страхів). Собака росте. Молодша сестра вважає рідним уже інше місто. Життя йде далі.
«Я думаю, Бог не знає української. І тому молитися немає сенсу, він усе одно нас не розуміє».
Книга на 143 сторі��ки, які я прочитала на одному схлипуванні за години дві. Якраз світло вимикали. Той випадок, коли знала заздалегідь, що сподобається на 120%, дарма що книга «для середнього шкільного віку», як написано. І той випадок, коли хочеться сказати: «Просто прочитайте». Витратьте дві години. Напівказка, напіврепортаж, напівдитяча і дуже доросла, про 2015-й і 2022-й і про всіх нас. Мабуть, у цілому текст про те, як війна вплітається в дитячу свідомість: ігри стають інакшими, а діти теж хочуть собі позивні, як у дорослих військових. Прекрасний епіграф з книги Валерія Пузіка (теж на черзі до читання).
Тут згадується вже знайоме нам «життя на паузі»; люди вірять, що взагалі не виїжджатимуть з небезпеки чи зовсім скоро повернуться додому. Тут ми знаходимо згадки про світломаскування, пізні ліхтарі, підвал, страх феєрверків, книжки в окопах, мрії, що світло горітиме хоч усю ніч, а діти може й не згадають, що народилися не в рідному місті. Як на мене, книжка добре ілюструє, чому дітям треба завжди говорити правду; та й узагалі треба бути відвертими між собою. І за всіляких обставин не припиняти мріяти.
Абрикоси зазвичай цвітуть першими серед фруктових дерев навесні, квіти з’являються раніше, ніж листя. Наче поки війна не закінчиться, цвісти не можна — соромно чи страшно, бог його зна.
Безпілотник не знає, що таке страх, любов, довіра чи співчуття — але навчається цього. І врешті лякається: раптом він не український, а ворожий? Адже не пам’ятає, звідки він прилетів. Але пообіцяв берегти містечко Устима, поки той із сім’єю виїхав із прифронтового — а потім й окупованого міста.
Устим протягом оповіді поступово дорослішає. Йому шкода школу чи автобус, які вже ніхто не ремонтуватиме після обстрілів. Він чудується, що на тому місці, де вбито людину, і далі бездумно ходитимуть люди, навіть він сам, і всі все забудуть, і старе змішається з наступним. На новому місці в Дніпрі насамперед перевіряє підвал (а інші діти сміються з його страхів). Собака росте. Молодша сестра вважає рідним уже інше місто. Життя йде далі.
Displaying 1 - 30 of 75 reviews