Свідзінський - це висока естетика. Коли читаєш його поезію надміру відчувається те, що це в першу чергу особисті вірші. За життя його ніхто окрім колег особливо не знав, а критика, якщо й була, то зовсім не в його користь. Тому він і писав в першу чергу для себе, знаючи, що загалу це не цікаво. Як і передбачав Бажан, по-справжньому його оцінять лише в наступних поколіннях. "Медобір" - найкраще, що він створив (видали її в діаспорі вже аж в 1975 році, за 35 років після смерті Свідзінського), на мою думку, хоча я у захваті й від "Вересня" і від "Поезій". Тут і зрілість, і витончений метафоризм, і катарсис поетової самотності, яку досить легко прочитати крізь рядки. Свідзінському вочевидь було про що розповісти, переживши Голодомор 32-33 років, смерть дружини та відчувши на собі усі принади людоненависного совітського режиму. Хоча більшість свого поетичного спостереження він виділяє на досконалість природи і екзистенцію, гіркота життєвого досвіду чується навіть в описових строфах про яке-небудь дерево чи поле. Зрештою "Медобір" - квінтесенція української душі раннього совітського режиму, квінтесенцією пізнього згодом стануть "Палімпсести" Стуса.