What do you think?
Rate this book
День мій суботній
Повість
- GenresFiction
ebook
58 people want to read
About the author
Григір Тютюнник
32 books24 followersУкраїнський письменник-прозаїк.
Григір Михайлович Тютюнник народився 5 грудня 1931 року в селі Щилівці на Полтавщині в селянській сім'ї.
1937 року батька майбутнього письменника заарештували й відправили на заслання, де він і загинув (пізніше був реабілітований).
Малого Григора забрали до себе родичі на Донбас.
Під чаї війни, рятуючись від голоду, хлопець повернувся до матері на Полтавщину.
У повоєнні роки Тютюнник закінчив Зінківське ремісниче училище, працював у Харкові робітником на заводі.
Захворівши, повернувся до рідної Іллівки.
За «втечу»» із заводу (мусив відпрацювати три роки) був засуджений і чотири місяці відбув у колонії.
Звільнившись, виїхав на Донбас, працював на різних роботах. Звідти був призваний до війська, служив на флоті на Далекому Сході.
Тоді ж почав писати літературні твори.
Після демобілізації закінчив вечірню школу і 1957 року вступив на філологічний факультет Харківського університету.
1961 року в журналі «Крестьянка» побачило світ перше оповідання Тютюнника, воно було написане російською мовою. Автор невдовзі переклав свій твір на українську й відтоді писав лише рідною мовою.
Після завершення навчання в університеті Тютюнник виїхав на Донбас, учителював у вечірній школі.
1963 року письменник перебрався до Києва, працював у редакції газети «Літературна Україна», в сценарній майстерні Київської кіностудії їм. О. Довженка, у видавництвах «Радянській! письменник», «Молодь», «Дніпро», «Веселка».
1966 року вийшла перша книжка прози Тютюнника «Зав'язь»’. Пізніше побачили світ збірники новел «Батьківські пороги» (1972), «Крайнебо» (1975), «Коріння» (1978), книжки для дітей «Ласочка» (1970), «Степова казка» (1973), повісті «Климко» (1976) та «Вогник далеко в степу» (1978).
За книжки «Климко» і «Вогник далеко в степу» Тютюнник 1980 року був удостоєний літературної премії ім. Лесі Українки в галузі дитячої літератури.
Помер Григір Тютюнник 6 березня 1980 року, покінчивши життя самогубством.
За свою творчість письменник 1981 року був посмертно відзначений Державною премією ім. Т. Г. Шевченка.
Григір Михайлович Тютюнник народився 5 грудня 1931 року в селі Щилівці на Полтавщині в селянській сім'ї.
1937 року батька майбутнього письменника заарештували й відправили на заслання, де він і загинув (пізніше був реабілітований).
Малого Григора забрали до себе родичі на Донбас.
Під чаї війни, рятуючись від голоду, хлопець повернувся до матері на Полтавщину.
У повоєнні роки Тютюнник закінчив Зінківське ремісниче училище, працював у Харкові робітником на заводі.
Захворівши, повернувся до рідної Іллівки.
За «втечу»» із заводу (мусив відпрацювати три роки) був засуджений і чотири місяці відбув у колонії.
Звільнившись, виїхав на Донбас, працював на різних роботах. Звідти був призваний до війська, служив на флоті на Далекому Сході.
Тоді ж почав писати літературні твори.
Після демобілізації закінчив вечірню школу і 1957 року вступив на філологічний факультет Харківського університету.
1961 року в журналі «Крестьянка» побачило світ перше оповідання Тютюнника, воно було написане російською мовою. Автор невдовзі переклав свій твір на українську й відтоді писав лише рідною мовою.
Після завершення навчання в університеті Тютюнник виїхав на Донбас, учителював у вечірній школі.
1963 року письменник перебрався до Києва, працював у редакції газети «Літературна Україна», в сценарній майстерні Київської кіностудії їм. О. Довженка, у видавництвах «Радянській! письменник», «Молодь», «Дніпро», «Веселка».
1966 року вийшла перша книжка прози Тютюнника «Зав'язь»’. Пізніше побачили світ збірники новел «Батьківські пороги» (1972), «Крайнебо» (1975), «Коріння» (1978), книжки для дітей «Ласочка» (1970), «Степова казка» (1973), повісті «Климко» (1976) та «Вогник далеко в степу» (1978).
За книжки «Климко» і «Вогник далеко в степу» Тютюнник 1980 року був удостоєний літературної премії ім. Лесі Українки в галузі дитячої літератури.
Помер Григір Тютюнник 6 березня 1980 року, покінчивши життя самогубством.
За свою творчість письменник 1981 року був посмертно відзначений Державною премією ім. Т. Г. Шевченка.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 7 of 7 reviews
May 18, 2022
Мабуть кожному хто хоч трохи знайомий з українською літературою, читаючи "День мій суботній", спадало на думку порівнювати життя та пригоди Миколи Порубая із побутом та поневіряннями Стефана Радченка, головного героя роману В. Підмогильного "Місто", співставляти літературний образ Київа 1920-х та Київа 1960-х. Паралель дійсно цікава та багатоманітна. Можна навіть подумати, що це така собі мистецька відповідь одного генія іншому, позачасовий діалог митців, якщо хочете... Але не буду особо про це розводитись.
Поміркуймо краще про двійку таких цитат:
Перша: "сім'я - це маленька держава, - вперто провадив я далі.- Очолювати державу мені не хочеться, а ставати під чиюсь правицю - принизливо".
Аналогія, що сім'я - це маленька держава не містить у собі ніякої новизни і сприймається якщо не як трюїзм, то принаймні як часто повторювана неправда. Особисто у мене, ця частина цитати звучить голосом В. А. Ющенка, який любив повторювати (цитую з пам'яти): "сім'я - це молекула держави" і всіляко закликав дбати про сиріт, усиновлювати їх, адже не знаючи до ладу що таке сім'я і в який спосіб, які цінності та відносини у ній культивуються, людина, скоріш за все, не здатна буде проявити себе громадянином, якісним членом суспільства тощо.
А от уже дійсно цікавим видається те, як категорично Микола сприймає таке - цілком природнє, хоча, і часами справді непросте - питання, як створення сім'ї/шлюб: усе, або нічого! Подібною виходить і, як не дивно, позиція Порубая до держави - чи то тотальне несприйняття, чи просто нерозуміння її? Як так можна, що не очолювати державу принизливо?.. Може хіба тому, що вона - чужа, і дійсно тоді непросто було жити під її правицею... але ж і очолювати її, визволяти, виборювати її свободу наш герой покликання не відчуває. Тому-то такі дивні на перший погляд слова про державу (що лежать в основі його відповіді на питання про шлюб), аж ніяк недивні і, може навіть, як на той час, сміливі ((( Розуміючи, правильність "спайки": сім'я-держава, Микола Порубай наповнює її чим може. А може, як бачимо, не багато чим (( Сьогодні, думаю, можна було б сказати, щось на зразок: сім'я - це маленька держава, і тому у ній, як у всякій суверенній, незалежній, демократичній, соціально-правовій державі, кожному її члену зокрема, мають бути гарантовані права і свободи, захист життя та здоров'я, честі та гідності, недоторканості та безпеки...
Микола ж Порубай, в дусі часу, non multa, sed multum, завуальовано і цілком щиро - як ми уже, здається, вияснили - вкладає в свої слова +/- такий зміст: таких стосунків мені не треба, де мені доведеться іще над кимось горувати, опікуватися (мова ж поки не про дітей), так само як і таких, що я, ламаючи свою волю, змушений буду в них комусь підпорядковуватися; я лише хочу того, чого практично не можна зустріти у цьому (не завжди приємному) середовищі...
Друга: "Слухняного, кажуть, і Бог слухає".
Народне прислів'я, яке нагадує Миколі його матір - відоме ще щонайменше з часів Гомерової "Іліади": "Хто кориться богам, і вони того слухать готові." (переклад Б. Тена).
Завершу словом, яке хтось добре написав у Вікіпедії про Григора Тютюнника, - ймовірно із його ж слів - що він вже тому чудовий, що завжди лишався «Собою, Особою, себто особливим». З чим ми його, власне, сьогодні радо вітаємо :-)
Поміркуймо краще про двійку таких цитат:
Перша: "сім'я - це маленька держава, - вперто провадив я далі.- Очолювати державу мені не хочеться, а ставати під чиюсь правицю - принизливо".
Аналогія, що сім'я - це маленька держава не містить у собі ніякої новизни і сприймається якщо не як трюїзм, то принаймні як часто повторювана неправда. Особисто у мене, ця частина цитати звучить голосом В. А. Ющенка, який любив повторювати (цитую з пам'яти): "сім'я - це молекула держави" і всіляко закликав дбати про сиріт, усиновлювати їх, адже не знаючи до ладу що таке сім'я і в який спосіб, які цінності та відносини у ній культивуються, людина, скоріш за все, не здатна буде проявити себе громадянином, якісним членом суспільства тощо.
А от уже дійсно цікавим видається те, як категорично Микола сприймає таке - цілком природнє, хоча, і часами справді непросте - питання, як створення сім'ї/шлюб: усе, або нічого! Подібною виходить і, як не дивно, позиція Порубая до держави - чи то тотальне несприйняття, чи просто нерозуміння її? Як так можна, що не очолювати державу принизливо?.. Може хіба тому, що вона - чужа, і дійсно тоді непросто було жити під її правицею... але ж і очолювати її, визволяти, виборювати її свободу наш герой покликання не відчуває. Тому-то такі дивні на перший погляд слова про державу (що лежать в основі його відповіді на питання про шлюб), аж ніяк недивні і, може навіть, як на той час, сміливі ((( Розуміючи, правильність "спайки": сім'я-держава, Микола Порубай наповнює її чим може. А може, як бачимо, не багато чим (( Сьогодні, думаю, можна було б сказати, щось на зразок: сім'я - це маленька держава, і тому у ній, як у всякій суверенній, незалежній, демократичній, соціально-правовій державі, кожному її члену зокрема, мають бути гарантовані права і свободи, захист життя та здоров'я, честі та гідності, недоторканості та безпеки...
Микола ж Порубай, в дусі часу, non multa, sed multum, завуальовано і цілком щиро - як ми уже, здається, вияснили - вкладає в свої слова +/- такий зміст: таких стосунків мені не треба, де мені доведеться іще над кимось горувати, опікуватися (мова ж поки не про дітей), так само як і таких, що я, ламаючи свою волю, змушений буду в них комусь підпорядковуватися; я лише хочу того, чого практично не можна зустріти у цьому (не завжди приємному) середовищі...
Друга: "Слухняного, кажуть, і Бог слухає".
Народне прислів'я, яке нагадує Миколі його матір - відоме ще щонайменше з часів Гомерової "Іліади": "Хто кориться богам, і вони того слухать готові." (переклад Б. Тена).
Завершу словом, яке хтось добре написав у Вікіпедії про Григора Тютюнника, - ймовірно із його ж слів - що він вже тому чудовий, що завжди лишався «Собою, Особою, себто особливим». З чим ми його, власне, сьогодні радо вітаємо :-)
August 29, 2024
“Але ж, Степане, чесність нашу часом сприймають як виклик або нерозумну вихватку; безпосередність вважають наївністю, а вразливість — слабкістю. Нам би, Степане, бути байдужішими, тоді про нас казали б, що ми сильні натури. "Приховуй своє життя", — вчили древні філософи. Ні, Степане, важливо за всяких обставин залишатися з відкритими душами — тільки тоді ми не оглухнемо серцями, тільки тоді повною мірою відчуємо Людину в собі й в інших.”
Прекрасну озвучку знайшов тут:
https://youtu.be/D7nwpSFgZ4A?si=1sDup...
https://youtu.be/SOn0tWe3SUw?si=fMvr5...
Прекрасну озвучку знайшов тут:
https://youtu.be/D7nwpSFgZ4A?si=1sDup...
https://youtu.be/SOn0tWe3SUw?si=fMvr5...
March 11, 2023
Люблю Тютюнника ще з дитинства. Колись малою плакала над його «Климком», потім сміялась над пригодами песика Кузьки в «Степовій казці», досі пам‘ятаю всі ті емоції. Улюблений мій дитячий письменник.
Зараз із задоволенням берусь за його дорослі твори.
Ця невелика повість - про молодого вчителя, що вирвався з села й намагається якось влаштуватись в Києві.
Ковтнула за вечір, наче послухала розповідь старого знайомого про його життя-буття. Дуже просто й дуже щиро. Наштовхує на роздуми про честь і чесність, про чисте сумління, про загальнолюдські цінності.
Раджу.
Зараз із задоволенням берусь за його дорослі твори.
Ця невелика повість - про молодого вчителя, що вирвався з села й намагається якось влаштуватись в Києві.
Ковтнула за вечір, наче послухала розповідь старого знайомого про його життя-буття. Дуже просто й дуже щиро. Наштовхує на роздуми про честь і чесність, про чисте сумління, про загальнолюдські цінності.
Раджу.
December 13, 2024
Прочитав після Облоги та Вогника далеко в степу.
Григір Тютюнник вражає своїм вмінням тонко помічати особливі риси персонажів своїх творів. Через що герої живі, справжні, зі своїми гараздами та негараздами,стосунками, думками - глибокими та не дуже.
День мій суботній - справжнє, щире та затишне чтиво. Ще й ці вулиці Києва..
Григір Тютюнник вражає своїм вмінням тонко помічати особливі риси персонажів своїх творів. Через що герої живі, справжні, зі своїми гараздами та негараздами,стосунками, думками - глибокими та не дуже.
День мій суботній - справжнє, щире та затишне чтиво. Ще й ці вулиці Києва..
May 5, 2024
черговий твір одного з моїх улюблених письменників — Григора Тютюнника. це мабуть уперше я читаю в нього про місто, а не про село. контраст цікавий і неочікуваний, хоч я і була в Музеї однієї вулиці на Андріївському узвозі і бачила там його фото.
загалом саме цей його твір мені не дуже сподобався, бо він дещо хаотичний (як і життя у місті?) я так до кінця і не зрозуміла персонажа, хотілось би щоб це був роман, а не коротка форма. але для рівня Тютюнника "не дуже сподобався" це уже чотири зірки, бо пише він бездоганно і вражаюче завжди.
починаю хвилюватися, що вже майже все у Тютюнника прочитала, але і в передчутті перечитування.
загалом саме цей його твір мені не дуже сподобався, бо він дещо хаотичний (як і життя у місті?) я так до кінця і не зрозуміла персонажа, хотілось би щоб це був роман, а не коротка форма. але для рівня Тютюнника "не дуже сподобався" це уже чотири зірки, бо пише він бездоганно і вражаюче завжди.
починаю хвилюватися, що вже майже все у Тютюнника прочитала, але і в передчутті перечитування.
December 10, 2022
Київ 60их XX століття. Головний герой живе на Андрійському узвозі, біля самої Церкви в старій, зацвілій кімнаті. Дітвора доганяє м'яча, що котиться Узвозом, на Житньому Ринку торгують приїжджі на ринкові дні селяни – то фон для історії одного дня з епізодичними вставками з всього життя головного героя – молодого вихідця з села – вчителя-історика з ідеалами чесності, які зумовлюють до сумнівів, екзистенційних міркувань і певного захисного цинізму до різних людей в оточенні.
May 16, 2022
Дуже затишне та приємне читання. наче поспілкувались.
Displaying 1 - 7 of 7 reviews