Нетипова для YA-сегменту річ за формою: це роман у віршах-верлібрах.
Історія фокалізується через двох підлітків (поперемінно, але й разом, коли вони поступово усвідомлюють себе як пару, яка переживає світ разом). Солейда - дочка митців з Куби, заарештованих за творчість, яка суперечить партійному регламенту. Вона втекла у Венесуелу, звідки пішки з групою біженців вирушила у Північну Америку, хоча і пам'ятає імен і контактів розкиданих по різних країнах родичів, що емігрували раніше. Даріел знаходить Солейду в таборі для біженців у Коста-Ріці. Його родина теж колись покинула Кубу і провела довший час у Коста-Ріці, перш ніж потрапити до США, де його батьки досягли зіркового успіху. Поступово вони вибудовують довіру одне до одного, розуміючи, що попри разючі відмінності у статусі (біженка без документів vs. син багатіїв-акторів, який тікає від папараці), мають близькі цінності.
Що ж до цінностей, за які варто боротися? - тут вибудовується континуум між протистоянням утискам свободи слова, зокрема мистецького висловлювання, і захистом довкілля і загрожених видів. Що диктатори, які прагнуть обмежити свободу людей, також залюбки знищують і природу, це геть не новина, але оскільки це поезія, то зв'язок існує ще й на метафоричному рівні: вільна мистецька думка - вільний літ пташок тощо. Знову ж таки, не те щоб зовсім нова ідея у світовому мистецтві - ототожнювати свободу з птахами, які можуть собі вільно куди хочуть летіти - але тут це ще й набуває не тільки метафоричного, а й предметного значення, оскільки йдеться про захист загрожених видів.
І оскільки, як можна побачити з моїх останніх рецензій, мене останнім часом дещо цікавлять птахи, то тут було дуже приємно побачити, що ці метафори для мене уже про щось говорять, тобто я принаймні уявляю деякі згадувані види. Серйозно, коли я востаннє щось подібне читала, це був Pale Fire Набокова на якийсь курс, тоді всі англійські назви птахів, яких там дуже багато, для мене просто були не пов'язаними з денотатом словами. Тепер готовності відчитувати пташину метафорику у мене більше. Хоча паралельно, я впевнена, справа і в тому, що авторка тут все-таки набагато більше зусиль доклала до того, щоб її текст комунікував з читачем, а не був герметичним, як у Набокова. Дивно, звісно, порівнювати такі різні речі, між якими насправді нічого спільного, окрім використання образів птахів метафорично у поезії. "Крила на волі" не претендують бути високою літературою, і я зовсім не хочу сказати, що це дуже формально-цікава поезія. Але, я впевнена, світу потрібно більше книжок, які надихають підлітків робити світ кращим місцем... Що ж до герметичних постмодерних творів - ну хай існують, чи що, я ж не диктатор з Куби, щоб говорити, що якомусь мистецтву не варто існувати.
Окремо приємно було, що моєї іспанської достатньо вже, щоб розуміти рясні вкраплення в англомовному тексті, а не перестрибувати при читанні як абракадабру.