Важко ставити оцінку цій книзі, бо це, здається, канонічна біографія Толкіна. Тобто будь-який інший життєпис Толкіна буде взоруватися на текст Карпентера: чи доповнювати і розвивати його окремі ідеї / тези, чи не погоджуватися і заперечувати їх. Але Карпантерового погляду вже не уникнути. А тому при оцінці цієї книги незрозуміло, що саме ми оцінюємо: 1) життя Толкіна? 2) читабельність тексту Карпентера? 3) цінності Карпентера і його подачу біографії Професора? Адже всі ці три складові тісно переплетені. І найлегше щодо 2-го пункту: Карпентер пише легко та захопливо - навіть для такої "сірої" біографії як в Толкіна. "Сірої", бо після 1924 р. в житті Толкіна не було особливих подій, визначальних рішень та складних дилем. Він отримав посаду професора в Оксфорді, де працював до самісінької смерті. От і все. Єдине, що відбувалося, - писання текстів. Але повернімося до самого тексту Карпентера.
В канонічності його біографії є і переваги, і недоліки.
Переваги очевидні. Це 1) цілісна біографія Толкіна, яку було написано 2) на основі документів, доступ до яких був (та й й досі залишається!) дуже обмеженим для всіх інших шанувальників та шанувальниць творчості Професора. Адже йдеться не лише про чернетки, листи та щоденники, але й про усні свідчення - дітей самого Толкіна. Завдяки цьому ексклюзивному доступові до джерел Карпентер зміг розповісти нам, ким був Толкін. В цій біографії ледь не ідеальна пропорція компонентів. З одного боку, ми бачимо Толкіна як живу людину - його вподобання, слабкості, страхи, захоплення тощо. Але також дізнаємося про його "творчий шлях". Не можу не писати це в лапках, бо Толкін був шаленим прокрастинатором, а тому це дійсно був шлях як в прислів'ї про самурая, який не має цілі, а лише шлях. Карпентер розкриває, як Толкін поволі вибудовував свої тексти. І тут ховається третя складова ідеальної біографії: Карпентер не розділяє Толкіна-професора та Толкіна-літератора! Виявляється, вони тісно "співпрацювали": наукові пошуки спонукали Толкіна творити в певний спосіб, а його літературна творчість раптом оформлювалася в ідеї для наукових текстів. Наприклад, після читання чорновиків "Володаря перснів" Толкін отримав відгуки, що мова надто пафосна. І після цього виголосив лекцію про використання "пафосної лексики" при перекладі середньовічних текстів. І, ясна річ, його алітераційні вірші у "Володарі перснів" - результат любові до англосаксонської поезії.
Очевидною перевагою тексту є те, що Карпентер не намагається переказати чи "осмислити" (тобто дати їм критичну чи літературну оцінку) твори Толкіна. Він так і каже: нехай цим займаються інші. А тому це біографія, яку можна читати навіть тоді, коли з творчістю Толкіна ви знайомі дуже поверхово. Навіть більше, з цієї біографії ви ризикуєте дізнатися про твори Толкіна, про які ви чули раніше!
Але годі хвалити книгу Карпентера. В ній також є поважні недоліки. Деякі з них - неминучі. Біографію було видано 1977 р. На той момент Крістофер Толкін ще не встиг видати жодного з творів Легендаріуму - ні "Сильмарилліону", ні "Незакінчених переказів", ні 12 томів "Історії Середзем'я", ні 3 томів "Сказань Середзем'я" (насправді, вони просто повторюють тексти, видані в попередніх книгах, але я додав їх для повноти переліку). А тому Карпентер має дуже приблизні уявлення, як саме Толкін творив свій Легендаріум. Приблизні, бо детальну історію написання текстів Крістофер якраз і реконструював в "Історії Середзем'я". До речі, в "Історії "Гобіта" Джон Рейтліф якраз прямо критикує Карпентера: образ Професора, який вечорами сидить перед каміном і пише "Гобіта" є хибним, бо ця казка писалася в три короткі (приблизно тиждень часу) заходи. До речі, Рейтліф пояснює, чому Карпентер помилився, але про це трохи згодом.
Перша група недоліків, скажімо так, ситуативна: такою була ситуація, коли Карпентер пише біографію Толкіна. Якби він писав на 10-20 років пізніше, то й текст вийшов би іншим. Але, як казав один президент України, маємо те, що маємо.
Але є друга група недоліків. І вона набагато серйозніша, бо зумовлена самою особою Карпентера. Гампфрі Карпентер є фанатом Толкіна. На перший погляд, в цьому нічого поганого немає. Але, насправді, для біографа тут дві проблеми. По-перше, Карпентер вірить всьому, що каже чи пише Толкін. Звісно, він уважний біограф, а тому помічає суперечності. Але цим лише й обмежується. Виявивши, що Толкін сам запропонував дві чи більше версії того чи іншого епізоду, або що він сказав неправду (наприклад, що "Аллен та Анвін" з порога відмовилися публікувати "Сильмарилліон", що є неправдою), Карпентер просто знизує плечима: "Буває й таке". Насправді, в Толкіна дуже багато таких випадків. Ба більше, вже згадуваний Рейтліф виявив закономірність: чим віддаленішою є подія в минулому, тим хибніші спогади Толкіна. Причому він їх "відсовує" в минуле. Наприклад, з кожним новим роком життя Толкін датував початок роботи над "Гобітом" все більш ранніми роками. І це лише один випадок! Українське видання біографії має примітки від видавництва. І одна з них доволі промовиста.
Колись Толкін зізнавався, що мандрівка Швейцарією 1911 р. дуже вплинула на його уявлення про гори. Тому Імлисті гори - це Альпи, просто вищі та довші (в декілька десятків разів). Саме з цієї екскурсії в Альпи Толкін і привіз листівку "Дух гір", на якій зображений старий бородань в капелюсі, який мирно бесідує з лісовими тваринками, сидячи під деревом на галявині. Толкін наголошував, що ця листівка послужила основою для образу Ґандальфа. Загалом, все співпадає: старий бородань, гори, ліси тощо. Біда в тому, що листівка була намальована... між 1925 чи 1926 р. Я так розумію, що тут мистецтвознавці не змогли точніше датувати, але це вже дрібниця. Головне в цій історії: Толкін просто фізично не міг привезти цю листівку зі своєї мандрівки в Швейцарію.
І тут постає питання: якою ж є правдива історія? І це не питання: "Чи Толкін просто "відсунув" в минуле факт купівлі листівки в другій половині 1920-х?" Тут все складніше: листівка трапила до рук Толкіна таки пізніше, але він сказав правду, що вона вплинула на його фантазію - і саме на її основі він і створив Ґандальфа? Чи Толкін таки створив образ Ґандальфа для "Гобіта", а потім йому хтось показав цю листівку зі словами: "Це ж ваш Ґандальф!" Обидві версії правомірні. Але друга цікавіша і важливіша, адже якщо вона є правдою, то показує, як Толкін підсилював свою віру в істинність своїх історій. Так, невеликий спойлер: Толкін не вважав, що пише вигадки. Ні, Середзем'я є істинним! Але в тому сенсі, що ви подумали. Позиція Толкіна трохи складніша: міф чи легенда - це істинна історія, яка має вбиратися у шати вигадки, щоб їй повірили. Тобто "Володар перснів" - це не алегорії, але оповідь про цінності, які є істинними. Так, онтологічно істинними, бо Толкін віруючий християнин.
Таким чином, походження листівки є важливим: або це джерело образу Ґандальфа, або частина світогляду Толкіна, що його історії істинні.
Вертаючись до критичного читання Толкіна. Рейтліф в своїй історії "Гобіт��" просто капітулює: Толкіну вірити зась, хіба йдеться про лист, написаний майже відразу після події, про яку пише Толкін. В іншому випадку ми отримаємо якийсь мікс вигадок і хибних спогадів.
По-друге, Карпентер - як фанат Толкіна - бачить свого кумира лише в позитивному світлі. Або намагається його так представити. Тут мені важко сказати точніше, бо я маю справу лише з текстом. Потрібно відзначити: Карпентер не приховує неприємних фактів про Толкіна. Але - свідомо чи несвідомо - він використовує цікавий прийом, щоб приховати ці факти. Або зробити їх менш негативними.
Що робить Карпентер? Неприємний епізод з біографії Толкіна він просто розрізає на декілька частин - і розташовує в різних частинах книги. Мабуть, сподіваючись, що аудиторія не помітить. Це чудово видно на прикладі двох історій. Одна з них - про дружбу Толкіна та Льюїса. А точніше - про те, як Толкін посварився з Льюїсом. Чи охолов до нього: з тексту Карпентера, до речі, незрозуміло.
Передісторія така: Льюїс поволі вертав собі релігійність, але дійшов до деїзму, тобто віри у певну вищу силу та й по всьому. Толкін, фактично, підштовхнув його до християнства. Не зовсім навернув до віри, але до християнства. А далі Карпентер ділить сварку на три частини. Спершу ми дізнаємося, що Толкін обурився на Льюїса, коли той почав писати книжки про християнську віру. За Професор навіть обзивав його теологом-популістом. Що ж, можемо подумати ми, все логічно: він навернув Льюїса в лоно віри, а той почав поводити себе як апостол. Але далі (приблизно через третину книги) з'ясовується, що Толкіна також коробив той факт, що Льюїс за 7 років видав 7 томів "Хронік Нарнії". Цей цикл Толкін вважав жалюгідним, але - на біду для Ль.їса - цикл користувався популярністю. І доливало масла у вогонь те, що на той момент Толкін ніяк не міг дописати "Володаря перснів". Йому, загалом, це зайняло 12 років. Льюїс встиг раніше, швидше і популярніше. Принаймі так це бачив Толкін, коли тільки замагався з другим томом "Володаря". Карпентер так і пише: Толкін відчував, що людина, яку він навчив писати літери, раптом вхопила в нього зі столу листок і почала писати на ньому свої творіння. Не дуже приємна метафора?
Крім того, Толкіна обурювало, що Льюїс навернувся в англіканство, а не католицизм. Для католика Професора це був ляпас і образа честі. (Про це ще більше в історії про його любов до Едіт Брет).
А далі Карпентер подає третю частину історії. Толкін образився на Льюїса, бо той... одружився. Саме так! Толкін вважав, що дружина Льюїса руйнує їхню чоловічу дружбу! І про це теж трохи згодом. І теж у випадку історії з Едіт Брет.
Додам до цього, що Льюїс відчував ворожість з боку Толкіна, але... продовжував дружити. Він писав позитивні рецензії на "Володаря перснів", причому такі позитивні, що критики критикували його рецензії! Казали, що він вже дуже нахвалює - і складається враження, що перехвалює.
Так-от, всі ці три частини історії відбулися одночасно. Це все 1940-і рр. Але Карпентер майстерно розкидає їх по тексту - і цим пом'якшує їхній ефект. Бо якщо їх скласти разом, то Толкін вважає, що це він має більше прав говорити і тлумачити християнство, ніж Льюїс, який кілька років тому взагалі був агностиком чи деїстом. Толкін заздрить, що Льюїс написав успішний цикл фентезі, хоча саме Толкін підштовхнув Льюїса писати фантастику (в Льюїса є й романи про космічні подорожі). І, ясна річ, Льюїс не має права на дружину, бо чоловіча дружба понад усе. Додайте, що Толкін писав "Володаря" так довго, бо був прокрастинатором, і постає зовсім кепська картина. Лінивий Толкін заздорить Льюїсу і вважає його нахабним вискочкою, який вчора лише навчився писати літери, а сьогодні вже вважає, що він Шекспір в світі фентезі та релігії.
Але найбільш абсурдна історія - з історією кохання Толкіна.
Але про це пізніше :)