«Великий роман про Барселону» – це зовсім не роман, а реальність, розбита на фрагменти, себто п’ятнадцять замальовок про людей, їхні страхи, надії і радощі (чи прикрощі) життя. Барселони, незважаючи на назву, тут майже немає: з іспанських реалій тільки імена та неістотна згадка про гаспачо.
Автор – каталонський письменник, журналіст та перекладач, зокрема працював над перекладами Аполлінера, Амелі Нотомб та Фредеріка Бегбедера. У мережі про нього мало що можна знайти – короткі автобіографічні відомості та кілька побіжних згадок. Українською вийшли два його тексти – власне, «Великий роман про Барселону» та роман «Інстинкт». Обидва – у львівському видавництві «Кальварія» ще 2011 року.
На перший погляд «Великий роман про Барселону» видається легким чи навіть безглуздим. Плетиво дивакуватих історії: про чоловіка, що від недільної нудьги вирішив зробитися гомосексуалістом – тільки на день, чи про машиніста, який раптово зупиняє потяг, аби обійняти корову. У якийсь моменти відчуваєш, що це не просто грайливі історії, а гумор та пародія, які висміюють, хоч і м’яко, чимало суспільних явищ та людських рис.
Тут зауважуєш, що батько Памієса – колишній генеральний секретар Об’єднаної соціалістичної партії Каталонії, а мати – письменниця «лівого» спрямування. І це все поєднується у цілісну картину – оповідання каталонця не тільки «віддзеркалення життя покоління», як стверджують критики, а й рефлексія над соціальними проблемами у соціалістичному ключі.
Кожна історія не пов’язана з попередньою – це цілком автономні епізоди з різних життів, і тільки останній фрагмент об’єдную попередні у щось ціле – точки на мапі міста. За останньою історією, власне, і названа уся збірка: у бюро знахідок потрапляє рукопис роману, забутий кимось на сидінні таксі. Працівник бюро дзвонить авторові, чий номер вказаний на першій сторінці, але той байдуже зауважує, що він має свою копію і пропонує почитати текст, а згодом перетелефонувати і доповісти враження. Чоловік слідує пораді, і потроху ми розуміємо, що це той же роман, який читаємо ми – своєрідне обрамлення і загравання (чи, скоріше, діалог) із читачем у дусі кальвінівського «Якщо подорожній одної зимової ночі», хоча й не таке витончене.
Взагалі, тексту бракує цієї-таки витонченості: написаний він легко, навіть просто – короткі речення, мінімум образності та художніх засобів. Здається, уся авторська вправність була витрачена на відточення іронії, тож для поціновувачів цікавих стилістичних та художніх рішень збірка може стати не до смаку.
Найцікавішим видається останній, вже згадуваний, фрагмент: місто з віконця літака, фортечні мури та кипариси, трохи дошкульної статистики та зауваження про те, як масштаби міста впливають на практику адюльтеру. Перед очима мимоволі постає карта Барселони – як великий мурашник, де і мешкають усі герої: дівчина, що завагітніла від відомого одруженого чоловіка; юнак, що живе у світі, де пити горілку – норма, а мінералку – відхилення; Ернесто, який вибрався за покупками і помітив у залі супермаркету жінку, як дві краплі води схожу на Вірджинію Вулф; чоловік, що роздумує на могилі брата; вже згадуваний (не)гомосексуаліст-експериментатор; літній Енріке, якого постійно перебиває дружина, через що він вдається до мовчанки; письменниця, що пише про жінку, яка пришиває ґудзик і думає про тарілку супу; сучасні Ромео і Джульєтта; машиніст, що лагідно обіймає корову посеред поля; чоловік, який одного дня прокинувся і зрозумів, що змінився; відвідувач кафе, якого раптово забирають на дивну зустріч; керівник у міжнародній компанії, життя якого змінилося після прочитання статті про Елтона Джона; офіціант ресторану «Констанца» і його непересічний відвідувач; чоловік, що став свідком «будівництва навпаки». Що ж – знайомтеся!