What do you think?
Rate this book
Високі жовті квіти
У нас ще нема розуміння, що Лишега — це камертон українського художнього слова, перевірка його на справжність. Інший бік літератури. Чи, за словами Тараса Пастуха, проза Лишеги — проза «іншого берега»…
Книжка вийшла за підтримки шанувальників творчости Олега Лишеги.
Книжка вийшла за підтримки шанувальників творчости Олега Лишеги.
136 pages, Unknown Binding
Published January 1, 2021
3 people want to read
About the author
Олег Лишега
17 books10 followersOleh Lysheha (Ukrainian: Олег Лишега) is a Ukrainian poet, playwright, translator and intellectual.
Lysheha entered Lviv University in 1968, where during his last year, he was expelled for his participation in an "unofficial" literary circle, Lviv Bohema. As punishment, Lysheha was drafted into the Soviet army and internally exiled. During the period 1972-1988, he was banned from official publication, but in 1989 his first book Great Bridge (Velykyi Mist) was published. For "The Selected Poems of Oleh Lysheha," Lysheha and his co-translator James Brasfield from Penn State University, received the 2000 PEN Award for Poetry in Translation published by the Harvard Ukrainian Research Institute. Lysheha is the first Ukrainian poet to receive the PEN award.
Lysheha entered Lviv University in 1968, where during his last year, he was expelled for his participation in an "unofficial" literary circle, Lviv Bohema. As punishment, Lysheha was drafted into the Soviet army and internally exiled. During the period 1972-1988, he was banned from official publication, but in 1989 his first book Great Bridge (Velykyi Mist) was published. For "The Selected Poems of Oleh Lysheha," Lysheha and his co-translator James Brasfield from Penn State University, received the 2000 PEN Award for Poetry in Translation published by the Harvard Ukrainian Research Institute. Lysheha is the first Ukrainian poet to receive the PEN award.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 of 1 review
May 15, 2024
Читати кожну книгу Лишеги для мене – велике задоволення для душі. Тим більше, коли ці книги з такою велетенською любов’ю оформлені, упорядковані та прокоментовані.
“Високі жовті квіти” – книга, котра являється частиною чотирикнижжя з раніше неопублікованих робіт Лишеги і містить оповідання та фрагменти текстів із архівів автора. І за дизайном і за логікою укладання, її можна поставити біля “Розлогого дерева” (рідкісні та неопубліковані вірші), “Збирання ожини” (зібрання перекладацьких робіт Лишеги) та книги “Старе золото” – зібрання есеїстки.
Книжка вийшла з коментарями та укладанням Тараса Пастуха – напевно, найбільшого знавця життя і творчості Лишеги. Радію, що маю своє видання із його автографом.
Також стали доречними прекрасні графічні роботи Валерія Шаленка, деякі з них наче були спеціально створені для цієї книги. За стилістикою, графіка Шаленка мені нагадує ескізи для колод Таро марсельського зразка, проглядається герметизм, ангели, німфи, що купаються в озері, фігури, що левітують в повітрі, дивовижні міфічні тварини.
Змістовно, книжка розділена на дві частини – Темна жила і Вербовий кущ. Тим не менш, вони часто перегукуються між собою. В цих творах-медитаціях Лишега багато говорить про свої дерев’яні скульптури, про дроблення форми, про музику, самотність, театр і багатьох геніальних художників та мтців , котрі свого часу надихали його. Ренуар, Рільке, Рембрандт, Робінзон Джефферс переклади творів якого можна прочитати у “Збиранні ожини”, Торо, Матіс і Сезан.
Лишега справді був мистецтвознацвецем самоуком і міг писати та відчувати не гірше від академічно навчених критиків. Хоча, слово “критик” з Лишегою ніяк не поєднується, він не критикує, а радше, споглядає, виокремлює та синтезує, і пере ображує красу вже у своїй власні творчості.
Деякі записи носять характер щоденників і тут постає явний вплив Торо.
Творчість Лишеги апелює до первісності, до міфології і творення людей з дерева та глини. За порогом його дому може чаїтися Мінотавр, в лісі літатиме Горогона. Авгури спостерігатимуть за летом гайвороння, а гаруспеки ворожитимуть на нутрощах небесної куниці, що мертвою лежить на стежині. Там первісні люди вчитимуться мистецтву малювання від печерних ведмедів.
“Це свіжі, ще не опубліковані в жодній світовій пресі мої вірші - торси. Кожен посічений десятками тисяч ударів простою сокирою, що нею рубають дрова. Чим більша, важча сокира, тим точніший удар. Особливо надвечір, як падає роса, аж до темна, рука після заходу сонця, вона вже рубає сама її лише стримує.. Вранці прокидаєшся, аж перед тобою поблискує свіжий торс жіночий. Звідки він? З шуми морської..
Почалося з верби, зламаної нічною бурею над річкою Турянка на долинім Підгір'ї.. Її тіло легке і біле. З неї Микола Будник в Ірпені видовбував і кобзу, і ліру, і гудок.. Вже пізніше виявилось, що саме вона й стала тим найдавнішим Світовим деревом понад безмежними водами.. Потім були дуб, сосна, бук, граб, морва.. Горіх і яблуня були в Києві в Оксани.. Глід залізний коли росте високо на кручі над Турянкою.. У нього гарне світло-вохряне тіло, ледь рожевувате, обкидане темно-коричневими родимками. Пізніше, цього літа, був абрикосовий гай над лиманом Хаджибей. Солоні суховії обчімхали стовбури до темно-кривавої кістки. Між ними попротоптували кам'яні стежки сотні чорних і сірих кіз, у них ратиці крем'яні і довгі, як роги.. Це давні, дуже давні стежки Ольвії - між лагідним Хаджибеєм і місячно моторошним маревом Куяльника. З абрикосового тіла вийшов чоловічий випнутий торс наче із здертою шкірою, темні м'язи.. Тоді була сильна спека, я пов'язав голову білою шматою і зайшов далеко-далеко в лиман, і там у ямці на глиняному дні піймав двадцять і два бички руками. Кожного виносив, зціпивши жмені і притиснувши до грудей бородою.
Виносив на берег і кидав у калюжу з такою ж теплою і трохи підсоленою водою.. “
Зимові спогади і раптом – Рембрандт. В цікавої людини – цікаві думки, не менш цікавий потік цих думок.
“Високі санки на тонких полозках легко перевертаються.
Снігом замело стежку, і я знов перекинув п'ятдесятикілограмовий мішечок сірого (на чорний хліб) борошна. Добре, що сніг сухий.. Видно, кротяча купина. Зимова ніч зі санками й борошном під Різдво..
Рембрандт змішував бістр з тушшю: темно-коричневе з холодним чорним. Очеретяне перо не охоче повертається..
Воно неслухняне, веде свою вперту грубу лінію. Це інша лінія. Вона може підстрибувати. Але просто, перед себе вбік, їй не подобається особливо вихилятись..”
Потужно струмує з цих текстів намагання увійти у природу, стати її частиною. Відчуття, коли п’єш із гірського джерела і хочеш, щоб обличчя твоє розтануло в цій воді, перемінилося:
Дно ожило! Його розворушило сонце. Я хочу вийти з себе. Моє тіло значене. Я хочу скинути це тіло. Воно нечисте.
Воно було тут і має на собі плями. Воно нечисте. Воно було. І вже не може бути тим, чим є тепер. Впізнаючи його, вже не впізнаєш. Його треба омити. По той бік яру за стіною велика вода. Але я вже не можу на той бік. Тіло залишають в горах. Я вибрався туди, але вже не перейду навіть цей горб. Там починається велика вода, і рибалки понад берегом руками вихоплюють щук. Жінки вибирають собі чоловіків під час нересту - хто з них вправніший ловець. Вони у кульбабових вінках прогулюються табунами, відмахуючись від мошки зеленими гілками, хльоскаючи себе по литках, чим неймовірно збуджуються. Там інше небо і інші люди. Край пурпурового, золотого і блакитного, шовк і молоко. Там намивають золотий пісок і зводять на ньому вежі - так щоб з вікон бачили, як пропливають баржі з бочками меду і зерном. Там живуть низькі люди, їх не видно у пшениці, між маків, і тому вони всі щасливі. Я хочу вийти зі свого високого тіла. Але я не можу перейти цей яр і піти на схід, не можу за дубовою пустинню відра вийти у воді зі свого тіла і лишити його там на дні..
Мою дорогу перетяв голуб і загубився поміж яскравих осколків мушель і панцирів..
І над цим всім – свідомість смерті. Лишега вже в цих тексто-снах наче передбачає власну смерть, бачить потойбічні прекрасні ВИСОКІ ЖОВТІ КВІТИ:
“За вікном високі жовті квіти. Гойдаються.. Вони у тому світі, де мене нема. Останні осінні квіти. Найвищі. Найяскравіші.. Над усім на подвір'ї і аж до ріки у небі.. Я вийшов з відром по воду. Тепер я коло них: вищі від мене десь на голову. Я ніколи не стояв так, щоб наді мною погойдувалась велика жовта з темним осередком квітка. Листя темне, довге і шорстке. Шорстке стебло - доторкнувся - потиск жилавої шорсткої долоні.. І запах густий, теплий.. Може, якийсь далекий родич соняшника? Ще раз торкнувся - тепла шорстка щока..”
“Високі жовті квіти” – книга, котра являється частиною чотирикнижжя з раніше неопублікованих робіт Лишеги і містить оповідання та фрагменти текстів із архівів автора. І за дизайном і за логікою укладання, її можна поставити біля “Розлогого дерева” (рідкісні та неопубліковані вірші), “Збирання ожини” (зібрання перекладацьких робіт Лишеги) та книги “Старе золото” – зібрання есеїстки.
Книжка вийшла з коментарями та укладанням Тараса Пастуха – напевно, найбільшого знавця життя і творчості Лишеги. Радію, що маю своє видання із його автографом.
Також стали доречними прекрасні графічні роботи Валерія Шаленка, деякі з них наче були спеціально створені для цієї книги. За стилістикою, графіка Шаленка мені нагадує ескізи для колод Таро марсельського зразка, проглядається герметизм, ангели, німфи, що купаються в озері, фігури, що левітують в повітрі, дивовижні міфічні тварини.
Змістовно, книжка розділена на дві частини – Темна жила і Вербовий кущ. Тим не менш, вони часто перегукуються між собою. В цих творах-медитаціях Лишега багато говорить про свої дерев’яні скульптури, про дроблення форми, про музику, самотність, театр і багатьох геніальних художників та мтців , котрі свого часу надихали його. Ренуар, Рільке, Рембрандт, Робінзон Джефферс переклади творів якого можна прочитати у “Збиранні ожини”, Торо, Матіс і Сезан.
Лишега справді був мистецтвознацвецем самоуком і міг писати та відчувати не гірше від академічно навчених критиків. Хоча, слово “критик” з Лишегою ніяк не поєднується, він не критикує, а радше, споглядає, виокремлює та синтезує, і пере ображує красу вже у своїй власні творчості.
Деякі записи носять характер щоденників і тут постає явний вплив Торо.
Творчість Лишеги апелює до первісності, до міфології і творення людей з дерева та глини. За порогом його дому може чаїтися Мінотавр, в лісі літатиме Горогона. Авгури спостерігатимуть за летом гайвороння, а гаруспеки ворожитимуть на нутрощах небесної куниці, що мертвою лежить на стежині. Там первісні люди вчитимуться мистецтву малювання від печерних ведмедів.
“Це свіжі, ще не опубліковані в жодній світовій пресі мої вірші - торси. Кожен посічений десятками тисяч ударів простою сокирою, що нею рубають дрова. Чим більша, важча сокира, тим точніший удар. Особливо надвечір, як падає роса, аж до темна, рука після заходу сонця, вона вже рубає сама її лише стримує.. Вранці прокидаєшся, аж перед тобою поблискує свіжий торс жіночий. Звідки він? З шуми морської..
Почалося з верби, зламаної нічною бурею над річкою Турянка на долинім Підгір'ї.. Її тіло легке і біле. З неї Микола Будник в Ірпені видовбував і кобзу, і ліру, і гудок.. Вже пізніше виявилось, що саме вона й стала тим найдавнішим Світовим деревом понад безмежними водами.. Потім були дуб, сосна, бук, граб, морва.. Горіх і яблуня були в Києві в Оксани.. Глід залізний коли росте високо на кручі над Турянкою.. У нього гарне світло-вохряне тіло, ледь рожевувате, обкидане темно-коричневими родимками. Пізніше, цього літа, був абрикосовий гай над лиманом Хаджибей. Солоні суховії обчімхали стовбури до темно-кривавої кістки. Між ними попротоптували кам'яні стежки сотні чорних і сірих кіз, у них ратиці крем'яні і довгі, як роги.. Це давні, дуже давні стежки Ольвії - між лагідним Хаджибеєм і місячно моторошним маревом Куяльника. З абрикосового тіла вийшов чоловічий випнутий торс наче із здертою шкірою, темні м'язи.. Тоді була сильна спека, я пов'язав голову білою шматою і зайшов далеко-далеко в лиман, і там у ямці на глиняному дні піймав двадцять і два бички руками. Кожного виносив, зціпивши жмені і притиснувши до грудей бородою.
Виносив на берег і кидав у калюжу з такою ж теплою і трохи підсоленою водою.. “
Зимові спогади і раптом – Рембрандт. В цікавої людини – цікаві думки, не менш цікавий потік цих думок.
“Високі санки на тонких полозках легко перевертаються.
Снігом замело стежку, і я знов перекинув п'ятдесятикілограмовий мішечок сірого (на чорний хліб) борошна. Добре, що сніг сухий.. Видно, кротяча купина. Зимова ніч зі санками й борошном під Різдво..
Рембрандт змішував бістр з тушшю: темно-коричневе з холодним чорним. Очеретяне перо не охоче повертається..
Воно неслухняне, веде свою вперту грубу лінію. Це інша лінія. Вона може підстрибувати. Але просто, перед себе вбік, їй не подобається особливо вихилятись..”
Потужно струмує з цих текстів намагання увійти у природу, стати її частиною. Відчуття, коли п’єш із гірського джерела і хочеш, щоб обличчя твоє розтануло в цій воді, перемінилося:
Дно ожило! Його розворушило сонце. Я хочу вийти з себе. Моє тіло значене. Я хочу скинути це тіло. Воно нечисте.
Воно було тут і має на собі плями. Воно нечисте. Воно було. І вже не може бути тим, чим є тепер. Впізнаючи його, вже не впізнаєш. Його треба омити. По той бік яру за стіною велика вода. Але я вже не можу на той бік. Тіло залишають в горах. Я вибрався туди, але вже не перейду навіть цей горб. Там починається велика вода, і рибалки понад берегом руками вихоплюють щук. Жінки вибирають собі чоловіків під час нересту - хто з них вправніший ловець. Вони у кульбабових вінках прогулюються табунами, відмахуючись від мошки зеленими гілками, хльоскаючи себе по литках, чим неймовірно збуджуються. Там інше небо і інші люди. Край пурпурового, золотого і блакитного, шовк і молоко. Там намивають золотий пісок і зводять на ньому вежі - так щоб з вікон бачили, як пропливають баржі з бочками меду і зерном. Там живуть низькі люди, їх не видно у пшениці, між маків, і тому вони всі щасливі. Я хочу вийти зі свого високого тіла. Але я не можу перейти цей яр і піти на схід, не можу за дубовою пустинню відра вийти у воді зі свого тіла і лишити його там на дні..
Мою дорогу перетяв голуб і загубився поміж яскравих осколків мушель і панцирів..
І над цим всім – свідомість смерті. Лишега вже в цих тексто-снах наче передбачає власну смерть, бачить потойбічні прекрасні ВИСОКІ ЖОВТІ КВІТИ:
“За вікном високі жовті квіти. Гойдаються.. Вони у тому світі, де мене нема. Останні осінні квіти. Найвищі. Найяскравіші.. Над усім на подвір'ї і аж до ріки у небі.. Я вийшов з відром по воду. Тепер я коло них: вищі від мене десь на голову. Я ніколи не стояв так, щоб наді мною погойдувалась велика жовта з темним осередком квітка. Листя темне, довге і шорстке. Шорстке стебло - доторкнувся - потиск жилавої шорсткої долоні.. І запах густий, теплий.. Може, якийсь далекий родич соняшника? Ще раз торкнувся - тепла шорстка щока..”
Displaying 1 of 1 review