What do you think?
Rate this book
Націоналіст у добі фашизму. Львівський період Дмитра Донцова: 1922–1939 роки. Начерк інтелектуальної біографії
Намагаючись вийти за межі «чорно-білих» поглядів на історію націоналістичного руху, професор Українського католицького університету у Львові Олександр Зайцев у критичному начерку інтелектуальної біографії Дмитра Донцова керується тим засновком, що боротьба за незалежність України і «доба фашизму» в Европі становлять смислове тло, без розуміння якого годі скласти адекватне уявлення про український інтеґральний націоналізм 1920–1930-х років. Автор розглядає в історичному й соціяльному контекстах причини відносного успіху «чинного націоналізму» в період між двома світовими війнами, простежує світоглядну еволюцію його головного ідеолога і міркує про міру впливу на цю доктрину фашистських та націонал-соціялістичних ідей і практик. Хронологічні рамки дослідження обмежено 1922–1939 роками – львівським (вістниківським) періодом діяльности Донцова, її вершинним етапом, а водночас – найважливішим відтинком інтелектуальної історії українського націоналізму.
344 pages, Paperback
Published January 1, 2019
1 person is currently reading
13 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 of 1 review
August 10, 2019
Книга професора Українського католицького університету та доктора історичних наук Олександра Зайцева „Націоналіст у добі фашизму. Львівський період Дмитра Донцова: 1922–1939 роки. Начерк інтелектуальної біографії“ (далі — „Націоналіст у добі фашизму“) є логічним продовженням праці цього ж автора «Український інтеґральний націоналізм (1920-1930-ті) роки: нариси інтелектуальної історії» 2013 року. У новій монографії вченому вдалося підтвердити (а у певних моментах навіть більше — закріпити) свої попередні здобутки досліджень українського інтегрального націоналізму, залучивши до начерків біографії львівського періоду Дмитра Донцова значну джерельну базу.
Сміливо, бо не можна уявити повноцінну наукову дискусію та досягти синтезу дослідження особистості Дмитра Донцова і його політичної думки про український інтегральний націоналізм, нехтуючи «коричневими фарбами» чи пом’якшуючи їх.
Сміливо двічі, бо розуміння послідовності поглядів Донцова (якщо така послідовність справді є) — справа вкрай складна та дискусійна. Однак, автор схоже вловив та спіймав українського ідеолога у цьому питанні.
Сміливо тричі, бо є цікаві висвітлення людей з оточення Донцова такими, якими вони були за політичною гримасою тоталітарної спадщини радянської історіографії, а частково й від послідовників та сучасників.
Актуально. Книгу здали в друк 13 травня 2019 року ще у час президентства Петра Порошенка, а вийшла вона вже при іншому президентові - Володимирі Зеленському. Можна припустити, що його певно би лаяв Дмитро Донцов. І тут справа не лише у прованціалізмі нового президента, а й у тому, що він єврейської етнічності (не будемо переказувати ці міркування для інтриги читача).
Пекуче, бо партія „Слуга народу“, яка репрезентує відверто популістичні лозунги, стала моновладою в Україні. Це активізовує різні радикальні націоналістичні течії. А ті у свою чергу так чи інакше базуються на спадщині ОУН, а глибше, шукають підтвердження своїх поглядів у роботах Дмитра Донцова.
Вчасно й тому, що український національних рух 1930-1950-хх років вже “офіційно причетний” до національної пам’яті всієї України. А доктор історичних наук Олександр Зайцев із холодним скальпелем хірурга витягує на поверхню ті “болючі незручності минулого”, яких переважно воліють уникати послідовники українського інтегрального націоналізму.
Польські спецслужби та Донцов, публічні виступи та обопільні випади з опонентами, ОУН та “Націоналізм”, врешті спроби залучення Донцова до співпраці ОУН, а також формування середовища та складової поглядів “протофашизму” — за визначенням автора... Це все високий градус інтелектуальної напруги книги, яка спонукає до ширших тематичних досліджень. Автор переконливо підкріплює коже свій висновок вичерпною кількістю джерел, літератури, які кожен може легко перевірити.
Крім того, книга спонукає до полеміки, і на кількох її моментах хотілося би загострити увагу.
Скажімо, кортить посперечатися із твердженням автора про те, що Дмитро Донцов “залишається нашим сучасником” із трияди українських політичних мислителів Михайло Драгоманов — В’ячеслава Липинський — Дмитро Донцов, тоді як двоє інших — це вже історія. Тут можна було би заперечити, що мислителі мають „пекучу потребу свого часу“. І в ті чи інші моменти хтось з них може опинитися на хвилі животрепетних подій. Висловлюючись інакше, мислителі актуальні доти, допоки їхня думка є затребуваною. Так, неомонархізм Липинського і його гостра критика демократії справді не викликають сьогодні відголосу в суспільстві. Проте, його теорія еліт (або ж висвітлення слабких і сильних сторін українського бомонду) та унікальна модель гармонії суспільства під старомодним словом “класократія” є доволі злободенною темою. Як зрештою і багато інших ідей Липинського.
Хотілося би також подискутувати і про те, до якої міри погляди Дмитра Донцова є консервативними. Адже консерваторам притаманна виважена послідовна позиція без впадання у крайнощі: вони воліють радше зберігати та охороняти, ніж руйнувати. Між тим, Донцов був схильним до радикалізму, що виглядає як наслідок його марксистського та більшовицького світоглядів (чи лише більшовицької інтерпретації марксизму?) на початку політичної діяльності. Марксизму можна зректись, та чи можна його позбутись?
Відтак, донцовська критика усіх і всього, як і його популістична риторика, навіть його „заклики до повернення ідеалізованого світу князівсько-дружинної та козацько-гетьманської української традиції, до єрархічного суспільного устрою та панування касти “луччих людей”“ наближують його до радикала більшовицького ґатунку з українською риторикою. Тож припускаємо, що Донцову були притаманні не лише „виразні тоталітарні риси“, які у формі традиціоналізму „не мали нічого спільного з раціонально-технократичною комуністичною утопією“. Безумовно, заклики до повернення можуть вважатися консервативними і складовою „консервативної революції“, якби ж не „червона фарба“ у біографії Дмитра Донцова.
Важливим у книзі є зауваження автора про те, що теорія „правлячої касти“ Дмитра Донцова вже була раніше висловлена Платоном у його діалогах „Держави“. Зі свого боку хочеться зазначити, що це зближує Дмитра Донцова із платомарксизмом (термін за Карлом Поппером), у якому з’єднався платонізм і марксизм в тоталітарних практиках і теоріях XX століття, що склало філософську основу державної ідеократії совєтського зразка (!). Ця думка, звісно, потребує ширшого аналізу, як і дослідження впливу російського більшовизму на Донцова та його ідеологічні моделі.
Втім, не забуваймо, що “Націоналіст у добі фашизму” за жанром — це начерки інтелектуальної біографії. І ми звісно розуміємо, що підбиття підсумків львівського періоду Дмитра Донцова вже можна як мінімум 13 монографіями (саме таку щасливу кількість розділів має книжка автора).
Варто також додати, що така книга у скептичних чи радше проросійських колах може зіграти фатальну роль. Так є дуже слизькі моменти, чи навіть свідчення цензури (вимушеної?) українських видань спадщини Дмитра Донцова в часи української незалежності (згадаймо той факт, що біографія про Адольфа Гітлера авторства Дмитра Донцова не публікувалась у збірнику його життєписів). Щоправда, з історією “воювати” справа легша. А чи доведеться? Олександр Зайцев доводить, що так, доведеться, адже сприймати минуле у суто „чорних“ та „білих“ тонах неможливо. Навіть, якщо твої натхненники з тоталітарними позиціями. Всім не догодиш.
Сміливо, бо не можна уявити повноцінну наукову дискусію та досягти синтезу дослідження особистості Дмитра Донцова і його політичної думки про український інтегральний націоналізм, нехтуючи «коричневими фарбами» чи пом’якшуючи їх.
Сміливо двічі, бо розуміння послідовності поглядів Донцова (якщо така послідовність справді є) — справа вкрай складна та дискусійна. Однак, автор схоже вловив та спіймав українського ідеолога у цьому питанні.
Сміливо тричі, бо є цікаві висвітлення людей з оточення Донцова такими, якими вони були за політичною гримасою тоталітарної спадщини радянської історіографії, а частково й від послідовників та сучасників.
Актуально. Книгу здали в друк 13 травня 2019 року ще у час президентства Петра Порошенка, а вийшла вона вже при іншому президентові - Володимирі Зеленському. Можна припустити, що його певно би лаяв Дмитро Донцов. І тут справа не лише у прованціалізмі нового президента, а й у тому, що він єврейської етнічності (не будемо переказувати ці міркування для інтриги читача).
Пекуче, бо партія „Слуга народу“, яка репрезентує відверто популістичні лозунги, стала моновладою в Україні. Це активізовує різні радикальні націоналістичні течії. А ті у свою чергу так чи інакше базуються на спадщині ОУН, а глибше, шукають підтвердження своїх поглядів у роботах Дмитра Донцова.
Вчасно й тому, що український національних рух 1930-1950-хх років вже “офіційно причетний” до національної пам’яті всієї України. А доктор історичних наук Олександр Зайцев із холодним скальпелем хірурга витягує на поверхню ті “болючі незручності минулого”, яких переважно воліють уникати послідовники українського інтегрального націоналізму.
Польські спецслужби та Донцов, публічні виступи та обопільні випади з опонентами, ОУН та “Націоналізм”, врешті спроби залучення Донцова до співпраці ОУН, а також формування середовища та складової поглядів “протофашизму” — за визначенням автора... Це все високий градус інтелектуальної напруги книги, яка спонукає до ширших тематичних досліджень. Автор переконливо підкріплює коже свій висновок вичерпною кількістю джерел, літератури, які кожен може легко перевірити.
Крім того, книга спонукає до полеміки, і на кількох її моментах хотілося би загострити увагу.
Скажімо, кортить посперечатися із твердженням автора про те, що Дмитро Донцов “залишається нашим сучасником” із трияди українських політичних мислителів Михайло Драгоманов — В’ячеслава Липинський — Дмитро Донцов, тоді як двоє інших — це вже історія. Тут можна було би заперечити, що мислителі мають „пекучу потребу свого часу“. І в ті чи інші моменти хтось з них може опинитися на хвилі животрепетних подій. Висловлюючись інакше, мислителі актуальні доти, допоки їхня думка є затребуваною. Так, неомонархізм Липинського і його гостра критика демократії справді не викликають сьогодні відголосу в суспільстві. Проте, його теорія еліт (або ж висвітлення слабких і сильних сторін українського бомонду) та унікальна модель гармонії суспільства під старомодним словом “класократія” є доволі злободенною темою. Як зрештою і багато інших ідей Липинського.
Хотілося би також подискутувати і про те, до якої міри погляди Дмитра Донцова є консервативними. Адже консерваторам притаманна виважена послідовна позиція без впадання у крайнощі: вони воліють радше зберігати та охороняти, ніж руйнувати. Між тим, Донцов був схильним до радикалізму, що виглядає як наслідок його марксистського та більшовицького світоглядів (чи лише більшовицької інтерпретації марксизму?) на початку політичної діяльності. Марксизму можна зректись, та чи можна його позбутись?
Відтак, донцовська критика усіх і всього, як і його популістична риторика, навіть його „заклики до повернення ідеалізованого світу князівсько-дружинної та козацько-гетьманської української традиції, до єрархічного суспільного устрою та панування касти “луччих людей”“ наближують його до радикала більшовицького ґатунку з українською риторикою. Тож припускаємо, що Донцову були притаманні не лише „виразні тоталітарні риси“, які у формі традиціоналізму „не мали нічого спільного з раціонально-технократичною комуністичною утопією“. Безумовно, заклики до повернення можуть вважатися консервативними і складовою „консервативної революції“, якби ж не „червона фарба“ у біографії Дмитра Донцова.
Важливим у книзі є зауваження автора про те, що теорія „правлячої касти“ Дмитра Донцова вже була раніше висловлена Платоном у його діалогах „Держави“. Зі свого боку хочеться зазначити, що це зближує Дмитра Донцова із платомарксизмом (термін за Карлом Поппером), у якому з’єднався платонізм і марксизм в тоталітарних практиках і теоріях XX століття, що склало філософську основу державної ідеократії совєтського зразка (!). Ця думка, звісно, потребує ширшого аналізу, як і дослідження впливу російського більшовизму на Донцова та його ідеологічні моделі.
Втім, не забуваймо, що “Націоналіст у добі фашизму” за жанром — це начерки інтелектуальної біографії. І ми звісно розуміємо, що підбиття підсумків львівського періоду Дмитра Донцова вже можна як мінімум 13 монографіями (саме таку щасливу кількість розділів має книжка автора).
Варто також додати, що така книга у скептичних чи радше проросійських колах може зіграти фатальну роль. Так є дуже слизькі моменти, чи навіть свідчення цензури (вимушеної?) українських видань спадщини Дмитра Донцова в часи української незалежності (згадаймо той факт, що біографія про Адольфа Гітлера авторства Дмитра Донцова не публікувалась у збірнику його життєписів). Щоправда, з історією “воювати” справа легша. А чи доведеться? Олександр Зайцев доводить, що так, доведеться, адже сприймати минуле у суто „чорних“ та „білих“ тонах неможливо. Навіть, якщо твої натхненники з тоталітарними позиціями. Всім не догодиш.
This entire review has been hidden because of spoilers.
Displaying 1 of 1 review