У четвертому томі «Проводжальниці Фрірен» дорога на північ веде не лише крізь засніжені перевали, вона пролягає крізь серця героїв. Команда, що ще донедавна складалася з випадкових подорожніх, тепер ще більше стає справжньою спільнотою, з жартами, непорозуміннями, ревнощами, підтримкою й теплом.
Попереду Ойсест, місто, де Фрірен має скласти іспит чарівниці першого рівня. Без цього сертифіката шлях до Північного напрямку закритий. Але випробування починаються ще задовго до самої перевірки. Адже мандрівка вчить не лише долати перешкоди, а й бути поруч, коли комусь потрібна підтримка. І саме це найскладніша магія.
До команди приєднується священник Зайн, чоловік, який змінив келих на пригоди, але не втратив відчуття гумору. Його віра не в богів, а в людей: він уміє слухати, не засуджувати й бачити суть. Зайн додає групі дорослості, якої трохи бракувало (саму Фрірен не враховуємо). І саме через нього ми краще відчуваємо контрасти: Фрірен, хоч прожила століття, іноді поводиться як дитина; Ферн — як сувора наставниця; Штарк — як розгублений підліток, який намагається бути хоробрим. Між ними виникає щось більше, ніж просто товариськість.
Дорога до Ойсеста окрім шляху й ланцюг дрібних історій, де кожна сцена є уроком довіри. Герої вчаться покладатися одне на одного, приймати рішення не самотужки, а разом. Часом вони сперечаються, часом мовчать, часом сміються до сліз. І саме ці моменти створюють справжню хімію між персонажами.
В цьому томі я зрозумів, що ця історія вміє показувати час не як фон, а як повноцінного персонажа. Тут він не летить, а тягнеться. Для ельфійки Фрірен місяці — мить, для людей — випробування. І саме ця різниця в сприйнятті створює певну драму. Фрірен починає ще більше розуміти, що спільна мить для неї ціле життя для інших. Тож вона вчиться цінувати теперішнє, не лише згадувати минуле.
Попри жартівливість і побутові сцени, серія зберігає меланхолію, знайому ще з перших томів. Зайн бачить, як у кожного з них є свій біль, але ніхто не дозволяє цьому болю керувати собою. Ферн і Штарк вчаться довіряти не лише одне одному, а й собі. А Фрірен найповільніше, але найглибше вчиться відпускати минуле і не боятися прихильності. Її шлях це не лише пошук давніх знань, а спроба зрозуміти: щоб по-справжньому жити, потрібно дозволити іншим бути поруч.
Четвертий том «Проводжальниці Фрірен» виглядає тихішим, повільнішим й теплішим. Звісно, усе це перед новими динамічними подіями, які нас чекають попереду. Але це дозволяє ще раз зрозуміти, чому ця манґа така унікальна.