Байда, князь Вишневецький

by Panteleimon Kulish

158 pages, Unknown Binding

About the author

Prominent Ukrainian writer, historian, ethnographer, and translator. He was born into an impoverished Cossack-gentry family. After completing only five years at the Novhorod-Siverskyi gymnasium he enrolled at Kiyv University in 1837 but was not allowed to finish his studies because he was not a noble. He obtained a teaching position in Lutsk in 1840. There he wrote his first historical novel in Russian Mykhailo Charnyshenko, or Little Russia Eighty Years Ago (2 vols, 1843). Mykhailo Maksymovych promoted Kulish's literary efforts and published several of his early stories. His first longer work written in Ukrainian was the epic poem Ukraina (1843). In 1843–5 Kulish taught in Kiyv and studied Ukrainian history and ethnography. There he befriended Taras Shevchenko, Mykola Kostomarov, and Vasyl Bilozersky; their circle later became the nucleus of the secret Brotherhood of Saints Cyril and Methodius. Panteleimon Kulish was the first person known to translate the whole of the Bible into the modern Ukrainian language and was also the first to write historical novels in Ukrainian. His most famous contribution in this field was the novel Chorna Rada (The Black Council) which was set in Cossack times. Kulish was also active in historical writing, composing a brief history of Ukraine in verse (under the title Ukraina) and a much larger History of the Reunification of Rus in three volumes. The latter dealt with the era of Hetman Bohdan Khmelnytsky in the seventeenth century. His two-volume collection of Ukrainian folklore, Notes on Southern Rus retains its scholarly significance to the present day.

Український письменник, поет, драматург, фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, критик, редактор, видавець. Автор першої фонетичної абетки для української мови, що попри низку внесених до неї змін лежить в основі сучасного українського правопису. Відомий найбільше як автор першого україномовного історичного роману «Чорна рада».
Першим його літературним твором була оповідка «Циган», яку він витворив із почутої від матері народної казки.
Писав гумористичні оповідання:"Циган", "Пан Мурло", "Малоросійські анекдоти"; оповідання на тему нещасливого кохання: "Гордовита пара", "Дівоче серце"; історичні оповідання: "Мартин Гак", "Брати", "Січові гості"; та багато інших творів, зокрема: "До кобзи", "Заворожена криниця", "Маруся Богуславка", та інші.
Переклав Біблію, майже всього Шекспіра, Ґете, Дж. Байрона (зокрема, поеми «Чайльд-Гарольдова мандрівка», «Дон-Жуан»), балади А. Міцкевича «Русалка», «Химери», «Чумацькі діти» (опубліковано в журналі «Основа» 1861 р.). Наприкінці свого життя П. Куліш підготував до друку поетичну збірку «Позичена кобза: Переспіви чужоземних співів», котра вийшла в Женеві 1897 р., вже по смерті поета.

Reviews

[Anton · Rating 3 out of 5]

ця річ дуже цікава! можливо, другий твір Куліша після "Чорної ради" (але не без нюансів).

отже, справа така: Куліш, наперекладавшись Шекспіра, береться і собі за драму. і виходить неочікувано цікаво: драматична форма допомагає йому якоюсь мірою "здолати" його улюблену демагогію + допомагає створити дуже особливий текст на перетині "класики" / народництва / романтизму.

(найсоковитіше: "гомін, гомін по діброві" стає метафорою історичного героя / всієї долі України. Куліш справді шарив у етнографічних сенсах)

як і в "Чорній раді", у Байди, "нащадка Олега" є опонент: Ґанжа Андибер (оцініть інтертекстуальний хід), який репрезентує "чернь". Байда "мудрий", не хоче марно проливати козацьку кров, бо знає, що саме козацтво муситиме боронити Степ; він намагається бути "розумним володарем", але січовики раз по раз бунтують проти нього – бо їх турбує соціальна нерівність + підбурює м'ятежно-запальний Ґанжа (Куліш дає і антагоністу, і протагоністу трохи своїх рис, від чого драма виграє порівняно з його поезією).

зрештою, Байдине "шукання правди" (в Москві, в Польщі, в Туреччині) – як вже зазначалося, можна трактувати як Кулішеве. як "мефодіївець", він тут також вписує свою "панслов'янську" нотку (і що кумедно, чим цей Байда-Куліш – не Чіпка?)

але найважливішне в цій книжці – форма+контексти. те, що приємно дивує на початку (ось ця "межовість" дискурсів), з розвитком дії спрощується, лишаючи лише романтично-народницьку лінію. з третьої дії драма стає "просто текстом", де слідкуєш за розвитком, але який не чіпляє. Куліш починає багато тем, але не "виписує" їх наповну (+інколи впадає в риторику, але не критично), а також – "скоряється" історії-першоджерелу.

цю річ можна було б написати тонше, але навіть це (як показує Шерех у замітці дв виданні "Куліш, Байда і козаки", обов'язково зазирніть туди), навіть те, що вийшло, було занадто незрозуміле сучасникам (бо було, власне, загадто "межовим" для народного театру) (хоча цей текст не постав би без народництва!). влучне "парламентар без парламенту" стає тут "драматургом без театру" (попри те, що театр був і дефіцит п'єс існував)

фіналізую. це не на 100% вдала книжка; вона дуже ймовірно не принесе вам читацького задоволення, але для історії літератури вона важлива. Куліш, фактично, робить щось подібне до того, що робитиме згодом Леся: шукає форму для для того, аби трошечки "європеїзувати" внутрішньоукраїнські історії / дискусії (але, либонь, не так вдало). в Куліша є ще драми про Наливайка та Сагайдачного. цікаво, чи вийшли в нього ці історії.

..на місці Назаренка, я би взяв звідси кілька уривків у антологію.

[Andrii Litvynchuk · Rating 3 out of 5]

Хотів поставити 2, але кількість хороших думок тут перебиває дивний сюжет. Цікавий також стиль, це суміш класичних звернень до Мельпомени, гомерівських порівнянь та випивання горілки, щось у цьому є. Основна думка «боротьби низинників з сріблянниками» прошивається тут ниткою з Чорної Ради, і тут вона розкривається більше. Копіював у нотатки цілі стопи, як ось наприклад про Стамбул:
«Рай, та не нам тут жити-раювати.
Земля чужа, чужа і мова, й віра,
І радощі чужі нам тут, і горе...
Ні, горе не чуже»

Загалом скоріше раджу ознайомитись, якщо в Куліші цікавить щось більше за Раду.

[Serhii Povísenko]

читав в школі, бо мав розширений курс української літератури.
Пам'ятаю епізод про пагорби біля Лубен, які Байда наказав засипати сіллю, щоб наче снігом покриті. Вже пройшло більше 15 років, а все одно цей образ сидить в голові.