What do you think?
Chołod
Nowa powieść Szczepana Twardocha, inspirowana polarnymi wyprawami autora.
Wielka podróż przez Arktykę - ocean, łagry, miłość i przemoc.
Pochodzący z Górnego Śląska Konrad Widuch jest weteranem Wielkiej Wojny, komunistą całym sercem oddanym rewolucji. Po wojnie razem z Karolem Radkiem wyjeżdża do sowieckiej Rosji i wciela w życie proletariacki porządek, walcząc w szeregach Konarmii w wojnie 1920 roku. Rewolucja jednak pożera własne dzieci. Podczas czystek 1937 roku towarzysz Widuch jako „stary bolszewik” zostaje aresztowany, skazany i wysłany do łagru, z którego jednak ucieka i tak zaczyna się jego podróż przez śniegi, lody i tundrę.
Uchodząc przed sowiecką sprawiedliwością w towarzystwie niewidomego wora w zakonie i błatnej imieniem Ljubow, Widuch trafia w końcu do tajemniczej osady, nazywanej przez jej mieszkańców Chołodem. Żyją w niej oni zgodnie z rytmem surowej, polarnej natury, hodują renifery, polują na foki i niedźwiedzie, mówią swoim językiem i nigdy nie słyszeli o Stalinie.
Do czasu…
Chołod jest opowieścią o rozczarowaniu ideami. O losie jednostki rzuconej w wir historii i o chwili wytchnienia, jaką bohater znajduje poza cywilizacją. Jest to jednak tylko chwila, albowiem rosyjski Behemot uparcie podąża śladem ex-towarzysza Widucha.
Wielka podróż przez Arktykę - ocean, łagry, miłość i przemoc.
Pochodzący z Górnego Śląska Konrad Widuch jest weteranem Wielkiej Wojny, komunistą całym sercem oddanym rewolucji. Po wojnie razem z Karolem Radkiem wyjeżdża do sowieckiej Rosji i wciela w życie proletariacki porządek, walcząc w szeregach Konarmii w wojnie 1920 roku. Rewolucja jednak pożera własne dzieci. Podczas czystek 1937 roku towarzysz Widuch jako „stary bolszewik” zostaje aresztowany, skazany i wysłany do łagru, z którego jednak ucieka i tak zaczyna się jego podróż przez śniegi, lody i tundrę.
Uchodząc przed sowiecką sprawiedliwością w towarzystwie niewidomego wora w zakonie i błatnej imieniem Ljubow, Widuch trafia w końcu do tajemniczej osady, nazywanej przez jej mieszkańców Chołodem. Żyją w niej oni zgodnie z rytmem surowej, polarnej natury, hodują renifery, polują na foki i niedźwiedzie, mówią swoim językiem i nigdy nie słyszeli o Stalinie.
Do czasu…
Chołod jest opowieścią o rozczarowaniu ideami. O losie jednostki rzuconej w wir historii i o chwili wytchnienia, jaką bohater znajduje poza cywilizacją. Jest to jednak tylko chwila, albowiem rosyjski Behemot uparcie podąża śladem ex-towarzysza Widucha.
456 pages, Paperback
First published October 26, 2022
About the author
Szczepan Twardoch
40 books811 followersSzczepan Twardoch, ur. 1979, pisarz i publicysta. Z wykształcenia socjolog, studiował socjologię i filozofię na Międzywydziałowych Indywidualnych Studiach Humanistycznych na Uniwersytecie Śląskim w Katowicach.
Mieszka w Pilchowicach na Górnym Śląsku.
W listopadzie 2012 roku nakładem Wydawnictwa Literackiego ukazała się powieść p.t. Morfina, nominowana do Paszportu Polityki 2012.
Mieszka w Pilchowicach na Górnym Śląsku.
W listopadzie 2012 roku nakładem Wydawnictwa Literackiego ukazała się powieść p.t. Morfina, nominowana do Paszportu Polityki 2012.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 235 reviews
Did Not Finish
February 21, 2023DNF 20%
Nie widzę siebie kończącej jej w najbliższym czasie.
Nie widzę siebie kończącej jej w najbliższym czasie.
December 3, 2022
Mr Twardoch has become the author I read obsessively! Actually, I listened to a fantastic audio version, and was mad when my family/duties prevented me from being with Widuch. One of the best reads of this year!
December 11, 2022
3,5
Dobre, tylko nie do końca dla mnie
Dobre, tylko nie do końca dla mnie
December 6, 2022
Historia ucieczki, historia podróży, historia przetrwania, piękna, surowa, brutalna – pochłania, zachwyca, obezwładnia. Na to w tym roku czekałam.
Z prozy Szczepana Twardocha wyziera ogromna miłość do piękna ziemi surowej i tajemniczej. Ziemi, na której człowiek czuje się… tylko człowiekiem, małą częścią tego wielkiego zamysłu. Ziemi, która pozwala nabrać dystansu, ujrzeć świat takim, jaki jest. Ziemi, która daje człowiekowi tak potrzebną wolność. Twardoch pisze z prostotą i rozmachem – pozwala poczuć nam prawdziwy chłód, prawdziwy głód, żywe, palące pragnienie. Jego bohater jest duchem wolnym, nieuchwytnym. Duchem zagubionym, snującym się po terytoriach nieodkrytych, w których można się po prostu zatracić. Nie mówi żadnym konkretnym językiem (Twardoch znów bryluje lingwistycznie), nie przynależy do żadnego kraju. Już nie. On JEST, po prostu, a dowodem na istnienie jest jego opowieść.
„Chołod” to kawał prozy wspaniałej i brutalnej. Od początku do samego końca. Opowieść pełna krwi i okrucieństwa. Pełna siły żywej i bezwzględnej. Piękna i nieokiełznana. Czyta się zachłannie, jak wspomnienie prawdziwej podróży, jak reportaż o tym najbardziej porywającym odkryciu. Nie każdy będzie w stanie znieść tę dawkę przemocy, nie każdy będzie w stanie utrzymać wzrok. Ale kto wytrzyma… Szczepan Twardoch zabiera nas do świata, który już nie istnieje, który zniknął, pochłonięty, pożarty. Na kartach jego powieści można poczuć jeszcze ten ostatni powiew wolności. Ten o zapachu świeżej foczej krwi, wiecznego śniegu i bezkresu północnych oceanów.
To jedna z najwspanialszych powieści tego roku.
Z prozy Szczepana Twardocha wyziera ogromna miłość do piękna ziemi surowej i tajemniczej. Ziemi, na której człowiek czuje się… tylko człowiekiem, małą częścią tego wielkiego zamysłu. Ziemi, która pozwala nabrać dystansu, ujrzeć świat takim, jaki jest. Ziemi, która daje człowiekowi tak potrzebną wolność. Twardoch pisze z prostotą i rozmachem – pozwala poczuć nam prawdziwy chłód, prawdziwy głód, żywe, palące pragnienie. Jego bohater jest duchem wolnym, nieuchwytnym. Duchem zagubionym, snującym się po terytoriach nieodkrytych, w których można się po prostu zatracić. Nie mówi żadnym konkretnym językiem (Twardoch znów bryluje lingwistycznie), nie przynależy do żadnego kraju. Już nie. On JEST, po prostu, a dowodem na istnienie jest jego opowieść.
„Chołod” to kawał prozy wspaniałej i brutalnej. Od początku do samego końca. Opowieść pełna krwi i okrucieństwa. Pełna siły żywej i bezwzględnej. Piękna i nieokiełznana. Czyta się zachłannie, jak wspomnienie prawdziwej podróży, jak reportaż o tym najbardziej porywającym odkryciu. Nie każdy będzie w stanie znieść tę dawkę przemocy, nie każdy będzie w stanie utrzymać wzrok. Ale kto wytrzyma… Szczepan Twardoch zabiera nas do świata, który już nie istnieje, który zniknął, pochłonięty, pożarty. Na kartach jego powieści można poczuć jeszcze ten ostatni powiew wolności. Ten o zapachu świeżej foczej krwi, wiecznego śniegu i bezkresu północnych oceanów.
To jedna z najwspanialszych powieści tego roku.
April 24, 2025
Саме з цієї книги почалося моє знайомство з польським автором Щепаном Твардохом. Мене попереджали, що він пише брутально, жорстоко і до болю, до обурення правдиво. Підтверджую. Це правда, він дійсно так пише. Але замість того, щоб віднадити, його стиль навпаки мене поглинув до самозабуття. А чому? Все дуже просто. Ця груба та неприємна правда подається автором як звична буденність, яку він НЕ робить фатальною чи драматичною, натомість він її висміює, іронізує, смакує під різними кутами. І це полегшує сприйняття трагічного, якого тут таки до біса багато.
По Холоду був читацький клуб з Boklys blog. Багато, хто концентрувався на темах, які їм ближчі чи які збурюють душу, болять. Певна, що Кожен знайде те, що йому відгукнеться.
Я спитала ведучу, про що ця книга на її думку? Аня відповіла: "Холод - це роман про втечу". І я не можу з нею не погодитися. Дійсно, втечі там багато, як і боротьби, самоусвідомлення, самоідентифікації, саморефлексії. Питання головного героя протягом всієї історії до самого себе: "Та чи я ще человєк?" Так, слушне питання, враховуючи все, що встиг скоїти Конрад Відух протягом свого буремного і насиченого життя.
Коротко про сюжет. Намагатимусь без спойлерів, але, якщо чесно, то в анотації до книги приблизно і так все зрозуміло. Єдиний спойлер може стосуватися, на мою думку, кінця роману, а всі інші питання - відкриті для роздумів, бо хоча відповіді автор ніби-то і дав, але сумніви залишились навіть після прочитання книги.
Так от.
По-перше, ви маєте бути готові до того, що це щоденник людини, яка народилася в Сілезії, служила на німецькому військово-морському кораблі (приймав участь в Ютландській битві 1916 року), а потім став політичним і воював в складі Першої кінної армії РСЧА зброїних сил радянської росії на території України і він був свідомим того, що це за країна: окрема, гарна, волелюбна. Це я все до того, увага, що мова оповідання Відуха дуже контрастна, складна, змішана, кострубата, наповнена суржиком трьох мов. Але не переймайтеся, адже там все зрозуміло, а якщо ні, то є зноски і пояснення. Спершу трохи незвично і трохи складно сприймається, але надалі втягуєшся і навіть починаєш кайфувати від різноманітної та барвистої суміші мов, що круто передають емоційний стан Конрада Відуха.
Тож, що ми маємо?
Відух був молодим парубком, гарячим, ідейним. Його самостійне життя почалося рано і не на приємній ноті (втік з дому, тяжко гарував у шахтах), а потім як покотилося, закрутилося, аж поки він не зустрів свою дружину, яка була ще більш хвацькою та ідейною. О, а які то були обставини їх зустрічі - я сміялась до гикавки. А ще там багато знайшла для себе цікавого стосовно кубанських козаків, з якими пліч-о-пліч воював наш герой, і якому точно добре вдалося зрозуміти їх суть та вдачу. Цитата з книги: "Козацтво, у них жоден ні писати, ні читати не вміє, тільки шаблею махати, пити й грабувати. У них жида бити - це як дихати, хтосЬ би сказав, що для того козак власне народжується, для жидомучіння й грабунку, ще щоб коня більше, ніж бабу й деньі, любити. Аж дивина бере, що вони тих кобил своїх самі не криють, а може, і криють аж дивина бере, що в Кубані центаври від цієї розпусти козацької там на не ВИВОДЯТЬСЯ. Ну, так це було."
І все було ніби добре. Але Конрад Відух поступово зазнав змін, почав задаватися питаннями... Що ж його змінило? У багатьох читачів на це буде своя відповідь, а в мене ж така - він став батьком двох маленьких дівчаток. Він почав дивитися на світ з позиції небезпек і загроз стосовно своїх дітей. Фрази з книги:
"Софі. Коли ти нарешті зізнаєш-ся собі, Конраде Вільгельмовичу, що та твоя Софі, засліплена своєю ідеєю, також жорстокою бувала? Принаймні доти, доки не народила твоєї першої доньки, бо коли народила, то дуже змінилася, з кожним днем із дитиною на руках велика комуністич-на ідея вбачалася їй блідішою, а як прийшов голод в Україну, о чім чудово зналисьмо, то не вміла вже наважитися виправдовувати звірства, які там наша партія чинила.
Але раніше, визнай же, Конраде Вільгельмовичу, чи мала комуністка Софі жаль до людей бивших, до колишніх капіталістів, панів, попів, коли здійснювалисьмо щодо них акт революційного правосуддя? Не мала. Скажеш ти, звісно, Конраде, що й вони для таких, як ми, жалю до того не мали, та хіба це перекреслює її жорстокість? Попередній злочин не перекреслює злочину, що відбувся внаслідок нього, навіть якщо виправдовує його, то не перекреслює. Жорстокість у відповідь на жорстокість залишається жорстокістю, навіть якщо вона обґрунтована. А чи кожна з наших була обґрунтована, чи за чини наші слушної кари не несем, не понесли? Ні. Звірства наші були лихі, але й звірства щодо нас, заподіяні нашими колишніми товаришами, так само. А чім діти наші завинили, Нінель і Віленка, чім?"
Або ж те, як Відух каже: "Ви не знаєте, що таке Росія. Навіть вона не знає.
Але знаю я. Бо служив їй, Росії, дарма що нема в мені жодної краплі рускої крові, бо я Конрад Відух із Пільховиць, рожденний прусак, хоч і слов’янської мови, але служив їй, думав, що служу справедливості, що захищаю слабких світу цього, не знав, що не справедливості служив, а Росії, був більшовиком і не можу навіть сказати, що прозрів потім, бо не прозрів, очі від страху заплющував найміцніше, аж прийшла Росія й по мене, слугу її, і проковтнула мене, і висрала б, згівнявілого, якби не втік з її пащі, як риба часом із пащі ведмедя вислизає, на деякий час, перш ніж ведмідь лапою її не придавить або знову не кине в пащу. Ну, ви не знаєте, що таке Росія. Ви мене слухайте, бо слова мої правдиві."
Так от, коли прийшло прозріння, Відух відправив своїх дівчаток, бо передчував, що расєя прийде по його сім'ю. І вона прийшла. Змалювання катувань, які вчиняли з Відухом, і яких вчиняв сам Відух мені видались дуже правдоподібними.
Хоча, давайте чесно, я не мала сумнівів, що тут може бути щось вигаданим, майже до самого кінця. Настільки правдоподібно, що я вірила і досі вірю, що 90% того, про що там мова - правда. А свої висновки стосовно того, чому вірити, а чому ні, пропоную вам зробите самостійно після прочитання твору.
А знаєте хто такі "п'ятдесят восьмі"?
Короткі розшифровки пунктів статті 58 кримінального кодексу рсфрр:
1 – зрада Батьківщині
2 – збройне повстання
3 – зносини в контрреволюційних цілях з іноземною державою
4 – надання допомоги міжнародній буржуазії
5 – провокація іноземної держави до війни
6 – шпигунство
7 – шкідництво
8 – тероризм
9 – диверсії
10 – антирадянська агітація та пропаганда
11,12,13,14. – Організаційна контрреволюційна діяльність
За даною статтею було засуджено багато відомих діячів СРСР. Вироки були довгі, до 25 років, і часто продовжені на невизначений термін без суду та слідства. Ув'язнені, засуджені за статтею 58 називалися «політичними», в порівнянні зі звичайними злочинцями «кримінальниками». Після звільнення, в'язнів, як правило, відправляли у вигнання, без права поселитися ближче ніж за 100 км від великих міст. Стаття 58 давала можливість органам внутрішніх справ заарештовувати і ув'язнювати всіх, хто вважався підозрілим. Людина також вважалася винною, якщо не донесла про підозрілі випадки, які підпадають під цю статтю.
Відуха засудили за цією статтею. Про своє ув'язнення він згадує небагато, але таке, від чого волосся сторч стає і страшно жити серед людей. Політичну еліту тримали з справжніми вбивцями, ґвалтівниками і подібним серйозним криміналітетом.
Конрад до виснаження працював в трудових(?) таборах, а потім був висланим в сендуху, а якщо зрозуміліше, то в сибір.
Фраза: “Чому це старий більшовик, колишній, а проте член ВКП(б), тікає з табору, у яковий його власна партія посадила за параграфом 58? Хіба старий більшовик не повинен беззастережно слухати партію? Хіба партія не завжди має рацію? Це слушно поставлене питання, слушно, але невлучно. Із табору не тікав старий більшовик, старий більшовик помер задовго до арешту. Із табору втік человек.
Та чи человек я?
Ніколи, зрештою, добре не знавсям на тих фракційних поділах. Не любив тієї балаканини. Більшовики, меншовики, есери, троцькісти, лівий ухил, правий, ніколи не розбиравсям.
Софі завжди сміялася, що насправді я звичайний, народний анархіст, яковий випадково, через Радека, звісно, потрапив до більшовиків, а повинен сидіти з Махном у Гуляйполі, що насправді я хочу тільки спалити світ, і побудова нового мене не цікавить.
Може, мала рацію. Софі цікавило будівництво нового світу й виховання нового человека, і що, яковий у них той світ вийшов?
Так-так, авжеж, посидів у місці, назви якого не хочу наводити, й одразу говорить про більшовиків у третій особі.”
І одного разу йому вдалося скористатися випадком і втекти. А те, як він скористався - то просто пісня. Загалом, можу стверджувати, що Відух - мужик везучий та кмітливий. І Конрад є межовим героєм, бо він точно не хороший, але він і не поганий. Він має свою сіру, але дуже зрозумілу, мораль. Я йому не співчувала жодного разу, і добре, що він цього співчуття не вимагав і ніде просив. Бо шкода мені було тільки його дітей. А що з ними сталося? Оце питаннячко) у кожного читача буде своя відповідь чи теорія.
Після втечі на його вдачу звалилася купа пригод, поневірянь і неочікуваних знайомств. Так, так, це я про Любов, Надєжду і Габаїдзе. Кожен із цих персонажів багатогранний, суперечливий і бісячий.
Ще дуже цікаво було читати про невідоме нікому плем'я і місце, якого неможливо знайти на карті світу. Цікаво дізнаватися про звичаї, які були збірною солянкою справді існуючих серед північних народів. Все було цікаво, часто були кумедні ситуації.
А ви знали, що не можна їсти печінку білого ведмедика? ЇЇ навіть собакам не дають.
Печінка білих ведмедів, моржів, тюленів і хаскі може містити дуже високі рівні попереднього вітаміну А,[10] і, за кількома неофіційними повідомленнями, їх споживання призвело до отруєння вітаміном А (гіпервітаміноз А). Було підраховано, що споживання 500 грамів печінки білого ведмедя призведе до токсичної дози для людини. Російський моряк Олександр Конрад, який супроводжував дослідника Валеріана Альбанова в трагічному випробуванні над арктичними льодами в 1912 році, писав про жахливі наслідки споживання печінки білого ведмедя.
Цитата з книги, яка змусила мене посміхнутися: "Ну але у ведмедя важко стріляти, бо ведмідь еластичний і рухливий, вигинається, часом себе по дупі полиже, часом по яйцах, ляже з дупою високо або сяде на заді, як собака за командою «сидіти». Північний олень або стоїть, або біжить, і достатньо підійти збоку, оком прикинути, і зразу відомо, куди в нього стріляти, бо хребет північний олень, кожен такий олень, має штивний і в житті переважно або жере, або біжить, куди, то чорт його зна, або стоїть дурний такий і дивиться перед себе. Північного оленя підстрелити діло нехитре. Неначе до карови человек стріляє. A ведмідь, як товстий, навіть невідомо, де в нього грудна клітка закінчується, не раз бачив, як куля пройшла йому низом через жир, через хутро, навіть ребра не зачепивши, він майже нічого не помітив, що його полоскотало, а за кров'ю ведмедя не вислідиш, не те що північного оленя, з якого ллється як із відра, і можна собі зручно дійти, не поспішаючи, де він там лежить. А ведмідь, особливо, коли товстий, на землю кривавить мало, жир діру затикає..."
А ще!
Особисто від себе рекомендую звернути увагу на самовбивчі нахили всіх жінок в сім'ї Весунаса (Це буде СПОЙЛЕР, тож можете пропустити: Інтаель, Уллум, Дабамейла, Ібісі, Гіттінгев).
Я нарахувала 5 випадків (їх було більше, але ці хоч чимось вирізнялись) самовбивства, до якого загалом ставлення у холодців було таке, ніби як просто одна з багатьох курок пішла сама зарізалася, тобто: "ну, нічого страшного". Я не можу звинувачувати холодцьких жінок в їх нездорових нахилах, бо ті суворі умови життя і у найпозитивнішої людини викликали б до 40 рочків депресію і бажання самовбитися. Для жінок там було все дуже сумно, сіро, одноманітно, обмежено і приречено. Я їх зрозуміла, я їм поспівчувала, але зовсім трохи.
А от тему педофілії в Холоді, до речі, при обговоренні чомусь мало, хто згадав, а може і не зауважив в романі, а вона йде червоною ниточкою через весь текст, і починається навіть з самого дитинства Відуха. І хоч від цієї теми мені сумно, але, слава богу, самовбитися поки бажання не виникло.
О! Щодо релігії) Вона була цікава в холодців, я б сказала якась вибіркова, дивна, первісна.
Кінець книги і відповідно самих мандрів Відуха дуже і дуже неоднозначний. Особисто я вважаю, що в нього остаточно дах протік, ну, він втратив глузд, його кукуха полетіла ген-ген, кебета догори дригом стала. Коротше, завершення щоденника Конрада для мене було маренням божевільного. Але кожен має свою точку зору. Хтось вбачає в тому закінченні якусь приховану алюзію чи підтекст, що ніби-то автор навмисно заклав. Ну, трохи ознайомившись з прямолінійним Твардохом, мені то вважається малоймовірним.
Книга сподобалась. Наполегливо рекомендую кожному до прочитання!
Сподобалось обдумувати цитати такого штибу, бо дуже влучно і дуже сумно:
"Чому на війні человека вбити за наказом - це геїозм, і орден дадуть, а за консерву й хліб — це погано, негарно, пан прокурор пальчиком пригрозить, на шибеничку спровадять або кулю в потилицю, зненацька, як це в нас, на Батьківщині пролетаріату узвичаєно, так, що чєловєк навіть не знає коли."
По Холоду був читацький клуб з Boklys blog. Багато, хто концентрувався на темах, які їм ближчі чи які збурюють душу, болять. Певна, що Кожен знайде те, що йому відгукнеться.
Я спитала ведучу, про що ця книга на її думку? Аня відповіла: "Холод - це роман про втечу". І я не можу з нею не погодитися. Дійсно, втечі там багато, як і боротьби, самоусвідомлення, самоідентифікації, саморефлексії. Питання головного героя протягом всієї історії до самого себе: "Та чи я ще человєк?" Так, слушне питання, враховуючи все, що встиг скоїти Конрад Відух протягом свого буремного і насиченого життя.
Коротко про сюжет. Намагатимусь без спойлерів, але, якщо чесно, то в анотації до книги приблизно і так все зрозуміло. Єдиний спойлер може стосуватися, на мою думку, кінця роману, а всі інші питання - відкриті для роздумів, бо хоча відповіді автор ніби-то і дав, але сумніви залишились навіть після прочитання книги.
Так от.
По-перше, ви маєте бути готові до того, що це щоденник людини, яка народилася в Сілезії, служила на німецькому військово-морському кораблі (приймав участь в Ютландській битві 1916 року), а потім став політичним і воював в складі Першої кінної армії РСЧА зброїних сил радянської росії на території України і він був свідомим того, що це за країна: окрема, гарна, волелюбна. Це я все до того, увага, що мова оповідання Відуха дуже контрастна, складна, змішана, кострубата, наповнена суржиком трьох мов. Але не переймайтеся, адже там все зрозуміло, а якщо ні, то є зноски і пояснення. Спершу трохи незвично і трохи складно сприймається, але надалі втягуєшся і навіть починаєш кайфувати від різноманітної та барвистої суміші мов, що круто передають емоційний стан Конрада Відуха.
Тож, що ми маємо?
Відух був молодим парубком, гарячим, ідейним. Його самостійне життя почалося рано і не на приємній ноті (втік з дому, тяжко гарував у шахтах), а потім як покотилося, закрутилося, аж поки він не зустрів свою дружину, яка була ще більш хвацькою та ідейною. О, а які то були обставини їх зустрічі - я сміялась до гикавки. А ще там багато знайшла для себе цікавого стосовно кубанських козаків, з якими пліч-о-пліч воював наш герой, і якому точно добре вдалося зрозуміти їх суть та вдачу. Цитата з книги: "Козацтво, у них жоден ні писати, ні читати не вміє, тільки шаблею махати, пити й грабувати. У них жида бити - це як дихати, хтосЬ би сказав, що для того козак власне народжується, для жидомучіння й грабунку, ще щоб коня більше, ніж бабу й деньі, любити. Аж дивина бере, що вони тих кобил своїх самі не криють, а може, і криють аж дивина бере, що в Кубані центаври від цієї розпусти козацької там на не ВИВОДЯТЬСЯ. Ну, так це було."
І все було ніби добре. Але Конрад Відух поступово зазнав змін, почав задаватися питаннями... Що ж його змінило? У багатьох читачів на це буде своя відповідь, а в мене ж така - він став батьком двох маленьких дівчаток. Він почав дивитися на світ з позиції небезпек і загроз стосовно своїх дітей. Фрази з книги:
"Софі. Коли ти нарешті зізнаєш-ся собі, Конраде Вільгельмовичу, що та твоя Софі, засліплена своєю ідеєю, також жорстокою бувала? Принаймні доти, доки не народила твоєї першої доньки, бо коли народила, то дуже змінилася, з кожним днем із дитиною на руках велика комуністич-на ідея вбачалася їй блідішою, а як прийшов голод в Україну, о чім чудово зналисьмо, то не вміла вже наважитися виправдовувати звірства, які там наша партія чинила.
Але раніше, визнай же, Конраде Вільгельмовичу, чи мала комуністка Софі жаль до людей бивших, до колишніх капіталістів, панів, попів, коли здійснювалисьмо щодо них акт революційного правосуддя? Не мала. Скажеш ти, звісно, Конраде, що й вони для таких, як ми, жалю до того не мали, та хіба це перекреслює її жорстокість? Попередній злочин не перекреслює злочину, що відбувся внаслідок нього, навіть якщо виправдовує його, то не перекреслює. Жорстокість у відповідь на жорстокість залишається жорстокістю, навіть якщо вона обґрунтована. А чи кожна з наших була обґрунтована, чи за чини наші слушної кари не несем, не понесли? Ні. Звірства наші були лихі, але й звірства щодо нас, заподіяні нашими колишніми товаришами, так само. А чім діти наші завинили, Нінель і Віленка, чім?"
Або ж те, як Відух каже: "Ви не знаєте, що таке Росія. Навіть вона не знає.
Але знаю я. Бо служив їй, Росії, дарма що нема в мені жодної краплі рускої крові, бо я Конрад Відух із Пільховиць, рожденний прусак, хоч і слов’янської мови, але служив їй, думав, що служу справедливості, що захищаю слабких світу цього, не знав, що не справедливості служив, а Росії, був більшовиком і не можу навіть сказати, що прозрів потім, бо не прозрів, очі від страху заплющував найміцніше, аж прийшла Росія й по мене, слугу її, і проковтнула мене, і висрала б, згівнявілого, якби не втік з її пащі, як риба часом із пащі ведмедя вислизає, на деякий час, перш ніж ведмідь лапою її не придавить або знову не кине в пащу. Ну, ви не знаєте, що таке Росія. Ви мене слухайте, бо слова мої правдиві."
Так от, коли прийшло прозріння, Відух відправив своїх дівчаток, бо передчував, що расєя прийде по його сім'ю. І вона прийшла. Змалювання катувань, які вчиняли з Відухом, і яких вчиняв сам Відух мені видались дуже правдоподібними.
Хоча, давайте чесно, я не мала сумнівів, що тут може бути щось вигаданим, майже до самого кінця. Настільки правдоподібно, що я вірила і досі вірю, що 90% того, про що там мова - правда. А свої висновки стосовно того, чому вірити, а чому ні, пропоную вам зробите самостійно після прочитання твору.
А знаєте хто такі "п'ятдесят восьмі"?
Короткі розшифровки пунктів статті 58 кримінального кодексу рсфрр:
1 – зрада Батьківщині
2 – збройне повстання
3 – зносини в контрреволюційних цілях з іноземною державою
4 – надання допомоги міжнародній буржуазії
5 – провокація іноземної держави до війни
6 – шпигунство
7 – шкідництво
8 – тероризм
9 – диверсії
10 – антирадянська агітація та пропаганда
11,12,13,14. – Організаційна контрреволюційна діяльність
За даною статтею було засуджено багато відомих діячів СРСР. Вироки були довгі, до 25 років, і часто продовжені на невизначений термін без суду та слідства. Ув'язнені, засуджені за статтею 58 називалися «політичними», в порівнянні зі звичайними злочинцями «кримінальниками». Після звільнення, в'язнів, як правило, відправляли у вигнання, без права поселитися ближче ніж за 100 км від великих міст. Стаття 58 давала можливість органам внутрішніх справ заарештовувати і ув'язнювати всіх, хто вважався підозрілим. Людина також вважалася винною, якщо не донесла про підозрілі випадки, які підпадають під цю статтю.
Відуха засудили за цією статтею. Про своє ув'язнення він згадує небагато, але таке, від чого волосся сторч стає і страшно жити серед людей. Політичну еліту тримали з справжніми вбивцями, ґвалтівниками і подібним серйозним криміналітетом.
Конрад до виснаження працював в трудових(?) таборах, а потім був висланим в сендуху, а якщо зрозуміліше, то в сибір.
Фраза: “Чому це старий більшовик, колишній, а проте член ВКП(б), тікає з табору, у яковий його власна партія посадила за параграфом 58? Хіба старий більшовик не повинен беззастережно слухати партію? Хіба партія не завжди має рацію? Це слушно поставлене питання, слушно, але невлучно. Із табору не тікав старий більшовик, старий більшовик помер задовго до арешту. Із табору втік человек.
Та чи человек я?
Ніколи, зрештою, добре не знавсям на тих фракційних поділах. Не любив тієї балаканини. Більшовики, меншовики, есери, троцькісти, лівий ухил, правий, ніколи не розбиравсям.
Софі завжди сміялася, що насправді я звичайний, народний анархіст, яковий випадково, через Радека, звісно, потрапив до більшовиків, а повинен сидіти з Махном у Гуляйполі, що насправді я хочу тільки спалити світ, і побудова нового мене не цікавить.
Може, мала рацію. Софі цікавило будівництво нового світу й виховання нового человека, і що, яковий у них той світ вийшов?
Так-так, авжеж, посидів у місці, назви якого не хочу наводити, й одразу говорить про більшовиків у третій особі.”
І одного разу йому вдалося скористатися випадком і втекти. А те, як він скористався - то просто пісня. Загалом, можу стверджувати, що Відух - мужик везучий та кмітливий. І Конрад є межовим героєм, бо він точно не хороший, але він і не поганий. Він має свою сіру, але дуже зрозумілу, мораль. Я йому не співчувала жодного разу, і добре, що він цього співчуття не вимагав і ніде просив. Бо шкода мені було тільки його дітей. А що з ними сталося? Оце питаннячко) у кожного читача буде своя відповідь чи теорія.
Після втечі на його вдачу звалилася купа пригод, поневірянь і неочікуваних знайомств. Так, так, це я про Любов, Надєжду і Габаїдзе. Кожен із цих персонажів багатогранний, суперечливий і бісячий.
Ще дуже цікаво було читати про невідоме нікому плем'я і місце, якого неможливо знайти на карті світу. Цікаво дізнаватися про звичаї, які були збірною солянкою справді існуючих серед північних народів. Все було цікаво, часто були кумедні ситуації.
А ви знали, що не можна їсти печінку білого ведмедика? ЇЇ навіть собакам не дають.
Печінка білих ведмедів, моржів, тюленів і хаскі може містити дуже високі рівні попереднього вітаміну А,[10] і, за кількома неофіційними повідомленнями, їх споживання призвело до отруєння вітаміном А (гіпервітаміноз А). Було підраховано, що споживання 500 грамів печінки білого ведмедя призведе до токсичної дози для людини. Російський моряк Олександр Конрад, який супроводжував дослідника Валеріана Альбанова в трагічному випробуванні над арктичними льодами в 1912 році, писав про жахливі наслідки споживання печінки білого ведмедя.
Цитата з книги, яка змусила мене посміхнутися: "Ну але у ведмедя важко стріляти, бо ведмідь еластичний і рухливий, вигинається, часом себе по дупі полиже, часом по яйцах, ляже з дупою високо або сяде на заді, як собака за командою «сидіти». Північний олень або стоїть, або біжить, і достатньо підійти збоку, оком прикинути, і зразу відомо, куди в нього стріляти, бо хребет північний олень, кожен такий олень, має штивний і в житті переважно або жере, або біжить, куди, то чорт його зна, або стоїть дурний такий і дивиться перед себе. Північного оленя підстрелити діло нехитре. Неначе до карови человек стріляє. A ведмідь, як товстий, навіть невідомо, де в нього грудна клітка закінчується, не раз бачив, як куля пройшла йому низом через жир, через хутро, навіть ребра не зачепивши, він майже нічого не помітив, що його полоскотало, а за кров'ю ведмедя не вислідиш, не те що північного оленя, з якого ллється як із відра, і можна собі зручно дійти, не поспішаючи, де він там лежить. А ведмідь, особливо, коли товстий, на землю кривавить мало, жир діру затикає..."
А ще!
Особисто від себе рекомендую звернути увагу на самовбивчі нахили всіх жінок в сім'ї Весунаса (Це буде СПОЙЛЕР, тож можете пропустити: Інтаель, Уллум, Дабамейла, Ібісі, Гіттінгев).
Я нарахувала 5 випадків (їх було більше, але ці хоч чимось вирізнялись) самовбивства, до якого загалом ставлення у холодців було таке, ніби як просто одна з багатьох курок пішла сама зарізалася, тобто: "ну, нічого страшного". Я не можу звинувачувати холодцьких жінок в їх нездорових нахилах, бо ті суворі умови життя і у найпозитивнішої людини викликали б до 40 рочків депресію і бажання самовбитися. Для жінок там було все дуже сумно, сіро, одноманітно, обмежено і приречено. Я їх зрозуміла, я їм поспівчувала, але зовсім трохи.
А от тему педофілії в Холоді, до речі, при обговоренні чомусь мало, хто згадав, а може і не зауважив в романі, а вона йде червоною ниточкою через весь текст, і починається навіть з самого дитинства Відуха. І хоч від цієї теми мені сумно, але, слава богу, самовбитися поки бажання не виникло.
О! Щодо релігії) Вона була цікава в холодців, я б сказала якась вибіркова, дивна, первісна.
Кінець книги і відповідно самих мандрів Відуха дуже і дуже неоднозначний. Особисто я вважаю, що в нього остаточно дах протік, ну, він втратив глузд, його кукуха полетіла ген-ген, кебета догори дригом стала. Коротше, завершення щоденника Конрада для мене було маренням божевільного. Але кожен має свою точку зору. Хтось вбачає в тому закінченні якусь приховану алюзію чи підтекст, що ніби-то автор навмисно заклав. Ну, трохи ознайомившись з прямолінійним Твардохом, мені то вважається малоймовірним.
Книга сподобалась. Наполегливо рекомендую кожному до прочитання!
Сподобалось обдумувати цитати такого штибу, бо дуже влучно і дуже сумно:
"Чому на війні человека вбити за наказом - це геїозм, і орден дадуть, а за консерву й хліб — це погано, негарно, пан прокурор пальчиком пригрозить, на шибеничку спровадять або кулю в потилицю, зненацька, як це в нас, на Батьківщині пролетаріату узвичаєно, так, що чєловєк навіть не знає коли."
July 29, 2026
🥶🫣 Ледь домучив цей роман одного зі своїх улюблених авторів.
«Холод» — етнографічна подорож у брудних декораціях півночної Азії 30-х-40-х. Епічно, жорстко, жорстоко і до дрижаків нудно.
🤔 Герой Твардоха, Конрад Відух, часом згадує книжки Карла Мая про Віннету, і «Холод» дуже на них схожий — чужинець потрапляє до племені тубільців — лиш етнографічних подробиць тут більше. Політично мова про територію росії, але Твардох цікаво ходить цими землями — з росіян тут хіба поліцаї та чекісти, герої є жителями окупованих територій, просто слів таких не знають. Йтиметься тут і про Гулаг, і про Україну.
☝️ Сюжет починається з випадкової зустрічі на Шпіцбергені, який нині називають однією з ймовірних ниступних цілей русні, то ось вам цитата:
«Не знаєте ви, як приходить Росія, коли приходить. Росія як приходить, то приходить велика, хоча люди її марні, слабкі, але приходить велика й неспроможна витримати біля себе нічого, що не є Росією, тож перетворює все на Росію, розумієте, на Росію, тобто на гівно. Щоб усе було таке саме, як гівно те. Як з’їсиш багато ягід, то гівно буде чорніше, ніж якби тільки юколу, чи толкушу, чи молоко, чи копалгин їв’єсь, але гівно — це гівно, одне від іншого не відрізняється, так, як юкола від толкуші й від ягоди, розумієте ви це? І як прийде Росія, і зжере вас, і висере, то не буде більше різниці між льйаудīc, чукчею, коряком, юкагиром і руским, усе буде одним гівном, руским гівном, розумієте ви?»
Відгук повністю тут: https://t.me/ukrainian_art_crossroads...
«Холод» — етнографічна подорож у брудних декораціях півночної Азії 30-х-40-х. Епічно, жорстко, жорстоко і до дрижаків нудно.
🤔 Герой Твардоха, Конрад Відух, часом згадує книжки Карла Мая про Віннету, і «Холод» дуже на них схожий — чужинець потрапляє до племені тубільців — лиш етнографічних подробиць тут більше. Політично мова про територію росії, але Твардох цікаво ходить цими землями — з росіян тут хіба поліцаї та чекісти, герої є жителями окупованих територій, просто слів таких не знають. Йтиметься тут і про Гулаг, і про Україну.
☝️ Сюжет починається з випадкової зустрічі на Шпіцбергені, який нині називають однією з ймовірних ниступних цілей русні, то ось вам цитата:
«Не знаєте ви, як приходить Росія, коли приходить. Росія як приходить, то приходить велика, хоча люди її марні, слабкі, але приходить велика й неспроможна витримати біля себе нічого, що не є Росією, тож перетворює все на Росію, розумієте, на Росію, тобто на гівно. Щоб усе було таке саме, як гівно те. Як з’їсиш багато ягід, то гівно буде чорніше, ніж якби тільки юколу, чи толкушу, чи молоко, чи копалгин їв’єсь, але гівно — це гівно, одне від іншого не відрізняється, так, як юкола від толкуші й від ягоди, розумієте ви це? І як прийде Росія, і зжере вас, і висере, то не буде більше різниці між льйаудīc, чукчею, коряком, юкагиром і руским, усе буде одним гівном, руским гівном, розумієте ви?»
Відгук повністю тут: https://t.me/ukrainian_art_crossroads...
April 19, 2025
Це вперше я зміню оцінку, підвищуючи її. Не відпускає книга. Як дивний сон, де реальне змішалося з химерним. Наче і проснулась, але уривки переслідують і не дають покою ...
April 14, 2025
Важка книжка. Її лейтмотив подібний до попередніх прочитаних книг Твардоха - про поневіряння людини без роду, без племені, без власної ідентичності, і про те, до яких жахіть може призвести оця відсутність ідентичності.
Ця книга - одна велика правда про те, яким каліброваним злом, пекельним кодлом і людоїдським режимом є і завжди була рашка. Принаймні я сприйняла її зміст саме так.
Бо як інакше можна це потрактувати:
"...щоб росію не порівнювати з Європою, бо росія - це окремий світ, окреме пекло, хай би хто був при владі..."
"...звичайна росія все-таки завжди була чудовиськом, Бегемотом у Євразії, що дебелим тілиськом розвалився, ненажерливий, крові людської спраглий, де піде, по чім своє тілисько протягне, там нічого не лишається"
"Бо як прийде росія, то прийде так, що від життя вашого тут нічого не залишиться. Росія прийшла до коряків, юкагирів, чукчів, камчадалів і всіх народів, як ваш, що жили собі і, як на лихо, стали на шляху її бубнявіння, її розростання, і як прийшла до них росія, і по них пройшлася, то не лишилося нічого, тільки гівно по тім, що зжерла, і зосталося. Не бачилисьте, як вони живуть, там, на півдні, на Камчатці, над Байкалом, а я бачив'єм, що від них лишається, коли приходить росія, напівтрупи, а життя їхнє не має ні форми, ні сенсу, як ті ваші, що голос бога чути перестали, так само.
Не знаєте ви, як приходить росія, коли приходить. Росія як приходить, то приходить велика, хоча люди її марні, слабкі, але приходить велика й неспроможна витримати біля себе нічого, що не є росією, тож перетворює все на росію, розумієте, на росію, тобто на гівно. Щоб усе було таке саме, як гівно те... І як прийде росія, і зжере вас, і висере, то не буде більше різниці між льйаудīс, чукчею, коряком, юкагиром і руским, усе буде одним гівном, руским гівном, розумієте ви?"
І ці слова достоту підтверджують всі розповіді Конрада Вільгельмовича про дальстрой, табори, вохрів, голодомори, вбивства, терор, тюремні будні політичних в'язнів з блатними, яких большевіки називали соціально блізкім елємєнтом і т.д., і т.п. Ніби ж нічого особливо нового, це все ж давно відомо, а однаково жахаєшся: невже таке можливе?
Ця книга - одна велика правда про те, яким каліброваним злом, пекельним кодлом і людоїдським режимом є і завжди була рашка. Принаймні я сприйняла її зміст саме так.
Бо як інакше можна це потрактувати:
"...щоб росію не порівнювати з Європою, бо росія - це окремий світ, окреме пекло, хай би хто був при владі..."
"...звичайна росія все-таки завжди була чудовиськом, Бегемотом у Євразії, що дебелим тілиськом розвалився, ненажерливий, крові людської спраглий, де піде, по чім своє тілисько протягне, там нічого не лишається"
"Бо як прийде росія, то прийде так, що від життя вашого тут нічого не залишиться. Росія прийшла до коряків, юкагирів, чукчів, камчадалів і всіх народів, як ваш, що жили собі і, як на лихо, стали на шляху її бубнявіння, її розростання, і як прийшла до них росія, і по них пройшлася, то не лишилося нічого, тільки гівно по тім, що зжерла, і зосталося. Не бачилисьте, як вони живуть, там, на півдні, на Камчатці, над Байкалом, а я бачив'єм, що від них лишається, коли приходить росія, напівтрупи, а життя їхнє не має ні форми, ні сенсу, як ті ваші, що голос бога чути перестали, так само.
Не знаєте ви, як приходить росія, коли приходить. Росія як приходить, то приходить велика, хоча люди її марні, слабкі, але приходить велика й неспроможна витримати біля себе нічого, що не є росією, тож перетворює все на росію, розумієте, на росію, тобто на гівно. Щоб усе було таке саме, як гівно те... І як прийде росія, і зжере вас, і висере, то не буде більше різниці між льйаудīс, чукчею, коряком, юкагиром і руским, усе буде одним гівном, руским гівном, розумієте ви?"
І ці слова достоту підтверджують всі розповіді Конрада Вільгельмовича про дальстрой, табори, вохрів, голодомори, вбивства, терор, тюремні будні політичних в'язнів з блатними, яких большевіки називали соціально блізкім елємєнтом і т.д., і т.п. Ніби ж нічого особливо нового, це все ж давно відомо, а однаково жахаєшся: невже таке можливе?
March 13, 2023
Ze wstępu dowiadujemy się, że autorowi na kryzysy pomaga patrzenie na bezkres Schpitzbergenu albo morza/oceanu. No i że oczywiście jest takim cool chłopcem, co sobie odpala papieroska oparty o burtę jachtu. Chwilę później zaatakuje czytelnika swoją znajomością terminów żeglarskich, a Ty, biedaku, którego rodziców nie było stać na kursy żeglarstwa, sprawdzaj sobie w wiki o czym ten niesamowity erudyta postanowił napisać. Zdania o żeglarstwie sprowadzają się w sumie do: Popłynąłem. Brawa dla pana. Płyń se pan gdzie chcesz. Dodatkowo, to jak traktuje rodzinę to kolejna masakra. Jedzie nie wiadomo gdzie, nie wiadomo z kim i ma telefon satelitarny, ale go nie włącza, bo "potrzeba samotności", a sms do rodziny raz dziennie typu: "żyję, jest ok" przerasta naszego erudytę. A to tylko wstęp.
Dalej jest trochę inaczej.
Mam wrażenie, że Konrad jest takim alter ego autora, który ma chyba problem, że nie żyje w czasach wielkich cierpień.
Stylizacja językowa jest dla mnie problematyczna, bo nie potrafię skupić się na tym, co się bohaterowi przydarza, a już w pierwszym rozdziale dzieje się dużo.
Zamiast tego w@#$wia mnie ten język. A że irytuje mnie mocno, to książka dostanie prawdopodobnie jakąś nagrodę literacką.
Co do treści, to wulgarnie opisana przemoc, przemoc, przemoc i uwaga trudne słowa i przemoc.
No i zwrot "moja czytelniczko", serio?, nastawione na efekt, że kobiety się utożsamią, a mężczyźni nie.
Chołod nie jest opowieścią o rozczarowaniu ideami. Bohater musiałby najpierw jakieś idee wyznawać, żeby się nimi rozczarować. Rozczarowanie to czuję ja jako czytelniczka, niezgodnością opisu tej książki z jej treścią.
Uwaga do autora i redaktorów.
Nie każdy czyta bukwy. Przypis przy wtrąceniach z rosyjskiego byłby ok. Nie każdy zna się na żeglarstwie i prawie stuletnich określeniach na rzeczy (szybki przykład: cynga), więc i tu przypisy by się przydały. Przypisów nie ma, zatem uznałam, że skoro autor nie chce, żebym to zrozumiała, znaczy, że jest to nieistotne.
Dalej jest trochę inaczej.
Mam wrażenie, że Konrad jest takim alter ego autora, który ma chyba problem, że nie żyje w czasach wielkich cierpień.
Stylizacja językowa jest dla mnie problematyczna, bo nie potrafię skupić się na tym, co się bohaterowi przydarza, a już w pierwszym rozdziale dzieje się dużo.
Zamiast tego w@#$wia mnie ten język. A że irytuje mnie mocno, to książka dostanie prawdopodobnie jakąś nagrodę literacką.
Co do treści, to wulgarnie opisana przemoc, przemoc, przemoc i uwaga trudne słowa i przemoc.
No i zwrot "moja czytelniczko", serio?, nastawione na efekt, że kobiety się utożsamią, a mężczyźni nie.
Chołod nie jest opowieścią o rozczarowaniu ideami. Bohater musiałby najpierw jakieś idee wyznawać, żeby się nimi rozczarować. Rozczarowanie to czuję ja jako czytelniczka, niezgodnością opisu tej książki z jej treścią.
Uwaga do autora i redaktorów.
Nie każdy czyta bukwy. Przypis przy wtrąceniach z rosyjskiego byłby ok. Nie każdy zna się na żeglarstwie i prawie stuletnich określeniach na rzeczy (szybki przykład: cynga), więc i tu przypisy by się przydały. Przypisów nie ma, zatem uznałam, że skoro autor nie chce, żebym to zrozumiała, znaczy, że jest to nieistotne.
August 22, 2025
3,5⭐️ #ebook
Мабуть, треба було дослухатись до Ані з каналу Boklys blog (амбасадорка Щепана) і почати читати спершу Короля (його я тепер точно прочитаю), а не починати з Холоду. Я чогось очікував, хоча не знаю чого. Не скажу, що не сподобалось, історія цікава, але мені того всього було забагато, і більше сподобалось як Щепан «знайшов» цю історію. Тому продовжу далі читати Твардоха.
Мабуть, треба було дослухатись до Ані з каналу Boklys blog (амбасадорка Щепана) і почати читати спершу Короля (його я тепер точно прочитаю), а не починати з Холоду. Я чогось очікував, хоча не знаю чого. Не скажу, що не сподобалось, історія цікава, але мені того всього було забагато, і більше сподобалось як Щепан «знайшов» цю історію. Тому продовжу далі читати Твардоха.
April 26, 2025
Ох і важка емоційно ця книга. Дуже глибокий і сильний роман одного з найкращих для мене письменників. Зараз після прочитання навіть і слів не знайдеш, щоби описати свої враження. Мабуть, найдраматичніша книга серед усіх прочитаних . Книга про силу духу і витримку людини, яка спочатку, намагаючись захищати "слабких світу цього" і ставши більшовиком і служивши росії, згодом прозріває "аж прийшла росія й по мене, слугу її, і проковтнула мене..."
"Ну, ви не знаєте, що таке росія. Ви мене слухайте, бо слова мої правдиві" (багато про це читаємо думок головного персонажа Конрада Відуха).
Щоденник із записами Конрада Відуха - основа роману, який місцями важко було читати, відкладала і поверталася... Історія про людину, колишнього члена ВКП(б), що тікає з табору, у який його запроторила власна партія...
"Із табору втік чєловєк. Та чи чєловєк я?"
Це питання завдає собі Конрад протягом усіх своїх спогадів, що записує їх, знаходячись у човні "Інвінсібл", який затиснутий поміж льодовими брилами...
Чи правдиві ці щоденникові записи і чи направду існувала ця місцина, куди згодом потрапив Конрад (місце мало назву Холод), чи, дійсно, він жив з корінними мешканцями Півночі, чи існували вони? Щепан Твардох також разом з нами, читачами, шукає відповіді на ці та інші питання... В мене правдивість викладеного сумнівів не викликала, настільки все натуралістично і детально описано... Майте на увазі, що у книзі є дуже жорстокі сцени, тому, можливо, книга не для всіх.
Декілька слів про мову роману. Вона, як, до речі, і в інших творах Твардоха, дуже атмосферно і самобутньо передає всі переживання героя, описи його непростого життя. Про зміст, тлумачення деяких слів просто здогадуєшся... Сілезька, польська, німецька... Автор намагався "зберегти специфічний говір Відуха, не змінюючи ні його своєрідної граматики, ні більшості ортографії..."
Багато роздумів... Потребує осмислення.
Згодом, на каналі, розповім більше, друзі!
"Ну, ви не знаєте, що таке росія. Ви мене слухайте, бо слова мої правдиві" (багато про це читаємо думок головного персонажа Конрада Відуха).
Щоденник із записами Конрада Відуха - основа роману, який місцями важко було читати, відкладала і поверталася... Історія про людину, колишнього члена ВКП(б), що тікає з табору, у який його запроторила власна партія...
"Із табору втік чєловєк. Та чи чєловєк я?"
Це питання завдає собі Конрад протягом усіх своїх спогадів, що записує їх, знаходячись у човні "Інвінсібл", який затиснутий поміж льодовими брилами...
Чи правдиві ці щоденникові записи і чи направду існувала ця місцина, куди згодом потрапив Конрад (місце мало назву Холод), чи, дійсно, він жив з корінними мешканцями Півночі, чи існували вони? Щепан Твардох також разом з нами, читачами, шукає відповіді на ці та інші питання... В мене правдивість викладеного сумнівів не викликала, настільки все натуралістично і детально описано... Майте на увазі, що у книзі є дуже жорстокі сцени, тому, можливо, книга не для всіх.
Декілька слів про мову роману. Вона, як, до речі, і в інших творах Твардоха, дуже атмосферно і самобутньо передає всі переживання героя, описи його непростого життя. Про зміст, тлумачення деяких слів просто здогадуєшся... Сілезька, польська, німецька... Автор намагався "зберегти специфічний говір Відуха, не змінюючи ні його своєрідної граматики, ні більшості ортографії..."
Багато роздумів... Потребує осмислення.
Згодом, на каналі, розповім більше, друзі!
October 7, 2024
Klausiu savęs, ar kada nors man atsibos skaityti apie sovietus ir jų nesąmones bei žiaurumus, ir atrodo, kad ne, neatsibos. Nes man atrodo, kad vis dar per mažai liudijimų ir per mažai balsų, ir per dažnas tos anos pusės įsivaizdavimas, kokie jie švarūs, gražūs ir teisingi.
Visa istorija primena žmogaus, patekusio į žiaurias aplinkybes, sapną apie kraštą, kur bent trumpam galima pailsėti nuo visko, kas žiauru, baisu ir neaišku. Izoliuotas Cholodas primena mitologizuotas istorijas apie stebuklingą protėvių kraštą, kuriame viskas gražu ir teisinga, tik kadangi stebinčiojo akys jau matė viską, mato ir to krašto sustabarėjimą ir atsisakymą matyti realybę. Kai šitai rašau, galvoju, kad Vakarų pasaulis vat lygiai taip, kaip cholodiečiai, žiūri į Rusiją, ir ką mes jiems?
Visa istorija primena žmogaus, patekusio į žiaurias aplinkybes, sapną apie kraštą, kur bent trumpam galima pailsėti nuo visko, kas žiauru, baisu ir neaišku. Izoliuotas Cholodas primena mitologizuotas istorijas apie stebuklingą protėvių kraštą, kuriame viskas gražu ir teisinga, tik kadangi stebinčiojo akys jau matė viską, mato ir to krašto sustabarėjimą ir atsisakymą matyti realybę. Kai šitai rašau, galvoju, kad Vakarų pasaulis vat lygiai taip, kaip cholodiečiai, žiūri į Rusiją, ir ką mes jiems?
October 31, 2022
10/10
Jak ktoś lubi Twardocha, to będzie Pan zadowolony
Jak ktoś lubi Twardocha, to będzie Pan zadowolony
November 30, 2022
Językowe arcydzieło!
January 23, 2023
Nic o niej nie napiszę, bo wartości nie da się umieścić w granicach słowa. Boże, jakie to było intensywne.
December 11, 2022
Dwa lata temu trafiłam w Empiku na książkę „Król” Twardocha, w tamtym momencie moją uwagę przykuła przede wszystkim okładka i kilka pierwszych zdań z opisu, wtedy jeszcze nie wiedziałam, że będzie to najlepsza książka jaką przeczytałam w 2020 roku. W tym roku znów mam okazję wrócić do jego twórczości i jestem kolejny raz pod ogromnym wrażeniem.
Podczas wyprawy na Spitsbergen w ręce naszego bohatera/autora, Szczepana Twardocha trafia dziennik Konrada Wilgelmowicza. Otrzymuje go od osoby, która dowiedziawszy się, że podróżnik jest również pisarzem, przekazuje mu dziennik z nadzieją, że zapisana w nim historia pójdzie w świat.
Konrad Wilgelmowicz ma wiele na sumieniu, brał czynnie udział w walce podczas obu wojen światowych, w pierwszej po stronie niemieckiej, w drugiej po stronie rosyjskiej. Na froncie nie miał żadnych oporów w zabijaniu przeciwników, w swoich czynach był brutalny i bezlitosny. Na wojnie poznaje miłość życia, Sofię, która zostaje jego żoną, a wkrótce też na świat przychodzą ich dwie córki. Szczęście nie trwa długo, los (albo i radziecki terror) rozdziela ich, Sofia razem z córkami trafia na statek zmierzający do Norwegii, natomiast on trafia do piekła na ziemi zwanego łagrem. Po roku udaje mu się zbiec, ale czeka go coś równie niebezpiecznego – podróż po mroźnej krainie, gdzie napotyka niebezpieczeństwa, którym ciężko sprostać. Na skraju wycieńczenia trafia do Chołodców, ludu odizolowanego od reszty świata, ale czy i tam nie dotrą lepkie macki stalinowskiej Rosji?
Myślałam, że nic cięższego od „Dracha” Twardocha mnie nie spotka, tam język mnie przygniótł, bez pomocy internetu nie wyniosłabym tyle z tej książki i po przeczytaniu jej, nie mogłabym się nią tak zachwycać. Dziennik Kondrada Widucha jest napisany bardzo specyficznym i trudnym w interpretacji językiem. Czytało się to ciężko i długo, to nie jest lektura na jeden wieczór, nawet nie na dwa i trzy. Nad zakończeniem musiałam się chwilę zastanowić, żeby zrozumieć jak dobre ono było! Czuję się spełnioną czytelniczką.
Podczas wyprawy na Spitsbergen w ręce naszego bohatera/autora, Szczepana Twardocha trafia dziennik Konrada Wilgelmowicza. Otrzymuje go od osoby, która dowiedziawszy się, że podróżnik jest również pisarzem, przekazuje mu dziennik z nadzieją, że zapisana w nim historia pójdzie w świat.
Konrad Wilgelmowicz ma wiele na sumieniu, brał czynnie udział w walce podczas obu wojen światowych, w pierwszej po stronie niemieckiej, w drugiej po stronie rosyjskiej. Na froncie nie miał żadnych oporów w zabijaniu przeciwników, w swoich czynach był brutalny i bezlitosny. Na wojnie poznaje miłość życia, Sofię, która zostaje jego żoną, a wkrótce też na świat przychodzą ich dwie córki. Szczęście nie trwa długo, los (albo i radziecki terror) rozdziela ich, Sofia razem z córkami trafia na statek zmierzający do Norwegii, natomiast on trafia do piekła na ziemi zwanego łagrem. Po roku udaje mu się zbiec, ale czeka go coś równie niebezpiecznego – podróż po mroźnej krainie, gdzie napotyka niebezpieczeństwa, którym ciężko sprostać. Na skraju wycieńczenia trafia do Chołodców, ludu odizolowanego od reszty świata, ale czy i tam nie dotrą lepkie macki stalinowskiej Rosji?
Myślałam, że nic cięższego od „Dracha” Twardocha mnie nie spotka, tam język mnie przygniótł, bez pomocy internetu nie wyniosłabym tyle z tej książki i po przeczytaniu jej, nie mogłabym się nią tak zachwycać. Dziennik Kondrada Widucha jest napisany bardzo specyficznym i trudnym w interpretacji językiem. Czytało się to ciężko i długo, to nie jest lektura na jeden wieczór, nawet nie na dwa i trzy. Nad zakończeniem musiałam się chwilę zastanowić, żeby zrozumieć jak dobre ono było! Czuję się spełnioną czytelniczką.
March 19, 2023
Wkurwiłem się p. Twardocha po "Grunwaldzie..." i dałem sobie spokój z jego książkami na jakiś czas.
Przeczytałem gdzieś, że jest to świetna książka dla krytyków, ale niekoniecznie dla czytelników szukających odpoczynku przy lekturze ale nowa pozycja od Twardocha z całą pewnością jest wymagająca i na koniec dostajemy czekoladki.
Dla takiego prostego czytelnika jak ja, książka mi się podobała, ciężko się czytało i być może wiele osób, równie prostych czytelników jak ja, nie da rady dotrwać do końca ale wydaje mi się że warto.
Ale znowu to głos prostego chłopaka z warszawskiej Pragi, gdzie mi do fachowców :-)
Przeczytałem gdzieś, że jest to świetna książka dla krytyków, ale niekoniecznie dla czytelników szukających odpoczynku przy lekturze ale nowa pozycja od Twardocha z całą pewnością jest wymagająca i na koniec dostajemy czekoladki.
Dla takiego prostego czytelnika jak ja, książka mi się podobała, ciężko się czytało i być może wiele osób, równie prostych czytelników jak ja, nie da rady dotrwać do końca ale wydaje mi się że warto.
Ale znowu to głos prostego chłopaka z warszawskiej Pragi, gdzie mi do fachowców :-)
January 10, 2023
Końcówka ubiegłego roku podarowała mi niespodziewany zachwyt i wręcz oszołomienie lekturą „Chołodu” autorstwa Szczepana Twardocha. Zaskoczyła totalną wiarygodnością snutej historii, bohaterów, dostosowaniem formy i stylu. Ta realność przekazu sprawia, że w moim odczuciu to dużo więcej niż genialnie napisana powieść. Powstająca między czytelnikiem a bohaterami więź jest niemal namacalna, uwalnia emocje, burzy myśli i skazuje na ucieczkę, na zesłanie, z którego trudno wrócić do rzeczywistości.
Czy to ja jestem tą „nieistniejącą czytelniczką”, do której zwraca się w swoich dziennikach innostraniec Konrad Widuch? Człowiek pozbawiony tożsamości narodowej, przeżuty i wypluty przez bezwzględną i krwiożerczą bestię historii? Człowiek odarty z marzeń i planów, pogodzony z tym, czego nie może zmienić, desperacko walczący o to, na co jeszcze ma wpływ? Chciałam wołać do niego – ja istnieję, jestem tu, słucham i przeżywam wraz z Tobą. Twoje słowa nie trafiają w próżnię, a wprost do mego serca.
I choć momentami opowieść poraża brutalnością opisów, przytłacza klimatem ciężkim od emocji, zmusza do wysiłku i rozszyfrowywania niektórych zapisów, to jest warta każdej minuty spędzonej w trudnej przeprawie przez Arktykę i jeszcze trudniejsze życie bohatera.
Odziera z patosu tragizm wojny, okrucieństwo systemu i surową bezwzględność natury. Obnaża duszę człowieka wewnętrznie zagubionego walczącego o przetrwanie wśród wichrów historii gnających co rusz z innej strony. Uciekającego na koniec świata przed Rosją - monstrum, które swymi mackami zagarnia wszystko, by ukształtować na swoje podobieństwo.
Książka trafia do moich najlepszych książek ubiegłego roku i jestem niesamowicie wdzięczna Autorowi i Wydawnictwu Literackiemu, że mogła trafić w moje ręce.
Czy to ja jestem tą „nieistniejącą czytelniczką”, do której zwraca się w swoich dziennikach innostraniec Konrad Widuch? Człowiek pozbawiony tożsamości narodowej, przeżuty i wypluty przez bezwzględną i krwiożerczą bestię historii? Człowiek odarty z marzeń i planów, pogodzony z tym, czego nie może zmienić, desperacko walczący o to, na co jeszcze ma wpływ? Chciałam wołać do niego – ja istnieję, jestem tu, słucham i przeżywam wraz z Tobą. Twoje słowa nie trafiają w próżnię, a wprost do mego serca.
I choć momentami opowieść poraża brutalnością opisów, przytłacza klimatem ciężkim od emocji, zmusza do wysiłku i rozszyfrowywania niektórych zapisów, to jest warta każdej minuty spędzonej w trudnej przeprawie przez Arktykę i jeszcze trudniejsze życie bohatera.
Odziera z patosu tragizm wojny, okrucieństwo systemu i surową bezwzględność natury. Obnaża duszę człowieka wewnętrznie zagubionego walczącego o przetrwanie wśród wichrów historii gnających co rusz z innej strony. Uciekającego na koniec świata przed Rosją - monstrum, które swymi mackami zagarnia wszystko, by ukształtować na swoje podobieństwo.
Książka trafia do moich najlepszych książek ubiegłego roku i jestem niesamowicie wdzięczna Autorowi i Wydawnictwu Literackiemu, że mogła trafić w moje ręce.
May 2, 2025
5+ ⭐️
January 28, 2023
Lata temu, gdy przeczytałam Króla myślałam pozytywnie o pisaniu Twardocha. Nie wiem czy to pisanie się zmieniło czy ja, bo te przygody już do mnie nie trafiają. Doceniam język i pracę włożoną w tę historię, ale rozdziały mijały, a ja nie byłam zainteresowana.
Miałam poczucie, że przedstawiona historia jest niewiarygodna z powracającym motywem pisania „do nieistniejącej czytelniczki”. W momencie czytania czy słuchania jakiejkolwiek historii potrzebuje czuć, że ona się dzieje teraz, nawet jeśli są to latające smoki czy duchy, a tu miałam uczucie jakiejś sztuczności.
Słuchałam audiobooka, być może książkę odebrałabym lepiej.
Miałam poczucie, że przedstawiona historia jest niewiarygodna z powracającym motywem pisania „do nieistniejącej czytelniczki”. W momencie czytania czy słuchania jakiejkolwiek historii potrzebuje czuć, że ona się dzieje teraz, nawet jeśli są to latające smoki czy duchy, a tu miałam uczucie jakiejś sztuczności.
Słuchałam audiobooka, być może książkę odebrałabym lepiej.
January 19, 2023
DNF. Nie dam rady. No nie dam. Może tam gdzieś między tymi długimi wywodami z gatunku "patrzcie ludziska jaki jestem mądry i ile wiem o żeglarstwie i wojsku" jest dobra książka, ale ja do niej nie dotarłam. Thank you, next.
March 15, 2023
Nie da się tego czytać .
June 19, 2024
3.75 ⭐
not-finished
December 28, 2022Bardzo chciałam, i byłam otwarta, i pozytywnie nastawiona. Nic z tego nie wyszło. Ani cienia wrażeń z poprzednich (dobrych) spotkań z Twardochem i jego super męskimi bohaterami. Tylko znużenie i nuda.
Porzucam na 68%.
Porzucam na 68%.
December 5, 2022
To moje drugie spotkanie z twórczością Szczepana Twardocha, pierwsze w „Morfinie” było niezbyt udane. I nie, że książka była zła, ale zwyczajnie okrutnie mnie wymęczyła. Dlaczego więc zdecydowałam się na „Chołod”? To bardzo proste - przeczytałam pierwszych kilka stron w księgarni i od razu mnie wciągnęła. Nie kupiłam jej wtedy, ale chwile potem odezwało sie do mnie wydawnictwo i nie miałam wyjścia i wzięłam.
Na pierwszych stronach mówi do nas sam autor czy też jego alterego, opowiadając jak w swojej podróży na Svalbard poznaje pewna kobietę, która przekazuje mu dzienniki tajemniczego Konrada Widucha. I to właśnie jego opowieść jest trzonem fabuły. Swoją drogą historia autora tych zapisków w jakiś sposób powiązana jest z historią rodzinna autora (czy też jego alterego), ale nie zdradzę wam nic więcej.
Wracając do Widucha, to w spisanej przez niego historii poznajemy jego zmagania drogi do Chołodu i jego życia w tej dziwnej osadzie poza czasem. Co ciekawe podczas swojej relacji zwraca się do swojej nieistniejącej (jak sam mówi) czytelniczki.
Zimno jest tu strasznie i męsko (choć są też znakomite harde postaci kobiece), brutalnie i naturalistycznie. Książka ma bardzo surowy i szorstki wydźwięk, skandynawski (i nie tylko dlatego, że akcja rozgrywa się w tamtych rejonach). Bardzo podobało mi się to, że Twardoch nie traktuje fikcji całkiem na serio, a jego wyobraźnia nie ma hamulców. No i język, język jest wspaniały (a jak tego się znakomicie słucha w superprodukcji audio dostępnej na @empikgo 💙). Jedyny minus - wybijająca się między wierszami buta autora, ale może ja mam po prostu uczulenie na męską arogancję i tupet.
Na pierwszych stronach mówi do nas sam autor czy też jego alterego, opowiadając jak w swojej podróży na Svalbard poznaje pewna kobietę, która przekazuje mu dzienniki tajemniczego Konrada Widucha. I to właśnie jego opowieść jest trzonem fabuły. Swoją drogą historia autora tych zapisków w jakiś sposób powiązana jest z historią rodzinna autora (czy też jego alterego), ale nie zdradzę wam nic więcej.
Wracając do Widucha, to w spisanej przez niego historii poznajemy jego zmagania drogi do Chołodu i jego życia w tej dziwnej osadzie poza czasem. Co ciekawe podczas swojej relacji zwraca się do swojej nieistniejącej (jak sam mówi) czytelniczki.
Zimno jest tu strasznie i męsko (choć są też znakomite harde postaci kobiece), brutalnie i naturalistycznie. Książka ma bardzo surowy i szorstki wydźwięk, skandynawski (i nie tylko dlatego, że akcja rozgrywa się w tamtych rejonach). Bardzo podobało mi się to, że Twardoch nie traktuje fikcji całkiem na serio, a jego wyobraźnia nie ma hamulców. No i język, język jest wspaniały (a jak tego się znakomicie słucha w superprodukcji audio dostępnej na @empikgo 💙). Jedyny minus - wybijająca się między wierszami buta autora, ale może ja mam po prostu uczulenie na męską arogancję i tupet.
July 6, 2023
Chyba w każdej swojej recenzji książek Twardocha pisałam, że są straszne i brutalne, a na dodatek bardzo dobrze napisane i ciężko się od nich oderwać. Przy tej wypadałoby napisać to samo, tylko podwójną kreską podkreślić "brutalna" i "straszna". To jest historia o absolutnie hipnotyzującej mocy. Metaforyczna mowa Konrada skierowana do społeczności Chołodu pod koniec książki mrozi krew w żyłach. Całość osładza dis na Polską Szkołę Reportażu już na samym finiszu. Tak bardzo chciałam poznać zakończenie, a teraz żałuję, bo poznając je, skończyłam czytać tę książkę.
January 9, 2025
Szczepan Twardoch writes juicy stories. One can smell spoiled meat, feel the warmth of fresh blood, hear the scream of a tortured man, etc.
This book also featured such narration, but I didn't enjoy it as much as the three others I had read so far.
Twardoch is good with "language play". I love how he mingles different languages, like someone who lived amongst them would have done.
Listening to an audiobook I could hear the rytm and the melody in the narration.
[3.5 stars]
This book also featured such narration, but I didn't enjoy it as much as the three others I had read so far.
Twardoch is good with "language play". I love how he mingles different languages, like someone who lived amongst them would have done.
Listening to an audiobook I could hear the rytm and the melody in the narration.
[3.5 stars]
November 12, 2022
Zmyśla, czy prawdę mówi?
Ekscytująca historia napisana tak, żebyś do końca nie wiedział, a jak już ci się wyda, że wiesz, to znaczy, że nic nie wiesz.
Wielopiętrowa fabuła, która nie pęka, świetnie skonstruowane postacie, zaskakujące zwroty akcji.
Ekscytująca historia napisana tak, żebyś do końca nie wiedział, a jak już ci się wyda, że wiesz, to znaczy, że nic nie wiesz.
Wielopiętrowa fabuła, która nie pęka, świetnie skonstruowane postacie, zaskakujące zwroty akcji.
January 31, 2023
O człowieczeństwie i zezwierzęceniu w objęciach surowej mroźnej Rossiji. Strasznie okrutna, ciężka, a miejscami wulgarnana i wprost nieludzka historia. Nie lubię takich, bo męczą mnie potem długo jak jakiś kac moralny. Jednak jeśli idzie o pomysł i sam warsztat - bardzo dobra robota!
December 28, 2022
Ostatnie 1/3 książki trochę nużące, za pierwsze 2/3 należy się pięć gwiazdek
Displaying 1 - 30 of 235 reviews