What do you think?
Rate this book
Святе Письмо Старого Та Нового Заповіту
«Святе Письмо Старого і Нового Завіту» перекладено католицьким священиком Іваном Хоменком і видано в Римі у видавництві Василіян 1957 року. Повний переклад, здійснений за оригінальними єврейськими, арамійськими та грецькими текстами. Відрізняється красивою літературною мовою і наявністю таких книг Сирах, Макавеїв і інших, що їх богослови визнають неканонічними. Палітурка тверда, вініл, коричневого кольору, обкладинка художньо оформлена – сліпе тиснення, титул та корінець – тиснення золотою фольгою, стрічка-закладка. The Holy Scriptures of the Old and New Testaments were translated by the Catholic priest Ivan Khomenko and published in Rome by the Basilian publishing house in 1957. Full translation based on the original Hebrew, Aramaic and Greek texts. It is distinguished by a beautiful literary language and the presence of such books by Syrah, Maccabees and others, which theologians consider uncanonical. Hardcover, vinyl, brown, artistically decorated cover - blind embossing, title and root - gold foil embossing, ribbon-bookmark.
1232 pages, Hardcover
Published January 1, 2018
9 people are currently reading
9 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 of 1 review
December 25, 2024
Писати відгук на обов’язкову книгу - дуже дивна річ, ба більше, це дивно й тому, що враження від Біблії в мене змінювались із кожним прочитанням. Це одна з тих книг, котрі розкривають свої приховані принади, таємниці та мудрості тільки з часом. Тут йдеться про готовність зрозуміти, побачити, почути, це така специфічна властивість, котру розвивав в собі пророк Ілля, коли перебував в печері на горі Хорив.
Господь сказав йому: «Вийди, встань на горі перед Господом.» І ось прийшов Господь. Великий, потужний вітер, що розривав гори й торощив скелі, йшов перед Господом; та не у вітрі Господь! Після вітру стався землетрус, та й не у землетрусі Господь! По землетрусі - вогонь, та не й у вогні Господь! Після вогню - тихесенький, лагідний вітрець.
Чотири з’яви сил, але Господь в тихому вітрі. Бо мудрість і красу Біблії неможливо насадити силоміць, неможливо втовкмачити догмами і ритуалами, суть Біблії десь в глибині. Це відчайдушні поривання людини зрозуміти себе, довколишній світ, свою ціль в цьому світі, це прагнення пояснити непоясненне надати суті без сутнісному, сенсу безсенсовому.
Час від часу, я натрапляю на відгуки різних людей про Біблію, вони всі різні, бо одні написані щиро віруючими, інші атеїстами, скептиками і агностиками, але чомусь серед всього розмаїття, я так і не знайшов близького собі. Люди або вдаються до опису численних архаїчних і неоднозначних фрагментів і подій, або просто догматично повторюють, що це є Слово Боже і в цьому і є головна чеснота Біблії.
Мій погляд інший. Все почалося ще в дитячі роки, тоді я ще не вмів читати, але дуже чітко пам’ятаю велетенську ілюстровану Білію з гравюрами неперевершеного Ґустава Доре. Ця книжка глибоко вплинула на мій незрілий мозок. Спочатку, на колінах в батька, яз острахом розглядав масштабні сцени потопу, воєнні баталії, людей що переміщують велетенське дерево (то вже пізніше, зрозумів що дерево – Ліванський кедр, який дроворуби Хірама зрубали для Храму Соломона), леви, котрі розривають людей, ведмедиці, що нападають на гурт дітей. Були й ілюстрації, котрі дарували затишок – Марія з дитятком в стаєнці, в оточенні пастухів, Мойсей у велетенському кошику, що тихо пливе в спокійних єгипетських водах з дбайливими ангелами над ним (з психоаналітичної точки зору – просто ідеальний опис внутрішньоутробного життя ембріона), спокійний, меланхолійний Даниїл в ямі, Будда, котрий ніжно погладжує пишну гриву лева.
Образи без тексту. Але вже тоді, я відчував якусь містичну силу, якісь знання, що ховались за цими ілюстраціями.
Повністю Біблію, я прочитав у віці п’ятнадцяти років. Можете сміятися, але це було в пастухах. Я пас корівки за селом, звісно що сіяло сонечко, звісно, що добре мені було. Але ціль прочитання була, в церковному і релігійному значенні зла. Бо книгою, котру я прочитав до того була робота Річарда Докінза “Бог, як ілюзія”. Я читав Біблію, щоб віднайти в ній всі ті жахливі місця, на котрі вказував Докінз і з успіхом знайшов усі до одного : мерзенна і гидка історія з жінкою левіта і винищенням веніамітян, геноцид корінних народів Ханаану, імпульсивність Ягве в убивстві практично всього населення землі потопом, а потім численні поривання винищити товстошиїх ізраїльтян в пустелі (стримав його лише терплячий Мойсей), дивні заповіді й приписи(не їж кроля, ховраха і струся). То був розквіт мого атеїстичного становлення. В комплекті: насміхання над віруючими людьми, богохульні анекдоти і каламбури, самовпевненість в неприналежності до сліпих рабів Бога.
Так було десь до сімнадцяти років і це було воістину подвійне життя – я не вірив у всі ті біблійні казки, але все ще інколи ходив до церкви, з насолодою колядував, дзвонив у великодні дзвони.
Потім зі мною сталося мистецтво. Воно увірвалося в життя не раптово. Я ще до того читав різні книги, ходив в музеї і на виставки, але лише в сімнадцять я прочитав прекрасну біографію Ван Гога – “Жага до життя” Ірвінґа Стоуна. Це відомо не всім, але в певний період свого життя Ван Гог хотів бути священиком. Може тут вся справа в описах Ірвінґа, може в мені самому, але Ван Гог став якимось дивовижним перетворювачем, алхіміком, котрий показав, як з Біблії можна синтезувати красу. Пам’ятаєте, як на початку я говорив про Доре? Так, от, існує відома картина Ван Гога – “Прогулянка в’язнів”, яку він скопіював з Доре, а у власному стилі – ось точка де пересікаються два генії. Копіював Ван Гог і Делакруа – його “Добрий самарянин”, тепер навіть відоміший за оригінал! Тоді, я побачив, що Біблія стала причиною Великої Краси. Я вирішив дослідити мистецтво глибше і з кожним кроком моя теорія тільки підтверджувалася – Рафаель, Да Вінчі, Мікеланджело, Караваджо, П’єро делла Франческа – їх найвідоміші роботи це релігійні сюжети. Звісно, ще варто сказати, що кожен з них бачив Божественне по-своєму: задрапірована блакитно-черовона Форнеріна-Марія в Рафаеля, Марія на Колінах святої Анни, котра ніжно обіймає дитятко з ягням (дві матері Да Вінчі, справжня і названа), в того ж Да Вінчі – абсолютно еротичний Іван-Бахус (змальований з його коханця, туди ж славнозвісна Mona Lisa (Mon Salai)), Караваджо, о божественний, вогненосець Караваджо з його Святою Катериною змальованою з проститутки, відсторонений, містичний Делла Франческа з дівою, котра вказує на свій вагітно-округлений живіт, чи байдужим до всього світу Воскреслим Ісусом.
А література? Без Біблії не існує жодної літератури. Велетенська кількість виразів, приказок, порівнянь – всі ріки витікають з Едему, з сторінок цієї книги. Всі найбільші книги людства безпосередньо зв’язані з Білією: Божественна комедія, весь Шекспір, Улісс, Володар Перснів,а скільки переспівів та переказів сюжетів подарували авторами Нобелівські премії і безсмертя на літературному олімпі…
Я зроблю крок ще далі і скажу наступне. Без Біблії не існувало б, класичної європейської культури, архітектури, музики і практично усіх галузей мистецтва.
Тому можна не погоджуватись із написаним у Біблії, можна до безконечності сміятись з деяких її місць, але війна проти цієї книги завідома програна. Біблія вже давно перемогла. Вона в наших головах, вона нас сформувала і думаю, що цей текст точно вартує уваги кожної освіченої людини. Так, в ньому багато жорстокості, багато патріархальності, багато несправедливості і двоєзначності, але в нім також багато дивовижних чудес, відчайдушних пригод і революцій, в ньому багато живих героїв в котрих є чого повчитися. Читайте Біблію, щоб зрозуміти гравюри Доре, читайте її щоб розуміти класичні та сучасні тексти, читайте, щоб віднаходити в ній первісні звичаї і древні сюжети котрі постійно повторюються у всіх священних текстах світу, читайте цю книгу, щоб сперечатись з нею, бути незгодним, сміятись і радіти. Читайте Біблію, щоб пізнати самого себе.
Далі, кілька слів про переклади Біблії українською. Я читав переклади трьох перекладачів: Хоменка, Огієнка і Куліша. Кожен з них має свої переваги. Огієнко з усіх трьох, як на мене, читається найлегше, не те, щоби він був позбавлений поетичності (як наприклад сучасний переклад Турконяка, котрий мені зовсім не сподобався), просто чомусь саме Огієнку притаманна і лаконічність і своєрідна краса. Куліш читається найважче, бо написаний за правописом створеним перекладачем (так звана “кулішівка”), але саме цей переклад приніс мені найбільше насолоди від читання – багато цікавих слів, дуже автентичний наратив і побудова речень, його я часто цитую в “Тетраморфеусі”. Переклад Хоменка, має одну, але дуже значну перевагу – в ньому є второканонічні книги (“Юдити”, “Товіта”, “Макавеїв”, “Варуха”, “Естер”, “Ісуса сина Сіраха”, “Мудрості Соломона”). Вся справа в тому, що цей переклад зараз використовується греко-католицькою церквою, котра включила дані книги до свого канону на відміну від православної. Якщо ви пропустите ці книги, то втратите одну з найцікавіших історій в Біблії – розповідь про праведного Товіта, його сина Товію, янгола і прокляту царівну. Ця історія мені дуже сильно нагадує казки “Тисяча й однієї ночі”, в ній все прекрасно і магічно. Сюди ж належить розповідь про відважну Юдиту, котра стала героїнею численних картин (згадаймо вражаючу “Юдиту” Караваджо з гидливо відкопиленими губами, міцною рукою, і конаючим чолом Олоферна з борлака якого струмує гарячий потік крові). Дуже мені полюбилася й книга мудрості Соломона.
Підсумовуючи, скажу, що читати тільки Біблії недостатньо. Ба більше – не доста один раз прочитати цю книгу, її потрібно час-від-часу перечитувати і пригадувати. Вчора, дорогою до дому, я згадав собі імена всіх колін Ізраїля, далі пригадав імена патріархів, проговорив про себе цитати з Еклезіяста, назвав імена апостолів. Для мене це своєрідна медитація, пригадування основ, тих речей на яких будується історія книги. За останній рік, я прочитав близько ста книжок, котрі пояснюють, інтерпретують, переповідають та досліджують Біблійні книг��. Серед відомих дослідників даного тексту, поки головними для мене є Ренан та Фрейзер, дуже багато надій покладаю на Елейн Пейджелс, але не тішу себе надіями, що колись повністю зрозумію цю велику книгу. З переповідачів високо оцінюю Лагерквіста, Сарамаґо і Андрєєва. Попереду ще багато знань і таємниць, гностичні тексти, герметичні трактати, кабала, Августин та Аквінат.
“Тетраморфеус” – робота всього мого життя, книга, котру пишу не один рік, теж завдячує всьому Біблії. Мої герої – біблійні персонажі, звісно що переосмислені, звісно що замасковані, зліплені до купи з архетипами та богами інших культур і часів, але їх серцевини, це зернята з едемського саду. Закінчую цей довжелезний, неможливий до прочитання текст, котрий пишу швидше для себе самого, цитатою з “Тетраморфеуса”, котра намагається пояснити один з найтаємничіших фрагментів Біблії (Книга Приповідок 30. Притчі Агура):
Троє речей для мене надто дивовижні, ба й чотирьох не розумію: дороги орла на небі, дороги гадини на скелі, дороги корабля посеред моря і дороги чоловіка до дівчини. Від трьох речей земля трясеться, ба й чотирьох знести не може: раба, що зацарює; безумного, коли наїсться до наситу; нелюбої, що вийде заміж, і слугині, що успадкує по господині. Чотири є їх на землі маленьких, але вони мудріші понад мудрих: мурашки, люд несильний, а літом наготовлюють собі запаси; борсуки - народ слабенький, а на скелях свої оселі мають; сарана царя не має, а вся вона шерегами виходить; павук, що ти руками можеш узяти, та він в палатах у царя буває. Троє є їх, що мають ходу гарну, ба й четверо, що гарно ходять: лев, найсильніший між звірями, ні перед чим не уступає; півень, що між курами похожає; козел та цар, що перед народом виступає.
Козел та цар, що перед народом виступає… Що ж це за козел і що ж це за цар? Цар – Давид-Елогабал, котрий оголений в божественному екстазі витанцьовує перед скінією-обеліском. Позискав себе для поглядів найупослідженішого раба й таким робом сей цар собі здобува честь і славу в народу, а та що плюнула перед ним у воду – канула, її гілля більше не вродило жодного грона. Бо обидва суть чабани, божевільні душею, виховані в полях в їхніх мускулах напрочуд багато соку кущових ягід, молодого легкого вина, як пагони в’ються їх руки й хребти – в танці легко стан ухилається від кинутого списа, спасає цар сам себе, мелодійно і предивно грає на арфі, дудці, тимпанах, гуслях, гучно видобуває музику сфер з покрученого рогу цапиного. Так ми підступаємось до другого, вільного, проклятого і відпущеного. Що відбувається: перед ним справляється жереб, левіт відкриває на світ свій дванадцятикамінний нагрудник, поверх нього Урім і Тумім і чинить жереб між двох єдинородних козлів. Перший – священний, розчленований буде й принесений на усепалення, кров’ю його покропиться семикратно земля довкола жертовника. Другий приведений буде перед народом і з гучним покриком накладе на нього священнослужитель обидві долоні, а з ними всі гріхи збаламученого люду. Тепер цей цап – довічний приблуда і поступаються перед ним люди, гордо виходить сей Великий Відкинутий, же би втікачем і волоцюгою бути повік. І кожен боїться торкнутись, не дай боже вбити (семикратної помсти зазнає), чи щось зле йому учинити. Цей сірий пресвітер у котрого вітер свої ноги витер, не відає, же несе на собі гріхи усього Ізраїля. І вже впинившись у пустині, в долині смертної тіні, він не забоїться зла, бо сам же є вмістилищем гріха народу вельми гойного, і його, як товариша бажаного і достойного, вже жде новий господар-пан, співає-блеє цап йому пеан, ось з берлом і жезлом красивий дух виходить, і посвистом козлиній пісні вторить, тихо він ступає поміж пущ і скель.
- Відпущенику мій, як добре що зустрілись ми з тобою поміж пущ і скель. Осьо на голову тобі єлей, я трапезу тобі в своїй господі вже зготовив. Як звуть тебе?
- Як вам завгодно, можна “Смердіс” або “Мендес”, чи “Козел”, чи просто “Цап”. Як добре господАрю те, що стрілисьмося нинька поміж сих чудових пущ і скель. А вас як величати?
- Азазель.
Господь сказав йому: «Вийди, встань на горі перед Господом.» І ось прийшов Господь. Великий, потужний вітер, що розривав гори й торощив скелі, йшов перед Господом; та не у вітрі Господь! Після вітру стався землетрус, та й не у землетрусі Господь! По землетрусі - вогонь, та не й у вогні Господь! Після вогню - тихесенький, лагідний вітрець.
Чотири з’яви сил, але Господь в тихому вітрі. Бо мудрість і красу Біблії неможливо насадити силоміць, неможливо втовкмачити догмами і ритуалами, суть Біблії десь в глибині. Це відчайдушні поривання людини зрозуміти себе, довколишній світ, свою ціль в цьому світі, це прагнення пояснити непоясненне надати суті без сутнісному, сенсу безсенсовому.
Час від часу, я натрапляю на відгуки різних людей про Біблію, вони всі різні, бо одні написані щиро віруючими, інші атеїстами, скептиками і агностиками, але чомусь серед всього розмаїття, я так і не знайшов близького собі. Люди або вдаються до опису численних архаїчних і неоднозначних фрагментів і подій, або просто догматично повторюють, що це є Слово Боже і в цьому і є головна чеснота Біблії.
Мій погляд інший. Все почалося ще в дитячі роки, тоді я ще не вмів читати, але дуже чітко пам’ятаю велетенську ілюстровану Білію з гравюрами неперевершеного Ґустава Доре. Ця книжка глибоко вплинула на мій незрілий мозок. Спочатку, на колінах в батька, яз острахом розглядав масштабні сцени потопу, воєнні баталії, людей що переміщують велетенське дерево (то вже пізніше, зрозумів що дерево – Ліванський кедр, який дроворуби Хірама зрубали для Храму Соломона), леви, котрі розривають людей, ведмедиці, що нападають на гурт дітей. Були й ілюстрації, котрі дарували затишок – Марія з дитятком в стаєнці, в оточенні пастухів, Мойсей у велетенському кошику, що тихо пливе в спокійних єгипетських водах з дбайливими ангелами над ним (з психоаналітичної точки зору – просто ідеальний опис внутрішньоутробного життя ембріона), спокійний, меланхолійний Даниїл в ямі, Будда, котрий ніжно погладжує пишну гриву лева.
Образи без тексту. Але вже тоді, я відчував якусь містичну силу, якісь знання, що ховались за цими ілюстраціями.
Повністю Біблію, я прочитав у віці п’ятнадцяти років. Можете сміятися, але це було в пастухах. Я пас корівки за селом, звісно що сіяло сонечко, звісно, що добре мені було. Але ціль прочитання була, в церковному і релігійному значенні зла. Бо книгою, котру я прочитав до того була робота Річарда Докінза “Бог, як ілюзія”. Я читав Біблію, щоб віднайти в ній всі ті жахливі місця, на котрі вказував Докінз і з успіхом знайшов усі до одного : мерзенна і гидка історія з жінкою левіта і винищенням веніамітян, геноцид корінних народів Ханаану, імпульсивність Ягве в убивстві практично всього населення землі потопом, а потім численні поривання винищити товстошиїх ізраїльтян в пустелі (стримав його лише терплячий Мойсей), дивні заповіді й приписи(не їж кроля, ховраха і струся). То був розквіт мого атеїстичного становлення. В комплекті: насміхання над віруючими людьми, богохульні анекдоти і каламбури, самовпевненість в неприналежності до сліпих рабів Бога.
Так було десь до сімнадцяти років і це було воістину подвійне життя – я не вірив у всі ті біблійні казки, але все ще інколи ходив до церкви, з насолодою колядував, дзвонив у великодні дзвони.
Потім зі мною сталося мистецтво. Воно увірвалося в життя не раптово. Я ще до того читав різні книги, ходив в музеї і на виставки, але лише в сімнадцять я прочитав прекрасну біографію Ван Гога – “Жага до життя” Ірвінґа Стоуна. Це відомо не всім, але в певний період свого життя Ван Гог хотів бути священиком. Може тут вся справа в описах Ірвінґа, може в мені самому, але Ван Гог став якимось дивовижним перетворювачем, алхіміком, котрий показав, як з Біблії можна синтезувати красу. Пам’ятаєте, як на початку я говорив про Доре? Так, от, існує відома картина Ван Гога – “Прогулянка в’язнів”, яку він скопіював з Доре, а у власному стилі – ось точка де пересікаються два генії. Копіював Ван Гог і Делакруа – його “Добрий самарянин”, тепер навіть відоміший за оригінал! Тоді, я побачив, що Біблія стала причиною Великої Краси. Я вирішив дослідити мистецтво глибше і з кожним кроком моя теорія тільки підтверджувалася – Рафаель, Да Вінчі, Мікеланджело, Караваджо, П’єро делла Франческа – їх найвідоміші роботи це релігійні сюжети. Звісно, ще варто сказати, що кожен з них бачив Божественне по-своєму: задрапірована блакитно-черовона Форнеріна-Марія в Рафаеля, Марія на Колінах святої Анни, котра ніжно обіймає дитятко з ягням (дві матері Да Вінчі, справжня і названа), в того ж Да Вінчі – абсолютно еротичний Іван-Бахус (змальований з його коханця, туди ж славнозвісна Mona Lisa (Mon Salai)), Караваджо, о божественний, вогненосець Караваджо з його Святою Катериною змальованою з проститутки, відсторонений, містичний Делла Франческа з дівою, котра вказує на свій вагітно-округлений живіт, чи байдужим до всього світу Воскреслим Ісусом.
А література? Без Біблії не існує жодної літератури. Велетенська кількість виразів, приказок, порівнянь – всі ріки витікають з Едему, з сторінок цієї книги. Всі найбільші книги людства безпосередньо зв’язані з Білією: Божественна комедія, весь Шекспір, Улісс, Володар Перснів,а скільки переспівів та переказів сюжетів подарували авторами Нобелівські премії і безсмертя на літературному олімпі…
Я зроблю крок ще далі і скажу наступне. Без Біблії не існувало б, класичної європейської культури, архітектури, музики і практично усіх галузей мистецтва.
Тому можна не погоджуватись із написаним у Біблії, можна до безконечності сміятись з деяких її місць, але війна проти цієї книги завідома програна. Біблія вже давно перемогла. Вона в наших головах, вона нас сформувала і думаю, що цей текст точно вартує уваги кожної освіченої людини. Так, в ньому багато жорстокості, багато патріархальності, багато несправедливості і двоєзначності, але в нім також багато дивовижних чудес, відчайдушних пригод і революцій, в ньому багато живих героїв в котрих є чого повчитися. Читайте Біблію, щоб зрозуміти гравюри Доре, читайте її щоб розуміти класичні та сучасні тексти, читайте, щоб віднаходити в ній первісні звичаї і древні сюжети котрі постійно повторюються у всіх священних текстах світу, читайте цю книгу, щоб сперечатись з нею, бути незгодним, сміятись і радіти. Читайте Біблію, щоб пізнати самого себе.
Далі, кілька слів про переклади Біблії українською. Я читав переклади трьох перекладачів: Хоменка, Огієнка і Куліша. Кожен з них має свої переваги. Огієнко з усіх трьох, як на мене, читається найлегше, не те, щоби він був позбавлений поетичності (як наприклад сучасний переклад Турконяка, котрий мені зовсім не сподобався), просто чомусь саме Огієнку притаманна і лаконічність і своєрідна краса. Куліш читається найважче, бо написаний за правописом створеним перекладачем (так звана “кулішівка”), але саме цей переклад приніс мені найбільше насолоди від читання – багато цікавих слів, дуже автентичний наратив і побудова речень, його я часто цитую в “Тетраморфеусі”. Переклад Хоменка, має одну, але дуже значну перевагу – в ньому є второканонічні книги (“Юдити”, “Товіта”, “Макавеїв”, “Варуха”, “Естер”, “Ісуса сина Сіраха”, “Мудрості Соломона”). Вся справа в тому, що цей переклад зараз використовується греко-католицькою церквою, котра включила дані книги до свого канону на відміну від православної. Якщо ви пропустите ці книги, то втратите одну з найцікавіших історій в Біблії – розповідь про праведного Товіта, його сина Товію, янгола і прокляту царівну. Ця історія мені дуже сильно нагадує казки “Тисяча й однієї ночі”, в ній все прекрасно і магічно. Сюди ж належить розповідь про відважну Юдиту, котра стала героїнею численних картин (згадаймо вражаючу “Юдиту” Караваджо з гидливо відкопиленими губами, міцною рукою, і конаючим чолом Олоферна з борлака якого струмує гарячий потік крові). Дуже мені полюбилася й книга мудрості Соломона.
Підсумовуючи, скажу, що читати тільки Біблії недостатньо. Ба більше – не доста один раз прочитати цю книгу, її потрібно час-від-часу перечитувати і пригадувати. Вчора, дорогою до дому, я згадав собі імена всіх колін Ізраїля, далі пригадав імена патріархів, проговорив про себе цитати з Еклезіяста, назвав імена апостолів. Для мене це своєрідна медитація, пригадування основ, тих речей на яких будується історія книги. За останній рік, я прочитав близько ста книжок, котрі пояснюють, інтерпретують, переповідають та досліджують Біблійні книг��. Серед відомих дослідників даного тексту, поки головними для мене є Ренан та Фрейзер, дуже багато надій покладаю на Елейн Пейджелс, але не тішу себе надіями, що колись повністю зрозумію цю велику книгу. З переповідачів високо оцінюю Лагерквіста, Сарамаґо і Андрєєва. Попереду ще багато знань і таємниць, гностичні тексти, герметичні трактати, кабала, Августин та Аквінат.
“Тетраморфеус” – робота всього мого життя, книга, котру пишу не один рік, теж завдячує всьому Біблії. Мої герої – біблійні персонажі, звісно що переосмислені, звісно що замасковані, зліплені до купи з архетипами та богами інших культур і часів, але їх серцевини, це зернята з едемського саду. Закінчую цей довжелезний, неможливий до прочитання текст, котрий пишу швидше для себе самого, цитатою з “Тетраморфеуса”, котра намагається пояснити один з найтаємничіших фрагментів Біблії (Книга Приповідок 30. Притчі Агура):
Троє речей для мене надто дивовижні, ба й чотирьох не розумію: дороги орла на небі, дороги гадини на скелі, дороги корабля посеред моря і дороги чоловіка до дівчини. Від трьох речей земля трясеться, ба й чотирьох знести не може: раба, що зацарює; безумного, коли наїсться до наситу; нелюбої, що вийде заміж, і слугині, що успадкує по господині. Чотири є їх на землі маленьких, але вони мудріші понад мудрих: мурашки, люд несильний, а літом наготовлюють собі запаси; борсуки - народ слабенький, а на скелях свої оселі мають; сарана царя не має, а вся вона шерегами виходить; павук, що ти руками можеш узяти, та він в палатах у царя буває. Троє є їх, що мають ходу гарну, ба й четверо, що гарно ходять: лев, найсильніший між звірями, ні перед чим не уступає; півень, що між курами похожає; козел та цар, що перед народом виступає.
Козел та цар, що перед народом виступає… Що ж це за козел і що ж це за цар? Цар – Давид-Елогабал, котрий оголений в божественному екстазі витанцьовує перед скінією-обеліском. Позискав себе для поглядів найупослідженішого раба й таким робом сей цар собі здобува честь і славу в народу, а та що плюнула перед ним у воду – канула, її гілля більше не вродило жодного грона. Бо обидва суть чабани, божевільні душею, виховані в полях в їхніх мускулах напрочуд багато соку кущових ягід, молодого легкого вина, як пагони в’ються їх руки й хребти – в танці легко стан ухилається від кинутого списа, спасає цар сам себе, мелодійно і предивно грає на арфі, дудці, тимпанах, гуслях, гучно видобуває музику сфер з покрученого рогу цапиного. Так ми підступаємось до другого, вільного, проклятого і відпущеного. Що відбувається: перед ним справляється жереб, левіт відкриває на світ свій дванадцятикамінний нагрудник, поверх нього Урім і Тумім і чинить жереб між двох єдинородних козлів. Перший – священний, розчленований буде й принесений на усепалення, кров’ю його покропиться семикратно земля довкола жертовника. Другий приведений буде перед народом і з гучним покриком накладе на нього священнослужитель обидві долоні, а з ними всі гріхи збаламученого люду. Тепер цей цап – довічний приблуда і поступаються перед ним люди, гордо виходить сей Великий Відкинутий, же би втікачем і волоцюгою бути повік. І кожен боїться торкнутись, не дай боже вбити (семикратної помсти зазнає), чи щось зле йому учинити. Цей сірий пресвітер у котрого вітер свої ноги витер, не відає, же несе на собі гріхи усього Ізраїля. І вже впинившись у пустині, в долині смертної тіні, він не забоїться зла, бо сам же є вмістилищем гріха народу вельми гойного, і його, як товариша бажаного і достойного, вже жде новий господар-пан, співає-блеє цап йому пеан, ось з берлом і жезлом красивий дух виходить, і посвистом козлиній пісні вторить, тихо він ступає поміж пущ і скель.
- Відпущенику мій, як добре що зустрілись ми з тобою поміж пущ і скель. Осьо на голову тобі єлей, я трапезу тобі в своїй господі вже зготовив. Як звуть тебе?
- Як вам завгодно, можна “Смердіс” або “Мендес”, чи “Козел”, чи просто “Цап”. Як добре господАрю те, що стрілисьмося нинька поміж сих чудових пущ і скель. А вас як величати?
- Азазель.
Displaying 1 of 1 review