Доволі часто, говорячи про комікси, їх співвідносять до літератури. Це здається логічним, адже їхня подібність до звичних всім книг, якби натякає, що це по суті те саме. Насправді, незважаючи на подібність формату, комікси за медіумом та побудовою наративу значно ближчі до кіно, аніж до літератури.
Команда, що працювала над «Джокер/Гарлі: Осудність» сповна скористалася унікальною здатністю мальованих історій поєднувати візуальну видовищність з хорошою історією і створила один з найпотужніших детективних триллерів, що мені довелося читати.
Осудність хочеться порівнювати з найліпшими, тут вам і жорстока витонченість «Ганібала» втіленого Міккельсеном і шокуючий символізм Фінчерівського «Сім» та й похмурий настрій ґотемських провулків не менш моторошний, а ніж луїзіанська глибинка «Справжнього детектива»
«Джокер/Гарлі: Осудність» мало чим нагадує стару добру супергероїку, та цілком логічно виглядає у доробку Black Label, де вже існує «Гарлін» Стьєпана Шеїча та «Джокер. Вбивча усмішка» від супердуету Лемір-Соррентіно. Всі згадані тайтли так чи інак базуються на психологічному протистоянні і розкривають сутність Джокера та Гарлін, «Осудність» не виключення.
Прочитати «Джокер/Гарлі: Осудність» це як подивитися початок крутого серіялу. Лише прочитавши більшу частину мальопису я зрозумів, з якою скрупульозністю команда пропрацювала найдрібніші елементи. Кожна деталь, подія, все що відбувалося в минулому головних героїв і вплинуло на їхній характер, складається в дивовижний сценарний пазл.
Ще до того, як починаєш читати текстові бульки, в око впадає робота основного художника Міко Суаяня. Філіпінець показує справжній мистецький майстерклас. Його неонуарний стиль, відрефлексований чорнобілим виконанням, одразу кладе на лопатки і змушує в захваті демонструвати гланди. Чіткий і деталізований в статиці, та водночас розфокусований дощем та світлом фар в шаленстві бійки та гонитви.
Так як події в «Джокер/Гарлі: Осудність» відбуваються у двох різних проміжках часу, відповідно маємо двох художників. Сьогодення малював Міко Суаянь, а над подіями минулого працював Майк Мейг’ю. Пам’ятаю, як після анонсу «Осудності» в мережі тягали кілька сторінок, відмальованих з фотографічною точністю, вони тоді достатньо сильно мене збентежили і змусили засумніватися в художній цінності коміксу, саме ці сторінки малював Майк. Та в контексті мальованої історії, де теперішнє зображене чорно-білим, чи навіть чорно-сірим, промальовані в кольорі і скажено деталізовані події минулого, у виконанні Мейг’ю виглядають доречно. Цей прийом чітко розділяє, життя головних героїв на “до і після”. Також, колір використовується для акценту на важливих для історії деталях, та створює певний психоделічний ефект, що є чи не обов’язковим елементом для неонуару.
Автори постійно порівнюють та протиставляють головних героїв, підкидаючи нам флешбеки з минулого, всіляко натякаючи, що Джокер та Гарлі не такі вже й різні. Кожен з них мав важке дитинство і отримав безліч травм, в першу чергу психологічних. Та врешті життя двох звичайних людей змінило вбивство близьких, яке стало катарсисом і вивільнило демонів ненависті та помсти.
«Джокер/Гарлі: Осудність» стала для мене чудовим читацьким досвідом, це повністю самодостатня, повноцінна історія, що не потребує жодних “костурів” у вигляді коміксового бекґраунду.
«Осудність» є фактично містком між світом коміксів та новітньою історією кіновсесвіту DC, адже у нього набагото більше спільного з «Джокером» Тодда Філіпса та «Бетменом» Метта Рівза, а ніж з поточним “вінегретом” у DC Comics. Ці проєкти поєднує той факт, що історія фокусується на особистості головних персонажів, та пропонує альтернативні, більш реалістичні сценарії появи легендарних героїв, при цьому уникаючи заїжджених сценарних кліше.
Мене надзвичайно потішила відкрита кінцівка мальованої історії, яка надзвичайно актуальна для українців, це стосується нашої пристрасті до плювання на відьом, та щоб не спойлерити, дозволю собі натяк.
Як відомо, диявол починається з піни на губах янгола. Зачасту складається ситуація, коли особисті мотиви зливаються з суспільними. Грань між ними настільки ніжна та тонка, що часто відбувається підміна.
І немає значення хто ти, впевнена в собі психологиня чи багатій в масці кажана, завжди пам’ятай, якщо довго дивишся в безодню, то безодня теж дивиться в тебе.