Прослухала аудіокнижку і відчуваю, що зробила важливу справу для себе у цей гіперперевантажений періаод. І водночас відчуваю вагу величезної брили суму, яку ця книжка поклала мені на плечі. Маю численні виписані тези, про які хочеться міркувати та які хочеться обговорювати з іншими. Ця книжка мала б заспокоїти: ми живемо лише 4000 тижнів (у середньому, але не завжди і не всі), ми не встигнемо все, бо це неможливо, ми маленькі піщинки у буревії планети. Але насправді остання думка мене страшенно засмутила, бо ми ж дійсно неважливі, за чим ми тоді женемося і чому перенапружуємося? Автор каже, що коли усвідомлюєш свою незначущість (у масштабах часу/історіі/всесвіту), то стає легше, а мені навпаки стало невимовно сумно.
Кілька тез, які хочу забрати з собою:
— дух нашої епохи — безрадісна метушня;
— спроби опанувати час марні, бо закінчуються тим, що час опановує нас;
— «ви намагаєтеся поглинути запропонований досвід, щоб відчувати себе живим, але його меню нескінченно довге», тому ми постійно мусимо робити вибір (безкінечну кількість виборів: що їсти, що слухати, що дивитися або читати, ми не можемо зробити все й пізнати все, мусимо обирати); наприклад, я багато міркую про читацьку стратегію, адже ми не можемо читати все й прочитати все, а тому, якщо знаємо, які теми/автори/ жанри нам цікаві, у які світи однозначно хотіли б зануритися, то нам зрозуміліше як обирати й що читати, тому оця можливість «зробити вибір» — надає нашим рішенням більшої ваги;
— у Стівена й Шона Кові є суперхіт про звички високоефективних людей (я навіть колись проходила кількаденний тренінг, де ми опановували його «методику», тож розбудіть мене серед ночі й я покажу вам, як заточувати власну пилку) й одна із звичок про те, що спершу варто робити першочергове, а саме, щоб заповнити банку великими каменюками, маленькими камінчиками й піском, треба вкладати їх у певній послідовності, так, найбільші камені — перші. Й Олівер Беркмен ставить запитання: а що робити коли майже все здається важливим? І віразу дає відповідь: памʼятати, що все, що ми робимо, вірогідно, робимо востаннє. Тобто ми не маємо гарантій і не знаємо напевне, коли закінчиться наше життя чи коли щось справді відбудеться востаннє, а тому потрібно цінувати кожну мить і розставляти пріоритети;
— «життя так часто нагадує завал, який треба розгребти», а час — це той інструмент, який допомагає із розгрібанням;
— нам потрібні обмеження, щоб примусити себе відпочивати (ха-ха);
— я знаю про себе таку річ: я неймовірно вимоглива і до себе, і до інших, зі мною дуже складно, я завжди не задоволена, бо завжди знаю, де і як можна зробити більше й краще; автор книжки запитує про те, коли ми вистаннє відповідали власним стандартам і чи досягали колись цих стандартів?
— не ставитися до життя як до генеральної репетиції чогось, що от-от настане, бо воно уже настало (сум сумний);
— автор запитує: як би змінилося ваше життя, якби ви не дбали стільки про те, щоб воно давало плоди? І я знаю напевне, що для мене, наприклад, такої відповіді не існує, бо я продукто орієнтована людина, мені важливий результат, початок і завершення, зрозуміла дистанція;
— одна із націнніших прикінцевих порад: визначте заздалегідь, де зазнаєте невдачі, адже неможливо бути і шевцем, і жнецем, і на дуді гравцем, якісь сфери страждатимуть, якісь кахлі залишатимуться не вимитими, а книжки не прочитаними, головне — вчасно зрозуміти, що ви не тягнете й не намагатись це тягнути.