What do you think?
Rate this book
Люди з дієсловами
«Люди з дієсловами» – історія про ниткоподібний пульс міжлюдської довіри, на якому тримається співіснування. Про його вгасання й повернення. Про любов, яка ніколи не обирає, але завжди визначає. Про глибину пам’яті та різкість упізна- вання. Про те, що іменники без дієслів нічого не варті. І про поезію як територію правди й відваги – особливо щемкої, коли приходить велика війна.
128 pages, Hardcover
Published January 1, 2022
13 people are currently reading
163 people want to read
About the author
Катерина Калитко
30 books59 followersКатерина Калитко – поетка, прозаїкиня, перекладачка.
Народилася 1982 року у Вінниці. Закінчила Києво-Могилянську академію. Журналістка за фахом. Лауреатка конкурсів “Гранослов”, “Смолоскип”, фестивалю читаної поезії “Молоде вино”, літературної премії ім. Богдана-Ігоря Антонича “Привітання життя”, премій “Благовіст” і “Культреванш”. Авторка п’яти поетичних збірок, численних публікацій у періодиці, альманахах та антологіях (зокрема, в низці знакових, таких як “Початки”, “Молоде вино”, “Колекція”, “Дві тонни”), а також прозової книги «М.істерія». Перекладає з балканських мов.
Народилася 1982 року у Вінниці. Закінчила Києво-Могилянську академію. Журналістка за фахом. Лауреатка конкурсів “Гранослов”, “Смолоскип”, фестивалю читаної поезії “Молоде вино”, літературної премії ім. Богдана-Ігоря Антонича “Привітання життя”, премій “Благовіст” і “Культреванш”. Авторка п’яти поетичних збірок, численних публікацій у періодиці, альманахах та антологіях (зокрема, в низці знакових, таких як “Початки”, “Молоде вино”, “Колекція”, “Дві тонни”), а також прозової книги «М.істерія». Перекладає з балканських мов.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 21 of 21 reviews
Read
September 18, 2022Калитко для мене - один із найзворушливіших поетичних голосів війни після початку повномасштабного вторгнення, і в цій збірці є зокрема багато улюбленого ще з соцмереж - темна земля цієї історичної тяглості, мертві, які стоять за спиною, вся ця українська рятівна хтонь.
Скажімо, оцей:
Чи от Катехизис, який починається так:
Не плачу, просто ці рядки щоразу в око потрапляють, люблю цей вірш страшенно)) Випиймо, коротше кажучи, за те, щоб нас усіх вистачило, щоб коло пітьми не зімкнулося.
Скажімо, оцей:
Але щось же їх кликало вийти й сіяти в заміноване поле,
значно більше за пам'ять голоду, за прозорі постаті з ночі.
[...]
Бо це право вростати, сіяти, задивлятись углиб –
не тваринний страх, що завтра нічого їсти.
Це чорнозем, з якого співають наші загиблі,
глинозем, із якого будують хати та гнізда
Чи от Катехизис, який починається так:
Що відбувається?
Нас прийшли вбивати.
Нас убивають просто зараз.
Нас убиватимуть далі.
Нас ніколи не вб'ють.
Чому нас хочуть убити?
Ми антитеза
украденої історії, білий камінь,
об який не змикається коло пітьми
Не плачу, просто ці рядки щоразу в око потрапляють, люблю цей вірш страшенно)) Випиймо, коротше кажучи, за те, щоб нас усіх вистачило, щоб коло пітьми не зімкнулося.
January 9, 2023
для мене "орден мовчальниць" уже максимум і абсолют, ця збірка його не змогла досягнути, але все одно дуже люблю поезії Катерини Калитко, надривні, чесні й такі красиво-сумні. хотілося б їх тільки читати, а не жити в них наживо.
August 11, 2023
Щоранку цим болем
повертаюся до життя.
Щовечора у молитві
перелічую імена.
Не знаю іншого бога, крім війська.
💔
повертаюся до життя.
Щовечора у молитві
перелічую імена.
Не знаю іншого бога, крім війська.
💔
September 21, 2022
"Не знаю, як говорити. І нащо потрібні вірші.
Чи мертві їх прочитають ще так само, як і живі,
чи вони не здають локації, не коригують вогонь -
у них же ландшафти, як опіки, і світло лиця твого".
Серед усіх поетичних збірок, які я читала останніми роками - це одна з найсильніших і найпотаємніших; пройняла мене до самого нутра. У ній усі можливі форми переживання/проживання війни, любові, страху, довіри, відваги, горя.
"Глибина країни запаморочлива й страшна.
Глибина, кажу, поглянь, яка глибина.
Як пірнеш - легені розірве й солона дещиця.
Це хіба що виспіваєш, але не перебредеш.
Рух рвучкий, перекреслює гирла і двобережжя.
Як ти мало просиш, як багато береш".
Поезія Калитко, богині поетичних образів, колись обов'язково стане для українців класикою. А вестерни б напевно подуріли від сили цього таланту, але з ними не хочеться таким ділитися. Не заслужили.
"Гравітація, працюючи
над обличчями європейських жінок,
особливо ретельно затримується на українських:
це не вік на тобі позначаю,
не безсонні ночі й печалі,
я такі накладаю печаті,
над якими й святі мовчали..."
April 14, 2023
зазвичай не ставлю оцінку поезії, бо що-що, а вона для кожного геть різна
але яка ж ця збірка особлива💔
але яка ж ця збірка особлива💔
May 19, 2025
“Люди з дієсловами” була видана в другій половині 2022. Рукопис цієї книги був готовий ще до повномасштабного вторгнення, та ця подія, яка змінила наше життя на до та після, вплинула і на книгу, тому вона просякнута неймовірним болем, але і любовʼю.
Якщо чесно, в мене не надто багато слів, щоб описати враження. Напевно найбільше чіпляли саме (як мені здається, бо дати не вказані) після-повномасштабні вірші, вони відчувалися більш актуальними і “моїми”. Але загалом пані Катерина - чудова поетеса і нам з нею дуже пощастило.
Більше відгуків: https://t.me/kseniia_reads
Якщо чесно, в мене не надто багато слів, щоб описати враження. Напевно найбільше чіпляли саме (як мені здається, бо дати не вказані) після-повномасштабні вірші, вони відчувалися більш актуальними і “моїми”. Але загалом пані Катерина - чудова поетеса і нам з нею дуже пощастило.
Більше відгуків: https://t.me/kseniia_reads
October 22, 2023
“Як назвати це все? Обезшкіренням?”
Вам теж “Марік” у тексті відчувається наче удар у живіт? Ти на рингу і тебе безжально лупцюють - Харків. Буча. Бородянка. Ірпінь. Краматорськ. Ізюм. Вінниця. Кременчук. Херсон. Миколаїв. Кривий Ріг. Запоріжжя. Дніпро. Бровари… Бахмут. Бахмут. Соледар. Бахмут… Топографія України - це мапа болю, тіло покрите рубцями.
Є така стародавня страта - смерть від тисячі порізів. Жоден із них не був смертельний, але разом… Саме так це відчувається.
“Немов для плачу дарував нам Господь цю кирилицю”
Якщо можна виплакати збірку віршів - то ось це вона.
“Візьми цей вірш за кровоспинне”
І хоча вірші не тільки про війну та морок, а ще й про ніжність та любов, та саме це мене трохи “розшатує”. Я зараз хочу читати тільки про війну. Я хочу виплакати увесь біль та гнів, а любити… Це з іншої історії.
“Нам не вийти з цієї війни такими, якими прийшли”
Поезія стала гіркіша та гостріша. Можна поранитися об неї. Можна розбити себе скляну об одне слово чи речення.
“Таких скупих зозуль ще зроду не було в нас:
кують нам рік чи два”.
Або.
“Краще мати нашу пітьму, аніж нічого не мати.
Але книги?
Хто в темряві ще читатиме книги?”
P.S. “Катехизис” не цитую. Однозначно, у шкільну програму. Однозначно, частина української літератури. Так звучить многоголосся українських жінок, чоловіків та дітей у 2022 році. Плач. І крик. І обіцянка помсти.
Вам теж “Марік” у тексті відчувається наче удар у живіт? Ти на рингу і тебе безжально лупцюють - Харків. Буча. Бородянка. Ірпінь. Краматорськ. Ізюм. Вінниця. Кременчук. Херсон. Миколаїв. Кривий Ріг. Запоріжжя. Дніпро. Бровари… Бахмут. Бахмут. Соледар. Бахмут… Топографія України - це мапа болю, тіло покрите рубцями.
Є така стародавня страта - смерть від тисячі порізів. Жоден із них не був смертельний, але разом… Саме так це відчувається.
“Немов для плачу дарував нам Господь цю кирилицю”
Якщо можна виплакати збірку віршів - то ось це вона.
“Візьми цей вірш за кровоспинне”
І хоча вірші не тільки про війну та морок, а ще й про ніжність та любов, та саме це мене трохи “розшатує”. Я зараз хочу читати тільки про війну. Я хочу виплакати увесь біль та гнів, а любити… Це з іншої історії.
“Нам не вийти з цієї війни такими, якими прийшли”
Поезія стала гіркіша та гостріша. Можна поранитися об неї. Можна розбити себе скляну об одне слово чи речення.
“Таких скупих зозуль ще зроду не було в нас:
кують нам рік чи два”.
Або.
“Краще мати нашу пітьму, аніж нічого не мати.
Але книги?
Хто в темряві ще читатиме книги?”
P.S. “Катехизис” не цитую. Однозначно, у шкільну програму. Однозначно, частина української літератури. Так звучить многоголосся українських жінок, чоловіків та дітей у 2022 році. Плач. І крик. І обіцянка помсти.
October 5, 2022
Якщо би хтось запитав: «що зараз на часі почитати?», то це саме воно.
Відверті, місцями дуже болісні вірші. Калитко ніби зібрала усе, що ми зараз відчуваємо і про що думаємо, і перетворила на поезію. Щоб вписати це в історію, щоб ніколи не забути.
«Що є жіноча пам‘ять на великій війні?»
Відверті, місцями дуже болісні вірші. Калитко ніби зібрала усе, що ми зараз відчуваємо і про що думаємо, і перетворила на поезію. Щоб вписати це в історію, щоб ніколи не забути.
«Що є жіноча пам‘ять на великій війні?»
January 12, 2023
Мабуть, так і повинно бути: релігію створює поезія. "Катехізис" Катерини Калитко мають викарбовувати на стінах храмів та читати замість "експертної аналітики".
January 22, 2023
Poignant and profound collection of poems about this war and us today.
I have not been following Катерина Калитко on facebook until recently and have not seen many of her poems, but from what I have seen before, I felt that she is “not my” poet. Maybe too lyrical, too feminine, too abstract — something like that.
However, when I spotted this book and looked at it, I was sure that it was a very different kind of poetry. And indeed, I was very moved by it, and many lines and even whole pages look like a solemn and tender hymn to our nation today, resonating with everything we feel and learn about ourselves and this world these recent days. I can only wonder how Катерина Калитко was able to transform this generation-changing collective experience into such personal and yet already very mature poems and create+publish them so quickly, while most of us are only struggling to find words for our feelings and thoughts.
As I understand, the book was planned to be published at the beginning of 2022 with poems written somewhat earlier. However, as the publication was halted by the full-scale war, the author also added to the book many new poems written this spring. They are about what was happening to us in the first weeks/months of this year's war and is still happening right now, so it feels extremely fresh and current. I was grateful for reading this book in the darkness of our first massive blackout of the last week. (But I hope that it will have a more beautiful edition someday, because the cover is really ugly, in my opinion.)
I loved this book a lot and recommend having it not only as one of the most important memorabilia of this year but also as a good poetry book overall — one of those that “speak to our souls.” Ah yeah, and I subscribed to Катерина Калитко on facebook and will try to be more attentive to her works from now on. She definitely deserves more attention.
*
"...Краще мати нашу пітьму, аніж нічого не мати"
*
"...Не селімось в ��дному місті: в нас буде легше поцілити."
*
"...Бо коли ти гориш -- ти освітлюєш контури дому."
*
"...Хай тепер приходять. Хай спробують
видирати мене з корінням --
я підважу
в��ю землю."
*
"...Величезна країна. Тут, поки наздоженеш його --
обіймати й дихати, -- сама ледь не перетворишся
на мінливе світло в полях, на пташину віру безмежну
в безупинне повернення,
на пристрасть і непокору
бойового прапора, напоєного вітрами.
Потім цю зненацька велику душу вже назад не загнати
у буденне вмістилище, в тіло, раптом незграбне,
що розгублено провалюється в пітьму чужої кімнати,
що завжди і всюди зраджує першим, уривчасто дише,
пропускає крізь себе огром любові,
позамежної і тривкої."
*
"Гравітація, працюючи
над обличчями європейських жінок,
особливо ретельно затримується над українськими:
це не вік на тобі позначаю,
не безсонні ночі й печалі,
я такі накладаю печаті,
над якими й святі мовчали -
я прописую по тобі вільглість ґрунту нічного,
по якому до власних кордонів ступає військо.
Як папір, крихка твоя шкіра, і така сама бліда,
і блакитна жилка під лівим оком, почорніла за зиму -
це та чорна ріка, що скипіла поміж близькими.
Розшаровуються мова й дійсність, ніби олія й вода.
Ось іде солдат до своїх і тримає кишки руками,
і обвалюється долі, зачувши хрипкі позивні побратимів.
Ось, наприклад, слово "пам'ять" - хто що знає про пам'ять,
у якій горілою плоттю пахне високий дим?
Ось росте крізь тебе таке щось, як дерево з кришталю,
і одного від нього чекаєш - аби дивилося вгору.
Але вибух підважує діафрагму, наче танковий люк,
розшматовує зв'язки голосові та роздирає горло.
Але то не кістка з плеча на місці живої руки -
то твоє кришталеве дерево збирає тіло докупи.
Ось кристалами квітів укриваються солончаки,
добре знаючи, що у сонця і смерти однаково шерхлі губи.
І не він говорив із тобою тоді, то шорсткий середульший біль,
то була дрібна червона цятка на білому, провісниця крововтрати.
Відчуваєш? Сліпе повітря Європи обмацує нове обличчя тобі,
бо силкується упізнати."
*
"КАТЕХИЗИС
Що відбувається?
Нас прийшли вбивати.
Нас убивають просто зараз.
Нас убиватимуть далі.
Нас ніколи не вб'ють.
Чому нас хочуть убити?
Ми антитеза
украденої історії, білий камінь,
об який не змикається коло пітьми,
зерна, що їх намагаються поховати,
а вони проростають щоразу
сильнішою мовою,
красивішими дітьми.
Що я обираю?
Бути тромбоцитом у в'язкій крові країни.
Поміж сотень інших кидатися
рубцювати розтяту рану,
зрощувати перебиту жилу.
Безіменна, важка і чесна робота.
Що мене годує?
Чорна лють залізними пальцями
торкається моїх вуст,
пальцями, що пахнуть стервом –
бо вивертала
посеред поля
ворожі нутрощі.
Поки не прийде, я не годна заснути.
Кому я вірю?
Близьким, що стали ще ближчими,
ніби стиснулися в кулак,
аж роблять боляче одне одному.
Щоранку цим болем
повертаюся до життя.
Щовечора у молитві
перелічую імена.
Не знаю іншого бога, крім війська.
Як я молюся?
Нехай тобі
ніхто нічого ніколи не заподіє.
І цілую фото у телефоні.
Кого перекреслюю?
Тих, що
стартують з війни, як з трампліну,
летять високо, так високо,
що й кров'ю майже не пахне.
Тих, що
вираховують, скільки можна витиснути
із цієї війни: статусу, посиленого інтересу, шани або жалю.
Тих, що
стають упевнено, професійно
коментаторами війни,
поки інші несуть на хребтах
найбруднішу її роботу.
Від чого застерігаю?
Коли звертаєтеся на обтічне "ви"
до уявленої спільноти,
аби розбудити емпатію –
лють поточується і вихиляє стегнами,
ніби портова дівка.
Мертві цивільні робляться двічі мертвими,
якщо не сказати, що їх
саме убито,
і як,
і ким.
Яка буде відповідь?
Надішлють блок
дорослих памперсів, ляльку,
трамадолу почату пачку –
три пігулки у блістері.
Що нам робити?
Ми мусимо убивати.
Довге двадцяте століття
закінчилося саме цим.
Це тепер наш хліб щоденний.
Захиститися, помститися. Убивати.
Допомагати вбивати.
Подивіться, на що нас перетворили.
Що говорити всім?
Промовляйте слово "вбивати",
хай прописується в свідомості.
Нікому не залишили бодай ілюзії вибору:
нас прийшли вбивати
вчергове
лютневого ранку.
Всі квитки старої мови погашено,
лишився один:
чесне слово "вбивати".
Всім і кажіть:
не молитися і не плакати,
не підписувати петиції,
не посвячувати цю землю
всеможливим богам –
лише вбивати за неї.
Хто почує?
А як прийде хто, і стане поруч, і скаже –
убиватиму разом із тобою, для тебе,
несімо цю війну, цей мішок із тілами,
спільно, або
я принаймні не відвертатимусь
од очей твоїх мертвих,
од страшної відплати за них –
то хіба з таким
говорити й далі."
*
"А що ми з тобою робимо?
А це ми смерть замовляємо.
Як діти, в колодязь гукаємо, чекаємо звідти відповіді.
Раптом вона озветься, раптом на світло вийде,
і перестануть важити закони людської зграї.
Стоятиме вона, утомлена, з важким, наче щогла, списом,
і настромить на нього наше сонце призахідне.
А ми собі не злякаємось. Як води, розступиться страх.
І стане видно, як солоно нам прибувала мова,
як смерть замовляння слухала і включалася в гру.
Що ми з тобою робимо? Резонуємо з рухами
при дні, між левіафанів та безіменних чудовиськ,
там, де моря і гори корінням переплелися,
там, де блідими протеями пливуть майбутні слова.
Я тебе чую. Я тебе проживаю.
Поміж людей і суєт.
Так близько."
*
"Ще не бачила їх такими
достобіса красивими.
Крізь утому, розгубленість, легкий алкогольний делірій
проступає страшна і незбагненна сила –
і вирізьблює лиця, яких не було у мирі.
Ніби військо архангелів, тільки тепліше, ближче,
поправляючи зброю, хрипко питає дорогу:
Де тут смерть поснідала? Хай ложку тепер оближе
і розсипле в полі свої сухпаї з воєнторгу.
Все, що досі знали одне про одного – перепишеться.
Врешті, вже переписується. Формується під руками.
Що це світиться з них у короткі години тиші?
Наша вперта взаємна віра, довга і спільна пам'ять.
Так це близько й несамовито, аж вдосвіта терпнуть долоні.
І пронизує промінь, і формує осердя.
І зізналась би, що цілую їхні обличчя
у телефоні,
але, може, вони розсердяться."
*
"Глибина країни запаморочлива і страшна.
Глибина, кажу, поглянь, яка глибина.
Як пірнеш -- легені розірве й солона дещиця.
Це хіба що виспіваєш, але не перебредеш.
Рух рвучкий, перекреслює гирла і двобережжя.
Як ти мало просиш, як багато береш.
Я, кажу тобі, глибоко так не запливала зроду.
І тепер хіба по швах усе розпороти:
подивитися, з чого зроблене, чим наповнене
те, що спершу було безіменним та виліковним,
що тепер вдихає струм і уривчасте дихання
в тіло дивного звіра із руди і води,
що освітлює кожне речення, як сигнальна ракета,
навісне і прекрасне, запаморочливе, жорстке,
щось гаряче, як на передпліччях напнуті жили.
Я ніколи не йшла до рук, то як я тут опинилася --
на такі глибині, де нас ніхто вже не зловить,
де іменники переплавлено на живе дієслово.
І стоять в передзим'ї наші щемкі міста,
і над ними чути зернисту грудневу сталь,
і замішано в мури предківську риб'ячу кров,
і усе водночас правдиве та іграшкове.
Звір Любити кульгає на праву передню лапу,
і дими здаються видутими зі скла."
*
"Час гніздиться в підзамчах щораз гостріший, несамовитіший.
Все страшніших казок розказують дітям при ватрі.
Та історія ще триває, поки є в цьому світі
власне військо
і спонука його годувати.
Поки можна,
ночами плачучи, захлинаючись болем,
дослухаючись до судоми колись простреленого плеча,
вдень копати солдатам смішну свою бараболю –
все ще трохи добре, як би це не звучало.
Бо бувало гірше. Бувало, що не бувало
тут нікого з живих. На руїнах кричали лисиці,
а на цвинтарі – сови. З імен проростала трава,
і важніла, як обладунки, твоя сорочка кривава,
і, сховавшись за каменем, три ночі дивилась ти,
як зі схилу розстріляні все котились, котились.
А от власне військо – воно прийде і помститься.
Хай не встигнуть із плит прочитати, хто ви й чиї,
що за хата, в якій квартируються, – тут уже не до жиру, –
хай усім печінки повиїли вуличні їхні бої,
інтенданти, нечисті на руку, п'яні лихі фуражири.
Продирай від сизого пирію свій убогий клапоть землі,
дослухайся, як під ногами дуднить вчорашня безодня.
Понад обрієм сходить чергове криваве літо.
Власне військо входить у місто:
всі живі,
а тому голодні."
I have not been following Катерина Калитко on facebook until recently and have not seen many of her poems, but from what I have seen before, I felt that she is “not my” poet. Maybe too lyrical, too feminine, too abstract — something like that.
However, when I spotted this book and looked at it, I was sure that it was a very different kind of poetry. And indeed, I was very moved by it, and many lines and even whole pages look like a solemn and tender hymn to our nation today, resonating with everything we feel and learn about ourselves and this world these recent days. I can only wonder how Катерина Калитко was able to transform this generation-changing collective experience into such personal and yet already very mature poems and create+publish them so quickly, while most of us are only struggling to find words for our feelings and thoughts.
As I understand, the book was planned to be published at the beginning of 2022 with poems written somewhat earlier. However, as the publication was halted by the full-scale war, the author also added to the book many new poems written this spring. They are about what was happening to us in the first weeks/months of this year's war and is still happening right now, so it feels extremely fresh and current. I was grateful for reading this book in the darkness of our first massive blackout of the last week. (But I hope that it will have a more beautiful edition someday, because the cover is really ugly, in my opinion.)
I loved this book a lot and recommend having it not only as one of the most important memorabilia of this year but also as a good poetry book overall — one of those that “speak to our souls.” Ah yeah, and I subscribed to Катерина Калитко on facebook and will try to be more attentive to her works from now on. She definitely deserves more attention.
*
"...Краще мати нашу пітьму, аніж нічого не мати"
*
"...Не селімось в ��дному місті: в нас буде легше поцілити."
*
"...Бо коли ти гориш -- ти освітлюєш контури дому."
*
"...Хай тепер приходять. Хай спробують
видирати мене з корінням --
я підважу
в��ю землю."
*
"...Величезна країна. Тут, поки наздоженеш його --
обіймати й дихати, -- сама ледь не перетворишся
на мінливе світло в полях, на пташину віру безмежну
в безупинне повернення,
на пристрасть і непокору
бойового прапора, напоєного вітрами.
Потім цю зненацька велику душу вже назад не загнати
у буденне вмістилище, в тіло, раптом незграбне,
що розгублено провалюється в пітьму чужої кімнати,
що завжди і всюди зраджує першим, уривчасто дише,
пропускає крізь себе огром любові,
позамежної і тривкої."
*
"Гравітація, працюючи
над обличчями європейських жінок,
особливо ретельно затримується над українськими:
це не вік на тобі позначаю,
не безсонні ночі й печалі,
я такі накладаю печаті,
над якими й святі мовчали -
я прописую по тобі вільглість ґрунту нічного,
по якому до власних кордонів ступає військо.
Як папір, крихка твоя шкіра, і така сама бліда,
і блакитна жилка під лівим оком, почорніла за зиму -
це та чорна ріка, що скипіла поміж близькими.
Розшаровуються мова й дійсність, ніби олія й вода.
Ось іде солдат до своїх і тримає кишки руками,
і обвалюється долі, зачувши хрипкі позивні побратимів.
Ось, наприклад, слово "пам'ять" - хто що знає про пам'ять,
у якій горілою плоттю пахне високий дим?
Ось росте крізь тебе таке щось, як дерево з кришталю,
і одного від нього чекаєш - аби дивилося вгору.
Але вибух підважує діафрагму, наче танковий люк,
розшматовує зв'язки голосові та роздирає горло.
Але то не кістка з плеча на місці живої руки -
то твоє кришталеве дерево збирає тіло докупи.
Ось кристалами квітів укриваються солончаки,
добре знаючи, що у сонця і смерти однаково шерхлі губи.
І не він говорив із тобою тоді, то шорсткий середульший біль,
то була дрібна червона цятка на білому, провісниця крововтрати.
Відчуваєш? Сліпе повітря Європи обмацує нове обличчя тобі,
бо силкується упізнати."
*
"КАТЕХИЗИС
Що відбувається?
Нас прийшли вбивати.
Нас убивають просто зараз.
Нас убиватимуть далі.
Нас ніколи не вб'ють.
Чому нас хочуть убити?
Ми антитеза
украденої історії, білий камінь,
об який не змикається коло пітьми,
зерна, що їх намагаються поховати,
а вони проростають щоразу
сильнішою мовою,
красивішими дітьми.
Що я обираю?
Бути тромбоцитом у в'язкій крові країни.
Поміж сотень інших кидатися
рубцювати розтяту рану,
зрощувати перебиту жилу.
Безіменна, важка і чесна робота.
Що мене годує?
Чорна лють залізними пальцями
торкається моїх вуст,
пальцями, що пахнуть стервом –
бо вивертала
посеред поля
ворожі нутрощі.
Поки не прийде, я не годна заснути.
Кому я вірю?
Близьким, що стали ще ближчими,
ніби стиснулися в кулак,
аж роблять боляче одне одному.
Щоранку цим болем
повертаюся до життя.
Щовечора у молитві
перелічую імена.
Не знаю іншого бога, крім війська.
Як я молюся?
Нехай тобі
ніхто нічого ніколи не заподіє.
І цілую фото у телефоні.
Кого перекреслюю?
Тих, що
стартують з війни, як з трампліну,
летять високо, так високо,
що й кров'ю майже не пахне.
Тих, що
вираховують, скільки можна витиснути
із цієї війни: статусу, посиленого інтересу, шани або жалю.
Тих, що
стають упевнено, професійно
коментаторами війни,
поки інші несуть на хребтах
найбруднішу її роботу.
Від чого застерігаю?
Коли звертаєтеся на обтічне "ви"
до уявленої спільноти,
аби розбудити емпатію –
лють поточується і вихиляє стегнами,
ніби портова дівка.
Мертві цивільні робляться двічі мертвими,
якщо не сказати, що їх
саме убито,
і як,
і ким.
Яка буде відповідь?
Надішлють блок
дорослих памперсів, ляльку,
трамадолу почату пачку –
три пігулки у блістері.
Що нам робити?
Ми мусимо убивати.
Довге двадцяте століття
закінчилося саме цим.
Це тепер наш хліб щоденний.
Захиститися, помститися. Убивати.
Допомагати вбивати.
Подивіться, на що нас перетворили.
Що говорити всім?
Промовляйте слово "вбивати",
хай прописується в свідомості.
Нікому не залишили бодай ілюзії вибору:
нас прийшли вбивати
вчергове
лютневого ранку.
Всі квитки старої мови погашено,
лишився один:
чесне слово "вбивати".
Всім і кажіть:
не молитися і не плакати,
не підписувати петиції,
не посвячувати цю землю
всеможливим богам –
лише вбивати за неї.
Хто почує?
А як прийде хто, і стане поруч, і скаже –
убиватиму разом із тобою, для тебе,
несімо цю війну, цей мішок із тілами,
спільно, або
я принаймні не відвертатимусь
од очей твоїх мертвих,
од страшної відплати за них –
то хіба з таким
говорити й далі."
*
"А що ми з тобою робимо?
А це ми смерть замовляємо.
Як діти, в колодязь гукаємо, чекаємо звідти відповіді.
Раптом вона озветься, раптом на світло вийде,
і перестануть важити закони людської зграї.
Стоятиме вона, утомлена, з важким, наче щогла, списом,
і настромить на нього наше сонце призахідне.
А ми собі не злякаємось. Як води, розступиться страх.
І стане видно, як солоно нам прибувала мова,
як смерть замовляння слухала і включалася в гру.
Що ми з тобою робимо? Резонуємо з рухами
при дні, між левіафанів та безіменних чудовиськ,
там, де моря і гори корінням переплелися,
там, де блідими протеями пливуть майбутні слова.
Я тебе чую. Я тебе проживаю.
Поміж людей і суєт.
Так близько."
*
"Ще не бачила їх такими
достобіса красивими.
Крізь утому, розгубленість, легкий алкогольний делірій
проступає страшна і незбагненна сила –
і вирізьблює лиця, яких не було у мирі.
Ніби військо архангелів, тільки тепліше, ближче,
поправляючи зброю, хрипко питає дорогу:
Де тут смерть поснідала? Хай ложку тепер оближе
і розсипле в полі свої сухпаї з воєнторгу.
Все, що досі знали одне про одного – перепишеться.
Врешті, вже переписується. Формується під руками.
Що це світиться з них у короткі години тиші?
Наша вперта взаємна віра, довга і спільна пам'ять.
Так це близько й несамовито, аж вдосвіта терпнуть долоні.
І пронизує промінь, і формує осердя.
І зізналась би, що цілую їхні обличчя
у телефоні,
але, може, вони розсердяться."
*
"Глибина країни запаморочлива і страшна.
Глибина, кажу, поглянь, яка глибина.
Як пірнеш -- легені розірве й солона дещиця.
Це хіба що виспіваєш, але не перебредеш.
Рух рвучкий, перекреслює гирла і двобережжя.
Як ти мало просиш, як багато береш.
Я, кажу тобі, глибоко так не запливала зроду.
І тепер хіба по швах усе розпороти:
подивитися, з чого зроблене, чим наповнене
те, що спершу було безіменним та виліковним,
що тепер вдихає струм і уривчасте дихання
в тіло дивного звіра із руди і води,
що освітлює кожне речення, як сигнальна ракета,
навісне і прекрасне, запаморочливе, жорстке,
щось гаряче, як на передпліччях напнуті жили.
Я ніколи не йшла до рук, то як я тут опинилася --
на такі глибині, де нас ніхто вже не зловить,
де іменники переплавлено на живе дієслово.
І стоять в передзим'ї наші щемкі міста,
і над ними чути зернисту грудневу сталь,
і замішано в мури предківську риб'ячу кров,
і усе водночас правдиве та іграшкове.
Звір Любити кульгає на праву передню лапу,
і дими здаються видутими зі скла."
*
"Час гніздиться в підзамчах щораз гостріший, несамовитіший.
Все страшніших казок розказують дітям при ватрі.
Та історія ще триває, поки є в цьому світі
власне військо
і спонука його годувати.
Поки можна,
ночами плачучи, захлинаючись болем,
дослухаючись до судоми колись простреленого плеча,
вдень копати солдатам смішну свою бараболю –
все ще трохи добре, як би це не звучало.
Бо бувало гірше. Бувало, що не бувало
тут нікого з живих. На руїнах кричали лисиці,
а на цвинтарі – сови. З імен проростала трава,
і важніла, як обладунки, твоя сорочка кривава,
і, сховавшись за каменем, три ночі дивилась ти,
як зі схилу розстріляні все котились, котились.
А от власне військо – воно прийде і помститься.
Хай не встигнуть із плит прочитати, хто ви й чиї,
що за хата, в якій квартируються, – тут уже не до жиру, –
хай усім печінки повиїли вуличні їхні бої,
інтенданти, нечисті на руку, п'яні лихі фуражири.
Продирай від сизого пирію свій убогий клапоть землі,
дослухайся, як під ногами дуднить вчорашня безодня.
Понад обрієм сходить чергове криваве літо.
Власне військо входить у місто:
всі живі,
а тому голодні."
April 13, 2025
«Хай тепер приходять. Хай спробують
видирати мене з корінням —
я підважу
всю землю.»
На початках мене переслідувало відчуття недоречності та загубленості. Згодом затягла у себе велика сумна любов. А наприкінці зустрілись вже знайомі жіночі архетипи. Кінцівка — зрештою— життєствердна.
видирати мене з корінням —
я підважу
всю землю.»
На початках мене переслідувало відчуття недоречності та загубленості. Згодом затягла у себе велика сумна любов. А наприкінці зустрілись вже знайомі жіночі архетипи. Кінцівка — зрештою— життєствердна.
October 12, 2022
Тремтить слабеньке сердечко, рожеве, як виноградина,
усе, що по нім лишається, - пляма соку на таці.
І тільки - нікого вище, і ніхто не розрадить.
І кожному по безвір'ю і по зневірі воздаться.
усе, що по нім лишається, - пляма соку на таці.
І тільки - нікого вище, і ніхто не розрадить.
І кожному по безвір'ю і по зневірі воздаться.
May 31, 2024
Як дорого коштують на війні
звичайні речі.
Як гостро ламається об війну
вагоме і зріле.
звичайні речі.
Як гостро ламається об війну
вагоме і зріле.
June 17, 2025
Ми антитеза
June 13, 2023
щемко, боляче й дуже гарно. але з калитко так завжди. щоправда ця збірка видається не такою вивіреною як дві попередні, але я б не сказала що це недолік, більш як відбиток часу за якого її було створено.
August 20, 2023
було б краще якби така багата на описи глибокої тілесної близькості поезія Калитко не називала інших жінок шльондрами, хвойдами та портовими дівками; а так за межами подвійного стандарту дуже круті вірші, може трохи абстрактні на мій смак
November 13, 2022
Катехизис у кінці хочеться завчити напам‘ять
February 17, 2023
Не просто слова, не просто люди, кожен із нас. Відверто, сильно, глибоко, на зламі голосу.
November 16, 2023
Все, що писатимеш про любов, — потім виявиться про втечу.
Тому цю збірку не люблю. Тікаю з нею
Тому цю збірку не люблю. Тікаю з нею
November 18, 2023
Глибока, інколи навіть недосягнути дна
December 23, 2025
Тяжко, глибоко і виснажливо, але це було класно.
Символізм, метафоричність та поетичність показуються ніби всіма думками авторки, а багатошаровість і багатосенсовність інтерпретації стає провідним елементом роздумів про цю збірку.
взагалі люблю збірки як раз за цілісність ідей в багатьох віршах
Символізм, метафоричність та поетичність показуються ніби всіма думками авторки, а багатошаровість і багатосенсовність інтерпретації стає провідним елементом роздумів про цю збірку.
взагалі люблю збірки як раз за цілісність ідей в багатьох віршах
Displaying 1 - 21 of 21 reviews