Синя книжечка

by Василь Стефаник

„Сина книжечка" — перша збірка новел В. Стефаника, вийшла з друку в травні-червні 1899 року в Чернівцях. В „Синій книжечці" вміщені твори, що їх написав Стефаник за 1897—1899 роки. Деякі новели цього часу ввійшли в наступну книжку „Камінний хрест" (1900).

Зміст:
1. Сина книжечка (Дуничцї),
2. Виводили з села,
3. Стратив ся,
4. В корчмі,
5. Лесева фамілїя,
6. Мамин синок (Юрчикови),
7. Майстер,
8. Побожна,
9. Катруся,
10. Ангел (Зонечцї),
11. Сама саміська,
12. Осїнь,
13. Шкода,
14. Новина,
15. Портрет.

Новела "Сина книжечка" з присвятою "Дуничцї" — Євдокії Калитовській, дочці приятелів Стефаника з села Трійці Василя і Євгенії Калитовських, в домі яких він написав цей твір.
"Мамин синок" — з присвятою "Юрчикови", трирічному синові Вацлава та Софії Морачевських.
"Ангел" — з присвятою "Зонечцї", себто Софії Данилович.

Genres: Ukrainian Literature, Fiction

Paperback

First published January 1, 1899

About the author

Prose writer and political activist. He was a member of the Austrian parliament from 1908 to 1918.
Stefanyk's whole literary output consisted of 59 published novellas, most of them no longer than a couple of pages. In them he showed himself a master of a species of the short story genre, the Stefanyk novella, which is characterized by a succinct and highly dramatic form used to capture single crucial moments in the life of a hero. The dramatic quality of the novellas ensured their being successfully staged as plays by Volodymyr Blavatsky and adapted for film (Kaminnyi khrest, screenplay by Ivan Drach). The heroes of Stefanyk's stories are for the most part peasants from his native Pokuttia. Against the general background of poverty or war (in the later stories) Stefanyk showed his heroes in a universal dilemma, confronting the pain at the heart of existence. Stefanyk concentrated on capturing the turbulence of the soul, the inner agony, which revealed the psychological complexity of the hero. His characterizations were achieved through the speech of the characters. Words spoken became important not only for their meaning, but also for the elements of a story, which throws direct light on the character's emotional state, personality, social position, and degree of literacy. The special blend of the literary Ukrainian and the Pokuttian dialect created a flavor not easily duplicated or translated. Nevertheless, there have been several attempts to translate Stefanyk into Polish, German, and Russian. The French translation La croix de pierre et autres nouvelles appeared in 1975, and the following English translations have appeared: The Stone Cross (1971), Maple Leaves and Other Stories (1988), and some individual stories in anthologies.

Reviews

[Ярослава · Rating 5 out of 5]

Ось як починається автобіографія Василя Стефаника: "Мій батько Семен і мати Оксана повмирали та ще мої сестри - Марія (старша від мене на два роки) та Параска й мої братики - Юрко та Володимир. Моя жінка, Ольга з Гамораків, умерла на початку року 1914. Це минуле й теперішнє моєї родини в числах". З цього добре видно, що природжений оптимізм, коли він є, так легко не приховаєш. Не вдаваймо, що це не смішно. Скажімо, початок "Новини" ("У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у ріці свою дівчинку. Він хотів утопити і старшу, але випросилася") - це, arguably, найсильніші перші речення в цілій українській літературі, але є тонка межа між крайнім розпачем і чимось поза межею сприйняття, абсурдом, на який можна відповісти хіба сміхом. Скажімо, як можна не сміятися на першому абзаці "Синьої книжечки"? "Отой Антін, що онде п'яний викрикує на толоці, був все якийсь нещасливий. Все йшло йому з рук, а ніщо в руки. Купить корову, та й здохне, купить свиню, та й решетину дістане. За кожний раз отак. Але як умерла йому жінка, а з нею і два хлопці, та й Антін як не той став". Себто, власне, я підозрюю, що абсурдність тут цілком зумисна.
Стефаник - одна суцільна ілюстрація тези, що фабула це ніщо, а сюжет це все. Фабули у Стефаника мало чим відрізняються від, скажімо, фабул у Марка Вовчка, але при цьому він - один з найсильніших авторів укрліту, на браку перекладів з якого, нмд, багато втратив і тогочасний європейський літературний ландшафт, а твори Марка Вовчка, знов-таки, нмд, постаріли погано. Себто на фабульному рівні Стефаник відрізняється хіба тим, що не ідеалізує селян, а незмінно повторює, що життя у злигоднях і повна безнадія характеру ще нікому не покращували. (Взагалі, це якась західняцька фішка. Наддніпрянці: Селяни - втілення духовності <3 Західняки (Павлик, Кобилянська, Стефаник і т.д.): Ви коли востаннє ту темну і вбивчу масу бачили, лол?) Його інтерпретація видається мені значно об'ємнішою і достовірнішою, але це ще не робить літературу доброю, ну й навпаки, я люблю багато книжок, які на міметичність і не претендують (магія, ельфи, всяке таке) - коротше, не в "реалізмі" справа. Загалом, Стефаника я сильно й ірраціонально люблю, але не знаю, як до нього аналітично підступитися. Але оскільки мені все ж потрібно щось до осені пам'ятати:

Марко Вовчок пише про конкретні суспільні й історичні обставини (от інститут кріпацтва, він поганий). Василь Стефаник універсалізує проблеми своїх героїв. "Камінний хрест" - це, безперечно, наша локалізація міфу про Сізіфа, й то близька до значно пізніших екзистенціалістів (Камю): буття позбавлене вищого сенсу, ніхто всерйоз не вірить у можливість виходу, крім як у могилу (Канада подається як "той світ"), а попри те, герої щасливі у своїх тяжких самодостатніх жестах. Знов-таки, щось античне чується у "Злодії": селяни ловлять злодія на гарячому і збираються його убивати, перед тим по-добросусідськи п'ють разом, усі "на сумління мнєкі", але є вищий закон того, як треба чинити, і вони йому коритимуться.
Що ж до структурного: Стефаник створив собі маленьке королівство з порівнянь і панує в ньому без конкурентів аж досі. Ні в кого в укрліті, здається, настільки близьких стосунків із порівняннями ще не було. Після того, що він зробив із порівняннями, він як порядна людина мусив би з ними одружитися. Скажімо, у "Камінному хресті" на десять сторінок живого тексту порівнянь моделі "Х, як Z" набирається аж 55 (це більше, ніж ви говорите за рік. це дофіга) - і решта оповідань десь такі ж. Скажімо, коли йому треба описати жах і безпорадність перед хворобою, перед тілом, яке відмовляється слухатися, от що він у "Катрусі" робить: "Катруся лежала нерухомо. Водила сухонькою рукою по тварі. Сині нігті були як її сині очі, і здавалося, що по лиці вандрує багато синіх очей, дивних, блискучих". І оцей страшний образ деформації робить усе, що треба для ефекту. Чи, опис помирання у "Сама-самісінька", поступова дегуманізація, перехід до категорії не-людини: "Як перевалений хрущик, лежала баба".
Якобсон стверджує, що мовлення відбувається внаслідок двох операцій - відбору на одному синтаксичному рівні (ну, як в тому анекдоті - "тільки не академік, а дядь-Вася з заводу, і не в лотерею, а в преферанс, і не виграв, а програв") і комбінування у більші структури (додавання присудків, додатків і т.д.). Ну от ці порівняння Стефаниківські справляють враження повного колапсу на етапі відбору: ці слабкі і минущі люди, що не знають якоїсь правди про себе (зауважмо: майже повна відсутність внутрішніх монологів чи взагалі емоцій, навіть коли вони йдуть топити своїх дітей - тут дуже прикметне "сльози плили, як вода з нори" у "Стратився", себто сльози ніби є не виявом емоцій, а природнім явищем), легко перетинають межу між мертвим і живим, легко ототожнюються з тим, що вони роблять (це вже до сізіфівської радості). Ну, про ототожнення із ділом своїх рук - скажімо, в "Синій книжечці" монолог чоловіка, який пропив хату й тепер її полишає: "Лиш поступив-єм си, а вікна в плач. Заплакали, як маленькі діти. Ліс їм наповідає, а вони сльозу за сльозов просікають. Заплакала за мнов хата. Як дитина за мамов - так заплакала". Його емоції перенесено на хату, вони з хатов наче й взаємозамінні.
Коротше, з цими невротичними незчисленними порівняннями можна виводити мораль, що розпад традиційної спільноти відображено розпадом на рівні синтаксичному. Якось так.

[Oleksii Dolhuliov · Rating 4 out of 5]

Половину не зрозумів, але дуже цікаво

[Cherniakhivska · Rating 5 out of 5]

Обожнюю новели Стефаника. Читала інше видання, але його на сайті не бачу, то позначу поки що це. Вражає, як коротко, сильно і боляче пише. Неможливо читати і не плакати.

"Син з татом сіли на фіру. Мама ймилася руками за колесо. — Синку, озми мене з собов. А ні, то буду полем бічи направці, та й тебе здогоню.
— Люди добрі, озміт-ко жінку, бо руки собі поломит. Люди силоміць відтягли від воза і держали. Фіра рушила. — Йди здоров, Николаю! — кричала громада.
Тої ночі сиділа на подвір'ю стара мама та захриплим голосом заводила:
— Відки тебе візирати, де тебе шукати?!
Доньки, як зазулі, до неї говорили."

[Yuliia Zadnipriana · Rating 3 out of 5]

Дуже важко йде мені Стефаник.
Стільки захопливої критики, стільки позитивних відгуків про його творчість. А мене не пройняло, за винятком кількох новел. Тяжко в його творчості для мене все: починаючи мовою закінчуючи сюжетами на манерою письма. Напевне, треба більше знати про середовище та суспільство, яке він описує в своїх творах, що краще зрозуміти його нелегку творчість.

[A · Rating 5 out of 5]

Кілька сторінок, що доповнюватимуться з часом всередині кожного, хто хоча б раз повернеться до цієї історії – в думках, житті чи на папері.

[Taya · Rating 4 out of 5]

Лаконічно та емоційно про селянське, людське, наболіле. Уривки життів, уривки трагедій.