What do you think?
Rate this book
Її порожні місця
Анна і Сара — дві дівчинки з різних часів. Перша — сучасна підлітка, переселенка з Донецька, яка захоплюється музикою і має близькі взаємини із набагато старшим одруженим чоловіком. Друга — єврейська дівчинка, яка нічого не чує через ваду слуху, робить дивовижні колажі, веде щоденник упродовж 1938–1941 рр., і згодом цей щоденник вийде у світ окремою книжкою. Що ж поєднує двох дівчат із такими різними долями? І навіщо Анні щоденник Сари, яку правду вона хоче там відшукати?
Ця книжка — про важливість помічати тих, хто поруч, про дорослішання та набуття самості й власного голосу, про складання із розрізнених фрагментів себе і свого цілісного світу, в якому немає порожніх місць. Врешті — про правду, стійкість, про дім, який завжди з нами, хай би де ми були.
Ця книжка — про важливість помічати тих, хто поруч, про дорослішання та набуття самості й власного голосу, про складання із розрізнених фрагментів себе і свого цілісного світу, в якому немає порожніх місць. Врешті — про правду, стійкість, про дім, який завжди з нами, хай би де ми були.
584 pages, Hardcover
Published January 1, 2022
11 people are currently reading
176 people want to read
About the author
Анна Грувер
10 books11 followersУкраїнська письменниця, поетка, перекладачка. Членкиня PEN Ukraine.
Народилася у Донецьку, де жила до 17 років. На початку повномасштабного вторгнення мешкала в Харкові.
Авторка романів «Її порожні місця» (Видавництво Старого Лева, 2022) і «Нерухомість» (Лабораторія, 2025). Дебютний роман Анни Грувер вже під час повномасштабної війни у 2022 році і увійшов до списку найкращих книжок року за версією PEN Ukraine. Також є авторкою поетичної збірки «За вашим запитом нічого не знайдено» (2019). Вірші перекладалися англійською, французькою, німецькою, польською, чеською, литовською, івритом та ін. мовами.
Перекладає з польської і на польську есеї і сучасну поезію, з англійської переклала
збірку оповідань Кеті Ферріс «хлопцідівчатка /boysgirls/» (2021) і у співпраці з Василем Махном поетичну збірку Богдана Задури «Прості Істини» (2024). Упорядниця і авторка коментарів книжки пам’яті релігієзнавця, науковця, в’язня сумління Ігоря Козловського «Вільний у полоні» (2025).
Навчалася в Літературному інституті ім. Горького, звідки пішла за власним бажанням через російсько-українську війну.
Вивчала юдаїку в Яґеллонському університеті (Краків, Польща).
На початку повномасштабної війни у 2022 році була волонтеркою в шелтері в Дніпрі та пізніше в евакуйованому з Київщини до Львова інтернаті.
Живе в Києві та Лодзі.
Народилася у Донецьку, де жила до 17 років. На початку повномасштабного вторгнення мешкала в Харкові.
Авторка романів «Її порожні місця» (Видавництво Старого Лева, 2022) і «Нерухомість» (Лабораторія, 2025). Дебютний роман Анни Грувер вже під час повномасштабної війни у 2022 році і увійшов до списку найкращих книжок року за версією PEN Ukraine. Також є авторкою поетичної збірки «За вашим запитом нічого не знайдено» (2019). Вірші перекладалися англійською, французькою, німецькою, польською, чеською, литовською, івритом та ін. мовами.
Перекладає з польської і на польську есеї і сучасну поезію, з англійської переклала
збірку оповідань Кеті Ферріс «хлопцідівчатка /boysgirls/» (2021) і у співпраці з Василем Махном поетичну збірку Богдана Задури «Прості Істини» (2024). Упорядниця і авторка коментарів книжки пам’яті релігієзнавця, науковця, в’язня сумління Ігоря Козловського «Вільний у полоні» (2025).
Навчалася в Літературному інституті ім. Горького, звідки пішла за власним бажанням через російсько-українську війну.
Вивчала юдаїку в Яґеллонському університеті (Краків, Польща).
На початку повномасштабної війни у 2022 році була волонтеркою в шелтері в Дніпрі та пізніше в евакуйованому з Київщини до Львова інтернаті.
Живе в Києві та Лодзі.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 14 of 14 reviews
April 16, 2024
4,5* Складний задум, амбітна проза, грає на полутонах. Трошки забагато всього, але потужно. Чекаю на наступний роман.
September 3, 2025
приблизно 2/3 ця книга мене дратувала та дуже сильно пригнічувала. я не розуміла, навіщо я це з собою роблю, але продовжувала, щоб побачити все. і в решті-решт це було дуже правильне рішення, бо остання третина мене здивувала та вразила.
так, доведеться докладати зусилля, щоб прочитати, а в процесі ще й буле боляче та гірко, але вона того вартує. захоплююсь Анною і не уявляю, як це - написати таку книгу, ще й в такому віці. раджу, але з обережністю!
так, доведеться докладати зусилля, щоб прочитати, а в процесі ще й буле боляче та гірко, але вона того вартує. захоплююсь Анною і не уявляю, як це - написати таку книгу, ще й в такому віці. раджу, але з обережністю!
May 5, 2025
Мені ця книга переломала всі кості в очах і повідривала всі тромби в легенях.
Потужно.
Коли думаєш, що Анні Грувер було ледь за 20, коли вона її писала, хочеться сховатися з нею у "Човні" і пошепки думати, як ти це витримала?
Потужно.
Коли думаєш, що Анні Грувер було ледь за 20, коли вона її писала, хочеться сховатися з нею у "Човні" і пошепки думати, як ти це витримала?
March 12, 2023
болісна книжка, після якої хочеться дуже довго мовчати
September 24, 2023
Середина книги мене невимовно дратувала. І я все не могла зрозуміти чому. Читала і старалась вловити кожен відтінок цього відчуття, яке могло б мені допомогти знайти відповідь на це запитання.
Деколи, ми кидаємо читати книги, коли вони не викликають у нас жодної емоції, власне, тому я і не кинула читати "Її порожні місця". Через цю ниточку роздратованості і ніби навіть ненависті.
Книга розповідає про двох дівчат-підліток (Анно, щиро дякую за відсутність страху перед фемінітивами!), із різних часів. Вони ніби є асиметричним дзеркальним відображенням одна одної - ніби у них є схожий центр, каркас, але абсолютно різні ліве та праве. Обидві дівчини стикаються із війною, займаються творчістю та проживають досвід, пов'язаний з насиллям, якому ще не навчилися давати імена. Із протилежного ж, в той час, як Анна із реальности займається музикою, а Сара із минулого взагалі не може нічого чути, а її спосіб щось виразити - це колажі, які вона робить із уламків побуту і того часу, які решта називають сміттям.
Анна живе в Донецьку до російської окупації, та на тлі фатальних змін у місті, переживає і особистісні - стикається із сексуальним насиллям зі сторони вчителя музики. Цей чоловік завжди був важливою фігурою в їх сім'ї, адже окрім вагомого статусу в своїй сфері, був по сумісництву другом її єдиного опікуна - дідуся, та вчителем музики її мами, яка поїхала в Німеччину, розірвавши із усіма зв'язки.
Сара живе у Вінниці 1938-1941 років до німецької окупації, має вади слуху, через що, регулярно стикається із цькуванням як від дітей, так і від дорослих. Розраду вона знаходить у створенні колажів, розмовами із старшою сестрою та дивному ритуалі "поході до Човна".
Анну і Сару поєднують щоденники Сари, які наснилися Анні і в спробах їх знайти, розкриває повну історію життя дівчини. Разом із відповідями, що сталося із Сарою, куди зникли її колажі, Анна в процесі знаходить і зцілення від травми, яку не усвідомлювала і називала коханням до вчителя та залежністю від нього. Я не просто так згадувала, що дівчата в чомусь дуже схожі, символічно, Сара для Анни - це ім'я самого зцілення. Але я зараз кажу не про героїню книги, а про авторку. Із самого початку, кинулися в очі фрагменти книги, які наштовхують на її автобіографічність: у героїні та авторки однакові імена, обидві з Донецьку та переїхали до Вінниці, обидві є етнічними єврейками. І по-суті, ця книга - це сам процесс проживання підліткового віку авторкою і її зцілення від жорстокості, з якою довелося стикнутися у ті роки. І в автобіографічності книги мене ще переконала сторінка із вдячностями.
Окрім дівчат, у книзі дуже багато персонажів, які відіграють якусь роль у історії. І спочатку, всі ці кольорові уламки здаються несумісними, допоки не об'єднаються у один вітраж. І стосовно декількох персонажів мені навіть є що сказати.
Майстер - мудрий старий чоловік, який відрізняється від решти дорослих: він прислухається до твого болю, дасть виговоритися і навіть знайде для тебе місце у власному домі, якщо тобі немає куди іти. Він мені дуже нагадав характерника Віктора Остаповича із книги Євгена Ліра "Степовий бог", на яку я теж писала рецензію рецензію. І мені моторошно від того, скільки підлітків та підліток підпадають під чари таких нарцисичних дорослих.
Ксана просто нагадала якусь знайому, яка була у кожного: людина, яка позиціонує себе, як "творчу", а насправді, змальовує арти із інтернету, ніби це ніхто ніколи не помітить.
І стосовно Артема просто сумно, що не зрозуміло для чого його лінія взагалі з'явилася в книзі. Як і молодіжна комуна, яка мешкала у будинку майстра - це все додавало атмосфери книзі, але робило її перенасиченою і трохи неструктурною.
Так що ж мене дратувало? Відчуття того, що підлітка, якою була я сама, схожа на Анну і вела себе схожим чином. А ще, часами, дратував стиль написання, який стає надто поетичним, за рахунок чого, починав сприйматися, не як красивий і художній, а понтовим і часами недоречним.
І все ж, книга чудова.
Деколи, ми кидаємо читати книги, коли вони не викликають у нас жодної емоції, власне, тому я і не кинула читати "Її порожні місця". Через цю ниточку роздратованості і ніби навіть ненависті.
Книга розповідає про двох дівчат-підліток (Анно, щиро дякую за відсутність страху перед фемінітивами!), із різних часів. Вони ніби є асиметричним дзеркальним відображенням одна одної - ніби у них є схожий центр, каркас, але абсолютно різні ліве та праве. Обидві дівчини стикаються із війною, займаються творчістю та проживають досвід, пов'язаний з насиллям, якому ще не навчилися давати імена. Із протилежного ж, в той час, як Анна із реальности займається музикою, а Сара із минулого взагалі не може нічого чути, а її спосіб щось виразити - це колажі, які вона робить із уламків побуту і того часу, які решта називають сміттям.
Анна живе в Донецьку до російської окупації, та на тлі фатальних змін у місті, переживає і особистісні - стикається із сексуальним насиллям зі сторони вчителя музики. Цей чоловік завжди був важливою фігурою в їх сім'ї, адже окрім вагомого статусу в своїй сфері, був по сумісництву другом її єдиного опікуна - дідуся, та вчителем музики її мами, яка поїхала в Німеччину, розірвавши із усіма зв'язки.
Сара живе у Вінниці 1938-1941 років до німецької окупації, має вади слуху, через що, регулярно стикається із цькуванням як від дітей, так і від дорослих. Розраду вона знаходить у створенні колажів, розмовами із старшою сестрою та дивному ритуалі "поході до Човна".
Анну і Сару поєднують щоденники Сари, які наснилися Анні і в спробах їх знайти, розкриває повну історію життя дівчини. Разом із відповідями, що сталося із Сарою, куди зникли її колажі, Анна в процесі знаходить і зцілення від травми, яку не усвідомлювала і називала коханням до вчителя та залежністю від нього. Я не просто так згадувала, що дівчата в чомусь дуже схожі, символічно, Сара для Анни - це ім'я самого зцілення. Але я зараз кажу не про героїню книги, а про авторку. Із самого початку, кинулися в очі фрагменти книги, які наштовхують на її автобіографічність: у героїні та авторки однакові імена, обидві з Донецьку та переїхали до Вінниці, обидві є етнічними єврейками. І по-суті, ця книга - це сам процесс проживання підліткового віку авторкою і її зцілення від жорстокості, з якою довелося стикнутися у ті роки. І в автобіографічності книги мене ще переконала сторінка із вдячностями.
Окрім дівчат, у книзі дуже багато персонажів, які відіграють якусь роль у історії. І спочатку, всі ці кольорові уламки здаються несумісними, допоки не об'єднаються у один вітраж. І стосовно декількох персонажів мені навіть є що сказати.
Майстер - мудрий старий чоловік, який відрізняється від решти дорослих: він прислухається до твого болю, дасть виговоритися і навіть знайде для тебе місце у власному домі, якщо тобі немає куди іти. Він мені дуже нагадав характерника Віктора Остаповича із книги Євгена Ліра "Степовий бог", на яку я теж писала рецензію рецензію. І мені моторошно від того, скільки підлітків та підліток підпадають під чари таких нарцисичних дорослих.
Ксана просто нагадала якусь знайому, яка була у кожного: людина, яка позиціонує себе, як "творчу", а насправді, змальовує арти із інтернету, ніби це ніхто ніколи не помітить.
І стосовно Артема просто сумно, що не зрозуміло для чого його лінія взагалі з'явилася в книзі. Як і молодіжна комуна, яка мешкала у будинку майстра - це все додавало атмосфери книзі, але робило її перенасиченою і трохи неструктурною.
Так що ж мене дратувало? Відчуття того, що підлітка, якою була я сама, схожа на Анну і вела себе схожим чином. А ще, часами, дратував стиль написання, який стає надто поетичним, за рахунок чого, починав сприйматися, не як красивий і художній, а понтовим і часами недоречним.
І все ж, книга чудова.
April 16, 2024
насправді в кінці вийшло 4,5, але як для дебютної ця книжка неймовірна)
Анна Грувер чудово пише, тому я ледь вчора вмовила себе почекати до ранку, щоб дочитати.
сама історія розкривається з часом: тут читаємо історію підлітки-музикантки Анни та потроху розкриваємо разом з нею таємниці щоденника єврейської дівчинки-художниці Сари, написаного перед та під час Другої світової війни.
але крім цих таємниць ми поступово дізнаємося історію життя дівчини, що втратила дім, батьків, зазнала сексуального насилля з боку вчителя (попередження). і це ще не все, що їй довелося пережити.
протягом всієї книги Анна шукає відповіді, а ми дізнаємося їх все більше. дуже намагаюся не спойлерити, бо в певних моментах книги щось клацає і стає на свої місця вчергове там, де були питання. ці моменти цікаво переживати в читанні)
у мене залишилося декілька питань щодо певних героїв та їх доль, але основна лінія сюжету закрита дуже цікаво.
книжка затягує й читається легко, тому майже 600 сторінок пролітають непомітно. раджу, і чекатиму ще творів Анни Грувер)
Анна Грувер чудово пише, тому я ледь вчора вмовила себе почекати до ранку, щоб дочитати.
сама історія розкривається з часом: тут читаємо історію підлітки-музикантки Анни та потроху розкриваємо разом з нею таємниці щоденника єврейської дівчинки-художниці Сари, написаного перед та під час Другої світової війни.
але крім цих таємниць ми поступово дізнаємося історію життя дівчини, що втратила дім, батьків, зазнала сексуального насилля з боку вчителя (попередження). і це ще не все, що їй довелося пережити.
протягом всієї книги Анна шукає відповіді, а ми дізнаємося їх все більше. дуже намагаюся не спойлерити, бо в певних моментах книги щось клацає і стає на свої місця вчергове там, де були питання. ці моменти цікаво переживати в читанні)
у мене залишилося декілька питань щодо певних героїв та їх доль, але основна лінія сюжету закрита дуже цікаво.
книжка затягує й читається легко, тому майже 600 сторінок пролітають непомітно. раджу, і чекатиму ще творів Анни Грувер)
March 25, 2025
«Мені занадто добре відомо, як це - почуватися чужинцем. Неминуча гіркота, несеш цеглину за спиною, згинаючись під вагою. Не знаєш куди приткнути, куди подіти. Роки минуть, поки віднайдеш у собі сили розігнутися, поки випростаєшся. Я мешкав у багатьох місцях. Завжди знав, що повернуся, а як приїхав - то не було куди вертатися, і нікого вже не було.»
August 5, 2024
Важко повірити, що це дебют. Решта тут https://t.me/RitaLeyent/330
Read
August 4, 2024Мені б не хотілося ставити будь-яку вимірювальну оцінку цій книжці, бо маю до неї ну аж надто суперечливі почуття. Місцями був дійсно хороший, повнокровний текст. Іншими місцями – текст наївний, претензійний, не свідомий своєї форми, підлітковий надрив (особливо спершу; до 200-ої сторінки звикала, потім полегшало – ще й насилля повлягалось, мені припинило бути постійно гидко, я більше не думала про те, як цей текст ретравматизує, так, ніби хтось буквально через текст порушує кордони тіла (ось це той випадок, коли було би гарно мати хоча б якийсь дружній дисклеймер про сцени з описом безпосередньо акту насильства)).
І, знову, мені не хочеться саме на цьому зупинятися у думці про книжку.
Я цілком можу виправдати поведінку тексту, коли думаю про нього як про героїню. Текст не як відчужена сцена, на якій щось відбувається, яка дає знати, що щось відбувається, а текст-істота, якому (якій) зрештою куди простіше вибачити наївність, претензійність, зачарованість своїм надривом і способом піднесено з цього надриву себе видобувати знову на поверхню, — ніж вибачати те саме авторській фігурі, яка має зрежисирувати драматургію і бути свідомою стилю, всіх його надлишків і всіх його підношень у вигляді метафор, свідомою в принципі тексту, що прямо-таки розпухає від власних візерунків слів, порівнянь, закоханості у себе. Я, зрештою, не можу це вповні критикувати, бо я перебуваю в цьому ж самому місці. І цей відгук радше не про спробу критикувати наївність і надлишкову красу слова-метафори у чужому тексті, як про акт впізнання.
І, знову, мені не хочеться саме на цьому зупинятися у думці про книжку.
Я цілком можу виправдати поведінку тексту, коли думаю про нього як про героїню. Текст не як відчужена сцена, на якій щось відбувається, яка дає знати, що щось відбувається, а текст-істота, якому (якій) зрештою куди простіше вибачити наївність, претензійність, зачарованість своїм надривом і способом піднесено з цього надриву себе видобувати знову на поверхню, — ніж вибачати те саме авторській фігурі, яка має зрежисирувати драматургію і бути свідомою стилю, всіх його надлишків і всіх його підношень у вигляді метафор, свідомою в принципі тексту, що прямо-таки розпухає від власних візерунків слів, порівнянь, закоханості у себе. Я, зрештою, не можу це вповні критикувати, бо я перебуваю в цьому ж самому місці. І цей відгук радше не про спробу критикувати наївність і надлишкову красу слова-метафори у чужому тексті, як про акт впізнання.
Read
April 1, 2025Початок двся важко, не могла вловити ритм книжки, а згодом не могла відірватися. Для мене червоною ниткою проходить насилля через усю книгу і поміг ж тим - пошук себе і самовираження; через музику, колажі, щоденник, фотографія... І такі різні форми протесту, навідь під виглядом покори.
Книжка емоційно для мене важка, і вдячна авторці за світло в кінці.
Книжка емоційно для мене важка, і вдячна авторці за світло в кінці.
January 18, 2026
Після "Нерухомості" мені дуже кортіло прочитати першу книжку Анни, але й не хотілося водночас, знаючи, по що в ній йдеться. Я з дитинства памʼятаю огиду від "Лоліти", нещодавно закінчила "Мою темну Ванессу" і тут - знову ця жахлива тема, яка страхом і огидою (я це вже казала, знаю) торкається серця. І тим страшніша оповідь, що зовсім незрозуміло (як і в "Нерухомості"), де закінчується головна героїня і починається авторка. І не тому що це вуайєризм, а тому, що персональні історії завжди страшніші за вигадані.
Тим не менш. От є дівчинка Анна, їй 13. Її мама давно зникла, тата вона не знає. У Анни є лише дідусь і вчитель музики, який опікується нею і любить. Дівчинка, яка прагне любові, і більше втрачала у своєму житті ніж деякі дорослі, хапається за цю любов, намагаючись бути потрібною.
А є Сара. Вона трохи старша за Анну. Вона народилася в єврейській родині, а зараз - темні часи, що передують другій світовій.
Обидві дівчини тільки починають пізнавати світ, і з жахливих його боків. Їхні долі химерно переплітаються, вони обидві витримують багато болю, але врешті знаходять свою силу, субʼєктність і голос. І попри загальну важкість, туманність, образність тексту, мені світло було дочитати книжку. Дякую авторці, що не лишила мене, як читачку, із темрявою насамкінець.
І ще. Вкотре дивуюся, захоплююся майстерністю Анни (так і хочеться знати, звідки в такій молодій людині стільки розуміння?) бачити тонко і втілювати в слова так точно.
Тим не менш. От є дівчинка Анна, їй 13. Її мама давно зникла, тата вона не знає. У Анни є лише дідусь і вчитель музики, який опікується нею і любить. Дівчинка, яка прагне любові, і більше втрачала у своєму житті ніж деякі дорослі, хапається за цю любов, намагаючись бути потрібною.
А є Сара. Вона трохи старша за Анну. Вона народилася в єврейській родині, а зараз - темні часи, що передують другій світовій.
Обидві дівчини тільки починають пізнавати світ, і з жахливих його боків. Їхні долі химерно переплітаються, вони обидві витримують багато болю, але врешті знаходять свою силу, субʼєктність і голос. І попри загальну важкість, туманність, образність тексту, мені світло було дочитати книжку. Дякую авторці, що не лишила мене, як читачку, із темрявою насамкінець.
І ще. Вкотре дивуюся, захоплююся майстерністю Анни (так і хочеться знати, звідки в такій молодій людині стільки розуміння?) бачити тонко і втілювати в слова так точно.
March 15, 2023
Тільки що закінчила читати і віришила одразу написати відгук. Перші 100 сторінок було важко читати, бо мало що було зрозуміло, десь близько на половині книги мене «затягнуло», було цікаво, але важко сприймати та аналізувати всі моменти, які складались як пазл. Останні 150 сторінок мене повністю підкорили, я не думала що ця історія може мати такий епічний кінець. Як то кажуть: «знімаю капелюх перед Анною Грувер».
June 26, 2025
Це було суперцікаве і важке читання.
December 17, 2023
Трохи дивує, що на цей роман так мало відгуків, а професійних рецензій - на пальцях однієї руки.
Як на мене, один із найамбітніших (у доброму сенсі) романів кількох останніх років.
А якщо зважити на те, що він дебютний, то тим паче заслуговує на увагу. Не кажучи про те, що це роман і про війну, чи то пак, передчуття війни в Донецьку, а тоді про вимушений переїзд і життя в іншому місті. Але це - лише один із вимірів, і навіть не певна, що визначальний.
Складна структура, яка майже ніде не провисає; кілька часових шарів, які спершу існують ніби окремо, але врешті перетинаються в точці теперішнього; сюжетні лінії, які мають початок і кінець; мінімум "випадкових" персонажів; цілий огром проблем - від історичних до, наприклад, аб"юзу (місцями мені перегуквалося з "Моєю темною Ванессою" Расселл).
Є, звісно, певні зауваження, зокрема до редагування. Є певна претензійність - що, мабуть, неминуче для амбітного задуму в дебютній книжці (врешті авторка, як фігуристка, хоче спершу виконати всю "обов"язкову програму", щоб показати свою майстерність, а вже тоді "танцювати" так, як їй хочеться). Але це - добрий роман. Більше того, перша книжка авторки українською.
Коротше, нині, коли на прохідні дебютні книжки є десятки відгуків, мені бракує уваги до цієї. Хай навіть критичної, але бракує.
Як на мене, один із найамбітніших (у доброму сенсі) романів кількох останніх років.
А якщо зважити на те, що він дебютний, то тим паче заслуговує на увагу. Не кажучи про те, що це роман і про війну, чи то пак, передчуття війни в Донецьку, а тоді про вимушений переїзд і життя в іншому місті. Але це - лише один із вимірів, і навіть не певна, що визначальний.
Складна структура, яка майже ніде не провисає; кілька часових шарів, які спершу існують ніби окремо, але врешті перетинаються в точці теперішнього; сюжетні лінії, які мають початок і кінець; мінімум "випадкових" персонажів; цілий огром проблем - від історичних до, наприклад, аб"юзу (місцями мені перегуквалося з "Моєю темною Ванессою" Расселл).
Є, звісно, певні зауваження, зокрема до редагування. Є певна претензійність - що, мабуть, неминуче для амбітного задуму в дебютній книжці (врешті авторка, як фігуристка, хоче спершу виконати всю "обов"язкову програму", щоб показати свою майстерність, а вже тоді "танцювати" так, як їй хочеться). Але це - добрий роман. Більше того, перша книжка авторки українською.
Коротше, нині, коли на прохідні дебютні книжки є десятки відгуків, мені бракує уваги до цієї. Хай навіть критичної, але бракує.
Displaying 1 - 14 of 14 reviews