What do you think?
Rate this book
Моя УПА
У цій книзі — 39 розповідей про людей, які або воювали в УПА, або допомагали українській армії боротися за незалежність України майже 100 років тому. Книга про людей, які зазнали переслідувань, арештів, репресій і які залишилися незламними й нескореними у своїй боротьбі. Книга-сповідь, яку варто прочитати, аби осмислити велику сторінку історії України через призму людської долі.
496 pages, Hardcover
Published September 7, 2022
24 people are currently reading
298 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 23 of 23 reviews
July 26, 2023
“Знаєте, УПА воювала два десятиліття. Такого в історії більше ніде немає, щоб армія не мала ні магазинів, ні шпиталів, узагалі нічого і воювала. Повністю усе народ підтримував, народ терпів, народ вивозили в Сибір. Це була спільна боротьба за Україну. Ми воювали. Ми Україну здобули, моє покоління страждало, жертви страшні принесло. А теперішньому поколінню треба втримати державу.”
Ви розумієте, що це важка книга, але певно не усвідомлюєте наскільки.
Давно шукаю книгу про УПА, бо щоразу коли опиняюсь в горах не можу уявити як у цих місцях (де просто ходити вже важко) організовувати цілу армію, переховуватися у криївках, боротися на два фронти, а іноді ще й героїчно вбивати себе, щоб не попастися москалям, які катуватимуть і битимуть, іноді до смерті.
Читала книгу “Коли ліс був наш батько” спогади Марії Лабунько про її досвід в УПА, і це вже було важко. Потім читала книгу “Українки в ГУЛАГу” і це було максимально тотальне жахіття.
А ця книга мікс цих двох, помножений на 39.
Тут 39 історій, що тісно переплітаються, і тому здається, що читаєш про спільну долю всієї України — нікого не оминуло це, хоча б якось допомагали, хтось рідний точно вмирав, і всі страждали. Неможливо осягнути героїзм чоловіків і жінок, по суті підлітків, які так відважно боролися. Моторошно усвідомлювали, що були й старші, але їх спогадів тут немає — лише згадки в примітках. (Командир. Псевдо. Загинув в бою — і так по колу, по колу, до оніміння в серці).
39 історій відмінних, та все ж схожих. Народився(лась) в селі, були бідні, багатодітна сімʼя, допомагали спочатку з маленькими завданнями, тоді отримували псевдо, складали присягу, переховувались, виконували багато ризикованих завдань, брехали-вигадували-придумували, щоб не попастися, тоді врешті попадались або зрадники здавали, москалі страшенно катували в тюрмі, і якщо не закатовували до смерті, то судили років на 20, їхали в голоді-холоді в товарняках, тяжко працювали в лагерях в нелюдських умовах. І за кожною простою фразою бездонне страждання, біль, хвороби, скалічені долі.
І все заради України. Щоб ми були тут і зараз, і стали тим, ким є.
Якби ця боротьба не тривала і досі, ми б вже мали сотню фільмів про УПА, книги, спогади, памʼятники. Ми б знали всіх цих людей за прізвищами, в обличчя. Сподіваюсь, колись це все буде. Принаймні, ця книга існує, і для мене була велика честь її прочитати.
Слава Україні.
Далі просто хаотично виписані факти для себе, щоб не забути:
◦ Мирослав Симчин - 32 роки таборів. Вбив 350 людей під Космачом, включно з чуваком який наказав депортацію кримських татар. Коли прийшли арештовувати - 49 чоловік на них двох з товаришем, підпалили чужу хату щоб іх викурити. Катування тортури, важко знайти роботу після лагерів. «А в лагерях боротьба продовжувалась».
◦ Катерина Бережанська. Тотальна конспірація. Роботи - щось передати, зробити. Вчилась. Медсестра, яка врятувала життя. Її здали, катували, били.
◦ Роман Німий. Суцільні тортури, побої, доноси, операції, лагеря. 8 дітей дяді, 6 вмерли в УПА.
◦ Михайло Антоняк. Стрілець. Тиф, лагеря. Показували майже на пенсії фільм про монстрів бандерівців і сказали що він між ними, довелось звільнятися.
◦ Микола Мельник. Був малим тому зміг зменшити вирок. Теж катували і били щоб здав своїх. Теж табори.
◦ Богдан Семків. Вся сім’я в УПА, засідки бої лагеря. Брат помер, бо сім днів з важкою раною лежав без перев’язки. «Збудував» Норільськ — 3 тис ув’язнених на тяжких роботах, мав травми.
◦ Володимир Вірста. Співав багато. Не говорив справжній вік. Його не здали то й він спокійно прожив, бо ніхто не знав що він був в УПА. Один з небагатьох.
◦ Іван Попович. Ті самі історії, страшно що здадуть, бої, підступні зрадники. Били і намагались вибити інфу. «Одна граната при собі щоб підірватися, і не попадатися на тортури»
◦ Микола Корольчук. Те саме, ще цікаво про одяг (дали вдягтися після праці то люди подумали шо вони сексоти-зрадники). Також про Чсир - член семьи изменніка родіни - найгірше покарання. Демянів Лаз місце страти біля Франика, 500+ людей загинуло
◦ Ольга Ільків. Крейзі біографія. Зв’язквця, підпільниця, двоє дітей. Били, 25 років тюрми. Описувала тюрму. Діти в інтернаті. Не хотіла каятися щоб виходити.
◦ Катерина Гаврилів. П’ять сестер, у Варшаві у старшої жила, потрапила у підпілля, робила операцію, замерзала у лісах, постійно якийсь двіж, переодягалась щоб не впізнали. Сестру вбили в той же день операції. Коли арештували іншу дівчину боялась що засиплять. Ледь врятувалась. Потім легалізувалась, щоб відпустили маму і сестру, але бумажку що вільної України не буде не стала підписувати. Ще епізод з місячними. Супер кінематографічна історія.
◦ Наталя Петрів. Читала, писала. З маленького хутора. Засудили на 25 років. «ви що так мене боїтеся?» в одиночці нічого не їла депресувала з мишами гралась. Страшне лагерне життя. Блатні. Лікарські пригоди. Тотальний треш «а псевдо у мене не було, я просто помагала» 💔
◦ Стефанія Костюк. Теж супер крейзі Лайф. Більше містянка. Зв’язкова. Про тюрми де розстрілювали. 25 років стали 10, стали 9. Як виживала на зоні. Як з блатною подружилась. Жила з осколком 4 роки.
◦ Євдокія Гутняк. Жахлива доля братів і матері. Сама носила їсти і була малою. Партизанські пісні.
◦ Параскевія Фуфалько. Теж супер жахлива доля. Сусід здав. Лагеря в Чернігові Харкові. Всі рідні вмерли.
◦ Михайло Калиняк. Хвороба тиф. Був зв’язковим, дали 25 років. Теж страшні речі. Розповідь про вугільну шахту. «Страшне синьо жовте ненавиділи». Псевдо не було, тільки у тих що воювали, ходили з бандерами.
◦ Василь Дідик. Батько був дільничним проти волі, але нікого не здав.
◦ Остап Репета. Малий ще був опікувався всіма. Москалі знущались, побили вікна в хаті, сам сплів черевики, він сам брав скло у поляків, в хаті якої всіх постріляли і були трупи (в 10 років). Втік на Донбас в Дебальцево працювати як сказали шо будуть його арештовувати.
◦ Василина Гринюк. Вчителька, переймалась татом що був в УПА, везли в норильск на баржі. В лагері голодовка і топили їх. Вийшла за стрибка - комуніста. «Не люблю наших людей - всіх здають»
◦ Василь Миронюк. Зв’язковий. Теж багато про роботу в лагерях. Після терміну ще залишився, щоб щось заробити. Повстання в лагерях.
◦ Роман Яремак. Був малим, в УПА, але нікому не казав. Історія з прапором. Легалізувався потім.
◦ Ярослав Козунь. Всього навсього 10 класник. Жахливі умови, лагеря. Тундра. Всю сім’ю пересадили через нього.
◦ Зеновій Босович. Вся сім’я упісти. Спалили хату з газдами де лежав поранений батько, батька раненого на очах. Батько сказав щоб піклувався за матір’ю. Всю сім’ю з малими дітьми в Казахстан. Тяжкі роботи, заробляти на хліб. Якби в тюрмі був би хліб. Працював тяжко. Підірвав здоров’я.
◦ Іван Якімчук. Трохи з перцем. Багато різних історій то зв’язковий то в армії. Потім в лагерях був портним.
◦ Наталія Панько. Найменша. Судили у 16. Били по грудях так шо соски згнили. Десять літ лагерів.
◦ Розалія Мизак. 5 дітей, теж саме. Складна доля, лагеря. Якось намагалась вчитися. «Всі ризикували, але ризик був вартий»
◦ Микола та Анастасія Бурій. Зв’язковий, не попався. Вона шила для армії.
◦ Володимир Кос. Голод, без документів, щось допомагав. Інший упівець в криївці вмирав у нього на руках.
◦ Дмитро Тринчій. Донощики, арешти. Маму побили до смерті
◦ Григорій Яцків. Мобілізований як частина комуністів але потім передали НКВС як УПА і проходив лагеря. Брат і сестра обоє теж в долі, теж страждали страшенно. Працював на шахті, там обвали.
◦ Ярослав Юрцуняк. Зв’язковим був, перевозив сховане під дошками. 25 років дали, нікого не здав, а міг би, бо знав всіх.
◦ Дмитро Сливчук. Спочатку не знав взагалі що робив, носив штафети. Дуже небезпечно теж. Розривна куля в ноги. Тікав і переховувався, щоб не схопили. Уникнув Сибіру
◦ Анастасія Чупрінчук. Варила всім їсти і носила. Чоловік був в УПА. Двоє малих дітей. Забрали в лагєря, там теж варила їсти. Як повернулась то дитина не пізнала.
◦ Олексій Дмитраш. Брата вбили «всі мали бути в партизанці, всі помогали». З вагітною жінкою в Сибір їхав, там жили. Потім як Сталін помер амністія і вернулись.
◦ Катерина Гуцуляк. Брати, товариші - вбивали себе аби не попасти москалям в лапи. Теж в Сибір відправили.
◦ Мирослав Ромаш. Випросив у батька освіту, потім в партизани, один з наймолодших був. Видали і посадили. 10 років в таборах. Жінку теж забрали (обидва в УПА були але не признавались один одному), переписувались і потім вже стали разом жити
◦ Федір Наритник. Теж спочатку зв’язківець. Зрадник хотів всіх вбити у криївці, але чудом спаслись. На допиті найгірше. Схуд на 40 кг. Спеціально давали солене, а пити не давали (розкажеш — дам воду). В лагері вже краще, міг працювати, всі знайомі.
◦ Параскевія Панцішак. 16 років лише писала штафети. Чувак її здав, бо хотів її а вона його ні. Сказав їй, що сестру його свої ж повісили, бо вона здала людей, то нікуди було діватися. Вона була в Сибіру рік, жахливо все майже нема їжі Потім вийшла через рік, бо не було доказів. Запам’ятала в тюрмі молитву.
◦ Михайло Юркевич. Потім став начальником. Багато випадків «треба було артиста грати». Німці давали гранати, щоб рибу глушити, вони ловили на вудочки і віддавали гранати хлопцям.
◦ Ганна Русаловська. Багата сім’я. Теж завербували і теж штафети. Здав хтось. В лагерях страшно було, різні роботи, разом з блатними. Мама тікала з Сибіру, то її на вічну ссилку вернули.
Ви розумієте, що це важка книга, але певно не усвідомлюєте наскільки.
Давно шукаю книгу про УПА, бо щоразу коли опиняюсь в горах не можу уявити як у цих місцях (де просто ходити вже важко) організовувати цілу армію, переховуватися у криївках, боротися на два фронти, а іноді ще й героїчно вбивати себе, щоб не попастися москалям, які катуватимуть і битимуть, іноді до смерті.
Читала книгу “Коли ліс був наш батько” спогади Марії Лабунько про її досвід в УПА, і це вже було важко. Потім читала книгу “Українки в ГУЛАГу” і це було максимально тотальне жахіття.
А ця книга мікс цих двох, помножений на 39.
Тут 39 історій, що тісно переплітаються, і тому здається, що читаєш про спільну долю всієї України — нікого не оминуло це, хоча б якось допомагали, хтось рідний точно вмирав, і всі страждали. Неможливо осягнути героїзм чоловіків і жінок, по суті підлітків, які так відважно боролися. Моторошно усвідомлювали, що були й старші, але їх спогадів тут немає — лише згадки в примітках. (Командир. Псевдо. Загинув в бою — і так по колу, по колу, до оніміння в серці).
39 історій відмінних, та все ж схожих. Народився(лась) в селі, були бідні, багатодітна сімʼя, допомагали спочатку з маленькими завданнями, тоді отримували псевдо, складали присягу, переховувались, виконували багато ризикованих завдань, брехали-вигадували-придумували, щоб не попастися, тоді врешті попадались або зрадники здавали, москалі страшенно катували в тюрмі, і якщо не закатовували до смерті, то судили років на 20, їхали в голоді-холоді в товарняках, тяжко працювали в лагерях в нелюдських умовах. І за кожною простою фразою бездонне страждання, біль, хвороби, скалічені долі.
І все заради України. Щоб ми були тут і зараз, і стали тим, ким є.
Якби ця боротьба не тривала і досі, ми б вже мали сотню фільмів про УПА, книги, спогади, памʼятники. Ми б знали всіх цих людей за прізвищами, в обличчя. Сподіваюсь, колись це все буде. Принаймні, ця книга існує, і для мене була велика честь її прочитати.
Слава Україні.
Далі просто хаотично виписані факти для себе, щоб не забути:
◦ Мирослав Симчин - 32 роки таборів. Вбив 350 людей під Космачом, включно з чуваком який наказав депортацію кримських татар. Коли прийшли арештовувати - 49 чоловік на них двох з товаришем, підпалили чужу хату щоб іх викурити. Катування тортури, важко знайти роботу після лагерів. «А в лагерях боротьба продовжувалась».
◦ Катерина Бережанська. Тотальна конспірація. Роботи - щось передати, зробити. Вчилась. Медсестра, яка врятувала життя. Її здали, катували, били.
◦ Роман Німий. Суцільні тортури, побої, доноси, операції, лагеря. 8 дітей дяді, 6 вмерли в УПА.
◦ Михайло Антоняк. Стрілець. Тиф, лагеря. Показували майже на пенсії фільм про монстрів бандерівців і сказали що він між ними, довелось звільнятися.
◦ Микола Мельник. Був малим тому зміг зменшити вирок. Теж катували і били щоб здав своїх. Теж табори.
◦ Богдан Семків. Вся сім’я в УПА, засідки бої лагеря. Брат помер, бо сім днів з важкою раною лежав без перев’язки. «Збудував» Норільськ — 3 тис ув’язнених на тяжких роботах, мав травми.
◦ Володимир Вірста. Співав багато. Не говорив справжній вік. Його не здали то й він спокійно прожив, бо ніхто не знав що він був в УПА. Один з небагатьох.
◦ Іван Попович. Ті самі історії, страшно що здадуть, бої, підступні зрадники. Били і намагались вибити інфу. «Одна граната при собі щоб підірватися, і не попадатися на тортури»
◦ Микола Корольчук. Те саме, ще цікаво про одяг (дали вдягтися після праці то люди подумали шо вони сексоти-зрадники). Також про Чсир - член семьи изменніка родіни - найгірше покарання. Демянів Лаз місце страти біля Франика, 500+ людей загинуло
◦ Ольга Ільків. Крейзі біографія. Зв’язквця, підпільниця, двоє дітей. Били, 25 років тюрми. Описувала тюрму. Діти в інтернаті. Не хотіла каятися щоб виходити.
◦ Катерина Гаврилів. П’ять сестер, у Варшаві у старшої жила, потрапила у підпілля, робила операцію, замерзала у лісах, постійно якийсь двіж, переодягалась щоб не впізнали. Сестру вбили в той же день операції. Коли арештували іншу дівчину боялась що засиплять. Ледь врятувалась. Потім легалізувалась, щоб відпустили маму і сестру, але бумажку що вільної України не буде не стала підписувати. Ще епізод з місячними. Супер кінематографічна історія.
◦ Наталя Петрів. Читала, писала. З маленького хутора. Засудили на 25 років. «ви що так мене боїтеся?» в одиночці нічого не їла депресувала з мишами гралась. Страшне лагерне життя. Блатні. Лікарські пригоди. Тотальний треш «а псевдо у мене не було, я просто помагала» 💔
◦ Стефанія Костюк. Теж супер крейзі Лайф. Більше містянка. Зв’язкова. Про тюрми де розстрілювали. 25 років стали 10, стали 9. Як виживала на зоні. Як з блатною подружилась. Жила з осколком 4 роки.
◦ Євдокія Гутняк. Жахлива доля братів і матері. Сама носила їсти і була малою. Партизанські пісні.
◦ Параскевія Фуфалько. Теж супер жахлива доля. Сусід здав. Лагеря в Чернігові Харкові. Всі рідні вмерли.
◦ Михайло Калиняк. Хвороба тиф. Був зв’язковим, дали 25 років. Теж страшні речі. Розповідь про вугільну шахту. «Страшне синьо жовте ненавиділи». Псевдо не було, тільки у тих що воювали, ходили з бандерами.
◦ Василь Дідик. Батько був дільничним проти волі, але нікого не здав.
◦ Остап Репета. Малий ще був опікувався всіма. Москалі знущались, побили вікна в хаті, сам сплів черевики, він сам брав скло у поляків, в хаті якої всіх постріляли і були трупи (в 10 років). Втік на Донбас в Дебальцево працювати як сказали шо будуть його арештовувати.
◦ Василина Гринюк. Вчителька, переймалась татом що був в УПА, везли в норильск на баржі. В лагері голодовка і топили їх. Вийшла за стрибка - комуніста. «Не люблю наших людей - всіх здають»
◦ Василь Миронюк. Зв’язковий. Теж багато про роботу в лагерях. Після терміну ще залишився, щоб щось заробити. Повстання в лагерях.
◦ Роман Яремак. Був малим, в УПА, але нікому не казав. Історія з прапором. Легалізувався потім.
◦ Ярослав Козунь. Всього навсього 10 класник. Жахливі умови, лагеря. Тундра. Всю сім’ю пересадили через нього.
◦ Зеновій Босович. Вся сім’я упісти. Спалили хату з газдами де лежав поранений батько, батька раненого на очах. Батько сказав щоб піклувався за матір’ю. Всю сім’ю з малими дітьми в Казахстан. Тяжкі роботи, заробляти на хліб. Якби в тюрмі був би хліб. Працював тяжко. Підірвав здоров’я.
◦ Іван Якімчук. Трохи з перцем. Багато різних історій то зв’язковий то в армії. Потім в лагерях був портним.
◦ Наталія Панько. Найменша. Судили у 16. Били по грудях так шо соски згнили. Десять літ лагерів.
◦ Розалія Мизак. 5 дітей, теж саме. Складна доля, лагеря. Якось намагалась вчитися. «Всі ризикували, але ризик був вартий»
◦ Микола та Анастасія Бурій. Зв’язковий, не попався. Вона шила для армії.
◦ Володимир Кос. Голод, без документів, щось допомагав. Інший упівець в криївці вмирав у нього на руках.
◦ Дмитро Тринчій. Донощики, арешти. Маму побили до смерті
◦ Григорій Яцків. Мобілізований як частина комуністів але потім передали НКВС як УПА і проходив лагеря. Брат і сестра обоє теж в долі, теж страждали страшенно. Працював на шахті, там обвали.
◦ Ярослав Юрцуняк. Зв’язковим був, перевозив сховане під дошками. 25 років дали, нікого не здав, а міг би, бо знав всіх.
◦ Дмитро Сливчук. Спочатку не знав взагалі що робив, носив штафети. Дуже небезпечно теж. Розривна куля в ноги. Тікав і переховувався, щоб не схопили. Уникнув Сибіру
◦ Анастасія Чупрінчук. Варила всім їсти і носила. Чоловік був в УПА. Двоє малих дітей. Забрали в лагєря, там теж варила їсти. Як повернулась то дитина не пізнала.
◦ Олексій Дмитраш. Брата вбили «всі мали бути в партизанці, всі помогали». З вагітною жінкою в Сибір їхав, там жили. Потім як Сталін помер амністія і вернулись.
◦ Катерина Гуцуляк. Брати, товариші - вбивали себе аби не попасти москалям в лапи. Теж в Сибір відправили.
◦ Мирослав Ромаш. Випросив у батька освіту, потім в партизани, один з наймолодших був. Видали і посадили. 10 років в таборах. Жінку теж забрали (обидва в УПА були але не признавались один одному), переписувались і потім вже стали разом жити
◦ Федір Наритник. Теж спочатку зв’язківець. Зрадник хотів всіх вбити у криївці, але чудом спаслись. На допиті найгірше. Схуд на 40 кг. Спеціально давали солене, а пити не давали (розкажеш — дам воду). В лагері вже краще, міг працювати, всі знайомі.
◦ Параскевія Панцішак. 16 років лише писала штафети. Чувак її здав, бо хотів її а вона його ні. Сказав їй, що сестру його свої ж повісили, бо вона здала людей, то нікуди було діватися. Вона була в Сибіру рік, жахливо все майже нема їжі Потім вийшла через рік, бо не було доказів. Запам’ятала в тюрмі молитву.
◦ Михайло Юркевич. Потім став начальником. Багато випадків «треба було артиста грати». Німці давали гранати, щоб рибу глушити, вони ловили на вудочки і віддавали гранати хлопцям.
◦ Ганна Русаловська. Багата сім’я. Теж завербували і теж штафети. Здав хтось. В лагерях страшно було, різні роботи, разом з блатними. Мама тікала з Сибіру, то її на вічну ссилку вернули.
December 31, 2022
Реальні історії, які подекуди здаються вигадками. Бо неможливо осмислити, що учасники УПА робили для того, аби ми зараз жили у вільній країні. Скільки перетерпіли катувань. Росіяни не змінюються, вони нелюди. І ця книга - ще один цьому доказ.
November 14, 2022
Жодних зірочок не вистачить, щоб оцінити те, що для України робили люди, спогади яких зібрані під обкладинкою цієї книжки. Жити в час, коли твою землю намагаються захопити то мадяри, то німці, то росіяни і не просто мріяти про свою державу, а ризикувати життям і життями рідних, не маючи ні зброї в достатній кількості, ні підтримки. Росіяни страшно знущалися над людьми, ламали багатьох, під тортурами змушували видавати інших. Знищили найкращих та найактивніших: розстріляли, закатували, відправили в табори. Як каже одна із героїнь цієї книжки: "то як ліс рубають, рубають хороші дерева, а лишається те, що лишається. Так і з людьми було". Табірні випробування - то окрема тема. Я не знаю як ці люди пережили їх, правда не уявляю, бо то суцільний жах. Ці історії мають лунати голосніше, може тоді більше людей розуміли б хто такі росіяни і що минула майже сотня років, а вони не змінилися. Ці історії мають вчителі зачитувати на уроках дітям, не давати лише сухі факти і прізвища. Бо саме жива розповідь зачіпає найбільше. Болюча книжка, але читайте. Ці імена маємо знати.
February 4, 2024
Я купував цю книжку саме через свідчення так званої "усної історії", яку колись викладав як спецкурс в універі, думав, що більшість спогадів охоплюватимуть саме події, пов'язані із УПА - партизанські дії, бойові операції тощо. Але вийшло не зовсім так, як сподівався - майже всі із 39 спогадів більше уваги приділяють не участі в УПА, або домопоги упівцям, а тому, що сталося пізніше - перебуванню в засланні, тортурам, нелюдському поводженню, приниженню та болю. Дуже багато болю. Важкі й сумні спогади, неймовірно боляче читати, інколи до сліз. Часто бувало таке що відкладав книжку, бо неможливо було продовжувати читання через опис тих жахіть, які пережили ці хлопці й дівчата, бо всього тіпало від того, що із ними робили. Чесно кажучи, я не знаю, чи почав би я її читати, якби знав, про що будуть згадувати ці люди. Середній вік більшості авторів цих спогадів у той час, коли вони потрапили до московитів-нквсників - 16-22 роки, і дуже страшно усвідомлювати, що ці підлітки, юнаки та молоді дівчата після страшних побоїв та принижень на допитах втратили ще чверть століття в нелюдських табірних умовах існування. Втратили лише за те, що були зв'язковими - 25 років таборів, або якщо були геть молодого віку, то 10 років заслання та ще 5 без права повернення, і все це лише за передачі записок. Звісно, саждали і висилали ще за годування партизан, їх переховування, не кажучи і про участь у бойових діях, але вже таки більшість із них згадують свою діяльність саме як зв'язківця. Крім того, катуванню підлягали також члени їх сімей за те, щоби видали, де знаходяться їй сини та доньки. Тому родину також розділяли і висилали до Сибіру, хати палили. А після повернення, це якщо вдавалось повернутись, вони не могли влаштуватись на роботу, бо не приймали.
Насправді це дуже важлива книга. Важливіша за всі наукові розвідки або історичні нариси. Ця книга не може якось більше чи менше подобатись через виставлення зірочок (ставлю лише за те, щоби показати важливість цих спогадів). Це просто справжнє єство кожного українця. Після її прочитання жодних сумнівів не виникає у тому, хто такі "мышебратья" насправді. Піймав себе на тому, що ненависть до тодішніх катів-нквсників моментально переношу на сучасних московитів. Причому на всіх.
Насправді це дуже важлива книга. Важливіша за всі наукові розвідки або історичні нариси. Ця книга не може якось більше чи менше подобатись через виставлення зірочок (ставлю лише за те, щоби показати важливість цих спогадів). Це просто справжнє єство кожного українця. Після її прочитання жодних сумнівів не виникає у тому, хто такі "мышебратья" насправді. Піймав себе на тому, що ненависть до тодішніх катів-нквсників моментально переношу на сучасних московитів. Причому на всіх.
November 12, 2022
496 сторінок і 39 історій людей, які можна не лише прочитати, але й почути їхні голоси.
Книга, яка почалась з одного інтерв'ю та поста у фейсбуці, а потім за цією першою ластівкою полетіли ще, і ще, і ще. Фактично це і є _просто_ записи інтерв'ю — без художньої обробки, зі збереженням мови оповідачів.
Книга, яка, як на мене, повинна бути у кожній бібліотеці кожного села й міста і кожного навчального закладу. Щоб знати і пам'ятати, що рсн — не люди. Щоб пам'ятати тисячі тих хлопців і дівчат, які бились, не здавались і не здавали, вижили або не дожили, вірили і чекали, ростили клумби у таборах.
Книга, яка не розкаже з нуля, що таке ОУН та УПА, але збагатить те, що ви чули й читали раніше, перетворить сторінки з підручника на живих людей — таких, як ми. І, звісно, остаточно розпише всі крапки над «і» за «нацизм» «Азова».
Книга, яку боляче читати. Всі історії різні, але багато в чому однакові: було багато братів і сестер, мали господарку, всі/більшість родичів були у партизанці/упівцями, злапали, допитували, допитували вночі, били, били так, що все почорніло; засудили на 25 років та 5 років позбавлення прав, повернувся, не прописували.
Книга, яка дуже відгукується зараз:
- Чого пішов до УПА? Ну бо всі там були, а як інакше.
- Хлопці приходять, голодні, як не нагодувати?
- Плели шкарпетки, рукавиці, светри з вовни.
Впізнаєте?
І це:
🔹 «Знаєте, УПА воювала два десятиліття. Такого в історії більше ніде немає, щоб армія не мала ні магазинів, ні шпиталів, узагалі нічого і воювала. Повністю усе народ підтримував, народ терпів, народ вивозили в Сибір за них. Це була спільна боротьба за Україну.»
🔹 «Таке моє дитинство було, але я була свідома того, що виконую якусь роботу. Всі розуміли, що ризикували, і все одно ризикували. І цей ризик того вартував.»
🔹 «Я не була якоюсь особливою… Просто носила їсти і допомагала.»
Дякую пані Любові, що зберегла ці голоси.
Читайте про них, будь ласка.
Книга, яка почалась з одного інтерв'ю та поста у фейсбуці, а потім за цією першою ластівкою полетіли ще, і ще, і ще. Фактично це і є _просто_ записи інтерв'ю — без художньої обробки, зі збереженням мови оповідачів.
Книга, яка, як на мене, повинна бути у кожній бібліотеці кожного села й міста і кожного навчального закладу. Щоб знати і пам'ятати, що рсн — не люди. Щоб пам'ятати тисячі тих хлопців і дівчат, які бились, не здавались і не здавали, вижили або не дожили, вірили і чекали, ростили клумби у таборах.
Книга, яка не розкаже з нуля, що таке ОУН та УПА, але збагатить те, що ви чули й читали раніше, перетворить сторінки з підручника на живих людей — таких, як ми. І, звісно, остаточно розпише всі крапки над «і» за «нацизм» «Азова».
Книга, яку боляче читати. Всі історії різні, але багато в чому однакові: було багато братів і сестер, мали господарку, всі/більшість родичів були у партизанці/упівцями, злапали, допитували, допитували вночі, били, били так, що все почорніло; засудили на 25 років та 5 років позбавлення прав, повернувся, не прописували.
Книга, яка дуже відгукується зараз:
- Чого пішов до УПА? Ну бо всі там були, а як інакше.
- Хлопці приходять, голодні, як не нагодувати?
- Плели шкарпетки, рукавиці, светри з вовни.
Впізнаєте?
І це:
🔹 «Знаєте, УПА воювала два десятиліття. Такого в історії більше ніде немає, щоб армія не мала ні магазинів, ні шпиталів, узагалі нічого і воювала. Повністю усе народ підтримував, народ терпів, народ вивозили в Сибір за них. Це була спільна боротьба за Україну.»
🔹 «Таке моє дитинство було, але я була свідома того, що виконую якусь роботу. Всі розуміли, що ризикували, і все одно ризикували. І цей ризик того вартував.»
🔹 «Я не була якоюсь особливою… Просто носила їсти і допомагала.»
Дякую пані Любові, що зберегла ці голоси.
Читайте про них, будь ласка.
April 29, 2023
Живі свідчення - безцінні. Ця збірка це підтверджує сповна.
Довго я її читала, дозовано, бо такий концентрат болі залпом краще не заковтувати.
Будьте готові, беручись до книги, що перед вами не художні тексти з-під пера письменника, а розмовна мова, передана буквально. Прості короткі речення, уривки спогадів, потоки думок.
Місцями через стиль це важкувато читати (хоча, з іншого боку, це непоганий спосіб познайомитись з цікавинками розмовної лексики й діалектизмами).
А іноді через відверті згадки про насилля стає гірко й боляче, бо ті часи переповнені жорстокістю й несправедливістю.
Але ж яка важлива тема. Які вражаючі історії. Які сміливі, сильні духом українці.
Як добре, що їх боротьба записана на папері, збережена для нащадків.
Читайте. Вивчайте наше минуле. Памʼятайте.
Довго я її читала, дозовано, бо такий концентрат болі залпом краще не заковтувати.
Будьте готові, беручись до книги, що перед вами не художні тексти з-під пера письменника, а розмовна мова, передана буквально. Прості короткі речення, уривки спогадів, потоки думок.
Місцями через стиль це важкувато читати (хоча, з іншого боку, це непоганий спосіб познайомитись з цікавинками розмовної лексики й діалектизмами).
А іноді через відверті згадки про насилля стає гірко й боляче, бо ті часи переповнені жорстокістю й несправедливістю.
Але ж яка важлива тема. Які вражаючі історії. Які сміливі, сильні духом українці.
Як добре, що їх боротьба записана на папері, збережена для нащадків.
Читайте. Вивчайте наше минуле. Памʼятайте.
March 11, 2024
«Знаєте, в УПА прості хлопці і прості дівчата були, зараз нема таких людей, всіх знищили. То як ліс рубають, рубають хороші дерева, а лишається те, що лишається. Так і з людьми було».
Одразу пригадав, як на парах викладачка говорила про важливість ідентичності в дизайні, у неї були ключові критерії — екологічність, унікальність та українськість. Розмовляючи про важливість національної свідомості вона сказала, що ми є нащадками тих, що вижили, пристосувались, менше висовувались і тоді я відчув дискомфорт, мене ніби в чомусь звинуватили. Прочитавши цю книжку я усвідомив, що вона мала на увазі. На сторінках та в звукозаписах звучать історії про втрачені життя, здоров’я та молодість.
«Коли були більшовики, нам не можна було по вулиці Франка ходити, тільки треба було провулком переходити на Грушевського, або туди, до вокзалу, а по тій вулиці не можна було ходити. І до 5-ї школи вночі приїздили грузові машини. Казали хлопці, що хтось там стежив: привозили живих вʼязнів і там їх ліквідували». Це не детектив, закривши який ти відчуваєш себе в безпеці від серійного вбивці. Щось міняється у свідомості коли ти дізнаєшся, що в твоєму місті на вулиці, якою ти любив гуляти вбивали за ідею держави, в якій ти зараз живеш.
«Мені ж був тоді пʼятнадцятий рік, я ж знала історію, думала, що з Америки будуть якісь протести проти цього всього. Але ніхто не виступав за нас».
Зараз нас вперше підтримує демократичний світ, але чи використовує він усі можливості, щоб уникнути повторення трагедій?
Одразу пригадав, як на парах викладачка говорила про важливість ідентичності в дизайні, у неї були ключові критерії — екологічність, унікальність та українськість. Розмовляючи про важливість національної свідомості вона сказала, що ми є нащадками тих, що вижили, пристосувались, менше висовувались і тоді я відчув дискомфорт, мене ніби в чомусь звинуватили. Прочитавши цю книжку я усвідомив, що вона мала на увазі. На сторінках та в звукозаписах звучать історії про втрачені життя, здоров’я та молодість.
«Коли були більшовики, нам не можна було по вулиці Франка ходити, тільки треба було провулком переходити на Грушевського, або туди, до вокзалу, а по тій вулиці не можна було ходити. І до 5-ї школи вночі приїздили грузові машини. Казали хлопці, що хтось там стежив: привозили живих вʼязнів і там їх ліквідували». Це не детектив, закривши який ти відчуваєш себе в безпеці від серійного вбивці. Щось міняється у свідомості коли ти дізнаєшся, що в твоєму місті на вулиці, якою ти любив гуляти вбивали за ідею держави, в якій ти зараз живеш.
«Мені ж був тоді пʼятнадцятий рік, я ж знала історію, думала, що з Америки будуть якісь протести проти цього всього. Але ніхто не виступав за нас».
Зараз нас вперше підтримує демократичний світ, але чи використовує він усі можливості, щоб уникнути повторення трагедій?
August 31, 2023
Історія, почута ще раз, тільки вже з уст не моєї баби, а людьми, з якими ще вдалось поговорити
Ми повинні усі мати такі книжки і знати хто є хто
Ми повинні усі мати такі книжки і знати хто є хто
Read
April 29, 2025"Знаєте, УПА воювала два десятиліття. Такого в історії більше ніде немає, щоб армія не мала ні магазинів, ні шпиталів, узагалі нічого і воювала. Повністю усе народ підтримував, народ терпів, народ вивозили в Сибір за них. Це була спільна боротьба за Україну. Ми воювали. Ми Україну здобули, моє покоління страждало, жертви страшні принесло. А теперішньому поколінню треба втримати державу. " Григорій Яцків.
Цю книжку важко оцінити, мабуть, тому що досвід людей, задокументований у ній, — безцінний. 39 історій... лише 39, а їх було набагато більше. Та решту, на жаль, ми вже ніколи не почуємо. Хіба що прочитаємо в архівах. Можна лише уявити, яке потужне прагнення створити свою державу й любов до України ними керували. Якої левової сміливості, саможертви та відданості ідеї було потрібно, аби в нелюдських умовах продовжувати боротьбу.
Деякі з історій були дивовижними й читалися на одному подиху до пізньої ночі. Інші — через складну мову й структуру — давалися важко. Як і важко було читати про всі ті знущання та горе, через які пройшли ці люди.
Читайте цю книжку повільно й розмірено — саме так вона відкриється для вас найповніше.
Цю книжку важко оцінити, мабуть, тому що досвід людей, задокументований у ній, — безцінний. 39 історій... лише 39, а їх було набагато більше. Та решту, на жаль, ми вже ніколи не почуємо. Хіба що прочитаємо в архівах. Можна лише уявити, яке потужне прагнення створити свою державу й любов до України ними керували. Якої левової сміливості, саможертви та відданості ідеї було потрібно, аби в нелюдських умовах продовжувати боротьбу.
Деякі з історій були дивовижними й читалися на одному подиху до пізньої ночі. Інші — через складну мову й структуру — давалися важко. Як і важко було читати про всі ті знущання та горе, через які пройшли ці люди.
Читайте цю книжку повільно й розмірено — саме так вона відкриється для вас найповніше.
October 23, 2023
«Моя УПА» Любов Загоровська
Довго лежала ця книга у мене, десь рік приблизно. Нещодавно побачив в Інстаграмі відгук на неї і вирішив прочитати. Книга подарувала мені безліч емоцій від негативу до радощів. Написана вона дуже легко, читається так само.
Авторка дуже цікаво склала розповіді інтервьюєрів. Ти читаєш одну історію, а вже не дочекаєшся почати наступну і так протягом всього читання.
Це важка книга з моральної точки зору. Тут є все: історії колишніх оуновців, УПАшників, свідків тих подій і т.п. Історії зради, безнадії, рятування родини в обмін на місцезнаходження товаришів.
Взагалі це 39 історій, історій знущання, катування, репресій. Читаючи їх, розумієш, що за практично 100 років тактика свиней не змінилась. Зараз нащадки, так само роблять, як їх прадіди тоді. Діди дійсно «ваєвалі», але як завжди тільки з цивільним населенням.
Все життя «День пабєдьі» для мене було святом катів, які роками знищували нашу націю, тому ця книга ще одне підтвердження того, що русня не повинна існувати.
Р А Д Ж У
9/10
P.S.
-1 бал за обкладинку, можна було придумати щось цікавіше.
Довго лежала ця книга у мене, десь рік приблизно. Нещодавно побачив в Інстаграмі відгук на неї і вирішив прочитати. Книга подарувала мені безліч емоцій від негативу до радощів. Написана вона дуже легко, читається так само.
Авторка дуже цікаво склала розповіді інтервьюєрів. Ти читаєш одну історію, а вже не дочекаєшся почати наступну і так протягом всього читання.
Це важка книга з моральної точки зору. Тут є все: історії колишніх оуновців, УПАшників, свідків тих подій і т.п. Історії зради, безнадії, рятування родини в обмін на місцезнаходження товаришів.
Взагалі це 39 історій, історій знущання, катування, репресій. Читаючи їх, розумієш, що за практично 100 років тактика свиней не змінилась. Зараз нащадки, так само роблять, як їх прадіди тоді. Діди дійсно «ваєвалі», але як завжди тільки з цивільним населенням.
Все життя «День пабєдьі» для мене було святом катів, які роками знищували нашу націю, тому ця книга ще одне підтвердження того, що русня не повинна існувати.
Р А Д Ж У
9/10
P.S.
-1 бал за обкладинку, можна було придумати щось цікавіше.
February 16, 2025
Ми можемо думати, що нас досвід життя у воєнний час - унікальний, однак варто буде чесним з собою, і все ж побачити схожість з минулим. І насправді, минуле може бути значно трагічнішим за сьогодення. Адже нас ніхто не засуджує за допомогу ЗСУ. А в часи, коли Україна не мала власної держави, на заслання відправляли навіть тих, хто допомагав для боротьби їжею.
Ця книга про людей, яких не зламали, хоча були всі передумови, щоб вони відреклись від України. Вони попри всі поневіряння повернулись в Україну і розповіли свою історію. Вони пережили те, що, мені здається, читаючи зараз, нереально пережити.
Найскладніше після прочитання цієї книги усвідомлювати, що боротьба припинилася, зокрема, з причин того, що українці почали здавати українців і підтримувати один одного. НКВС без "щурів" скоріш за все не досягла б такого успіху у придушенні повстанського руху, якби самі ж українці не помогли їм у цьому.
Ця книга про людей, яких не зламали, хоча були всі передумови, щоб вони відреклись від України. Вони попри всі поневіряння повернулись в Україну і розповіли свою історію. Вони пережили те, що, мені здається, читаючи зараз, нереально пережити.
Найскладніше після прочитання цієї книги усвідомлювати, що боротьба припинилася, зокрема, з причин того, що українці почали здавати українців і підтримувати один одного. НКВС без "щурів" скоріш за все не досягла б такого успіху у придушенні повстанського руху, якби самі ж українці не помогли їм у цьому.
August 23, 2023
Сильна книга про сильних людей.
Сподіваюсь москалі помруть страшною смертю.
Сподіваюсь москалі помруть страшною смертю.
February 29, 2024
Перший висновок з цієї книжки це чому комунізм і нацизм досі не прирівняли як однакове зло. Багатьом це очевидно, але є факти які прямо вказують що так воно і є. І нацисти і комуністи переганяли цілі народи в вагонах, в нелюдських умовах, і ті інші катували і вбивали лише за те що ти іншої народності, і ті інші вбили мільйони людей. Але визнати комунізм злом світ не може, бо сцить. Це ж не арабів в тапках на мопедах ганяти, і навіть не ввести в Сербію війська за геноцид проти інших народів. Суперник надто небезпечний щоб сказати всім світом : ви вбивці, ви кати, ви маєте понести покарання.
Так було 100 років тому, мовчимо, не провокуєм, так було 80 років тому, так є тепер.Книга зібрана з багатьох історій вояків УПА і про їх досвід з більшовиками. Людям з західної України ця інформація може здатись очевидною, але методи московитів і тоді і зараз є максимально звірячими. Неповнолітніх відправляли в табори, часто тут згадується Свердловська область, Воркута, Караганда. Так, в дитинстві нам здавалось що це просто місто з веселою назвою але для наших дідів воно мало зовсім інше значення. Так, саме дідів, адже люди яких туди відправляли були 29-го, 33-го і з тих років як і мій дід. Розповідається також про побут, як селяни будували хати, де за чорним входом завжди був сад з густими кущами, через які за лічені секунди можна було втікати, а далі засіювали кукурудзу, бо вона висока, і через неї теж непомітно можна пробратися. Про те як селяни носили кошик по селі і з кожної хати кожен передавав то їжу то теплий одяг який потім заносили в домовлене місце, а жителі криївок вже розподіляли між собою. Залучалися усі, дівчата вчились медичної справи, а хлопці військовою, так і проходив загальний вклад. Було навіть що дівчата лягали спати в повній готовності підірватись уночі і бігти надавати першу допомогу пораненим. Часто вони навіть не знали кому саме надають допомогу, максимум це знали псевдо поранених і те не завжди. Це була їх армія, і цього було достатньо щоб іти на такі жертви. Адже більшовики не перебирали кого катувати, якщо був донос то допитували по всєй строгості. А доносів теж вистачало, і зрадники були. Дуже цікаві історії трапились, коли сестра видала брата і його товаришів, або коли командир під час бою вдів кашкет задом наперед і в нього не стріляли, як виявилось що він був зрадником, ось чому. Ще цікавий факт що багатьма керівниками були вихідці з східної України. Адже в них був більший життєвий досвід, бо там вони пережили голод, тортури і військовий досвід з більшовиками, словом важкі часи, дали їм потрібний досвід щоб керувати на початку 40-х. Є і дуже печальні історії, як от сімя де з восьми дітей шестеро були учасниками УПА і померли в ті часи, а лише один дожив до незалежності України.Проте були в підпіллі і дуже успішні операції, як от знищення на перевалі майже 400 ворогів, але вони також мали і дорогу ціну. Втрати тоді були не такі великі, проте згодом один учасник отримав два терміни по 17 і 15років у таборах. Важко уявити, що на душі в людини яка провела за свободу свого народу 32 роки в нелюдських умовах і навіть після звільнення отримала заборону на повернення в західну Україну, або буде новий термін. Він зміг повернутись в рідні Карпати аж після розвалу союзу, а до того не мав змоги побачитися з рідними і друзями.Загалом варта до прочитання книга, і якщо ви знаєте про УПА І якщо маєте лише по��ерхневі знання. Хоч я більшість і знав але до великої війни ще з 2014 року здавалось що то давнє минуле і таке більше не повториться, але як бачимо і в наші дні москалі діють так само а ми маємо передати своїм дітям що так було завжди і думати що часи змінились не варто.
Так було 100 років тому, мовчимо, не провокуєм, так було 80 років тому, так є тепер.Книга зібрана з багатьох історій вояків УПА і про їх досвід з більшовиками. Людям з західної України ця інформація може здатись очевидною, але методи московитів і тоді і зараз є максимально звірячими. Неповнолітніх відправляли в табори, часто тут згадується Свердловська область, Воркута, Караганда. Так, в дитинстві нам здавалось що це просто місто з веселою назвою але для наших дідів воно мало зовсім інше значення. Так, саме дідів, адже люди яких туди відправляли були 29-го, 33-го і з тих років як і мій дід. Розповідається також про побут, як селяни будували хати, де за чорним входом завжди був сад з густими кущами, через які за лічені секунди можна було втікати, а далі засіювали кукурудзу, бо вона висока, і через неї теж непомітно можна пробратися. Про те як селяни носили кошик по селі і з кожної хати кожен передавав то їжу то теплий одяг який потім заносили в домовлене місце, а жителі криївок вже розподіляли між собою. Залучалися усі, дівчата вчились медичної справи, а хлопці військовою, так і проходив загальний вклад. Було навіть що дівчата лягали спати в повній готовності підірватись уночі і бігти надавати першу допомогу пораненим. Часто вони навіть не знали кому саме надають допомогу, максимум це знали псевдо поранених і те не завжди. Це була їх армія, і цього було достатньо щоб іти на такі жертви. Адже більшовики не перебирали кого катувати, якщо був донос то допитували по всєй строгості. А доносів теж вистачало, і зрадники були. Дуже цікаві історії трапились, коли сестра видала брата і його товаришів, або коли командир під час бою вдів кашкет задом наперед і в нього не стріляли, як виявилось що він був зрадником, ось чому. Ще цікавий факт що багатьма керівниками були вихідці з східної України. Адже в них був більший життєвий досвід, бо там вони пережили голод, тортури і військовий досвід з більшовиками, словом важкі часи, дали їм потрібний досвід щоб керувати на початку 40-х. Є і дуже печальні історії, як от сімя де з восьми дітей шестеро були учасниками УПА і померли в ті часи, а лише один дожив до незалежності України.Проте були в підпіллі і дуже успішні операції, як от знищення на перевалі майже 400 ворогів, але вони також мали і дорогу ціну. Втрати тоді були не такі великі, проте згодом один учасник отримав два терміни по 17 і 15років у таборах. Важко уявити, що на душі в людини яка провела за свободу свого народу 32 роки в нелюдських умовах і навіть після звільнення отримала заборону на повернення в західну Україну, або буде новий термін. Він зміг повернутись в рідні Карпати аж після розвалу союзу, а до того не мав змоги побачитися з рідними і друзями.Загалом варта до прочитання книга, і якщо ви знаєте про УПА І якщо маєте лише по��ерхневі знання. Хоч я більшість і знав але до великої війни ще з 2014 року здавалось що то давнє минуле і таке більше не повториться, але як бачимо і в наші дні москалі діють так само а ми маємо передати своїм дітям що так було завжди і думати що часи змінились не варто.
July 1, 2023
Символічно, що цю книгу я дочитав саме 24 лютого. Символічно, що рік тому в перших числах війни я якраз дочитував "ОУН-УПА" від "Вівату". Все це дуже символічно. А чому саме?
Хоча б тому що історія рушає по колу. На презентації цієї книги Володимир В'ятрович сказав, що якби росіяни прочитали спогади упівців раніше, то війни не було б. Ясно, що була б. Вони і до УПА знали про Хмельниччину, УНР тощо. Їх не зупиняє це. Мета винищити українців в них незмінна.
Але от у чому річ – їм це не вдається. І чому саме можна дізнатися з цієї книги.
УПА постала як армія молодих і свідомих. Як чіткий опір окупантам. І найкраще її можна збагнути через отакі історії конкретних людей.
Книга проливає світло ще й на те, яку саме роль зіграли в УПА східняки. Яка там була конспірація, дисципліна. І чому саме маючи заледве чотирнадцять, а іноді й того менше, йшли воювати за Україну.
Лейтмотивом книги виступає саме незламна вкоріненість українців в свою землю. Бажання боронити її до останнього подиху. До останнього патрону, який бережеш для себе.
Книга містить 39 історій. І це не тільки спогади бійців, а і зв'язкових, тих, хто просто допомагав чим міг – їду готував, давав прихисток. Левову долю складають історії перебування в таборах. Страшні історії, героям яких щастило дуже нечасто.
Катування. Знущання. Безглузді смерті. Молот і ковадло. Німці і совіти. І серед цього проростало уперте бажання мати свою державу.
Книга ще й дуже чесна – святих в ній немає. Українці в ній не завжди герої. Є тут в ті, хто йшов слугувати німцям. Є ті, хто продався совітам. Просто свідчення найстрашніших часів. Просто пам'ять. І відважний рух невідвортоности.
Кожна книга про УПА, яка висвітлює її історію з наукового боку – це пояснення. А ця книга, натомість, це сльози і свідчення. Без художнього домислу. Без літературної обробки. Іноді з поясненнями.
"Довбуш" і "Хмара". Шухевич і Бандера. Всі вони тут проходять, іноді в піснях, як Провідник Степан Андрійович. Іноді до них посилають зв'язкових, як до Шухевича. І часто вони рушійні сили, як "Хмара" і "Довбуш". Але поза тим ще тисячі не таких відомих. І кожному є що сказати.
Наша задача – почути!
Хоча б тому що історія рушає по колу. На презентації цієї книги Володимир В'ятрович сказав, що якби росіяни прочитали спогади упівців раніше, то війни не було б. Ясно, що була б. Вони і до УПА знали про Хмельниччину, УНР тощо. Їх не зупиняє це. Мета винищити українців в них незмінна.
Але от у чому річ – їм це не вдається. І чому саме можна дізнатися з цієї книги.
УПА постала як армія молодих і свідомих. Як чіткий опір окупантам. І найкраще її можна збагнути через отакі історії конкретних людей.
Книга проливає світло ще й на те, яку саме роль зіграли в УПА східняки. Яка там була конспірація, дисципліна. І чому саме маючи заледве чотирнадцять, а іноді й того менше, йшли воювати за Україну.
Лейтмотивом книги виступає саме незламна вкоріненість українців в свою землю. Бажання боронити її до останнього подиху. До останнього патрону, який бережеш для себе.
Книга містить 39 історій. І це не тільки спогади бійців, а і зв'язкових, тих, хто просто допомагав чим міг – їду готував, давав прихисток. Левову долю складають історії перебування в таборах. Страшні історії, героям яких щастило дуже нечасто.
Катування. Знущання. Безглузді смерті. Молот і ковадло. Німці і совіти. І серед цього проростало уперте бажання мати свою державу.
Книга ще й дуже чесна – святих в ній немає. Українці в ній не завжди герої. Є тут в ті, хто йшов слугувати німцям. Є ті, хто продався совітам. Просто свідчення найстрашніших часів. Просто пам'ять. І відважний рух невідвортоности.
Кожна книга про УПА, яка висвітлює її історію з наукового боку – це пояснення. А ця книга, натомість, це сльози і свідчення. Без художнього домислу. Без літературної обробки. Іноді з поясненнями.
"Довбуш" і "Хмара". Шухевич і Бандера. Всі вони тут проходять, іноді в піснях, як Провідник Степан Андрійович. Іноді до них посилають зв'язкових, як до Шухевича. І часто вони рушійні сили, як "Хмара" і "Довбуш". Але поза тим ще тисячі не таких відомих. І кожному є що сказати.
Наша задача – почути!
April 11, 2025
Не знаю де я була, коли ця книга хайпувала у всіх соцмережах. Мені презентували її на Sеcret Santa і уявіть, я до вчора її читала. Не те, що б вона була нецікаво написана чи довга, просто тема настільки важка і болюча з багатьма деталями, як то назви місцевостей чи позивні, деталі боїв, утримання і пересилки арештантів і т.ін.
Кожна глава – історія людини.
Хтось був зв’язковим, хтось пік хліб хлопцям у ліс, хтось носив штафети, сховані у косичках, а хтось був у підпіллі.
Всім оповідачам вже за 90 років, а на момент тих подій їм було від 13 і доля змусила їх взятися за друкарську машинку чи зброю.
Найбільшою несподіванкою для мене стало аудіо. Уявіть, аудіо у книзі!
На початку кожної глави є посилання на хвилинний уривок інтерв’ю, де можна почути голос людини. Тремтіння, хвилювання, шепіт, піднесення, гордість, затихання, - десь емоційно, з жагою розказати правду про полеглих, а десь стримано і з пекучим болем про втрачені роки молодості.
«Моя УПА» — це не тільки про війну, це про честь, що не згасає, і про молодість, обпалену вогнем боротьби.
Читати — як стояти поруч із героями, дихати їхнім повітрям.
Ці голоси з минулого звучать надто сучасно, надто болісно. Але вони звучать.
Кожна глава – історія людини.
Хтось був зв’язковим, хтось пік хліб хлопцям у ліс, хтось носив штафети, сховані у косичках, а хтось був у підпіллі.
Всім оповідачам вже за 90 років, а на момент тих подій їм було від 13 і доля змусила їх взятися за друкарську машинку чи зброю.
Найбільшою несподіванкою для мене стало аудіо. Уявіть, аудіо у книзі!
На початку кожної глави є посилання на хвилинний уривок інтерв’ю, де можна почути голос людини. Тремтіння, хвилювання, шепіт, піднесення, гордість, затихання, - десь емоційно, з жагою розказати правду про полеглих, а десь стримано і з пекучим болем про втрачені роки молодості.
«Моя УПА» — це не тільки про війну, це про честь, що не згасає, і про молодість, обпалену вогнем боротьби.
Читати — як стояти поруч із героями, дихати їхнім повітрям.
Ці голоси з минулого звучать надто сучасно, надто болісно. Але вони звучать.
November 30, 2023
я її відкладала і поверталась, і от нарешті дочитала. думаю, це історії, які мають знати всі. що так вже було, і що іноді читаєш і думаєш, невже так справді було, як це взагалі можливо, і як ті люди все пережили і змогли розказати свою історію. читала і думала, шкода, що ще в школі ми не знали таких історій, якось по-іншому після них все в голові вкладається. 25 років за український прапор…
August 11, 2023
Книга-спогад, книга-емоція, книга про минуле, яке як ніколи актуальне сьогодні. Росіяни - це просто кати і нелюди і завжди такими були.
А ми, українці боролись за свою державу до останнього подиху 80 років тому і робимо це до сьогодні.
А ми, українці боролись за свою державу до останнього подиху 80 років тому і робимо це до сьогодні.
February 12, 2023
Неймовірні історії неймовірних людей.
Які, попри всі випробування, залишилися вірними собі та Україні.
Які, попри всі випробування, залишилися вірними собі та Україні.
April 10, 2023
важка книжка про страшні часи, але як добре, що її видали!
безцінні слова, незабуті історії, справжні голоси - за буденними розмовами розкривається непросте життя наших українців
безцінні слова, незабуті історії, справжні голоси - за буденними розмовами розкривається непросте життя наших українців
January 28, 2024
Книга, що дає портрет реальних учасників руху (в більшості простих підлітків). Їх мотивацію, їх життя до в після арешту. Величезне дякую, за роботу по збору і редакції цих історій!
March 14, 2024
Дуже важлива книга, особливо зважаючи на сучасні події. Але від того ще й дуже важка.
October 20, 2025
«Чого ми на своїй землі і не можемо мати України?»
Найбільше мене вражає, що серед активних членів УПА багато людей, які дожили майже до 100 років, а деякі навіть більше. Наприклад, Мирослав Симчич (100) чи Катерина Гаврилів (102). Здається, ніби їм додали своїх років ті, хто загинули поруч зовсім молодими, аби вони могли боротися далі. І дуже сумно усвідомлювати, що багато хто з цих людей застали і повномасштабне вторгнення.
Найщемкіший елемент книги — QR-код до кожної історії, за яким можна прослухати голос.
Ця книга, мабуть, не скільки про УПА (у деяких людей навіть не було псевдо), скільки про те, як люди постраждали за бажання мати свою вільну Україну і як тяжко їм давалися роки гарування на крайній півночі. Багато історій дуже схожих, тому в якийсь момент забуваються імена і в пам'яті залишається тільки одна велика історія про боротьбу, несправедливе покарання, але при цьому — здатність вижити і переповісти свій досвід.
Найбільше мене вражає, що серед активних членів УПА багато людей, які дожили майже до 100 років, а деякі навіть більше. Наприклад, Мирослав Симчич (100) чи Катерина Гаврилів (102). Здається, ніби їм додали своїх років ті, хто загинули поруч зовсім молодими, аби вони могли боротися далі. І дуже сумно усвідомлювати, що багато хто з цих людей застали і повномасштабне вторгнення.
Найщемкіший елемент книги — QR-код до кожної історії, за яким можна прослухати голос.
Ця книга, мабуть, не скільки про УПА (у деяких людей навіть не було псевдо), скільки про те, як люди постраждали за бажання мати свою вільну Україну і як тяжко їм давалися роки гарування на крайній півночі. Багато історій дуже схожих, тому в якийсь момент забуваються імена і в пам'яті залишається тільки одна велика історія про боротьбу, несправедливе покарання, але при цьому — здатність вижити і переповісти свій досвід.
February 4, 2025
Почну з одного суттєвого мінуса. Ця книга не зовсім про УПА. Якщо ви хочете більше дізнатися про УПА, як про бойовий підрозділ, про її структуру, операції, ця книга не для вас.
Але про що тоді вона? Про людей, які жили у ту епоху, коли світ роздирала найстрашніша війна за історію людства. І в якийсь момент в їх житті з'явилася УПА, хтось прослужив там досить довгий час, хтось побув там лише мить, а в когось там просто були родичі. А потім прийшли комуністи і почалися арешти, яких змогли уникнути одиниці.
Ось як раз тема репресій у книзі дуже докладно розкрита. Детально описані спогади допитів, пересилок, тюремного побуту та життя у засланні.
Ця книга допомагає набагато ближче познайомитися з людьми, які жили у ту епоху. Зрозуміти їх думки, їх мотивацію, пізнати їх сім'ї та оточення в якому вони росли.
І цей досвід безцінний.
Але про що тоді вона? Про людей, які жили у ту епоху, коли світ роздирала найстрашніша війна за історію людства. І в якийсь момент в їх житті з'явилася УПА, хтось прослужив там досить довгий час, хтось побув там лише мить, а в когось там просто були родичі. А потім прийшли комуністи і почалися арешти, яких змогли уникнути одиниці.
Ось як раз тема репресій у книзі дуже докладно розкрита. Детально описані спогади допитів, пересилок, тюремного побуту та життя у засланні.
Ця книга допомагає набагато ближче познайомитися з людьми, які жили у ту епоху. Зрозуміти їх думки, їх мотивацію, пізнати їх сім'ї та оточення в якому вони росли.
І цей досвід безцінний.
Displaying 1 - 23 of 23 reviews