Порцелянова лялька

by Наталія Чайковська

Чоловік Марти знайдений мертвим. Друзі їй співчувають, але Марта нарешті почувається вільною. Усе почалося 5 років тому. Тоді Марта переживала важкий період після смерті матері. Тому, коли познайомилася з чоловіком, який запропонував шлюб, вона довго не вагалася, вважала, що новий старт допоможе пережити втрату. Але невдовзі почало відбуватися щось дивне. Життя Марти перетворилося на пекло. І, здавалося, вихід з цього пекла був тільки один…

Genres: Ukrainian Literature

336 pages, Hardcover

Published January 1, 2022

Reviews

[Єлізавета Максименко · Rating 1 out of 5]

Аб‘юз та всі його складові тут прописані дуже чітко, як по методичці. Є абсолютно поганий персонаж-чоловік, який знущається з дружини морально та фізично. На перевагу йому є абсолютно хороший сусід - вдівець, який виховує доньку та готовий будь-якої миті прийти на допомогу головній героїні.
⠀
Всі персонажі тут надто пласкі та однобокі. Ні, вони не «живі», бо в житті так не буває (і це я не про події книжки).

Авторка намагалася показати причину, чому ГГ став аб‘юзером, неначе вигороджуючи його. Ні, в житті так не буває. Бо аб‘юзеру не завжди необхідна причина чи якийсь поштовх для того, щоб стати аб‘юзером.

А реакція авторки «ви такого не переживали, тому не зрозуміли» розставило все на місця. Більше жодної книги авторки читати не планую.

[Anna · Rating 2 out of 5]

Вихід із аб‘юзивних стосунків існує. І він простіший простого - піти від чоловіка, який вас ображає. І не важливо б‘є чи принижує морально. Кожна людина має право на особистий простір, навіть перебуваючи у стосунках. Особливо перебуваючи у стосунках.
⠀
Головна героїня Марта живе з Максимом, який і є отим аб‘юзером. Він не дозволяє Марті приймати власні рішення, спілкуватися з людьми, з якими їй хочеться, купувати новий одяг, і загалом, жити та відчувати щастя від того, що просто живеш.
⠀
Послати б його під три чорти ще до весілля! Але ж ні, Марта терпить Максима цілих 5 років.
⠀
І тут мене наздоганяє запитання, відповіді на яке я в книзі так і не знайшла - НАХІБА? Більшість жертв домашнього насилля, попри все, що з ними творять їхні домашні тирани, кохають цих чоловіків (знаю, що то їм так лише здається, бо вони є співзалежними). Але, судячи з написаного, Марта свого чоловіка не кохала ніколи. Про це вона говорить сторінці на 30. До побоїв, до вагітності, до переписаного на Максима будинку. Що її тримало біля байдужого їй чоловіка-тирана?
⠀
Відповіді я так і не отримала.
⠀
Але це не все, що мене обурило в цій книзі і залишилося без відповіді.
⠀
Якщо книга написана для жертв аб‘юзу і для того, щоб вони задумалися про якийсь вихід із таких стосунків, то який їм приклад пропонує авторка - убити свого чоловіка? Головний герой в книзі помирає і для мене це найлегший і найганебніший спосіб для автора здихатися свого героя. Ненавиджу, коли автори саме так виводять своїх персонажів із сюжету. Мені здається, що вбити антагоніста в книзі - це найлегше. Але що робити з ним в житті? Що робити живим «Мартам»?
⠀
В книзі я не зустріла ні однієї згадки про психолога, спецслужби, які в Україні займаються такими сім‘ями чи центри захисту жінок, які стикнулися з домашнім насиллям. Та що там, ні однієї гарної поради від подруги не пролунало вустами авторки. Загалом, у книзі не було нічого, що б могло перевернути свідомість жертви-читачки і змусити її змінити своє життя.
⠀
Я не повірила. Мені не сподобався ні сюжет, ні манера написання, хоча бомбило від книги довго. Я

[Masha Pogorielova · Rating 2 out of 5]

Набір всіх можливих кліше на картонних одновимірних персонажів, плюс «о боже як неймовірно співпало», плюс постійне питання в моїй голові «для кого і для чого написана ця книга?» — єдина відповідь для глядачів якихось телепередачок про чужі страждання, отих, кому подобається дивитись на срач в чужих будинках, чи як хтось помінявся дружинами… ото як в середні віки на страту ходили дивитись… просто шоб бруд, чужі страждання і жодного в тому всьому сенсу…

І ні, «важлива соціальна тема про яку важливо говорити» не має бути виправданням для фігово написаної книжки. Скоріше навпаки. Не треба писати, якщо картонні персонажі викликають відторгнення замість розуміння. Це шкодить.

Якщо проймає книга здебільшого тих, хто стикався з проблемою сам, або моє дуже глибоке розуміння, отримане з інших джерел — це не говорить про важливість і якість саме цієї книжки. Це говорить, що людині закоханій в цирк достатньо сказати три слова про цирк і в неї в голові підтягнеться в музика і атмосфера і запахи. А щоб закохати в цирк далеких від нього потрібно вже закохувати. А не звинувачувати читачів в тому що вони видно не співпереживають жертвам абʼюзу, раз не додумали в цій книзі того, чого там не було.

І так, я співпереживаю і розумію жертв абʼюзу.
І так, дійсно в житті буває, що так от життєво живуть люди.

А ще буває, що люди все життя сідають на диван і пʼють пиво перед телевізором. Але від того що якісь люди так живуть, не робить це достатнім сюжетом для хорошої книжки, а що якась тема «соціально важлива і про неї треба говорити» не робить клішовані порівняння «він як павук який навколо всіх оплітає свої сіті» менш клішованими.

[Maria Velykanova · Rating 3 out of 5]

У Марти були дуже токсичні стосунки в родині. Батько і значно старший за неї брат були агресивні, батько ще й пив, а мати просто терпіла і пробачала, терпіла і пробачала. Батько міг сказати про свою доньку щось на кшталт: «Не розумію, чого з нею спілкуються ті її подруги, вона ж нікчема!» так, щоб вона чула, і бажано подруги теж. Марта неодноразово запитувала маму, чого ж вона терпить, а та торочила щось про «насправді добре серце» і про те, що «треба пробачати». З цього Марта зробила висновок, що мама тата просто кохала, отже, кохання — річ вельми небезпечна. Собі вона такого лиха не хоче. Тому виходить заміж тверезо, за людину, яка здалася їй просто розумною і цікавою. Освідчення звучало як: «Я завжди хотів жити з такою розважливою жінкою, як ти». Щоправда, знайомі вони на той момент були тиждень, але хіба це важливо?
Як бачимо, тема заявлена доволі серйозна. Але те, як вона розкрита, викликало в мене цілу низку запитань. Одразу зауважу, що:
а) такі ситуації, як описана тут, безперечно, трапляються в реальності;
б) книжка загалом непогано написана, з усіх читаних мною книжок цієї авторки в цієї найкраща мова. На мій смак, ясна річ.
Яка взагалі мета описування домашнього насильства в художній літературі? Я б назвала такі варіанти:
а) підсвітити проблему та показати, що вона виходить далеко за межі «поодиноких випадків». Показати, що серед знайомих кожного і кожної з нас раптом може виявитися людина, яка живе в ситуації домашнього насильства або чинить його. І це може бути не одна людина;
б) показати, що аб’юзер далеко не завжди виглядає як хворий покидьок, тому не варто, якщо когось звинуватили в такому, одразу казати: «Та ну, він пристойна людина, не може бути такого»;
в) показати, що жертва домашнього насильства далеко не завжди «шукає саме таких стосунків», а якщо і шукає, то це її біда, а не її вибір;
г) показати, що в ситуацію сімейного насильства може потрапити будь-хто. Це не доля якоїсь «поганої дівчинки» чи «безхарактерного хлопчика», хижаки розумні і хитрі, вони цілком спроможні ошукати і сильну, самодостатню і самовпевнену людину, просто з нею їм доведеться довше возитися. Не «самадуравинна», а «небезпека реальна і серйозна»;
д) показати, «чому вона не йде». Як змінюється людина в тенетах сімейного насильства, як хижак робить її безвольною, наляканою, неспроможною втекти чи якось захищатися. Це, своєю чергою, потрібно для того, щоб ми не думали, що «це її вибір, насправді їй це подобається», і пропонували свою підтримку та допомогу;
е) показати, як це починається, щоб людина могла на ранніх етапах відстежити такі ще спершу непомітні red flags, помітити, як її чуйна, розумна, цікава близька людина раптом починає перетворюватися на монстра. Якщо чітко розуміти найперші симптоми, можна встигнути втекти чи попросити допомоги, поки не пізно.
Якщо узагальнити сказане, можна приблизно окреслити авдиторію таких книжок:
а) люди, схильні до віктимблеймінгу та щиро впевнені, що вона сама винна. Таким людям показують, наскільки глибоко вони помиляються;
б) люди, яких хочуть застерегти і убезпечити від потрапляння в ситуацію сімейного насильства;
в) люди, які вже пережили таке насильство і потребують терапії та запевнення, що то не їхня провина, що вони не «заслужили» такого жахливого досвіду, що винен хижак, а вони не зрозуміли вчасно, що відбувається, бо він дуже старався.
Що ж маємо в цій книзі?
Максим, наш аб’юзер, — доволі яскравий психопат. Свої психопатичні нахили від проявляє з дитинства, про них відомо його родині, підозрюю, що друзям також. З самого початку, з найперших сцен, коли вони з Мартою разом, він поводиться _дуже_ підозріло, абсолютно очевидно, що він покидьок, із яким вона настраждається. Вона це повністю ігнорує, виправдовує, белькоче щось штибу: «ну він так хоче, чого б ні?», «от я дурепа, дурню зморозила» тощо.
Який висновок зробить із цього людина, яка ставиться до проблеми скептично? Вона самадуравинна, все ж очевидно. Вона від самого початку готова жертва, підходь і бери.
Який висновок зробить людина, яку намагаються застерегти? А, ну, зі мною такого достеменно не станеться, я ж не така дурочка, як оця.
Максим — самозакоханий, доволі дурний, сипле несмішними дотепами, стелеться перед начальством і відверто зневажає все, пов’язане з Мартою: її роботу, її друзів, її родину. Він буквально одразу відсікає її від усіх.
Знов-таки, я вірю, що такі люди бувають. Зрештою, у психопатів справді буває не дуже добре з дотепами, бо почуття гумору певним чином пов’язано з емпатією. Але переважно психопати не дурні. Вони бачать, що їм далеко від стендаперів, і не роблять жарти головним комунікаційним прийомом, бо спроможні побачити, що він не працює. А настільки нетерплячі психопати рідко стають справді небезпечними як сімейні насильники, бо справді надто швидко показують своє обличчя, і від них тікають. Вони не є «обличчям» проблеми. Отак, як Максим поводиться одразу після весілля, пересічний аб’юзер починає поводитися за кілька місяців.
Тому знов-таки логічна реакція читача: а, ну ок, він дурник, такому легко протистояти та легко триматися від нього якнайподалі. Його небезпечність видно за милю.
А що ж Марта? Її застерігає подруга, яка начебто знає про Максима щось недобре — та Марта навіть не слухає що. Сприймає як належне пропозицію не звати на весілля взагалі нікого, не казати нічого родині, друзям. Не дивується, що Максим нічого не розповідає про власну родину, не намагається познайомити Марту з нею. Вона не тримала в руках його паспорт. Не знає навіть, де він народився. І її це анітрохи не дивує. Вона про це взагалі не думає.
Вона взагалі дуже тиха, дуже боязка, настільки затюкана, що я підозрювала, що в її власній родинній історії були якісь зовсім екстремальні жахи. Але це не так. Звісно, людину можуть вщент зламати і суто психологічне насильство, зневага, і не варто принижувати страждання цієї людини. Але сукупно з усіма цими обставинами, в контексті, Марта сприймається якоюсь дурочкою, яка не йде від нього через нерішучість. Бо вона саме що вирішила якнайміцніше заплющити очі та пливти за течією.
Багато разів вона порівнює своє життя з маминим. Сто разів каже собі, що не житиме так, як мама. Не пробачатиме без кінця, не терпітиме мовчки. Вона обов’язково діятиме! От просто зараз! От буквально завтра!
І не робить нічого.
Так, якраз у це я вірю, це дуже правдиво. Але. Є дві обставини:
а) у контексті всього наведеного вище вона таки виглядає дурепою, яка не йде від нього, бо їй страшно йти і не хочеться нічого змінювати. Бо їй зручно пливти за течією. Це не руйнує стереотип, а підживлює його. Бо читача не підвели до думки, _чому_ нормальна, діяльна жінка раптом починає так поводитися. Адже Марта ніколи не була ані нормальною, ані діяльною. Вона була завжди глибоко травмованою, причому _дуже_ глибоко. Це якраз працює на «ну, зі мною такого не станеться, адже в мене не така вдача, не таке минуле, я ніколи не робитиму таких помилок»;
б) при цьому вона надто багато рефлексує. Надто багато бачить і розуміє. Доволі швидко усвідомлює, що втрапила у пастку. Вона не кохає Максима, ба більше, вона його ненавидить. І розуміючи це все, не звертається за допомогою і не намагається піти сама. Тут навіть я починаю запитувати: ЧОМУ ВОНА, ДІДЬКО, НЕ ЙДЕ? З якого дива вона вбила собі в голову, що він її всюди знайде? НІДЕ в тексті немає жодного обґрунтування її впевненості у цьому. Навпаки, Марта неодноразово розуміє, що він доволі жалюгідне людисько. Що його велич і могутність — лише в його голові. То в чому справа? Розумієте, я сама можу довго і розмаїто розповідати, чому жінки не йдуть. Але тут узагалі не той випадок.
Зазвичай проблема людини, що стає жертвою насильства, якраз у тому, що вона не бачить проблеми. Їй здається, що проблему становить вона, а чоловік нормальний. Вона його кохає і потроху стає від нього емоційно залежною — він усе для цього робить. Він послідовно і переконливо дає їй зрозуміти, що має владу її зупинити, наздогнати, повернути, раптом що. А потім, коли він уже не криється, в неї немає сил зрушити з місця — він її висотав. Тут усього цього немає, Марта заганяє себе в пастку сама. Вона сама постійно переконує себе в тому, що сама в усьому винна (він за всю книжку каже це, по-моєму, двічі, не більше, хоча зазвичай це постійний рефрен), переконує себе в тому, що робити «не як мама» треба, поводячись достоту як мама. Вона сама себе аб’юзить на додачу до нього. Так, це буває! В реальності ми можемо зустріти такі випадки! Але авторка ніяк не дає нам побачити, чому вона так дивно поводиться, які ще є причини, окрім «вона дурочка». Вона сотню разів каже, що в усьому винна, але ніде в книзі це не заперечується. Ані авторською мовою, ані словами інших персонажів. Текст злегка можна прочитати як: «так, вона сама винна в цій ситуації, але ж от бачите, заради дитини вона змогла все змінити!».
У Марти є подруги, але за всю книжку вони не змогли їй дати жодної нормальної поради. Чоловік однієї з них типу спробував допомогти один раз, але це ні до чого не призвело. Ніхто особливо і не намагався. Мляве: «може, розлучишся?» і мовчання, коли Марта відповідала: «Не можу».
Який висновок зробить із цього читач? Ніхто тобі не допоможе, мусиш сама вигрібати.
Тоді як такий висновок докорінно хибний: як правило, людина за таких обставин неспроможна вигребти сама.
То що ж зрештою робить наша бідолашна Марта? Вона терпить доти, доки не бачить, що її син починає сприймати насильство як веселу гру. І її накриває жахом: це що ж, він виросте таким самим чудовиськом, як його батько? Виходу вона не бачить, тож вирішує, що Максима треба вбити.
Ну, приїхали. Більшість людей, які вже довго перебувають в ситуації сімейного насильства, неспроможні на агресивні дії, хіба на аутоагресію. То який сигнал ми подаємо читачам? Якщо тебе спіткає така біда, вихід лише один: скоїти тяжкий злочин, на скоєння якого взагалі не кожна людина здатна, причому мусиш скоїти його ідеально, щоб не сісти і не залишити дитину саму. Це, нагадаю, очікується від людини, яка не завжди має сили на щоденне самообслуговування. Радше за все, така людина вирішить, що на це не здатна, але є значно простіше рішення: взяти дитину на руки та вийти у вікно.
Якщо ж читач не розглядає такий досвід як свій, а дивиться як спостерігач, він ще зміцниться в думці, що Марта дура. Адже вихід є, і не один, але вона обирає якусь фігню.
Я не скажу, що там буде далі, і взагалі багато про що не скажу, самі почитаєте, якщо захочете. Хочу зупинитися ще на кількох моментах.
Максим — страшний скнара. Він навіть не купує жінці нормальний одяг, і вона на роботу мусить виходити в старій футболці й навіть при його колегах ходить бозна-в чому. Не вірю. Він мав би пускати пил в очі, у справді крутого чоловіка не може бути жінки-лахудри. Він показує її тим, перед ким має виглядати крутим.
Він узагалі не дає їй грошей. Вони удвох живуть на її зарплату — виховательки в дитсадку. Їй ОК. Я не вірю, адже він, по-перше, хоче добре харчуватися, по-друге, фінансова залежність — ще один чудовий спосіб прив’язати її до себе.
У тексті є Альтернативний Мужик. Він потрібен, щоб у Марти був бодай якийсь контраст, якась схема нормальних стосунків. Авжеж, він вдівець, бо ж не можна, щоб Марта розбивала чиюсь родину! Авжеж, сам виховує дитинку. Але він теж — суцільний red flag! Він знає, що Марта заміжня, але доволі відверто і настирливо коло неї халявки смалить. Коли вона не відповідає, закидує повідомленнями, телефонує, приїздить. «Ти змінила номер? Дай новий!». Ба більше, коли він розуміє, що відбувається в родині Марти, вирішує вбити її чоловіка. Порадитися з Мартою? А навіщо? Але він хороший, ви не подумайте!
В обурених відгуках інші читачі кажуть, мовляв, авторка відбивалася словами: «якщо ви не мали такого досвіду, то не зрозумієте». Але хіба не для того пишуть такі книжки, щоб якраз ті, хто такого досвіду не мав, зрозуміли? Ця книжка людину, в якої немає міцних переконань про те, що жертва аб’юзу не винна, залишить десь із такими враженнями: Марта дура, багато що робила не так, вляпалася в чоловіка, на якому проби нема де ставити, отже, це жінки розбещують чоловіків, дозволяючи їм так із собою чинити. Але якщо вже втрапиш у таку ситуацію, врятувати тебе може або надзвичайна сила — твоя, — або випадковість.
Людина ж, яка мала такий досвід, хіба ретравматизується, бо атмосфера в книзі дуже гнітюча: допомоги нема від кого чекати, Марта бігає по колу, думаючи, що обов’язково щось вдіє, але не сьогодні, її становище гіршає, становище людей навколо неї гіршає, її подруга теж потрапляє в біду, але їй байдуже: немає сил ні на що, окрім як раз чи два запитати, чи все ок, а потім подумати: «Я ж у своє життя їх не пускаю, чого сама лізтиму? І потім, хто я, в усьому винна нікчема, щоб когось звинувачувати? Ліпше мовчатиму». Суцільна всеохопна байдужість та/або безпорадність.
Перші сторінок 80 в книзі взагалі не відбувається нічого, крім цілком передбачуваного н��гнітання. Максим передбачувано знущається, Марта терпить. Потім з’являються інші персонажі, і події починають бодай кудись рухатися. Як на мене, найбільш вдалою сценою в книзі є початок, де нам показують похорон Максима і де Марта сама не вірить у власне щастя звільнення. Там вона справді жива, правдива, і ну зовсім не виглядає дурепою.
Підсумовуючи: так буває в житті. Але щоб показати таку ситуацію правдиво, треба було більше постаратися. Набагато більше.

[Tetiana Kostiuk · Rating 3 out of 5]

Книга читається легко, хоч тема зовсім не легка, адже тут підняті теми: психологічного і фізичного насильства, алкоголізму, самогубства, абортів та викиднів.
Періодично для мене були моменти, коли я не розуміла поведінку головної героїні. Особливо, мабуть, через свою вдачу, я не розумію, чому вона не поїхала до сестри дізнатись, хто є з себе її чоловік. Я не експерт у тому, як поводяться жінки у аб'юзивних стосунках, але після почутих відгуків, мабуть, десь так і поводяться.
На жаль, я не могла уявити всіх героїв повноцінно, якось вони не вимальовувались. Ото хіба підкресленно було наступне: Марта - "сіра миша", худа з довгими локонами. Максим - костюми і туфлі, більш нічого не можу згадати, а, ніби високий трохи. Богдана - виглядала, як хлопчисько, але чому я так і не поняла.
Ще мені не сподобались заголовки типу "жовтень, неділя" - якось я іноді збивалась, що до чого. От якщо книга починається з кінця, то було б для мене краще не "2020 рік", а там "2 роки до похорону".
Кінцівка мені впринципі сподобалась, хоч лінія з Русланом була капець, яка банальна і мені було не зрозуміло, чому маючи до кого піти і маючи симпатію до Руслана, вона залишалась з Максимом, якого навіть не кохала.

Як наслідок, сильних емоцій у мене книга не викликала і я не зовсім зрозуміла її посил.

[Olga · Rating 2 out of 5]

Як людина, яка пережила абьюзивні стосунки, підтверджую, що дуже чітко та прямолінійно авторка описала основні ознаки токсичних або деспотичних партнерів. Однак ці персонажі й правда ніби зійшли зі сторінок посібника з виявлення червоних прапорців у поведінці партнера. Як художній текст книга доволі слабка, арки персонажів непропрацьовані достатньо, щоби повністю поринути в історію та виробити емоційний емпатичний звʼязок.

[Olha · Rating 5 out of 5]

«- Жива? - чи то питає чи констатує він.
- Жива, - відказую.
- То й добре. … Гадаю, урок ти засвоїла.»

Такі діалоги є частиною повсякденного життя сім‘ї агресора. І не лише у книзі. Обов’язково потрібно вказати на «місце», щоденно підтверджувати свою перевагу, глумитися над біллю і слабкістю, влаштувати ілюзію безвиході. А ще - і це найголовніше - навіяти жертві почуття провини.

Хоча це робить не тільки кривдник. З цим прекрасно справляється суспільство. Звинувачення жертви, оцінка її поведінки, а не діяння злочинця часто виходить на передній план. Нібито спровокувала, заохотила, «сама не подарунок». Завжди варто пам’ятати, що злочинець є злочинцем, і саме про його дії ми ведемо мову.

Отже Максим і Марта. Цілком нормальна пара, у якої народився здоровий син, хоча не просто йшли до цього. Звісно, в домашньому насильстві злочинцями стають не за один день, та і жертвами зазвичай теж. Часто передує психологічна «підготовка», сформована попереднім досвідом, прикладом, моделлю. Неймовірно боляче розуміти, що за цим усім спостерігає дитина, яка теж проходить поведінкове тренування.

Те, що жертва не може вийти з кола насильства, свідчить лише про існування причини. І саме над цим треба працювати - вирвати/вирватись з фізичного, матеріального, морального полону. Це не привід для насмішок, для суджень про слабкість жертви чи дурість прийнятих нею рішень.

Часто трапляється, що злочин породжує злочин. Проте вихід не лише такий. А він є, і не один. Що ж зробить Марта? І чи потрібно щось робити? Може це нормально?

Книжка легко читається, очі швидко біжать по тексту, адже прагнеш зрозуміти, що ж буде далі. І чи буде далі.

[Alice_therapy · Rating 3 out of 5]

Для мене особисто історія почалась вже з нерозуміння того, чим головний герой привабив головну героїню і чому вона вийшла за нього заміж. Прочитавши книгу, я цього так і не зрозуміла. З першого ж дня все пішло не так, але героїня якось не протестувала, не пробувала все змінити, наче взяла на себе непосильну ношу: і кинути шкода, і нести тяжко. Герой Руслана видався якимсь занадто ідеалізованим, типовий позитивний герой любовного роману. Багато моментів були очікуваними і якимись стереотипними напевно.

[Natalia Dmitrieva · Rating 4 out of 5]

Книга написана дуже легко, хоч тема насильства в сім‘ї дуже важка. Тема книги дуже важка, але надзвичайно важлива. Я собі над нею всі очі виплакала. Направду сама книга дуже схожа на триллер, от тільки в самому кінці розумієш, що це таки роман. Не могла від неї відірватися.

[Жанна Добриднєва · Rating 5 out of 5]

Дуже сильна і глибока книга, в якій підіймаються важливі соціальні проблеми, зокрема побутове насильство. Майстерно написана, не могла відірватися

[Nat Reads · Rating 4 out of 5]

Це моє 1-е знайомство з авторкою.
Анотації не читала, але за обкладинкою і назвою зрозуміло, що історія нелегка і про аб'юz.

Роман пролетів на одному подиху, реалістичність сімейного н@силля жахає, було дуже моторошно та бридко.

Думаю, що багато читачів не зрозуміє поведінку головних героїв, бо не росли у дисфункційній родині та не опинялися у схожих співзалежних та аб'юzивних стосунках. На їх щастя.

У деяких моментах волосся ставало дибки. А найбільше вразив момент із замиканням вдома на декілька днів у такому стані, ще й із дитям.

Також піднімалося питання поганої спадковості, алkоголізму, котре також не може залишити байдужим читача. Шкода, коли люди самостійно доводять себе "до ручки".
А ще важливою є тема батьків і дітей і наслідування перших останніми.

Але якщо говорити конкретно про кожного персонажа, то вони були занадто односторонніми і не глибокими.

Більшість моментів занадто перебільшена особливо із кримінальної точки зору логіки було занадто мало. Не повірила жодній діяльності чи бездіяльності персонажів саме у цій сфері.

Також не підтримую способи покарання головного поганця, тому що є інші варіанти, які були б більш корисними для читачів, хто опинився у схожих обставинах.

Хоча історія і показує, до чого можуть призвести різні погані звички та паттерни поведінки, але саме якісних варіантів їх вирішення авторка чомусь не пропонує.
Це найбільший мінус книги.

Але загалом читати її було цікаво, хоча й не легко морально.

Сподіваюся, що роман як мінімум комусь покаже, що не варто намагатися залатати діри у своєму житті за рахунок інших людей, ще й малознайомих і так радикально і без роздумів і обговорень із близькими.

І любіть себе! Завжди! Прислухайтеся до себе! Якщо щось здалося, то не здалося! Що було зроблено 1 чи 2 рази, обов'язково повториться знову! І з ще більшою мірою!
Якщо людина кохає, вона ніколи не скривдить!
Дивитися треба на дії, а не на слова!
Бережіть себе! Ви у себе одні!

[Вікторія · Rating 5 out of 5]

З перших сторінок ця книга мене зацікавила. Уявіть: похорона процесія, жінка поховала чоловіка, її пронизливий крик, їй співчувають.. а вдома вона відкорковує вино і голосно сміється. Цікаво?

Щож, ця історія про дівчину Марту, яка досить неочікувано вийшла заміж за чоловіка якого зовсім не знає, і подрузі він не подобається.. То що кидає її на такий вчинок? І тут все просто і дуже сумно: страхи і комплекси зародженні в дитинстві. Неблагополучна сім'я, батько пив, кричав, принижував при друзях, знайомих, мати померла від раку, з братом відносини не найкращі. От вам і страх: кому вона така потрібна? а що як залишиться самотньою? І кого вона обрала: тирана, деспота.. Несвідомо пішла тим шляхом, від якого так відчайдушно тікала. Жінка має бути покірна..

Ох, яка ж не проста книга. В ній так багато всього: страх, біль, насильство, втрата рідних, сімейні таємниці, тиранія, безпорадність. Але поряд з цим є надія і бажання жити, жити заради сина, не опускати руки, а знайти шлях до свободи, скинути ярмо і жити вільним життям. Але якщо ви думаєте, що піти від такого чоловіка легко, то ви помиляєтеся. Не все так просто, як здається, повірте.

Я всю книгу очікувала на смерть того тирана, знала ж що помре, але коли і як? Я фантазувала від самого початку, але кінцівка мене всеодно здивувала, такого повороту я не чекала.

В загальному, незважаючи на те, яка важка тема, книга читається досить легко, мова легка. Читаєш і поринаєш в історію, головне не з головою бо буде боляче. В мені досі вирують емоції, я переживала, співчувала, хотілося кричати, рятувати, допомогти.
Важко підібрати правильні слова. Просто беріть і читайте!

[Ukrainian_book_lover · Rating 5 out of 5]

Почитавши коментарі - я не зовсім їх зрозуміла🤷🏻‍♀️ авторка не закликає вбивати своїх чоловіків-тиранів. Це книга, яка показує, як це бути жертвою тиранії. Хто не був жертвою аб’юзу дійсно не розуміє як важко вийти із таких відносин. Таким жінкам не просто взяти і піти від чоловіка. Це все психологічна травма. Головного героя авторка зовсім не вигоражує та не намагається пояснити причини його поведінки. Вона намагається застерегти дівчат/жінок, що такі люди можуть виправдовувати свої жахливі дії дитячими травмами. Будь-ласка, не приймайте все буквально, в трохи подумайте.

P.s. Ви ж не кажете на детективи, що там пропагандують жорстокі вбивства?

[Inna Denysiuk · Rating 3 out of 5]

З плюсів +
В книзі підняті важливі та страшні теми: домашнє насилля, алкоголізм, відносини між батьками та дітьми, коли ці діти ж травмовані своїми ж батьками. Це жахливі та дуже важливі речі, які, на жаль, дуже актуальні сьогодні. Про це потрібно говорити, писати та читати, без сумніву.

З мінусів -
Мене неймовірно бісила головна героїня. Прямо з 10 сторінки я перестала розуміти її, її вчинки та мотивацію. І останні сторінки книги не врятували цю ситуацію.

Жінка вийшла заміж за чоловіка після тижня знайомства, не знаючи про нього НІЧОГО взагалі. В таких випадках мала б йти мова про шалені почуття та закоханість, але вона сама озвучила «я його не люблю і ніколи не любила» на самому початку книги… і далі ставало тільки гірше…

Друзі, родичі, сусіди, і навіть родичі чоловіка пропонували їй вихід та допомогу, бо відчували або знали, що відбувається в сім’ї. Але НІ… вона відмовлялась, залишалась і продовжувала терпіти, навіть з дитиною…

Як назвати це «явище»? Звичка, страх, приреченість, сором, стокгольмський синдром?

[Галка-Читалка · Rating 5 out of 5]

Я повірила кожному слову, кожній емоції і думці.
Чесна книжка, правдива, емоційно сильна.
Вона змушує задуматися і яскраво показує до чого призводять насильницькі стосунки. Показує як непомітні дзвіночки можуть призвести до важких випробувань.

Авторка день за днем зобразила будні, реалістично описала страх і думки героїні.

І напишу те, що люди часто забувають - жертва не винна