What do you think?
Rate this book
Лютий лютий 2022: Свідчення про перші дні вторгнення
24 лютого 2022 року українці прокинулись в іншій реальності: небо розривало ревіння російських винищувачів, на українські міста летіли російські ракети, станції метро перетворились в укриття. В цій новій реальності більше не існувало поняття абсолютної безпеки.
Перші дні війни були дуже емоційними і страшними. Коли не знаєш, що робити, не встигаєш за новинами. А через ці новини не можеш нічого робити…
Щоб не дозволити нікому переписати нашу історію, вплести те, чого не існувало, як роблять росіяни, коли на чорне кажуть біле, ми вирішили зібрати спогади людей про перші дні повномасштабної війни. Щоб пам’ятати...
Перші дні війни були дуже емоційними і страшними. Коли не знаєш, що робити, не встигаєш за новинами. А через ці новини не можеш нічого робити…
Щоб не дозволити нікому переписати нашу історію, вплести те, чого не існувало, як роблять росіяни, коли на чорне кажуть біле, ми вирішили зібрати спогади людей про перші дні повномасштабної війни. Щоб пам’ятати...
192 pages, Paperback
Published January 1, 2022
2 people are currently reading
33 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 6 of 6 reviews
October 4, 2023
"Третього березня мені від батька прийшло повідомлення: «Вибач нас за все. Ми, скоріше всього, не виживемо. Моліться за нас. Пробачте і прощайте»"
Кожна людина вважала, що «війна не піде далі Донбасу», будь то історик, дизайнер, волонтер чи військовий кореспондент. Ніхто не вірив, що у 21! столітті може відбуватися подібне. Але воно сталося - і в цій збірці оповідей зібрані історії реальних людей, їх сімей. Перші вибухи, їх реакція на початок війни, дії.
І висновок - зараз ми вже не такі, і, якщо колись це станеться знову, ми вже знаємо що робити.
**
Дуже боляче читати цю книгу, й не тільки через війну, а й через спогади про те, наскільки сильно об'єдналася вся Україна на самому початку і наскільки далека вона від цього усього зараз.
Не було важливо, з Харкова ти чи зі Львова, люди допомагали одне одному просто так, не потребуючи нічого навзаєм. Боролися задля майбутнього. Що ж зараз?
Люди перестали скидати гроші на збори, бо «яка різниця, у нас депутати крадуть, от хай вони і скидують», переходять назад на російську, бо «яка різниця, тренд на українську вже минув», перестають цікавитися новинами, сподіваючись, що до них не дійде, а «що там далі, то ми вже не в силах виправити».
А тим часом наші воїни вимушені сидіти в холодних окопах. Без дронів, без амуніції, без машин. Голими руками виборювати ворога, бо хтось втомився від постійних зборів і не може скинути п'ять гривень за посиланням.
А тим часом наші діти вимушені сидіти під окупацією. Вчити російську, переписану історію, співати гімн вєлікої расії, спостерігати за тим, як їх батьків розстрілюють за проукраїнську позицію.
А тим часом сотні письменників, істориків помирають - під обстрілами, на війні. За те, щоб ми вчили, знали і назавжди запам'ятали українську історію і мову, в той час, як хтось підтримую російські наративи, виступає за збереження російської спадщини і розказує про хороших росіян.
Не всі. Але з часом все більше і більше.
Дуже вдячна дівчатам за подібну збірку.
«Найстрашніше, що ти звикаєш». І це правда. Війна буде йти ще довго, але ми ніколи не забудемо, з якими думками прокинулися двадцять четвертого лютого.
Кожна людина вважала, що «війна не піде далі Донбасу», будь то історик, дизайнер, волонтер чи військовий кореспондент. Ніхто не вірив, що у 21! столітті може відбуватися подібне. Але воно сталося - і в цій збірці оповідей зібрані історії реальних людей, їх сімей. Перші вибухи, їх реакція на початок війни, дії.
І висновок - зараз ми вже не такі, і, якщо колись це станеться знову, ми вже знаємо що робити.
**
Дуже боляче читати цю книгу, й не тільки через війну, а й через спогади про те, наскільки сильно об'єдналася вся Україна на самому початку і наскільки далека вона від цього усього зараз.
Не було важливо, з Харкова ти чи зі Львова, люди допомагали одне одному просто так, не потребуючи нічого навзаєм. Боролися задля майбутнього. Що ж зараз?
Люди перестали скидати гроші на збори, бо «яка різниця, у нас депутати крадуть, от хай вони і скидують», переходять назад на російську, бо «яка різниця, тренд на українську вже минув», перестають цікавитися новинами, сподіваючись, що до них не дійде, а «що там далі, то ми вже не в силах виправити».
А тим часом наші воїни вимушені сидіти в холодних окопах. Без дронів, без амуніції, без машин. Голими руками виборювати ворога, бо хтось втомився від постійних зборів і не може скинути п'ять гривень за посиланням.
А тим часом наші діти вимушені сидіти під окупацією. Вчити російську, переписану історію, співати гімн вєлікої расії, спостерігати за тим, як їх батьків розстрілюють за проукраїнську позицію.
А тим часом сотні письменників, істориків помирають - під обстрілами, на війні. За те, щоб ми вчили, знали і назавжди запам'ятали українську історію і мову, в той час, як хтось підтримую російські наративи, виступає за збереження російської спадщини і розказує про хороших росіян.
Не всі. Але з часом все більше і більше.
Дуже вдячна дівчатам за подібну збірку.
«Найстрашніше, що ти звикаєш». І це правда. Війна буде йти ще довго, але ми ніколи не забудемо, з якими думками прокинулися двадцять четвертого лютого.
October 9, 2022
«І тоді все моє життя за 10 хвилин вміщається в маленьку валізку. В руках у мене клітка з шиншилою, яка застрибує у відро з кормом і дивиться на мене переляканими очима. Я прошу вибачення у свого дома, що мушу покинути його в такий важкий момент. Ставлю на місце м‘які іграшки, які впали на підлогу під час моїх хаотичних зборів. Я їду і повторюю подумки, що я не біженка. Це всього на кілька днів, доки моє місто звільнять від росіян. І я одразу повернусь. Але «кілька днів розтягнуться». І повертатися мені вже буде нікуди»
Євгенія Подобна, журналістка, воєнна кореспондентка
Я хочу, щоб книгу «Лютий лютий 2022. свідчення перших днів вторгнення» в обов‘язковому порядку читали люди за кордоном. Її треба перекласти якомога більшою кількістю мов. Бо саме завдяки розповідям звичайних людей, чиє звичайне життя було жорстоко поламане росіянами, іноземці і зможуть зрозуміти, що відбувається в Україні. Бо одна справа десь там щось в новинах промайнуло, інша - ось така ж людина, як ти, з такими ж дітьми і котами, мріями і проблемами заціпенівши від жаху спостерігає, як згорає її місто і вмирають сусіди.
Воєнні кореспондентки Evgeniya Podobna і Дар‘я Бура ще навесні, по гарячих слідах, зібрали свідчення людей різних професій з різних міст України про те, як війна увірвалась у їхні домівки. Сєвєродонецьк, Маріуполь, Волноваха, Херсон, Охтирка, Київ, Ірпінь, Харків, Суми, Бородянка, Гостомель, Ізюм, Чернігів, в цій книзі звідусіль зібрано голоси і вони кричать: «Україна у вогні!»
Ця книга дуже важлива для розуміння того, що відбувається, бо серед інших своїх огидних вчинків росія запускає у західні спільноти потужний інформаційний вірус: «Не все так однозначно, хороших там нема, це складний етнічний конфлікт, взагалі це українська криза». Ні, усе абсолютно однозначно, на мирну країну напала ядерна держава і жорстоко катує та розстрілює цивільних, винищуючи цілі міста. І такі свідчення необхідні не лише, щоб жахатись російській жорстокості, але і щоб захоплюватись силою українського спротиву. І допомагати.
«Те, що відбувається – і в Харкові, і в Маріуполі – дуже страшно і дуже боляче. Я раніше ніколи не відчувала біль за незнайомих людей. Навіть не стільки за місця, як за тих людей, що опинились там у цей час. За їхніх рідних. На мене накочує сум і біль. Це якийсь інший рівень болю. Мені не хочеться кричати. Просто в грудях болить і все»
Аня, уродженка Маріполя, мешкала в Харкові. Волонтерка
А мені хочеться кричати. Особливо коли я читаю оці твіти європейців «нам не треба влізати і слати зброю, хай вони там самі розберуться», а в Україні в цей час росіяни бомблять житлові будинки і електроніку в російську техніку постачали німці, французи та швейцарці протягом років, коли росія була вже під санкціями. І керченський міст вони ж побудували, щоб з‘єднати росію з вкраденим в України Кримом та перекидати сюди танки і зброю. І багато усього іншого, що дозволило ефективно і швидко вбивати українців. І тепер вони зобов‘язані читати і всотувати наш біль, усвідомлюючи, що вони також відповідальні за цю війну і геноцид.
Я почула від Жені, що найближчим часом вона здає у видавництво ще таку ж книгу, але суто про Ірпінь та Бучу. Дуже чекаю. І на переклад також.
Євгенія Подобна, журналістка, воєнна кореспондентка
Я хочу, щоб книгу «Лютий лютий 2022. свідчення перших днів вторгнення» в обов‘язковому порядку читали люди за кордоном. Її треба перекласти якомога більшою кількістю мов. Бо саме завдяки розповідям звичайних людей, чиє звичайне життя було жорстоко поламане росіянами, іноземці і зможуть зрозуміти, що відбувається в Україні. Бо одна справа десь там щось в новинах промайнуло, інша - ось така ж людина, як ти, з такими ж дітьми і котами, мріями і проблемами заціпенівши від жаху спостерігає, як згорає її місто і вмирають сусіди.
Воєнні кореспондентки Evgeniya Podobna і Дар‘я Бура ще навесні, по гарячих слідах, зібрали свідчення людей різних професій з різних міст України про те, як війна увірвалась у їхні домівки. Сєвєродонецьк, Маріуполь, Волноваха, Херсон, Охтирка, Київ, Ірпінь, Харків, Суми, Бородянка, Гостомель, Ізюм, Чернігів, в цій книзі звідусіль зібрано голоси і вони кричать: «Україна у вогні!»
Ця книга дуже важлива для розуміння того, що відбувається, бо серед інших своїх огидних вчинків росія запускає у західні спільноти потужний інформаційний вірус: «Не все так однозначно, хороших там нема, це складний етнічний конфлікт, взагалі це українська криза». Ні, усе абсолютно однозначно, на мирну країну напала ядерна держава і жорстоко катує та розстрілює цивільних, винищуючи цілі міста. І такі свідчення необхідні не лише, щоб жахатись російській жорстокості, але і щоб захоплюватись силою українського спротиву. І допомагати.
«Те, що відбувається – і в Харкові, і в Маріуполі – дуже страшно і дуже боляче. Я раніше ніколи не відчувала біль за незнайомих людей. Навіть не стільки за місця, як за тих людей, що опинились там у цей час. За їхніх рідних. На мене накочує сум і біль. Це якийсь інший рівень болю. Мені не хочеться кричати. Просто в грудях болить і все»
Аня, уродженка Маріполя, мешкала в Харкові. Волонтерка
А мені хочеться кричати. Особливо коли я читаю оці твіти європейців «нам не треба влізати і слати зброю, хай вони там самі розберуться», а в Україні в цей час росіяни бомблять житлові будинки і електроніку в російську техніку постачали німці, французи та швейцарці протягом років, коли росія була вже під санкціями. І керченський міст вони ж побудували, щоб з‘єднати росію з вкраденим в України Кримом та перекидати сюди танки і зброю. І багато усього іншого, що дозволило ефективно і швидко вбивати українців. І тепер вони зобов‘язані читати і всотувати наш біль, усвідомлюючи, що вони також відповідальні за цю війну і геноцид.
Я почула від Жені, що найближчим часом вона здає у видавництво ще таку ж книгу, але суто про Ірпінь та Бучу. Дуже чекаю. І на переклад також.
July 6, 2024
Лютий лютий 2022. Свідчення про перші дні вторгнення
💔/5
Так складно щось сказати. Чомусь досі не віриться, що це реальність. Українці дійсно нездоланна нація!
І замість мільйон думок, хочеться виокремити одну: як же я ненавиджу цей світ, яку кожен може інтерпретувати по-різному.
Я досі тримаю віру та надію, що наші області та люди повернуться. І так, наслідки війни будуть переслідувати не одне покоління, але наразі найголовніше – наша перемога.
💔/5
Так складно щось сказати. Чомусь досі не віриться, що це реальність. Українці дійсно нездоланна нація!
І замість мільйон думок, хочеться виокремити одну: як же я ненавиджу цей світ, яку кожен може інтерпретувати по-різному.
Я досі тримаю віру та надію, що наші області та люди повернуться. І так, наслідки війни будуть переслідувати не одне покоління, але наразі найголовніше – наша перемога.
November 19, 2023
Хочу залишити тут одну з найправдивіших цитат з цієї книги
Ми — вільна нація, а не зомбована, як вони. Велику роль відіграє національно-патріотичний настрій громадян. Він у нас на найвищому рівні, який тільки може бути.
Ми — вільна нація, а не зомбована, як вони. Велику роль відіграє національно-патріотичний настрій громадян. Він у нас на найвищому рівні, який тільки може бути.
April 11, 2024
Свідчення про початок війни від людей із різних міст України. Книга створена у квітні 2022 року, вона вловлює саме той момент, без перспективи, що буде далі із Маріополем, Сєвєродонецьком. Корисно читати, аби памʼятати початок вторгнення.
July 2, 2025
Болюча книга. Але потрібна. Щоб не забувати.
Displaying 1 - 6 of 6 reviews