What do you think?
Rate this book
Сорокоуст
«Сорокоуст» — це роман-колаж, складений з пошматованої (чи то через недбальство, чи то зумисне) сторінки атласу пам’яті, й годі відновити її первинну топографію. Тепер ці рвані клаптики потрібно перескласти, примирити між собою в їхній кострубатій невідповідності.
Михайло Ковальський, водночас герой та автор цього колажу, вирішує випробувати себе в подорожах у несвідоме, аби знайти щось, що звільнить від страждань минулого та складе його «Я» заново. Він робить драматичну вправу (étude) за вправою, торуючи шлях у в’язке всіма забуте, сягаючи аж мулкого дна.
Такі маленькі подорожі складаються у дещо велике — цілий процес пропрацювання, самоаналізу. Кожна подорож стає переходом на інший рівень: спочатку спуском, а потім підйомом. І дорогою по підземеллю, норі, горі та піднебессю герою, тобто автору-пілігриму, може зустрітися багато хто: від невинних немовлят, злодіїв і щирих друзів до історичних постатей, святих або міфічних подоб.
Михайло Ковальський, водночас герой та автор цього колажу, вирішує випробувати себе в подорожах у несвідоме, аби знайти щось, що звільнить від страждань минулого та складе його «Я» заново. Він робить драматичну вправу (étude) за вправою, торуючи шлях у в’язке всіма забуте, сягаючи аж мулкого дна.
Такі маленькі подорожі складаються у дещо велике — цілий процес пропрацювання, самоаналізу. Кожна подорож стає переходом на інший рівень: спочатку спуском, а потім підйомом. І дорогою по підземеллю, норі, горі та піднебессю герою, тобто автору-пілігриму, може зустрітися багато хто: від невинних немовлят, злодіїв і щирих друзів до історичних постатей, святих або міфічних подоб.
- GenresFiction
214 pages, Paperback
First published September 1, 2022
1 person is currently reading
35 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 8 of 8 reviews
January 21, 2023
замість надцяти літер - дванадцять хвилин і сім секунд зображень
https://www.youtube.com/watch?v=2yaFZ...
https://www.youtube.com/watch?v=2yaFZ...
August 16, 2024
Дуже кримський текст, хоч і без назв - мене прямо зафлешбечило по узбережжю.
І знову гра в Зебальда, напевно модно це стало, але тут дуже вдало. І взагалі виглядає як готовий арт проєкт, зі вступом і кінцівкою, з незвичною версткою, яка нагадує повітряні чи водяні бульбашки або малюнки текстом. І все це цікаво, незвично і емоційно, але трохи виснажливо. Але, напевно, так і потрібно, якщо це література.
І знову гра в Зебальда, напевно модно це стало, але тут дуже вдало. І взагалі виглядає як готовий арт проєкт, зі вступом і кінцівкою, з незвичною версткою, яка нагадує повітряні чи водяні бульбашки або малюнки текстом. І все це цікаво, незвично і емоційно, але трохи виснажливо. Але, напевно, так і потрібно, якщо це література.
January 28, 2023
Книга про проживання неоплаканого дому. Про пошуки ідентичності, для якої потрібні інші. Ці інші – історії людей, що пережили ту саму травму. Їхні життя - можлива розгадка до того, ким є людина, що полишила романтизований берег до-події, про який мріється. Етюд – робота з чужим досвідом – тут як психоаналітична вправа для пошуків відповідей, які можливо ніколи не будуть знайдені.
Роз‘ятрена рана пам‘яті створює такий біль, який словами виразити складно, тому потрібна метафора, як-то втрата кохання, аби зрозуміти.
Постійне відчуття тривоги, неназвані «варвари» завжди тільки піддбираються близько. Деякі персонажі у стані втечі. Ворог не виявляє себе, а лише залишає сліди через убивства, катування, трупи, братські могили. Але він завжди за ширмою. Він як шторм, ураган, негода – приходить нізвідки, різко і викорінює людей, як дерева. Передчуття ворога - відчуття загнаності, пастки завжди присутнє в деяких етюдах.
Очікування, розтягнутий час теж не відпускають.
Хронології та конкретного простору в етюдах немає. Можна тільки здогадатися. Уся книга наче в лімінальному просторі переходу. Від травми до травми, а потім всі сходяться в «санаторії», де людей лікують від того, що зараз прийнято називати, певне, «колективною пам‘яттю». Бо це не поодинокі випадки, таблетки з останнього етюду допомогають і жінці, і чоловіку, і ще якомусь сусіду.
Ці історії може приміряти на себе так само людина, що втратила дім та неоплакала його, була вирвана.
Розгадати пазлик складно, але можливо, якщо дуже постаратися. Проте за самим текстом завжди буде лишатися і автор, і упорядник.
Мені книга сподобалася, бо до того було багато Зебальда і ранніх есеїв Забужко. Ну, і уже не кажучи про тематику людини як міфу, який складається від переосмислення та перепроживання досвіду досвіду інших.
Роз‘ятрена рана пам‘яті створює такий біль, який словами виразити складно, тому потрібна метафора, як-то втрата кохання, аби зрозуміти.
Постійне відчуття тривоги, неназвані «варвари» завжди тільки піддбираються близько. Деякі персонажі у стані втечі. Ворог не виявляє себе, а лише залишає сліди через убивства, катування, трупи, братські могили. Але він завжди за ширмою. Він як шторм, ураган, негода – приходить нізвідки, різко і викорінює людей, як дерева. Передчуття ворога - відчуття загнаності, пастки завжди присутнє в деяких етюдах.
Очікування, розтягнутий час теж не відпускають.
Хронології та конкретного простору в етюдах немає. Можна тільки здогадатися. Уся книга наче в лімінальному просторі переходу. Від травми до травми, а потім всі сходяться в «санаторії», де людей лікують від того, що зараз прийнято називати, певне, «колективною пам‘яттю». Бо це не поодинокі випадки, таблетки з останнього етюду допомогають і жінці, і чоловіку, і ще якомусь сусіду.
Ці історії може приміряти на себе так само людина, що втратила дім та неоплакала його, була вирвана.
Розгадати пазлик складно, але можливо, якщо дуже постаратися. Проте за самим текстом завжди буде лишатися і автор, і упорядник.
Мені книга сподобалася, бо до того було багато Зебальда і ранніх есеїв Забужко. Ну, і уже не кажучи про тематику людини як міфу, який складається від переосмислення та перепроживання досвіду досвіду інших.
Read
October 3, 2022Коли рослинна частина людської душі втрачає дещо фундаментальне, а саме рідний родючий ґрунт, то її тваринна частина намагається віднайти собі нову територію, місце життя. Розумна ж її частина відтоді безперестанно ставить питання: а яким буде «Я» в цих нових умовах?
Нову ідентичність доведеться або вкрасти і привласнити, або скласти заново з доступних фрагментів. Перший спосіб — занадто простий (його відкидаємо, як наперед фальшивий та неконструктивний), другий — надзвичайно складний (і, можна сказати, деконструктивний).
У чому ж полягає його складність? У тому, що кожна подорож за уламками для нового «Я» може виявитися вкрай небезпечною, адже доведеться занурюватися в несвідоме — стихію, відому своєю водночас потужною та крихкою матерією.
Михайло Ковальський, автор збірки етюдів (або роману-колажу, як він сам пропонує назвати упоряднику свій твір), вирішує випробувати себе в цих подорожах, знайти щось, що звільнить від страждань минулого та складе його «Я» заново. Ковальський робить драматичну вправу (étude) за вправою, торуючи шлях у в’язке всіма забуте, сягаючи аж мулкого дна. Чи можна дивитися на це так? Звісно.
Або так: усе тече, і течія точить камінь, і маленькі подорожі складаються у дещо велике — цілий процес пропрацювання, аналізу. Із віддаленої точки зору кожна подорож стає переходом на інший рівень: спочатку спуском, а потім підйомом. І дорогою по підземеллю («те ще пекельце»), норі, горі та піднебессю автору-пілігриму може зустрітися багато хто: від невинних немовлят, злодіїв і щирих друзів до історичних постатей, святих або міфічних подоб.
Слабке місце автора — у шухлядах його столу. Знаряддя, за допомогою яких він може подорожувати: таблетки й «наповнені нотатками блокноти» (саме вони опосередковують галюцинації, сни, психоаналітичні розвідки, творчість у цілому) — завжди перебувають під забороною приписів влади або розуму.
Та що робити, якщо вибраний шлях самодослідження наче дає останню надію на звільнення від гіркоти? Що, як частинки пазла ідентичності можна віднайти тільки там, а потім відчайдушно забрати їх у мороку, силоміць вирвати в порожнечі?
Тобто цей спосіб подорожування потребує, окрім певної сили, ще й рішучості та обачності: зробити перший крок у крижану воду, на другому не оступитися і не поранитися об гостре каміння, і так далі — нескінченна кількість маленьких кроків, та ще й розтягнутих на роки. І всі їх автор мусить зробити попри все.
***
Цей роман сам собою — скляний годинник з тонкою перетинкою. Дійшли до кінця — перегорніть його, та почнеться зворотній хід часу.
Нову ідентичність доведеться або вкрасти і привласнити, або скласти заново з доступних фрагментів. Перший спосіб — занадто простий (його відкидаємо, як наперед фальшивий та неконструктивний), другий — надзвичайно складний (і, можна сказати, деконструктивний).
У чому ж полягає його складність? У тому, що кожна подорож за уламками для нового «Я» може виявитися вкрай небезпечною, адже доведеться занурюватися в несвідоме — стихію, відому своєю водночас потужною та крихкою матерією.
Михайло Ковальський, автор збірки етюдів (або роману-колажу, як він сам пропонує назвати упоряднику свій твір), вирішує випробувати себе в цих подорожах, знайти щось, що звільнить від страждань минулого та складе його «Я» заново. Ковальський робить драматичну вправу (étude) за вправою, торуючи шлях у в’язке всіма забуте, сягаючи аж мулкого дна. Чи можна дивитися на це так? Звісно.
Або так: усе тече, і течія точить камінь, і маленькі подорожі складаються у дещо велике — цілий процес пропрацювання, аналізу. Із віддаленої точки зору кожна подорож стає переходом на інший рівень: спочатку спуском, а потім підйомом. І дорогою по підземеллю («те ще пекельце»), норі, горі та піднебессю автору-пілігриму може зустрітися багато хто: від невинних немовлят, злодіїв і щирих друзів до історичних постатей, святих або міфічних подоб.
Слабке місце автора — у шухлядах його столу. Знаряддя, за допомогою яких він може подорожувати: таблетки й «наповнені нотатками блокноти» (саме вони опосередковують галюцинації, сни, психоаналітичні розвідки, творчість у цілому) — завжди перебувають під забороною приписів влади або розуму.
Та що робити, якщо вибраний шлях самодослідження наче дає останню надію на звільнення від гіркоти? Що, як частинки пазла ідентичності можна віднайти тільки там, а потім відчайдушно забрати їх у мороку, силоміць вирвати в порожнечі?
Тобто цей спосіб подорожування потребує, окрім певної сили, ще й рішучості та обачності: зробити перший крок у крижану воду, на другому не оступитися і не поранитися об гостре каміння, і так далі — нескінченна кількість маленьких кроків, та ще й розтягнутих на роки. І всі їх автор мусить зробити попри все.
***
Цей роман сам собою — скляний годинник з тонкою перетинкою. Дійшли до кінця — перегорніть його, та почнеться зворотній хід часу.
Read
August 1, 2023Багатошаровий Зебальд, який забуває.
Роман зустрічає вступною главою з детальним спогадами Сергія Рафальського про події недалекого минулого в житті автора, та історичним екскурсом в Кримську частину життя, та його контексти.
Далі ми переходимо вже до більш художньої (а чи справді художньої?) частини твору, яку автор вже писав від імені Михайла Ковальського. Роман приймає форму коллажа, складеного з коротких етюдів про минуле. Етюди - це не випадковість, адже подекуди текст в главах розтікається мазками, або приймає форму апполінерівських каліграм. Так само і зміст, невловимий як нарис, він зникає, втрачає свою точність, імена героїв, відображає лише обриси людей.
Ковальський забуває. Його минуле зникає разом з домом, його теперішнє дає простір для створення нової ідентичності в ще незвіданому майбутньому, якого може і не бути.
5 рефлексій із 5.
Роман зустрічає вступною главою з детальним спогадами Сергія Рафальського про події недалекого минулого в житті автора, та історичним екскурсом в Кримську частину життя, та його контексти.
Далі ми переходимо вже до більш художньої (а чи справді художньої?) частини твору, яку автор вже писав від імені Михайла Ковальського. Роман приймає форму коллажа, складеного з коротких етюдів про минуле. Етюди - це не випадковість, адже подекуди текст в главах розтікається мазками, або приймає форму апполінерівських каліграм. Так само і зміст, невловимий як нарис, він зникає, втрачає свою точність, імена героїв, відображає лише обриси людей.
Ковальський забуває. Його минуле зникає разом з домом, його теперішнє дає простір для створення нової ідентичності в ще незвіданому майбутньому, якого може і не бути.
5 рефлексій із 5.
December 15, 2024
Навіть складно підступитися до опису вражень від цього тексту. Такий він неоднозначний і емоційний. Роман-колаж, асюжетний, метафоричний, із загадковим переплетенням уривків спогадів про біль, втрату, рефлексію минулого, про очікування світлого майбутнього, історію, про Крим, про різне кохання, дружбу, смерть. Текст вигадливий, загорнутий у верстку, яка вибудовує додаткові шари сенсів. Написано мелодійним стилем, який змінює ритм від етюду до етюду.
Цей роман вартує прочитати. Хоча б для того, щоби спинити стрімкий рух свого життя і на секунду усвідомити, що відбувається, запамʼятати обриси навколишнього і згадати власні уривки минулого.
Telegram https://t.me/d_boryviter
Instagram https://www.instagram.com/d_boryviter
Їм тепер однаково, тепер уже однаково, цим мертвим, чи будуть їхні вбивці покарані. Заради чого тоді ми вершимо справедливість, якщо не впевнені, що все не повториться?
Цей роман вартує прочитати. Хоча б для того, щоби спинити стрімкий рух свого життя і на секунду усвідомити, що відбувається, запамʼятати обриси навколишнього і згадати власні уривки минулого.
У ті дні я практично ні з ким не зустрічався у вільний час і не знайомився з дівчатами або хлопцями в інтернеті.
Чесно кажучи, мені геть ні з ким не хотілося завʼязувати будь-які романтичні стосунки, бо останні, які скидалися на серйозні, закінчилися моїм ущент розбитим серцем через від’їзд із Криму.
Хай це було схоже на втечу від власних потреб, але взимку, крім теплої кімнати та книги, для існування, в принципі, мало що треба!
Telegram https://t.me/d_boryviter
Instagram https://www.instagram.com/d_boryviter
June 11, 2025
Сергію, дякую вам велике за цю книгу
January 9, 2024
Я ніколи в житті не відвідував Крим. І тепер розумію, що навряд чи колись і побуваю там. Але роман-колаж Сергія Рафальського дозволив здійснити подорож пам’яттю людей, котрі належать Півострову.
Ця книжка спочатку читається дуже швидко. Вступ до роману це щоденникові записи альтер-еґо автора Михайла Ковальського, котрий є драматургом і сам родом з Криму. Він повертається з-за кордону і в літаку зустрічає однокласницю, розмова з нею стає таким собі тригером, початковою точкою для творення наступних історій.
В цій передмові, автор змальовує перед читачем долю Півосторова, як виявляється на ньому проживали не тільки греки і татари, але й у великій кількості італійці, німці, євреї, болгари та вірмени. З цієї короткої довідки, котра написана зовсім не суху, а навпаки динамічно і цікаво, Крим для мене постає Територією Геноциду. Тому що тут жило так багато різнокультурних націй, і кожна в певний час винищувала інші, покривала узбережжя кров’ю і трупами. Різанина між білими та червоними, окупація нацистами, терор СРСР, російська анексія, а окрім того бандитизм 1988-1997 років- події останнього сторіччя, червоні сторінки історії Криму.
Наступні розділи, так звані “етюди”. Це розповіді, інколи сповіді та зізнання кримчан про травматичний досвід життя. Деякі розділи надзвичайно жорстокі, з масовими стратами, зґвалтуваннями і загалом всіма способами стерти все людське і добре. Єдина нитка, котра все ще дозволяє цим покаліченим персонажам зберігати в собі людськість це любов.
Рафальський вдало грається з формою, кидає посиланнями. За цікавим збігом обставин, минулого року я саме читав “Наші внутрішні конфлікти” Карен Горні, а в цьому році прочитав “Невротичну особистість нашого часу”. В той час, як книжка Самоаналіз від цієї ж авторки стала терапевтичним путівником для Михайла Ковальського. Також згадується Лакан, “Фієста” Гемінґвея – на мою думку найкраща праця дядька Гема.
Не можна обійти увагою чудовий дизайн, та цікаві рішення з версткою в дусі графічної поезії, коли текст починає пливти, або розбивається на фрагменти після того, як героя добряче вдарили по голові.
Пам'ять. Пам'ять і є сенсом існування? Шкода, що не все добре вона зберігає й не все погане знищує.
Шкода.
Про що я ще шкодую? А про що мені ще шкодувати? Про те, що пiдвiв тебе, так. Але ми вдвох робили все, що могли? Усе, що було нам під силу? Я знаю, що ми залишили після себе пам'ять. Ту, яку можна відчути, до якої можна доторкнутися. Пам'ять у наших дітях, у їхніх спогадах про нас.
Вони пам'ятатимуть нас, пам'ятатимуть й любитимуть, а ми житимемо в їхній пам'яті. Ось у чому полягає сенс життя залишитися в чужій пам'яті, еге ж.
Питання про сенс життя завжди наздоганяло мене, куди б я від нього не тiкав. Наздоганяло і втовкмачувало мені в голову вже готові відповіді. Немає хороших готових відповідей. Їх треба зготувати самостійно.
Сенс життя в тому, щоби про нас пам'ятали. Як мені ця відповідь на смак? Непогано? Начебто так. Сенс життя в пам'яті! У тому, що ми після себе залишимо. Раніше я, може, і думав інакше. Але тепер така у мене буде наївна відповідь на дурне питання. А тобі вона як?
Ця книжка спочатку читається дуже швидко. Вступ до роману це щоденникові записи альтер-еґо автора Михайла Ковальського, котрий є драматургом і сам родом з Криму. Він повертається з-за кордону і в літаку зустрічає однокласницю, розмова з нею стає таким собі тригером, початковою точкою для творення наступних історій.
В цій передмові, автор змальовує перед читачем долю Півосторова, як виявляється на ньому проживали не тільки греки і татари, але й у великій кількості італійці, німці, євреї, болгари та вірмени. З цієї короткої довідки, котра написана зовсім не суху, а навпаки динамічно і цікаво, Крим для мене постає Територією Геноциду. Тому що тут жило так багато різнокультурних націй, і кожна в певний час винищувала інші, покривала узбережжя кров’ю і трупами. Різанина між білими та червоними, окупація нацистами, терор СРСР, російська анексія, а окрім того бандитизм 1988-1997 років- події останнього сторіччя, червоні сторінки історії Криму.
Наступні розділи, так звані “етюди”. Це розповіді, інколи сповіді та зізнання кримчан про травматичний досвід життя. Деякі розділи надзвичайно жорстокі, з масовими стратами, зґвалтуваннями і загалом всіма способами стерти все людське і добре. Єдина нитка, котра все ще дозволяє цим покаліченим персонажам зберігати в собі людськість це любов.
Рафальський вдало грається з формою, кидає посиланнями. За цікавим збігом обставин, минулого року я саме читав “Наші внутрішні конфлікти” Карен Горні, а в цьому році прочитав “Невротичну особистість нашого часу”. В той час, як книжка Самоаналіз від цієї ж авторки стала терапевтичним путівником для Михайла Ковальського. Також згадується Лакан, “Фієста” Гемінґвея – на мою думку найкраща праця дядька Гема.
Не можна обійти увагою чудовий дизайн, та цікаві рішення з версткою в дусі графічної поезії, коли текст починає пливти, або розбивається на фрагменти після того, як героя добряче вдарили по голові.
Пам'ять. Пам'ять і є сенсом існування? Шкода, що не все добре вона зберігає й не все погане знищує.
Шкода.
Про що я ще шкодую? А про що мені ще шкодувати? Про те, що пiдвiв тебе, так. Але ми вдвох робили все, що могли? Усе, що було нам під силу? Я знаю, що ми залишили після себе пам'ять. Ту, яку можна відчути, до якої можна доторкнутися. Пам'ять у наших дітях, у їхніх спогадах про нас.
Вони пам'ятатимуть нас, пам'ятатимуть й любитимуть, а ми житимемо в їхній пам'яті. Ось у чому полягає сенс життя залишитися в чужій пам'яті, еге ж.
Питання про сенс життя завжди наздоганяло мене, куди б я від нього не тiкав. Наздоганяло і втовкмачувало мені в голову вже готові відповіді. Немає хороших готових відповідей. Їх треба зготувати самостійно.
Сенс життя в тому, щоби про нас пам'ятали. Як мені ця відповідь на смак? Непогано? Начебто так. Сенс життя в пам'яті! У тому, що ми після себе залишимо. Раніше я, може, і думав інакше. Але тепер така у мене буде наївна відповідь на дурне питання. А тобі вона як?
Displaying 1 - 8 of 8 reviews