Солоні зайці

by Maik Yohansen, Майк Йогансен

Збірка «Солоні зайці» є однією з двох книжок гуморесок Майка Йогансена, виданих 1929 року в Харкові видавництвом «Плужанин» у серії «Весела книжка». Її склали чотири новели-анекдоти – «Номіна – Оміна», «Професори українізації», «Мисливські пригоди Івана Івановича» та «Сонце козаче». Остання цікава тим, що повністю побудована на українських прислів’ях, приказках і приповідках. Можливо, поштовхом до її написання послужило те, що в цей час Йогансен був редактором «Практичного російсько-українського словника приказок».

32 pages, Paperback

Published January 1, 1929

About the author

Maik (Mykhailo) Hervasiiovych Yohansen or Mike Johansen (Ukrainian: Майк Гервасійович Йогансен; pseudonyms Villi Vetselius [Willy Wetzelius] and M. Kramar; 16 October 1895, Kharkiv, Ukraine – 27 October 1937, Kyiv, Ukraine) – was a Ukrainian poet, prose writer, dramatist, translator, critic and linguist.

Source: Wikipedia

Reviews

[verbava · Rating 4 out of 5]

«солоні зайці» — ще один тридцятисторінковий майк йогансен у гумористичній серії журналу «плужанин». знов чотири гуморесочки, але якщо в попередній збірці гумор був сухий, хоч сірника об нього запалюй, то в цій уже значно більше багалану й аж сюрреальності якоїсь.

для початку — структуралістська медитація про зміст і форму слів, у якій фраза про «і чого хліб зветься "хлібом", якщо його краще назвати "ячною мамалигою"» — це одна з найм'якших шпильок у бік повсюдного совіцького добробуту.

далі — історія про публічних інтелектуалів і властителів дум, спеціалістів із усього, що модне; і трохи мороз по шкірі від усвідомлення того, що в йогансенові часи українізація була настільки модна, що в неї перевзувалися всілякі гуру й формувальники громадської думки.

штука третя повна геніальних ідей щодо раціоналізації полювання: від очищення африки від левів за допомогою великого сита й африканських куркулів до кулеметного опору комарям (останні кілька тижнів комарі такі люті й невловимі, що я аж прониклася).

фінал — це замальовка з українського фразеологічного мортал комбату, яку хочеться вивчити напам'ять бодай для того, щоб могти детальніше пояснювати, чому мене засмучують усілякі властителі дум.

[Анастасія ꒰⁠⑅⁠ᵕ⁠༚⁠ᵕ⁠꒱⁠˖⁠♡ · Rating 1 out of 5]

Ніяк не вразила і мені було нудно це читати

[Bookatrin · Rating 5 out of 5]

"– «Скажіть, чому українська мова така трудна?, – кокетливо запитала гарненька Ната. – Я прекрасно вчилася по-французьки й було дуже легко – мерсі мадам; і по-англійськи також: олрайт і гудбай, але українська мова занадто тяжка для мене – скажіть, чому це так?» – «Скажіть, коли в нас буде іспит». – «Я все одно провалюсь – я зроду не вивчу цієї мови». – «Де ви живете професор?» – «Ви добре знайомі з усіма українськими письменниками?». Професор Нарбонов методично зняв окуляри і звів їх угору. «Прошу вас, не поспішайте. Я одповім усім». Професор добув з кишені хустку, протер окуляри і почав відповідати. «Так, українська мова дуже важка і це саме через її милозвучність. Грубе европейське чи російське вухо не може вловити тонкощів української мови. Нехай европеєць вимовить слово "паляниця". Хай спробує. Або краще нехай і не пробує. Так, іспит буде швидко. Так, громадянка Орліва може провалитися на іспиті, бо вперто пише і називає себе Орлова, а не Орліва, як треба по-вкраїнському. Так, професор живе недалеко – в Народньому Університеті. Так, професор прекрасно знайомий з усіма українськими письменниками. В Сосюри й Хвильового він хрестив дітей. З Йогансеном він жив на дачі в Норвегії. З Кулішем Пантелеймоном варив куліш на березі Дніпра коло могили Шевченка. З Кулішем Миколою вкупі писав «Дев'яносто сім», при чім Куліш написав усіх тільки тридцять, а він, професор Нарбонов, шістдесят сім*»"
-------
«Любі мої братове, билися ви, як коти, лаялись, як собаки, втекли, як зайці, і тепер ми з вами п'ємо, як свині. Остогидло мені таке життя. І я ж колись під школою ночував, але пішла моя псалтира на перець. Читав од краю до краю, а в середині не знаю, як схопивсь, так за титлу зачепивсь. І ви, брати, хоч неписьменні, а друковані добре. Треба нам учитися, як люди на світі живуть і без волів землю орють. Бо живемо ми по-дурному, а до науки від нас недалеко – от як до оцієї соломи». Дід показав на стіжок у вікно і заплакав... «Браття, – сказав він, схлипуючи, – браття, читаймо в книгу. Не будемо ми лаятись, не будемо битись, не будемо тікати, не будемо віку пропивати, а будемо в книгу читати».
-------
От є в цих короткий історіях щось що справді чіпляє. Це і як з віршами - в пару рядків потрібно вкласти свою душу, ідеї й почуття.

Останніми місяцями не можу забути "Редактора Карка" Хвильового. І якось порівнюю всі книжки з ним. "1984" Орвела для мене взагалі нецікава історія порівняно з глибокою та чутливою історією Карка.

Так і тут, Марк Йогансен перетворює слова на маніфест, вкладає біль від почутого в реальному житті.

Ця книжка жива, розумієте? Є книжки, які просто живі. Неповторно є собою. Є творінням на папері.

"Дівчинка з ведмедиком", "Редактор Карк", "Солоні зайці", "Некультурна" й інші книжки наших українських письменників живі.

Раджу цю книжку. В ній є неповторна глибина людини.