Už nugaros

by Haska Shyyan, Haska Šyjan, Beatričė Beliavciv (Translator)

Tai pasakojimas apie jauną sėkmingą moterį, kurios gyvenimas pasikeičia po to, kai mylimasis pašaukiamas į karinę tarnybą. Iki Makso apsisprendimo karas Martai teatrodė kaip kitokios, su jų kasdienybe nieko bendra neturinčios, realybės dalis. Karas romano heroję verčia peržiūrėti asmenines vertybes – Marta jaučia vidinį prieštaravimą tarp visuomenės spaudimo būti patriote ir nusivylimo Maksui išvykus. Apnikta depresyvių minčių ir didžiulės sumaišties, ji iškeliauja į Paryžių, kur susipažįsta su studentu Ksavje. Ši pažintis suteikia Martai naujų impulsų, tačiau kartu atveria bedugnę sieloje.

Romanas paliečia daug skaudžių temų: karo prievolė ir moralė, visuomenės stereotipai, patriotizmas, nacionalizmas, požiūris į pabėgėlius, kultūrų sandūra, galiausiai – moters seksualumo vaidmuo, jos teisės ir laisvės.

Genres: Fiction, Ukraine, War, Ukrainian Literature, Sexuality, Womens

346 pages, Paperback

First published March 20, 2019

About the author

Haska Shyyan (Гаська Шиян)
Ukrainian writer, poet, translator
Born in Lviv, Ukraine, 23.07.1980
Works and lives in Ukraine (Lviv – Kyiv)
Started her way into literature in 2012 by translating and publishing a novel by Booker Prize-winning author DBC Pierre “Lights out in Wonderland”. Haska created an art project based on the book and registered a trade mark called «Batrachomyomachia» http://btrmiomax.com/. In 2014 she debuted with the novel “Hunt, Doctor, Hunt!” This surrealistic story of a student of medicine from Brazil who reflects a lot on life in Ukraine in the circumstances of the beginning of the war russia waged was inspired by a stay in hospital caused by sudden and rare Hunt syndrome. The book was long-listed for the BBC Ukraine Book of the Year award.
Haska Shyyan's second novel “Behind Your Back” written in 2016-2018 and published in 2019 in Fabula Publishing House is a daring exploration of how war affects couples and what is expected of the women left back home.
The novel was awarded with
European Union Prize for Literature.
http://www.euprizeliterature.eu/autho...
Премія Еспресо "Вибір читачів" 2019 у номінації проза
https://espreso.tv/news/2019/12/11/st...
ЛітАкцент Року 2019 у номінації проза
http://litakcent.com/2020/01/21/vidom and is lited among 100 most important Ukrainian novels https://theukrainians.org/spec/100rom...
In 2024 the first children's book by Haska Shyyan "Padormirs, Slowers and Madame President’s Missing Daughter" was published.
In 2025, the poetry collection "Transition state" was out, summarising Haska's creative work between 2010 and 2025.

***

Гаська Шиян. Письменниця, поетка, перекладачка.
(Львів – Київ)

Народилася у 1980 році у Львові.

У 2012 видала переклад роману Букерівського лауреата ДіБіСі П’єра «Світло згасло в Країні Див», створивши на основі твору проект «Декаданс Бере Своє», який об'єднав учасників під зареєстрованою авторкою творчою маркою «Батрахоміомахія» http://btrmiomax.com/. У 2014 у «Видавництві Старого Лева» вийшов друком дебютний роман «Hunt, doctor, Hunt!», проілюстрований подругою авторки Маріанною Винар.
Другий роман авторки “За спиною” вийшов 2019 року у видавництві “Фабула” і отримав Літературну Премію Європейського Союзу http://www.euprizeliterature.eu
Премія Еспресо "Вибір читачів" 2019 у номінації проза
(Espreso TV award READERS CHOICE, 2019, proze)
https://espreso.tv/news/2019/12/11/st...
ЛітАкцент Року 2019 у номінації проза
(LitAccent award, 2019, proze)
http://litakcent.com/2020/01/21/vidom...
Твір увійшов до переліку
Від Куліша до сьогодення: 100 знакових романів і повістей українською мовоюhttps://theukrainians.org/spec/100rom...
У 2024 вийшла перша дитяча книжка авторки "Падормри, Спомалі і зникнення доньки Президентки"
Пише поезію та долучається до збірок оповідань.
У 2025 збірка поезій "Пеерхідний стан" підсумувала творчість авторки за 2010 - 2025 роки.

Reviews

[Ярослава]

Зміст у двох словах усі вже знають, так? Марта – успішна 27-річна ейчарка з усіма атрибутами приємного життя середнього класу, і все в неї було добре, доки її хлопець, доти не помічений ні в чому такому, не вирішує таки йти в армію, коли приходить повістка, замість відмазатися, як вона того очікує. Отут її виборене-вистраждане добре життя і йде коту під хвіст. Загалом, це роман про протест проти ролей і життєвих моделей, які нав’язує війна, і то не тільки тим, хто на війні – а й тим, хто в глибокому тилу (роль жертовної і суспільно активної дружини, що чекає на повернення коханого, етц.). І роман про неочевидні жертви: не буквальних загиблих, а про загибель певної культурної моделі – робочої і туристичної євромобільності, грайливості, несерйозності, причетності, умовно кажучи, до простору, де в ямі в гаражі чекає “жіночка у сукні в сердечка ... яка знає усе про вінтажі останніх років”, а не “місця для тортур, знущань і ув’язнень”. Тут можна довго говорити про те, що ця космополітична молодь, що мандрує Європою – для нас атрибут середнього чи навіть аппер-міддл класу – у своєму питомому контексті теж не наскрізь грайлива, а продукт певних проблем економічного неолібералізму, браку робочих місць, непевних перспектив, невдоволення місцевими політиками, етц., карочє, з мого досвіду за цим вибором невкорінености й на заході теж дуже часто стоять всякі не дуже радісні історії, ну та ладно. А навіть якщо брати варіант радісної невкорінености, то це в зх.Європі в цього є контекст (старі хіппі і т.д.), а в нас це такий дуже тепличний продукт без історії, неясно на якому ґрунті вирослий, дуже вразливий. Коротше, чи я з усім у тексті згодна? Ні, звісно (певні речі з львівської специфіки мені там узагалі звучать як “тоді нехай їдять тістечка” – я знаю, що цей досвід існує й він не менш легітимний, ніж будь-який інший, але мені, киянці, він виглядає як велика екзотика); ну і взагалі, я більше по бік модерну, в тому сенсі, що я більше люблю оповідки про вкоріненість і довгі літературні й історичні зв’язки – але втішно, що цей пласт досвіду і відчуттів проговорили теж.
Крім того, Шиян майстерно пише різні абсурдні цайтґайстові речі – якісь детальки, настільки повсюдні, що ми вже й не помічаємо їхньої абсурдності (поєднання національного кітчу з радянською ностальгією й російським шансоном у зх.Україні, іконки на стрипклубі, етц.). Мені здається, відсотків 15% цього добра можна було б і прорідити без втрат для тексту, тому що якісь пасажі вивалюються з художки в публіцистику і починають нагадувати “Записки українського самашедшого” Костенко, але коли це добре, то це просто-таки дуже добре. А, і секс в сучукрліті, здається, краще не пише ніхто – і це я ще з Hunt, Doctor, Hunt пам’ятаю.

[Alla Komarova · Rating 1 out of 5]

Спочатку рівно третина вєнцєносної "За спиною" пішла в авторки на те, щоб зжерти печиво, яке пекли діти бійцям, а решту посилки тупо викинути на смітник; сходити до спортзалу; сходити на роботу, де попутно похвалитися зарплатою; подрочити щіткою для педикюру (наждак у пізду? оригінально!); пожерти фуагра із ананасом; савєршіть подвіг - розвести подарунки дітям переселенців; постраждати, що вона нє на #сказачнаєбалі зараз та доїхати до учєбки, де готується захищати країну її нєдотикомка, який і заробляє мало, і те не може, і те не вміє.

Рівно третину - 120 сторінок - мене гвалтувала тупа курка, тупі піздостраданія якої описані настільки тупо нудно, вимучено й не цікаво, що мені вже настільки шкода дерева, яке віддало своє життя, аби ці піздостраданія побачили світ, що хочеться трішки вбивати.

Книжці дали якісь там премії і постійно пхають у якісь там рейтинги та обов'язкові списки "до прочитання". І оскільки я знаю, яка саме книга програла цьому тупопьоздію, мене фалує питаннячко єдине: журі, сподіваюсь вам вистачило тих 30 сєрєбрєніков.

У кінці дива не сталося. Книжка, яка на третині вже сформувала враження відвертого лайна, рівно таким тягомотним млявим сутінково-тмяним лайном й завершилася. Як за смислом, так і за літературним, прастігоспаді, талантом.

Колись по метро були розвішані епатажні (як на той час) постери спектаклю "Монолог вагіни", який я, навіть не знаю, на жаль чи на щастя, так і не дйшла подивитися. Так ось підзаголовком до книжки Шиян можна узяти фразу "Монолог тупої вагіни". Адже саме монолог і саме тупої вагіни ви й змушені читати протягом 360 сторінок. Серти, жерти, їбатися, жерти, серти, жерти, їбатися, серти, "бгггг, от тупі курки - діти
в них, бггг" - ви прослухали вичерпний список список бажань та дій головної героїні, яку чомусь називають "жінкою із тонко організованою натурою, яка чекає хлопа з війни".

Навколо неї всі якісь як не дурні, так тупі, як не старі й некрасиві, так некрасиві й підстаркуваті, а ті, хто красівий, той нереальний, або тупий. Помітили закономірність, да?

Хлоп пішов на війну - зачєм? Жерти там кашу від тьоті Валі? Фу. А як я тут тепер без тебе організую оплату рахунків за квартиру, я ж не вмію. І пизда в мене із-за тебе два тижні не голена, бо нікому нагадати про це. А он там якій мущіна проплив на сусідній доріжці - ноги самі розсуваються. А оно Катруся дура і діти в неї - помилки календарного циклу. І взагалі на війну мають право йти сироти без родини, аби нікому тут не було їх жалько. Полетіла у Францію, але й там "и зачєм била успєшнаму музиканту брасать фсьо і іті ваівать, хлавная - за чьто ваївать?".

Хто чекав на мій відгук на це? Сподіваюся, я не сильно образила почуття віруючих у геніяльність цього смердючого "мизамірствам" та "зачємвайна?" творика?

[Ксенія Шпак · Rating 4 out of 5]

Обкладинка створює враження, що під нею якась сентиментальна історійка, але ні.
Марта - ейчарка в ІТ-компанії, для неї комфорт - понад усе, вона прагне від життя виключно насолод, а тут Макс усе псує своїм рішенням піти в АТО. Бо вона могла його відмазати від війська, а тепер вимушена спілкуватися з волонтерами і не може так легко ігнорувати все це. І дуже злиться.
Авторці не забракло сміливості за сьогоднішніх обставин змалювати отаку людину, якій пофіг, реально - пофіг. І вона не відчуває за це провини. Чим, власне, дико бісить😤, зате виглядає дуже живою.
Окремо "посміхнули" замальовки про галичан - не той пляцково-туристичний образ "для чужих", а "Людоньки, порадьте" в усій красі і славі.
А ще багато місця в романі займає жіноча тілесність - її тут настільки багато, що в мене виникала думка "Ну ок, переконали, умовно співчуваю надмірно темпераментним"🙄
І те, що втомило - текст значною мірою складається з описів рандомних людей навколо, "шо-віжу-то-пою" і в якийсь момент просто втрачається сенс цих безкінечних замальовок жіночок у черзі, поличок магазинів, козирної хавки айтішників, шмоточок, даїшників, а також доволі мізогінних описів молодих дівчат. Це набридло, і роман можна було б безболісно скоротити щонайменше сторінок на 40. Фінал, звісно, витягнув на 5-ку, але виникала спокуса прогортати частину сторінок до нього - і треба було, якщо чесно.
Власне, через оці зайві і не дуже вигадливі стилістично описи враження підпсувалося. 🤔 4 з 5, чи шо?

[Marina · Rating 3 out of 5]

ІЛЮЗІЯ НЕПРИЧЕТНОСТІ
Молода львів’янка Марта переказує кілька місяців свого життя від того дня, коли хлопець, з яким вони прожили три роки, йде в армію. Гаська Шиян називає свою книжку «За спиною» романом. Утім, якщо за обсягом твір і справді доволі об’ємний – 352 сторінки, лінійність сюжету, невеликий часовий період – близько року й обмежена кількість персонажів наближає його радше до повісті. Дійова особа в книжці насправді одна – оповідачка, на всіх інших світло потрапляє тільки з того боку, яким вони обернені до неї, і ми їх бачимо тільки в її ракурсі.
«За спиною» представляли поміж інших новинок у Львові на цьогорічному Форумі видавців, гаслом якого стала назва вірша Г. Чубая «Відшукування причетного». Забавно при цьому, що героїня книжки упродовж усієї історії намагається довести своє право лишатися непричетною. Власне, це головний лейтмотив роману (чи не звідси й назва?) – право на непричетність. Непричетність до країни, мови, патріотизму, до війни та її відбитків і наслідків у тілах і душах людей. Обстоювання свого права на непричетність нелегко дається Марті у Львові, де нерідко трапляються інваліди війни та вдови з дітьми, клопочуться волонтери й чимало політичної реклами. Відбиваючись від усього цього, прагнучи відмежуватися, вона мордується запитаннями:
«Що їх тягнуло туди? Те, що на передовій дивну єдність відчувають навіть гомофоби-антисеміти, рабини-традиціоналісти, плейбої-ксенофоби, вегетаріанці-старовіри і лесбійки-матері-одиначки?»,
журиться:
«Юні хлопці, часом взагалі школярі, женуться за цим наркотиком героїзму, не усвідомлюючи до кінця, що не бачитимуть, як їм кидатимуть до ніг квіти студенти, яких знімуть з пар на помпезне поховання»,
висуває теорії:
«Справжній, щирий патріотизм породжується спокійним і радісним дитинством, а не шкільною пропагандою, для якої вважається вадою відсутність міфічного «шевченківського духу»,
підвищує голос:
«ніхто нікого не може засуджувати за те, що людина не хоче викинути своє життя на смітник, чи спустити в унітаз, натиснувши кнопку самопожертви»,
та нічого не допомагає, доки Марта не виривається з України за кордон, подалі від повсюдних нагадувань про причетність. Там вона навіть надибує споріднену душу, музикантку з Донецька, що перебралась до Іспанії «коли все почало летіти шкереберть». Та також часом змушена доводити собі своє право не непричетність. І майже довела була, коли б не героїчний / дурний учинок Сліпака (ім’я в книжці не названо):
«Мне до сих пор больно и странно и страшно от того, что талантливый, успешный музыкант мог выбрать борьбу, в которой погиб, вместо того чтобы петь».
За кордоном Марту відпускає, вона відчуває несподівану легкість, але причетність наздоганяє її й тут, у розпал свята, бо «лишатися тут» «це означає бути причетною», а «куди б не піти» – «це означає розминутись» (Г. Чубай «Відшукування причетного»).

Від мастурбації до дефекації
Авторський стиль – монолог героїні – схожий на сеанс ексгібіціонізму. Читач стає свідком її відчаю, розгубленості, образи й компенсаторних пошуків; слухачем її мізандрічних, ейджистських, чайлдхейтерських і загалом мізантропічних рефлексій та спостерігачем фізіологічних актів від гоління лобка до менструації й дефекації, та передусім, статевих.
Гаська Шиян зауважила в одному інтерв’ю, що «сексуальні сцени в мистецтві можуть викликати декілька природних реакцій, серед них основні – сором та збудження (здебільшого, вони зовсім не пов’язані із художньою якістю тексту і не пропорційні до неї)». Якщо з першим можна погодитись, хіба додавши реакцію відрази до основних природних, непричетність до них художньої якості тексту викликає заперечення.
От хоч би конкретно тексту «За спиною»: найчастіша характеристика (й мірило) статевого акту героїні хоч з ким – із собою, з жінкою, з чоловіком – «глибоко».
«Вдаряєш усією силою тіла … глибоко і з розмаху»
«Рвучко входить у мене, одразу так глибоко, аж я скрикую»
«Твої пальці проникають максимально глибоко»
і так далі. За шостим разом збудження це може викликати хіба в найбільш легкозбудних читачів.

Любов, як рулон туалетного паперу
Сум і депресивний настрій героїні вигідно відтіняють метеорологічні умови. І художній образ для снігу в книжці принципово один, незмінний: патрання небесної курки – спочатку в однині, далі в множині, насамкінець, вп’яте, уже «патрають цілу птахоферму». Чимало й інших, не менш виразно депресивних алегорій, як-от: «Я відчуваю, як наш зв’язок невблаганно слабне, зменшується, наче рулон туалетного паперу,— скоро залишиться лише картонний циліндр». Утім, прагнення авторки кучеряво закрутити образ, витиснути з нього по максимуму, нерідко перевантажує його аж до втрати асоціативності : «Мені здається, що я витягаю з грудей серце, погризене блохами, при нарізанні на скибочки воно охолоджується і знеболюється. Скибочка тобі, скибочка мені, скибочка засушити в дорогу. Покласти під сідло. Сховати між сторінок листів». Уява розгублено гальмує, образ, що почав було вимальовуватись від «грудей» і «серця», підважений «блохами», розсипається «при нарізанні на скибочки», і далі вже не викликає емоційного відгуку, хоч суши його, хоч підкладай під сідло.

Made in for Europe
У книжці Гаськи Шиян «За спиною» наполегливо відчувається «дляєвропизробленість», дуже явний (і не скрізь органічний) цей набір успішного сучєвропейського роману: підкреслені фемінізм, лібералізм і толерантність до інакшого – щоправда, винятково сексуально інакшого. Гомосексуалами Марта справді милується: «Геї середнього віку .. усміхаються у своєму ніжному, як легкий десерт, щасті», а от решта інакших – за віком, бажанням мати дітей, почуттям патріотизму – незмінно стають об’єктом сарказму. Публічне відмежування від патріотизму, схоже, також необхідна умова для українського роману, щоб отримати путівку в Європу, адже полохливі європейці не відрізняють чужий патріотизм від націоналізму, за яким у їхній збудженій уяві вже майорить фашизм.
Роман «За спиною» успішно склав іспит на «європейськість» і отримав Премію Європейського Союзу літератури. Варто лишень зауважити, що оскільки відбирало книжку-переможицю національне журі – Європа лиш дає рознарядку на країни – йдеться про українську самоцензуру.

Для кого ця книжка
Для європейців насамперед. Особливо має смакувати полякам з огляду на ностальгічно галицькі реалії та їх карикатурне зображення. Для екзальтованих панянок з книжковим сексуальним досвідом, які вірять, що цистит минає від лежання з грілкою, а геніталії після тривалого ходіння спекотного дня в одязі духмяніють як «молоді горіхи» чи «лавандове мило».
Не читати дітям до 16! А також тим, хто не знає англійської та зрозумів менше половини слів у фразі «Якщо що — рестартнешся, ребутнешся і будеш як новенький, головне — вчасно записатися, апдейтнути прошивку і апґрейднути відеокарту».

[Lada Moskalets · Rating 5 out of 5]

Книжка не зовсім про АТО, а про те, що відбувається з людьми в тилу і як війна міняє все навколо, наче кола по воді розходяться. Українська реальність 2014, в метаннях між зберегти своє нормальне життя і не ігнорувати кінця світу. Написана вона монологом такої радше антигероїні, яку переповнюють суперечливі думки щодо того, що її хлопець відправився на фронт.
Досить незвичне відчуття читати роман, що описує такий близький досвід - Львів, маршрутки, податкова, айтішники і рекрутери, галицькі гостини, волонтери і суспільна нерівність. Крім того це жіночий досвід, дуже відвертий - як і в еротичних деталях так і в сумнівах щодо того, наскільки правильні її дії. Можна впізнавати себе і своїх знайомих в кожному другому реченні.
Це похмура і невесела книжка, хоча про речі, які у ній йдеться - побутова невлаштованість, зіткнення культур і традицій в Україні, прискорене революцією і війною, галицька консервативність - можна було б писати веселіше. Не знаю, наскільки свідомо авторка уникла кустуріцівської фольклоризації і перевела все в депресивно-саркастичний монолог.
Що мені муляло око - суперечності галицького життя, де ейчари мають все ж йти святити паски з дорогою родиною, вийшли дуже дихотомічні. Якщо ближчі до головних персонажі виявляються об’ємнішими і виходять за ролі «самовідданої вчительки», «заробітчанки», «батька-лузера» і так далі, то однокласники родичі залишаються трохи карикатурними любителямі вконтакті, що суворо дивляться на татуювання на нозі, але чомусь їхня точка зору продовжує бути важливою для героїні. У Ніцці вона помічає батька родини, всього в татуюваннях і наче виправдовуючись перед неприсутніми галицькими критиками зауважує, що можна мати і хорошу роботу і тату. Героїня не може прийняти чи навіть зрозуміти всієї галицької простакуватості, кічу, показушної релігійності, сприту і намагання порішати, лише ворожо відбивається від неї, хоча чи ж не є вони частиної її самої (нас самих)?
В цій книжці дуже важлива Європа, спершу неприсутня, потім як модель і ескапістський безпечний рай, а потім як криве дзеркало України. В Європі виявляється, що не потрібен український айтішний достаток і консюмеризм, як компенсація за горошок в банках з 1990-х, бо можна добре себе почувати знімаючи житло на трьох, перебиваючись заробітками і не плануючи у 27 років родини, дітей і стабільності. Але все ж безпека виявляється ілюзорною, що тут, що там.
Цікаво, як сприматимуть цей роман читачі зовні, з умовної Європи, ті що не відчують радості впізнавання куті, принесеної у слоїчку на роботу, але трохи зануряться у непевний світ сучасної України, з усім спектром поглядів і проблем.

[Maksym Petrenko · Rating 1 out of 5]

Читав місяць книгу «За спиною». Якби не обіцяв, то і не дочитав б��. Цікавого там нічого немає.
Історія іде хвилями. Богемне життє ІТ-щниці, огидне оточення, огидні люди, секс/фізіологія, знецінення захисту країни. Знецінення відбувається регулярними ударами «зі спини».
З допомогою списаних з ворожих та європейських вигадок та стереотипів елементів намагаються подати солдат та волонтерів нещирими, недолугими, егоїстичними та примітивними. Одні воюють через дріб’язкові амбіції маскулінності, інші страждають та марніють через те, що так потрібно і їх змушує суспільство. Крім того, все патріотичне ще й негарне і сексуально неспроможне.
Натомість, космополіти, «російські щелепи», побутові російські шовіністи – чудові, прогресивні та сексуальні люди. Красиві зовні та всередині.
Коли дитина переселенка лупить по голові україномовну дитину зі Львова, бо та не розуміє російської, це весело і круто. А те, що ніхто не підлаштовується під російські щелепи – це нацизм. І взагалі, патріоти і націоналісти = нацисти. Різниця настільки мала (а скоріше – уявна), що героїня не може її пояснити лівакам в Європі.
У книзі доволі примітивний розподіл. «Хороші» – зображені красивими і розумними, а «погані» - потворними і примітивними.
«Хороші» - дбають про себе, прогрес, мир у всьому світі, кохаються.
«Погані» - віддають себе і свої сили якійсь маячні, прикриваючись «патріотизмом», гинуть на війні через якісь свої бздури.
Спочатку головну героїню уламують «грати в патріотку». Подано це так, ніби кожна жінка, хлопець якої пішов у військо, зобов’язана віддати себе волонтерству під тиском суспільства (в реальному житті ні тиску, ні масовості немає). Але це для такої духовної людини проти її природи. Тому вона робить з під палки або шкодить і зневажає.
Дориваючись до Європи, героїня повною мірою бачить які класні французькі ліваки, порівняно з обмеженими захисниками та волонтерами. А ще з ними гарний секс. З ними можна весь день отримувати оргазми, а з хлопцем, який обрав захист країни – вже давно ніякого задоволення.
Світ чорно-білий. Хочеш бути класним – відмовляйся від принципів та ставай «какая-разніца». Діє просто миттєво. Одразу станеш розумним і крутим.
Гарний секс закінчується, бо до Європи теж дісталася насильство у вигляді теракту. А якщо злізти з члена, то вже годі знайти людину. Доводиться їхати в Україну. Для того, щоб впевнитися, що в цій країні все погано, і героїні тут не місце. Серед цих обмежених людей, які йдуть на війну творити насилля заради реалізації своєї маскулінності і радості від піф-паф.
P.S. Як ІТ-шнику з багаторічним стажем, досвідом роботи програмістом та колишньому геймеру, мені було дуже цікаво почитати про «ІТ»-шну мову, якою славиться твір «За спиною» на думку видатних критиків-літературознавців.
Це.. таке огидне видовище!
Спав на думку образ недолугого російського поміщика. Який не шарить в хранцузькій особливо, але має підтримувати свій образ і вставляти словечки, ніби він розучився вже російською розмовляти. Але він рідко згадує про це і починає невпопад молоти казна що.
Така тут «ІТ»-шна мова.
Якби це було лише в прямій мові, можна було б сприйняти як частину образу випєндрьожніци. Яка коли варто було б вжити сленг, не вживає його, а потім згадує, що втрачає образ і видає дурнувату тіраду. Але тут не так. Тут отаке недолуге ІТ-шництво виплигує як чорт з табакерки не у прямій мові. А в думках, в яких немає перед ким випендрюватися. Отже це просто недолуга частина твору, яка лише погіршує його і так не високу якість.
Єдина красива художня деталь у книзі, яка не була зіпсована, це «тріпоче червоне серце комп’ютерної мишки» (пишу по пам’яті).
Було ще дві схожі деталі (одна з них «патрають небесних курей»), які при першому вживанні сприймаються дуже добре, але після повторень стають неприємними та нав’язливими.
Авторка стверджує, що до її твору немає зауважень. Хіба що кілька відморозків, які хочуть війну заради війни. А на таких людей не варто зважати. І водночас хоче, щоб відрізняли її та героїню книги, яка думає ідентично.
***
Я розумію, чому тексту приписують "поліфіонічність", "сміливість" і т.д.. Бо патріотизм зараз прийнято сприймаєти як щось не гідне митця. Ніби влада змушує до патріотизму, суспільство змушує до патріотизму. Усі твори просякнуті глянцевим патріотизмом. А тому це сміливо і гідно заплямувати його.
Але. Цього всього немає!
Книга є зручною для влади. Є зручною для більшості суспільства. Є зручною для Європи. Незручна вона невеликій масі людей. Та й глянцевого патріотизму у нас немає в літературі. Скоріше реалізм (не "соц", а справжній).
Тому я бачу, що літтусовка воює з вітряками. І цим виправдовує багато чого негідного.
Знаю, дехто каже - "ця книга відображає те, як думає більшість людей (ми не такі, але ж більшість - така)".
Але книга є чорнобілою. Не просто відображає "дійсність", а обирає сторону. Змальовує одних персонажів крутими, успішними, красивими, а інших - навпаки. Дає зручні пояснення, чому чорне, то біле.
Це соцреалізм навиворіт. "Богемний реалізм".
Як антифашисти їдуть вбивати українців, уявляючи їх "нацистами", так і у нас митці йдуть воювати "урапатріотів".
Сталася підміна.
І я бачу, що ця підміна понять дуже поширена. Саме ця підміна, додавшись до ідеологічної компліментарності книги, стала причиною носіння книги на руках, увінчання авторки лавровим вінком і т.д..
До книги у мене претензії в тому, що там обрана сторона (це окрім якості). Обрано, кого потрібно принижувати, а кого звеличувати. Це тепла ванна для пасивних людей і глузування та знецінення тих, хто бореться за Україну.
До спільноти, яка носиться з книгою у мене претензії в тому, що вона заблукала і прийшла до підміни понять. А це проблема. Бо ці люди впливають на багато чого. Звісно, фінал у тих, хто заблукав, закономірний. На їх місце прийдуть ті, на чиїх очах немає полуди. Але ж коли це станеться?
А живе і воює країна зараз.

[Krapyvenko Dmytro]

Я спеціально не збирав інформацію про авторку, не читав її інтерв’ю, щоб не збиватися на особистість. Є книжка, і мені як читачеві цього досить. Книжка, скажу я вам, непроста. І дуже схибить той, хто накидатиметься цитатами, не прочитавши її від і до. Клянусь, це справді важливо. Власне, що закидали авторці: зневагу до військових і волонтерів, антипатріотизм і вульгарність. Серйозні обвинувачення, які концентрувалися в одній фразі мого знайомого: «Роман про курву, яка образилась на свого чувака за те, що він пішов на фронт, з детальними описами жіночої мастурбації та інших сексуальних експериментів». Рекомендація так собі, не мотивує, але я ризикнув і не пошкодував.
Почну за здравіє. Це доволі зріла проза. Така проза народжується з життєвого досвіду, і в цьому її перевага. Я не про те, якою мірою корелює героїня й авторка, а про те, що спостереження за навколишнім світом у авторки не аматорські, вона може майстерно і переконливо пояснити у чому різниця між дев’яностими і надцятими роками і відчувається, що це узагальнений прожитий досвід, а не фантазії на базі «мені так розповідали». Гаська Шиян – дуууже спостережливий автор, з кожної випадково почутої в трамваї фрази вона доволі переконливо розгорне дуже правдоподібну панораму чийогось життя, а цього без досвіду і таланту не зробиш. Авторка має загострене відчуття місця і часу, тому хронотоп роману добротний, читач дуже добре відчуває його. Роман прикрашають «множественные сарказмы», і це теж його сильний бік. Коли йдеться про корпоративну культуру ІТ-компанії, життя педагогічного колективу, волонтерський чат і похмурі містечкові будні Новояворівська, шкірою відчуваєш, що це true. Це неможливо вигадати, можна тільки пережити, а потім узагальнити і вплести в тканину тексту. Серед іншого «За спиною» - це деконструкція затишного галицького міфу, яким заколисували нас автори станиславської школи, та й не лише вони. Забужко у «Музеї покинутих секретів» деталізує мапу до Прокурави і Космача, але не переймається розрізненням Мелітополя і Маріуполя. У Шиян немає замилування місцевим колоритом, жодних побивань за небіжкою Австрією, жодних ілюзій щодо українського П’ємонту. Галичина Гаськи Шиян – обмежений простір. І це не комплімент: обмежений забобонами, подвійними стандартами(віддати дитину на стріпденс і в церковний хор одночасно це ж так природно?!), показухою, месіанством по відношенню по решти України і якоюсь тотальною незатишністю. Я неготовий сказати, що Галичина є саме такою, як зображує її Гаська Шиян, але вважаю, що самокритика ще не заважала ще нікому, а от регіональний нарцисизм, примножений місцевими авторами, навпаки шкодить. Мова роману – про це вже добре сказав Андрій Савенко. Це жорстке сучасне міське койне, мова часів соцмереж, штучного інтелекту і діалогів в стилі «Секс і і місто», в ній немає місця діалектизмам(вони трапляються у мові якихось другорядних малопривабливих рагулів).
Про секс. Я не рахував окремо, але так на око – із 350 сторінок, сукупно інтимних сцен і роздумів «про це» не набереться й 20-30 сторінок, себто не більше 10%. Тому я би не сказав, що цього забагато, є та й є. Українським письменникам все не йметься чинити сексуальну революцію, але вони в цьому подібні до героя анекдоту про радянського партизана, який веде рейкову війну у 1980-их, бо не в курсі, що війна давно закінчилася, і тому досі хвацько пускає «поезда под откос». Шиян в цьому сенсі не краща і не гірша за інших. Дещо вкурвлює ця сумнозвісна жіноча тілесність. Описи того, як набрякла матка пере місячними, страждання від циститу і плямка менструальної крові на ліжку створюють відчуття навстіж розчинених дверей у жіночій туалет(саме туалет, а не роздягалку чи душову) на якомусь нечистоплотному вокзалі. Для чого і для кого це? Якщо це якась феміністична компенсація, то компенсація чого? Чесно, мені не траплялися тексти такого рівня інтимно-гігієнічної відвертості, коли йдеться про чоловічу тілесність: чи писали колись автори-чоловіки про приємність почухати яйця і підступність грижі чи простатиту? Не траплялося, поправте, якщо я неправий.
Тепер «за упокій». Роман справляє стійке враження ідеологічної літератури. Героїня роману «За спиною» мислить так само догматично, як Павка Корчагін у «Як гартувалась сталь» Миколи Островського чи Горст Вессель в однойменному романі Ганса Гейнца Еверса. В сучукрліті ми також маємо приклади ідеологічної літератури , я про будь-який роман Василя Шкляра. Героїня роману Шиян – переконана лібералка і догми в її голові такі ж самі беззеперечні, як і в героїв Островського, Фурманова, Серафимовича, Корнійчука, Збанацького та інших класиків соцреалізму. Для молодої успішної львівської пані очевидно, що:
- Кожна національна ідея на індивідуальному рівні завдала більше шкоди, ніж принесла користі
- Головна мотивація чоловіків, що пішли на фронт – це плекання власної маскулінност і гонитва за тестостероном
- Релігія, шлюб і патріотизм – це погано за визначенням і годі в цьому сумніватися
- Те, що можна назвати любов’ю – це стосунки паризьких геїв середнього віку, а те, що між чоловіком і жінкою – це «хвороблива, деструктивна, невротична залежність»
- Юнак-пластун може стати симпатичним, якщо змінить футболку з Бандерою на футболку Muse(дівчині в соцреалістичному романі шкірняка точно пасуватиме краще за хутряну горжетку)
- Єдиний нормальний політичний устрій – це лібералізм(бо геї в ньому почуваються комфортно)
- Україна – це незатишний простір, де неможливо не те, що жити, а й нормально кінчити, не те, що у марсельській підворотні. Мультикульутрне середовище само по собі афродозіяк
Паризькі пригоди героїні наприкінці книги – це якісь ванільні соплі в стилі паперових дамських романів, мені ця частина про «обыкновенное женское счастье» далася найважче. Але, як й казав, книгу слід прочитати до кінця. Бо ілюзорний світ Марти(так звати героїню) зазнає катастрофи. Для цього є багато причин(не буду спойлерити), але блиск і флер успішної чіки з хедхантингової компанії здувається, ніби колесо машини, яке проштрикнули шилом, уся чітка система координат летить шкереберть і все, що залишається у нашої героїні – відчуття провини «перед чимось і кимось неокресленим». І надія, що з часом це відчуття обміліє. Порожнеча, нехай приправлена прагненням красивого життя, породила справжню порожнечу, яка поглинає навіть таких чотких чувіх як подружка Софка, що із незалежної і відірваної ультрасучасної лібералки перетворюється на мамку БДСМ-салонів і поборницю традиційних цінностей одночасно. А з її колишнім, якого вона не дочекалася з АТО якраз все гаразд: він знайшов «більш мужню, більш гідну, більш патріотичну» - звучить як знущання, але в них скоро буде дитина і вони більше схожі на щасливих людей, аніж екзальтована пані, з якої відчуття провини сиплеться, немов гречка. І така кода робить роман цінним, не плаксим, як соцреалістична агітка, не примітивним, як пиздострадання чикліту, а вартим прочитання.

[Katrusya · Rating 5 out of 5]

Книжка, яку чудово дочитувати, не вилазячи з ліжка, снідаючи кавуном посеред серпня. Тут багато слів, які важко наважитися сказати вголос, але всі ми їх думаємо. Тут багато еротики та доброго сексу, смачної їжі, страху загрузнути в побуті та війні. І ми собі це все дозволяємо.

В мене непрості стосунки з війною, я, можна сказати, одна з тих, хто не дочекався. Або дочекався - але вже не того, хто йшов спочатку, бо всі повертаються зміненими. І важко прийняти вибір людини, яка потім вже не може вибрати між алкоголем та насильством, вічним страхом перед гучними звуками, неможливістю розслабитися. І не готовий визнати, що це не може бути нормою тут. Ми живемо в часі війни і вона заковтує наш молодий спокій, не пережовуючи.

Але не хочеться говорити пафосно після цього прочитання, хочеться просто жити й знати, що буває по-всякому.

Тут багато життя, і водночас - багато спостереження за життями інших. Хочеться взяти Марту за рольову модель і водночас здивовано впізнавати в собі ознаки всіх інших героїнь. Кожна з нас - як збірний образ виховання, політики та авокадових тостів.

Що відволікало - інколи ліричні відступи від сюжету були трохи перенасиченими образами та метафорами, в якийсь момент хотілося пропустити. А ще я не люблю такі відкриті кінцівки, вони залишають мене в підвішеному стані й по правді трохи дратують. Але все-таки смак від прочитання цим не перебити.

Дякую, Гасю, що говориш за нас усіх.

[Iryna Khomchuk · Rating 4 out of 5]

Ця книга не про війну, як може видатися з огляду на обкладинку й відгуки інших читачів. Вона — про жінку. Одну окремо взяту молоду сучасну українську жінку, котра живе тут і зараз серед собі подібних і не дуже жінок (в основному саме про них ідеться в романі) в умовах війни, страху, різних нестабільностей тощо. Героїня — настільки узагальнений образ, що навіть імені спочатку не має... Воно згадується мимохіть кілька разів, я на нього навіть уваги не звернула б, якби хтось у ФБ не крикнув голосно: Марта — курва!)))

Але ні, вона не така. Вона — нормальна. З нормальними переживаннями за коханого, котрий вирішив не косити від призову. З нормальними сльозами та істериками. З нормальним станом до й під час місячних ("о боже, там пишеться про кров на обідку унітазу, фу, кому воно треба!" — волав іще хтось із незадоволених читачів), із відвертим і природним сексуальним бажанням, і навіть потягом до жінки (теж "фу!", аби ви не сумнівалися, бо таке ж буває в розгнузданих курв, а писати ж маємо про вихованих і патріотичних українок, котрі чесно й вірно чекають коханих із війни)))

Героїня нормальна, просто говорить про те, про що інші воліють мовчати, а то й брехати, аби хтось не сказав про них отого сакраментального "фу!". Бо ж ближніх треба любити (якщо не насправді, то на словах — обов’язково), нещасним — допомагати, а не зневажати їх, діточками — захоплюватися, а не боятися, і чоловіком, котрий в учебці, теж обов’язково захоплюватися, навіть якщо він нічого героїчного ще не вчинив, а то й не вчинить ніколи... Бо так прийнято в нашому суспільстві. Тож Марта — курва. Тим паче після того, як (увага — спойлер!) поїхала за кордон і завела там коханця. Аяяяй, як так можна! її хлопець — на Сході, а вона трахається з якимось французом! Ату її! Й авторку також, бо вона просто вирішила хайпонути на темах війни й сексу, й більше нічого, фу, фу й іще раз фу!

...Однак якщо ви не належите до тих, хто "фукає", то книгу варто прочитати. Хоча б для того,аби скласти власне враження. Або для того аби зрозуміти, як писала б я, якби нарешті взялася за перо (а мене до нього зазвичай тягне під час гострих нападів мізантропії))) Або ж від бажання поговорити з кимось схожим на вас, і до того ж анонімно))) Чи ж відчути, як накриває хвиля бажання від дуже майстерно описаних сцен сексу. Чи й полаятися досхочу, бо життя, курва, таки несправедливе, несправедливе до всіх, а особливо — до вас...

Недоліків у романі, звісно, вистачає, як же без них))) Наприклад, авторка розказує про все підряд, мов той акин, у книзі навіть є кількасторінковий перелік КВЕДів, які героїня (авторка) вважає недолугими. Є інформація про особливості роботі ІТ-індустрії й вітчизняної податкової, про підстаркуватих тіток й інста-фітоняшок у спортклубі, підлітків із пивом у супермаркеті, сіризну Василькова й незручний львівський автотрафік... Без багатьох цих та інших речей роман спокійно обійшовся б, їх можна було б викреслити з тексту, та й по всьому. Але хіба викреслиш щось "зайве" із життя? Ні... А роман про нього, про життя, яке воно є...

[Yuliya Yurchuk · Rating 5 out of 5]

Марті 27, вона живе у Львові, працює HR-ом в IT-компанії, має високу зарплату і змогу гарно жити, на відміну від багатьох інших співвітчизників. У неї є хлопець Макс, юрист за освітою, який працює помічником судді, тому заробляє набагато менше Марти. Коли в Україні починається війна, він йде на війну. Марта не розуміє його вибору, вона хоче жити, насолоджуватися життям, бути як усі нормальні середньостатистичні люди в будь-якій іншій вропейській країні. Зрештою вона ж не вибирала цю війну. Вони планували Тайланд чи хоч якусь Європу для тусні і драйву, а він, нікого не запитавши, вирішив за себе і в кінцевому рахунку й за неї.
Це книжка про основну емоцію останніх п’яти (а, мо‘, і більше) років української історії - провину. Провину за все: за те, що живеш краще за інших, за те, що маєш де жити, за те, що не задумуєшся над цінами в магазині.... за те, що взагалі живеш.
Це дуже сильний текст, в деяких місцях такий пронизливий, що мені треба було робити паузи. Крім того, мені в ньому сподобалися усі героїні, вони усі дуже живі, у них впізнаєш себе і своїх подруг, з ними зростаєш я за цих 349 сторінок тексту.
Читайте!

[Marika_reads · Rating 4 out of 5]

24.02.2022 oczy całego świata zwróciły się w stronę Ukrainy, na którą napadła Rosja. Przez kolejne dni ciągle mieliśmy w rękach telefony z otwartymi portalami newsowymi. Pamiętam, że nawet jak budziłam się w nocy to pierwsze co robiłam to sprawdzałam co wydarzyło się u naszych sąsiadów. Ale jak wiadomo ta wojna nie rozpoczęła się w ubiegłym roku, tylko trwa od 2014. I właśnie o tych początkach sprzed prawie 10 lat pisze Haśka Szyjan w powieści „Za plecami”. A właściwie to nie o samej wojnie, ale o tym jak wpływa ona na młodych mężczyzn, którzy idą na front i na kobiety, ktore zostają w (wtedy) bezpiecznej części kraju i w normalnym życiu.
Narratorka Marta opowiada swoją historię zwracając się bezpośrednio do swojego chłopaka, który bez wcześniejszego uprzedzenia poszedł na wojne. Dziewczyna z jednej strony rozpacza, z drugiej imprezuje. Z jednej wspomina o zaleceniach rządu by oszczędzać prad, z drugiej zastanawia się nad plastyka sromu. Zamartwia się o życie ukochanego, a chwile później szuka ujścia swojego seksualnego napięcia.
Wpadamy w sam środek chatotycznych myśli narratorki i nieprzerwanego przeskakiwania z bieguna normalności do dezorientacji i strachu i z powrotem. Pełno tutaj kontrastów, które jeszcze bardziej podbijają wydźwięk książki. Czujemy dyskomfort czytając jak Marta będąc na siłowni zastanawia się co by było jakby spadł tutaj pocisk albo kiedy normalnym widokiem z okna kawiarni są czołgi na ulicach.
Powieść Haśki Szyjan to niezwykle wartościowa, uświadamiająca i potrzebna (szczególnie dziś!) książka o obrazie codzienności w obliczu wojny, i co istotne wojny współczesnej dziejącej się w europejskim kraju.

[Enotka · Rating 3 out of 5]

Книга, що викликала дуже багато неоднозначних почуттів.
Від неї неможливо відірватися - попри те, що діалогів майже немає і вся оповідь від першої особи. Дуже динамічна, наповнена не лише роздумами, але і подіями. Роздумів і рефлексій мені, часом, було забагато, особливо там, де вони були про тілесність, що в цій книзі частина загальної історії. Але, підозрюю, це мій власний тригер.

Емоції були страшенно неоднозначні - переважно "фу фу фу", іноді хотілося взяти головну героїню і довбанути її чимось. Постійно хотілося сперечатися, мовляв, не у всіх так і не всім це цікаво \ потрібно \ видається правильним... Значить, добре написано, раз ти сваришся з телефоном і не можеш від книги відлипнути. Погані книжки рідко викликають такі емоції. (але тут готова посперечатися)

Книжка корисна тим, що дозволяє спроєктувати історію на себе і зрозуміти, яка є саме ти. Вона з тих книжок, що дозволяє побачити власні орієнтири.

Єдине, обговорювали з подругою-волонтеркою, і зійшлися на тому, що визначати її як "історію про дівчину, що чекає хлопця, який пішов на війну" не варто. Радше, історію про дівчину, що не чекає, але шукає себе в запропонованій ситуації.

Спойлер - здається, не знаходить)

[Georgia · Rating 5 out of 5]

Amazingly written book how millenials are keeping on with the possibility of a war. The main character, Marta is resilient and out of the touch with the reality that strikes into her life too when her boyfriend decides to go willingly to war.
She feels like she is in the dual universum. In one she enjoys online shoppings and salmon with dill and in the other she is a girlfriend from the soldier, she volunteers in military services.
And she is aware all of that. The whole book is her rhetorical question, 'How did I get here!' The oxymoronic situation which is sadly current still today, the possibility of the war in the middle of Europe, sounds unreal, yet it is here.
The writing style is on point, ecxellent, fluid, almost like a mannerism of the millenial Virginia Wolf. It requests a reading refinery so maybe this book won't be everyones cup of tea. To me it was the best book.I have read recently.

[Andrius Baležentis · Rating 4 out of 5]

Į trilitrinį stiklainį įdėkime Mariaus Ivaškevičiaus laikmečio grotesko pajautimą, įmeskime šiek tiek Beno Lastausko hipsteriško „vaibo“, pagardinkim Alinos Bronsky prieskoniais ir kartkartėmis išnyrančiais subtiliais Narine Abgaryan literatūriniais pipiriukais. Visa tai užpilkime Bridžitos Džouns neurozės marinatu. Palikime raugti – ir štai, turime šios knygos skonį.

Pirmuosius puslapius skaičiau sutrikęs – ar čia įmantrių žodžių tryda, ar kažkas labai autentiško ir gilaus? Galiausiai apsistojau ties pastaruoju. Nors autorei, mano akimis, šiek tiek stinga saiko – tekstas vietomis per tirštas nuo buities detalių, šaržo ir vaizdų pertekliaus – visgi, sąmoningai sulėtinęs skaitymo tempą, pasinėriau į temų gausą ir daugiasluoksnį pasaulį.

Karas turi daug veidų, o šiame romane atsiskleidžia visai netikėtu kampu – per vidinį milenialės, savotiškos antiherojės monologą. Tai labai originali ir nestandartinė prieiga. Romane daugiasluoksniškai gvildenamas moters, kurios vaikinas išėjo savanoriu į kariuomenę, sąmonės raizginys – persipina feminizmas ir patriarchatas, seksualumas, geismas, vaikystės traumos. Lygiagrečiai atveriami ukrainietiško tautinio mentaliteto prieštarų klodai – su visa savo šiluma, nuostatomis, korupcija, vertybėmis, patriotiškumu, nacionalizmu, susiskaldymu, bendryste ir klasių skirtumais. Pasakotoja iš paskutiniųjų bando kabintis įprasto, jai patogaus gyvenimo būdo, apsimetant, kad griūvantis pasaulis kažkur toli.

Gavosi išties įdomiai užkonservuotas istorijos laikotarpis, kupinas skirtingų skonių ir kiekvienas čia ras kažką sau, kiti suvalgys viską iš karto. O kam nors visa tai pasirodys lyg kaimo gėrybės, kurias paimi iš mandagumo, o vėliau tyliai išmeti. Aš – tikrai patieksiu šias vaišes draugų aptarimui.

[Brudenis · Rating 4 out of 5]

Koks neįprastas kampas pažvelgti į karo ištiktą XXI a. šalį ir jos žmones. Labai rekomenduoju jau vien dėl šito požiūrio kampo. Toks požiūris gali patikti, gali ne, bet knyga išties gera ir vertinga. Ne veltui pelniusi ES literatūros premiją. Drąsi, keista, kitokia.

[Yuliia Zadnipriana · Rating 5 out of 5]

Ви можете не розуміти війну.

Не пускати її у свідомість, уникати, не приймати, не сприймати. Як головна героїня цієї історії у потоці своїх думок.

Розмови про війну — це не лише про патріотизм. У цій книзі розмови складні, насичені внутрішніми рефлексіями.

Чоловік добровільно йде на війну.

Що мусить робити жінка? Жінка, яка не розуміє такого вчинку. Яка не бачить у цьому сенсу. Так в реальному житті і буває. Не як у піснях, де жінка зітхає і чекає, пишається і мріє, ні. Жінка може гостро не сприймати такий вибір. Не розуміти.

Як вона живе?
Чим дихає?
Чого чекає?

Цю книгу за настроєм і стилем подачі мені хочеться порівняти з "Під ковпаком" Платт та "Записки українського самашедшого" Костенко. Той же потік думок від першої особи, атмосфера тягучої депресивності, безцільності, але тут значно більше іронії, актуальніші спостереження за нашою дійсністю, котрі українцеві [тим паче патріотичному українцеві] буде заскладно сприйняти, заболяче зрозуміти.

Тут багато внутрішнього, багато гострого, багато сексу, самотності та болю — жіночого, людського, українського. Тут стиль, яким хочеться вкритись і купатися в цих колючих словах, відчуваючи кожним сантиметром шкіри написане.

Тут не менше соціального: хабарництво, волонтерство, насильство.

Без сліз, без страждань, за котрі так не люблять зазвичай українську класичну літературу, без голосінь тут описано справді драматичну частину людського життя. Але від написаного хочеться не сльозами вмиватися, а думати: про причини та наслідки.

Шукати відповіді на питання.

Чи повинні ми?
Чи мусимо?
Якщо так,
чому?

Якщо ні,
чому?

У мене від прочитаного багато думок. Може людина просто н е х о т і т и знати про війну? Навіть якщо ця війна у її країні. Людина не обирає, де народитись, тож чи мусить вона жити тим, чим живе її країна? Бути аполітичною, апатріотичною.

Я раніше була дуже зацікавлена націоналізмом. Зачитувалась історичними книгами, плекала і собі відчуття типу "пишаюся тим, що я українка". За останні кілька років мої почуття і думки з цього приводу дуже трансформувалися.

Немає більше цього "пишаюся",
немає захоплення історією.

А після такої книги я взагалі в ступорі.
Складно все це.

[Анна Bilenka · Rating 5 out of 5]

Ода жінці, або як живеться по ту сторону героїзму війни. “За спиною” Гаська Шиян.



Я беру “За спиною”, відкриваю навмання, читаю перше речення, що попалось на очі:
 “Щоразу, як ти забираєш руку з мого коліна чи розплітаєш наші долоні, на цьому місці починає зіяти чорна діра, в яку, наче пісок крізь пальці, тікає наша любов”, — і розумію, що пропала.



Гаська Шиян, вона ж Галя Керосіна Шиян, написала роман про реальну жінку під час війни між Україною та Росією. Головна героїня — Марта, двадцятисемирічна ей чар у технічній компанії, добре заробляє, має хлопця, їздить з ним у теплі краї взимку та до батьків на свята, і відповідає загальноприйнятим суспільним вимогам. Далі за планом мало б бути весілля та діти, але трапляється війна, і Макс вирішує, що це його шанс. Шанс на що, показати, що він чогось вартий, чи втекти з роботи, на якій заробляє менше за дівчину, шанс на героїзм чи бажання захистити Батьківщину — незрозуміло. Не порадившись ні з ким, Макс їде на фронт.



Марта залишається сама, в реаліях, до яких ніхто не готував: до нестримного сексуального бажання у молодому тілі, до самотності у власній і раптом пустій квартирі, до вивчення мов чи зустрічей з подругами, аби не помічати — у Макса нове життя, яке висмоктує його в невідому реальність. Реальність, де Марті немає місця, і правила якої не зрозуміти, як би не намагалась.



Героїня дуже намагається: допомагає втомленим волонтеркам, ходить домівками переселенців, розносить гуманітарну допомогу, збирає кошти, відвозить продукцію на фронт і навіть їде на побачення з Максом в еротичній білизні, що під колготками натирає та колеться.



Врешті решт, Марта запитує себе: хто вона, чого хоче і чому має діяти, як вимагає безлике суспільство. Вона бачить, слідуючи чужою дорогою, може перетворитись на жінку, яка спить з воєнною курткою загиблого чоловіка; жінку з трьома дітьми і мертвим голосом; жінку, яка має амбіції, але вона-ж-мать-і-жена, а тому не має права робити по-своєму.

“За спиною” — роман про війну та жінок?

Існує думка, що роман заточений під європейського читача, висвітливши теми сексуальних меншин, життя старшого покоління, національної приналежності та свободи вираження. Не впевнена, що можна написати таку живу роботу тільки для того, щоб сподобатись читачеві та отримати Премію Європейського Союзу літератури. Якби була премія, яку роздають читачі, я б віддала її Шиян за:


1. Багатство мови. “За спиною” журять за надмірне використання описових, метафоричних та експресивних пасажів у потоці свідомості, порівнюючи з “Записками Самашедшого” Ліни Костенко. Роман написаний від імені головної героїні у формі монологу, зважаючи на поетапний розвиток сюжету. Не кожен роман має мати чітку, загальноприйняту структуру та слідувати прийнятим нормам. Література теж мистецтво і без експериментів не буде нових форм. Мені такі експерименти до вподоби.

2. Сексуальна щирість. Автор наче несе гасло: “Я — жінка, інколи я хочу сексу, інколи — не хочу, і це нормально. Це нормально — бути цікавою особистістю і дивитись на інших чоловіків”. Гаська чесно описала переживання жінки, у якої цистит чи відсутність сексуального потягу; як у жінки міняється голос, від живого та кокетливого на зустрічі з подружками, до мертвого і холодного, коли дзвонять з претензією. Автор так тонко передала емоційність жінки, що хотілось дати книгу багатьом чоловікам, сказавши: ”Ось так і у мене, розумієш, це нормально”.



3. Сміливість правди. Описати дозвілля пересічного українця так, щоб це не виглядало іронічно, при цьому зберегти автентичність та зрозумілість для іноземного читача. Книга простояла у мене півроку, настороживши обкладинкою. Бо, здавалось, це ще одна розповідь про війну. Виявилось, “За Спиною” — роман про жінку у сучасному українському світі, з нічним блуканням в інтернеті, намаганні не помічати війну в очах переселенців та прагненні в Європу, тягнучи за собою стереотипність. Це відвертий, місцями еротичний, але невульгарний, чуттєвий роман про живу реальну жінку, з її емоціями, почуттями та роздумами. А ще про силу йти своєю дорогою, а не тим шляхом, який очікують родичі, подруги, колеги, чоловік та батьки. “За Спиною” — це роман про сміливість.



За що пожурити роман?

Можливо, це було попадання в цільову аудиторію, можливо, книга дочекалась правильного стану і часу, але ні задовгі пасажі емоційних переживань, ні надмірне використання слів іншомовного походження, ні недостатня (чи це справді так?) увага другорядним героям, не змусили крутити носом.

 Вся книга розібрана на цитати, після яких хочеться зробити паузу і переварити. Ось, наприклад:


“Я витягаю з грудей серце, погризене блохами, при нарізанні на скибочки воно охолоджується й знеболюється. Скибочка тобі, скибочка мені, скибочка засушити в дорогу”.

“Ми починаємо наспівувати, ніби випускаючи з себе колючі кульки нервозності, що засіли в стравоході куснем холодної картоплі який важко проковтнути”.

“Я відчуваю з одного боку збудження, а з іншого злість. Таке, чого не відчувала раніше. Ніби ти чужий. Ніби ми знайомимось заново”.



Обов’язково до прочитання або кому рекомендувати “За Спиною”.

Гучно і суб’єктивно скажу, що це найкращий роман української сучасної літератури за довгий час. Ця книга для тих, хто хоче подивитись за куліси реалій, зрозуміти природу жінки, відкараскатись від стереотипів, насолодитись мовою, підмітити деталі та вільніше думати. Ця книга для тих, хто шукає сили бунту, шляху самомодифікації та заглиблення в менталітет українця. Ця книга про іншу сторону війни та звичайних людей, які не мають вибору, окрім як прийняти нову змінену реальність. І змінитись самим.



З повагою до роботи автора,

Анна Біленька.

[Cherniakhivska]

Гм, не моє. Героїня як починала в апатії і зневазі до всього навколо, так і закінчує.

[Katinas Čiobrelis | knygos, kelionės ir kiti įdomūs dalykai · Rating 4 out of 5]

www.instagram.com/miciausknygos
www.facebook.com/miciausknygos
Knygoje minimi įvykiai 2014 metais, pagrindiniai herojai IT sferoje dirbantys ir galintys daug ką sau leisti ukrainiečiai. Istorija prasideda kai pagrindinis herojus išeina savanoriu į frontą, o likusi mergina pradeda savęs paieškas ir tt. Kažkiek pasakojimas priemena hipsterines knygas. Herojė su draugėm valgo pelėsinį sūrį, geria vyną. Paskui išvyksta su mokiniais ekskurijon į Paryžių ir ten paleistuvauja su pažystamu gidu, kažkiek prabėgus laiko grįžta į Ukrainą lyg niekur nieko ir taip baigiasi istorija.
Kol pasakojo šalies kasdienybę buvo tikrai įdomu skaityti, bet ties Paryžiumi viskas tapo nuspėjama. Skaičiau knygą, nes iš šios serijos knygų buvau visas skaitęs, knyga elektroninė, nors popierinės savo bibliotekoje turėti nenorėčiau, tiesiog tikėjausi kitokios knygos, labiau išjausto Ukrainos žmonių kasdienybės.

[Dariia Puhach · Rating 2 out of 5]

Якщо коротко: композиційно дуже просто, деякі епізоди відверто зайві, стиль цікавий (нав'язливе порівняння снігу із патранням курки мені дуже сподобалось), хоча трохи втомлює з часом, усі герої, крім оповідачки, суто функціональні. Єдине, шо мало б надати цьому тексту хоч якоїсь опуклості, є лінія, що хлопець головної героїні йде в АТО і вона з цього приводу шось думає-переживає, але вона слабка й невиразна (хоча її пунктирність — те, що чоловік немов без обличчя, ми уявлення не маємо, що він за людина — мені сподобалась).
Ну і так, секс у цьому тексті втомлює.

[Eugène L. · Rating 4 out of 5]

Книжка — не про війну, а про життя в тилу, де більшість громадян мирно пиячить, їздить у маршрутках і поїздах, ходить до спортзалів та нічних клубів, святкує Гелловін, день Валентина та/або релігійні чи радянські свята.

Героїня — молода львів'янка на ім'я Марта — геть не ідеальна. Вона може...

Докладніше — у статті "МАРТА — НЕ КУРВА!"
https://texty.org.ua/articles/100900/...

[Nadia Zeemeeuw · Rating 5 out of 5]

Книжка, якоі дуже бракувало в сучасній украінській літературі. З некомфортною оповідачкою, з болісними конфліктами і з тим рівнем безжалісного препарування людини и суспільства, що викликає обурення і захват одночасно.
Не люблю робити порівняння, але не можу стриматися - схоже, в Украіні є своя Отесса Мошфег, з вмінням виписувати оповідачок, від яких пригорає половині читачів, робити злі і точні спостереження і нічого не боятися. Браво, Гасько!

[Mariana · Rating 5 out of 5]

Гостре око і ще гостріший язик. Як філолог, щиро тішилася описами й епітетами: всі ці лисіючі мачо в костюмах з відблиском і тітоньки, які щиро співчувають "старим дівам", яким злегка за двадцять.
Флешбеки з дитинства викликали ностальгію і відчуття легкої хронологічної тривоги. Я одного віку з авторкою і пам'ятаю "Поле чудес" з Лістьєвим і як втікали з уроків в суботу, щоб подивитися "Дику Розу". Але як Марта, яка на 10 років молодша, може це пам'ятати?
Не зі всім погоджуюся на 100%, але рада, що знайшлася людина, яка сказала все це вголос.

[Bohdan Pechenyak · Rating 5 out of 5]

Чудовий життєствердний коктейль - подорожі, секс, чуттєвість, спостереження за людьми, критичне мислення, вільнодумство, самодостатність. Тим не менше, це також книга про війну, про терор, про труднощі стосунків, про суспільний тиск та інші перешкоди життю і проявленню себе. Ця книга не залишить байдужим нікого.

[Smotri_pod_nogi · Rating 4 out of 5]

хороший щільний текст від ненадійного оповідача (у нас цей голос в літературі й досі ігнорується). нагрібає і майстерно олітературненими емоційними викиднями, і людською відмовою від реальності, від якої (як за спину?) всі часом ховаємось, а потім себе за це картаємо. хороше.

[Kasiastarko · Rating 5 out of 5]

Для мене це книжка і про буденне тутешнє життя в дві тисичі надцятих роках. Де діти в шапці, але не в автокріслі, де люди обмінюються в месенджерах на кожне свято картинкою з привітанням, де державні установи - це філіал пекла, де образки зі святими прикрашають робочі столи, де взятка і пройти поза чергою часто норма,а страви смачніші на наступний день. Хочеться, аби цю книжку переклали англійською і надсилали на електроніку разом із квитками на літак до України. Щоб іноземці перед подорожжю поринули в українське життя і менше лякалися-дивувалися того, як ми живемо.

[Anna Dovgopol · Rating 5 out of 5]

Одна з кращих прочитаних мною книжок сучукрліту. Про досвід 28-річної дівчини, яка добре заробляє і має сучасні погляди на життя. Про Україну, яка її оточучує, про її рефлексії. Оповідь затягує і не відпускає

[Олеся Григор'єва · Rating 5 out of 5]

В захваті від мови твору – жива й оригінальна, образи дуже точні, несподівані, з дотепними, іронічними деталями. Це чи не єдиний український роман, де показано депресію покоління міленіалів, що має місце в нашому житті, та про яку так мало знають і говорять. Письменниця зобразила дівчину, у якої не виходить пристосуватися до реалій, що не знаходить себе у насиченій круговерті подій, лишаючись поза нею.
Це молода сучасна людина, котрій ні на що спертися. І, врешті, будь-які її спроби «домовитися» з дійсністю закінчуються повним провалом.
Я не зовсім згодна з думкою, що тут зображено українську стерву. Стерва не впала б у таку сильну депресію, яку теж, до речі, описано дуже талановито.
Цю книгу неможливо, прочитавши, просто відкласти вбік. Її проживаєш іще довго, вона лишає відчутний меланхолійний слід, як довершений психологічний твір.

[Kateryna Nesteruk · Rating 4 out of 5]

На мою думку, Марта - це галицький варіант Крістіни, з «Віка, Крістіна, Барселона (Вуді Алена), якій менше пощастило, бо війна і пост-совок. Вона не знає, чого вона хоче, але точно знає, чого вона не хоче.
З іншого боку глянувши, це жіночий галицький варіант мужика з роману Жадана «Інтернат». Людина без позиції.
Марта унила. Спочатку здається, що дівчинка унила, бо хлопчик вибрав війну, а не побути коло неї. Але потім виявляється, що це не про хлопчика. Для неї безвідносно до нього, у Львові і околицях все унило (дівчинка все і всіх так бачить), а ще жесть у країні регулярно відбувається. Якось у відпустці Франції дівчинка виявляє, що жесть там теж буває (тобто на війну і пост-совок уже не скинеш свою унилість). Розчарована, вона вирішує не покидати межі дивану, як колись вирішив її тато, якого вона раніше за це зневажала.

П.С. Як на мене, мова надто кучерява, я губилася у кількості метафор і порівнянь, але сподобалилася англіцизми, бо людина, яка працює англійською швидше так і думає. Шикарний плюс, що багато тілесності, жива жінка.

[Andriy Savenko · Rating 5 out of 5]

Перше, що вразило і не відпускало до кінця (і що я вважаю досягненням роману) це - мова. Текст, що створює власне мовлення, уже є непересічним. Авторка має виняткову спостережливість, помічає і створює мовні полотна з мовлення сучасних українських містян. Це - дуже круто! По-перше, це долання постколоніального синдрому, бо це цілий шар мовлення, яке набуває ознак художності, водночас лишаючись дуже охопним вираженням певного соціального масиву; це мова українського міста, якої, як і досі хтось вважає, ніби нема, але вона є; і в Підмогильного вона є, і в Нечуя-Левицького (оба-на!, так, див. роман "Хмари"). По-друге, це жіноче мовлення, та мова-мінус, про яку пише Р.Лакофф і ціла феміністична рать, водночас це не жіночий роман, хоча в ньому є міцний феміністичний стрижень, а те, що авторка дозволяє собі стібатися над фемінізмом, наповнює груди солодким щемом, бо іронія рятує за будь-яких обставин. В певному сенсі, мова стає головним героєм чи своєрідною центральною сюжетною лінією тексту (хоча, звісно, це не роман про мову на зразок Finnegans Wake і сумніваюсь, що авторка загалом ставила перед собою таку мету). У порівнянні з цим, усілякі речі типу ставлення до волонтерства (дуже їдке; заслуговано), до родинних зв"язків та обов"язків, та й загалом до соціальних контактів є досить вторинним явищем. Хай високочолі критики розмірковують, чи в образі Марти авторка хотіла показати українців-"какаяразніца", 73%, водночас підкреслівши непомітно, що таким українцям з першого погляду "какаяразніца", а в глибині вони - та самі анархічні індоарії, які органічно не сприймають будь-яку форму влади, і їхнє життя покладено на п"єдистал Шиви-Руйнівника. І це political stance (о, підхоплюю авторкову техніку насіювання англ.виразів з примітками)))! Чи це психологічний роман-длубання в заплутаному клубку свідомості сучасної жінки, яка ще отримала певну психотравму і намагається оговтатися... Не знаю. Художній текст фонтанує смислами, але, як на мене, головна його функція - вабити. Цей роман часто вабить через відштовхування, дратування.Якщо ви хочете викинути книжку з вікна, значить, ви однозначно потрапили в зону дії його естетики.
Другий лейтмотив роману - сексуальність. Тут є багато стереотипного, але на очах щось дуже живе пробивається, як трава крізь асфальт, через цю стереотипність. Загалом великий плюс (хоча не без впливу новомодних штучок), що текст говорить про жіночу сексуальність. Власне, бути персонажем жіночої статі (чи персонажкою)) в художньому тексті - це одне, а от бути текстом, що говорить про жінку - цілком інше. Те, що викликало регіт чи криві посмішки в невротичному тексті Забужко, тут часто бере за живе і змушує замилитися. Найкраще про це написала читачка на сторінці якабу, де я замовив книгу; явно старша за віком жінка подякувала авторці і побажала молодшим жінками брати від життя все, а не так, як ми... Не можу не докинути все ж ложку дьогтю. Іноді виникало враження, що тримаєш в руках дайджест актуальних тем, і авторка взялася висвітлити кожну. Це зокрема впливає і на тематичну площину. Головна героїня наче має завдання спробувати всі форми сексу (крім збочень, хоча в сучасному світі що вже писати, а, головне, що вважати збоченнями?), аби авторка змогла описати всі рівні насолоди. Ніби якійсь воркшоп. Уже смішно. Але в романі доста іроні і так, тому - норм. Найважливіше тут, як на мене, те, що сексуальність (і тілесність, яка ховається під нею) в худ.тексті часто виражає спосіб, за допомогою якого ми дивимося на світ. Фізіологічність, яку часто-густо використовує авторка, ставить (у черговий раз) проблему дуалізму фізичного/ ментального. У певному сенсі, проблема героїні Шиян і в тому, що її тілесне начало не можна знайти точку дотику з інтелектуальним, але... у такій ситуації живе людина Нового часу перманентно.

До деяких неоковирностей (імхо). В тексті не бракує архітектоніки, хоча, певно, до неї можна висловити претензії (і так в кожному тексті; ідеальними тут є риторичні промови, але скажіть, коли ви перечитували останній раз епітафій Перикла (якщо взагалі про нього чули), тепер скажіть, коли ви робили це заради естетичної guilty pleasure?). У романі дещо бракує перспективи, хоча цим страждають усі новочасні романи. Гранд-наратив помер і письменник колупається в носі умовного Франца-Патріка. Крім цього, це може бути якраз письменницьким ставленням. У Шиян 70% відсотків дії відбувається в Україні, яка схожа на розмитий фон на картині якоїсь добродійки (типу її героїні), якій забагнулося помалювати "як імпресіоністи", і виходить... шось таке, красіво, красіво, каже наставник з акт-школи, от тут поправлю, тут... о! і воно ніби й о!(але насправді ні)). Просто порівняти з її ж замальовка��и Парижа. Це теж можна зрозуміти, перше враження, яке завдало колись туристо екс-советіко непоправної травми; протиставлення того казкового диснейленду, де навіть сцяки клошара відгонять бургундським, сірості Козятина... але - це теж може бути прийомом, однак від такого висновку мене відвертає саме архітектоніка. Такі світлові плями не є наскрізними, що створює відчуття роз"єднаності тексту. Джойс стібався та, певно, зневажав купу ірландського, але його Дублін проходить крізь його текст, навіть якщо мох, плісняву чи зелену шмарклю на парапеті він ототожнює з національними кольорами Ейре. Хоча, можливо, цей текст по-своєму показує драматичний нинішній момент мультикультуралізму і це ламаність є наслідком такого глибшого відчуття. Тоді ситуація з його структурою може бути складнішою.