What do you think?
Rate this book
Московіада: роман жахів
«Я прожив у Москві майже два роки, і то були чи не найщасливіші мої часи. Мабуть, саме з цієї причини в моєму романі стільки злості й чорної невдячності. Я досі не знаю, що в ньому більше важить: втрачені можливості чи здобуті примари.» - Автор
140 pages, Paperback
First published January 1, 1993
95 people are currently reading
2047 people want to read
About the author
Yuri Andrukhovych
79 books296 followersSee also:
UKR Юрій Андрухович
BLG/RU Юрий Андрухович
Yuri Andrukhovych (13 March 1960, Ivano-Frankivsk) — is a contemporary Ukrainian writer, essayist, poet, translator and public figure. Among his most notable works are novels Рекреації (Recreations, 1992), The Moscoviad, (Московіада, 1993), Perverzion (Перверзія, 1996), Twelve circles (Дванадцять обручів, 2003), The Secret (Таємниця, 2003), and Justicia's lovers (Коханці юстиції, 2017).
Andrukhovych's biggest literary awards include:
* BBC Ukraine "Book of the Year" (2018) for novel «Justicia's lovers»
UKR Юрій Андрухович
BLG/RU Юрий Андрухович
Yuri Andrukhovych (13 March 1960, Ivano-Frankivsk) — is a contemporary Ukrainian writer, essayist, poet, translator and public figure. Among his most notable works are novels Рекреації (Recreations, 1992), The Moscoviad, (Московіада, 1993), Perverzion (Перверзія, 1996), Twelve circles (Дванадцять обручів, 2003), The Secret (Таємниця, 2003), and Justicia's lovers (Коханці юстиції, 2017).
Andrukhovych's biggest literary awards include:
* BBC Ukraine "Book of the Year" (2018) for novel «Justicia's lovers»
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 225 reviews
Read
August 12, 2021"Московіада" - це "роман жахів" не тому, що страшно, а тому, що жахливо.
Один день із життя українського поета Отто фон Ф. у Москві. Йому не пишеться, він блукає містом, пиячить у різних наливайках, зустрічається з різними жінками, складає уявного листа потенційному королю України:
"Зважте на історію всіх великих народів і переконаєтеся, що це історія їхньої поезії. Зважте також на історію невеликих народів. Тих, яких завтра вже не буде. Зважте і скажіть мені: хто кому потрібен більше — королі поетам чи поети королям? Чи варті чогось королі без поетів? Чи не існують королі волею Божою тільки тому і тільки для того, аби утримувати волею Божою поетів?"
І кому ж, як не йому, рефлексувати про роль літератури в державотворенні - він студент московського літінституту, що забезпечує систему кваліфікованими співцями. Тобто знає цю кузню кадрів зсередини.
З опису звучить наче незле, правда? На жаль, усе це приправлено абсолютно пекельною кількістю сексизму і расизму. Наш герой зухвалий тираноборець, доки йдеться про протистояння з російським імперським шовінізмом, але щойно на гральній дошці з'являються якісь інші фігуранти, наш український поет Отто фон Ф. швиденько солідаризується з імперією, дегуманізуючи інші народи. В'єтнамці "між собою повискували", неслов'янські імена - предмет для насмішок ("Рамазапов Муртаза чи, може, навіть зовсім навпаки — Муртазаєв Рамазан"), представники неросійських радянських літератур - колекція всіх етнічних стереотипів ("Вася Мочалкін, основоположник якутської радянської літератури і почесний оленяр"; студенти з Кавказу - "спадкові джигіти, підвладні законам честі, столітнім етичним приписам аксакалів та шаріату"), мовчу вже про "всілякі жидівські театри" і секс (з дуже сумнівною згодою) зі студенткою-африканкою, де офігенним компліментом звучить "вона віддається так, як віддаються рабині".
Навіть критика росіян (яких є за що критикувати! за некритичне відтворення шовіністичних поглядів і підтримку людожерчих режимів, скажімо) зміщається з легітимних мішеней у якісь відверто нездорові расистські фантазії: "за останні триста років ми досить уподібнилися до цих суворих північан. Чомусь почали народжуватись інші українці — свиноокі, з невиразно-заокругленими пицями, з безбарвним волоссям, яке існує тільки для того, щоб вилазити. Вочевидь, природне бажання наших предків якомога швидше випнутися у великороси призвело до певних пристосуванчих мутацій".
Стосунки головного героя з жінками викликають не менше фейспалмів!
* Якщо комічний ефект задуманий автором, то ок, але мені здається, герой аж настільки серйозно ставиться до свого члена, щоб без іронії описувати секс із африканкою отак: "Своїм членом я на декілька незабутніх хвилин поєднав далекі континенти, культури, цивілізації."
* "Цю десятикласницю я кохав за те, що вона вміла слухати..." - і далі найменш переконлива десятикласниця в історії укрліту (винесімо за дужки, що сексуальні стосунки між дорослим чоловіком і десятикласницею - це етично спірна штука)
* Герой рефлексує над своєю постіллю: "тобі недавно трапилося простирадло, на якому, за всіма ознаками, хтось когось позбавив цнотливості". Мені здається, жінці (і всім, хто спілкується з жінками) очевидно, що статистично найімовірніша причина крові на простирадлі - це ніяка не втрата цноти, а таки місячні. Тож саме така перша асоціація - це, так би мовити, діагностичненько.
* Між іншим, про місячні: "в роздатчиці поганий настрій, можливо, менструація". Зрозуміла, що вже кілька років не чула цього пояснення поганого настрою, тож суспільство таки прогресує.
* А, жінка має бути завжди здорова й фізично досконала, а то ж вразить ніжну потенцію героя: "Алка з вирізаною правою груддю робить його мужчиною, від чого він надовго втрачає всіляку охоту".
І так далі, і таке інше.
Ну і, звісно, я не певна, чи є добрим смаком стібати студентів літінституту ім. Горького ("Коридором уже давно шастають тутешні персонажі, власне кажучи, вони письменники, та ще й з «усього кінця» Радянського Союзу, але нагадують вони все ж не так творців літератури, як її персонажів. Причому літератури графоманської, спеченої за нудними рецептами великої реалістичної традиції"), якщо сам з доброї волі туди вступив року так 1989, якщо не 1990.
Коротше, для ознайомлення з історією укрліту читати, безперечно, треба. Але для задоволення - навряд чи.
Один день із життя українського поета Отто фон Ф. у Москві. Йому не пишеться, він блукає містом, пиячить у різних наливайках, зустрічається з різними жінками, складає уявного листа потенційному королю України:
"Зважте на історію всіх великих народів і переконаєтеся, що це історія їхньої поезії. Зважте також на історію невеликих народів. Тих, яких завтра вже не буде. Зважте і скажіть мені: хто кому потрібен більше — королі поетам чи поети королям? Чи варті чогось королі без поетів? Чи не існують королі волею Божою тільки тому і тільки для того, аби утримувати волею Божою поетів?"
І кому ж, як не йому, рефлексувати про роль літератури в державотворенні - він студент московського літінституту, що забезпечує систему кваліфікованими співцями. Тобто знає цю кузню кадрів зсередини.
З опису звучить наче незле, правда? На жаль, усе це приправлено абсолютно пекельною кількістю сексизму і расизму. Наш герой зухвалий тираноборець, доки йдеться про протистояння з російським імперським шовінізмом, але щойно на гральній дошці з'являються якісь інші фігуранти, наш український поет Отто фон Ф. швиденько солідаризується з імперією, дегуманізуючи інші народи. В'єтнамці "між собою повискували", неслов'янські імена - предмет для насмішок ("Рамазапов Муртаза чи, може, навіть зовсім навпаки — Муртазаєв Рамазан"), представники неросійських радянських літератур - колекція всіх етнічних стереотипів ("Вася Мочалкін, основоположник якутської радянської літератури і почесний оленяр"; студенти з Кавказу - "спадкові джигіти, підвладні законам честі, столітнім етичним приписам аксакалів та шаріату"), мовчу вже про "всілякі жидівські театри" і секс (з дуже сумнівною згодою) зі студенткою-африканкою, де офігенним компліментом звучить "вона віддається так, як віддаються рабині".
Навіть критика росіян (яких є за що критикувати! за некритичне відтворення шовіністичних поглядів і підтримку людожерчих режимів, скажімо) зміщається з легітимних мішеней у якісь відверто нездорові расистські фантазії: "за останні триста років ми досить уподібнилися до цих суворих північан. Чомусь почали народжуватись інші українці — свиноокі, з невиразно-заокругленими пицями, з безбарвним волоссям, яке існує тільки для того, щоб вилазити. Вочевидь, природне бажання наших предків якомога швидше випнутися у великороси призвело до певних пристосуванчих мутацій".
Стосунки головного героя з жінками викликають не менше фейспалмів!
* Якщо комічний ефект задуманий автором, то ок, але мені здається, герой аж настільки серйозно ставиться до свого члена, щоб без іронії описувати секс із африканкою отак: "Своїм членом я на декілька незабутніх хвилин поєднав далекі континенти, культури, цивілізації."
* "Цю десятикласницю я кохав за те, що вона вміла слухати..." - і далі найменш переконлива десятикласниця в історії укрліту (винесімо за дужки, що сексуальні стосунки між дорослим чоловіком і десятикласницею - це етично спірна штука)
* Герой рефлексує над своєю постіллю: "тобі недавно трапилося простирадло, на якому, за всіма ознаками, хтось когось позбавив цнотливості". Мені здається, жінці (і всім, хто спілкується з жінками) очевидно, що статистично найімовірніша причина крові на простирадлі - це ніяка не втрата цноти, а таки місячні. Тож саме така перша асоціація - це, так би мовити, діагностичненько.
* Між іншим, про місячні: "в роздатчиці поганий настрій, можливо, менструація". Зрозуміла, що вже кілька років не чула цього пояснення поганого настрою, тож суспільство таки прогресує.
* А, жінка має бути завжди здорова й фізично досконала, а то ж вразить ніжну потенцію героя: "Алка з вирізаною правою груддю робить його мужчиною, від чого він надовго втрачає всіляку охоту".
І так далі, і таке інше.
Ну і, звісно, я не певна, чи є добрим смаком стібати студентів літінституту ім. Горького ("Коридором уже давно шастають тутешні персонажі, власне кажучи, вони письменники, та ще й з «усього кінця» Радянського Союзу, але нагадують вони все ж не так творців літератури, як її персонажів. Причому літератури графоманської, спеченої за нудними рецептами великої реалістичної традиції"), якщо сам з доброї волі туди вступив року так 1989, якщо не 1990.
Коротше, для ознайомлення з історією укрліту читати, безперечно, треба. Але для задоволення - навряд чи.
April 12, 2017
Так вже сталося, що я майже поспіль прочитала "Депеш Мод" Жадана і "Московіаду" Андруховича. І стримане роздратування, викликане "Депеш Мод-ом", перетворилося майже на жорстке несприйняття "Московіади".
Перед тим зауважу, що претензія моя стосується вузько романів, а не широко усього доробку обох авторів.
Так, і Жадан, і Андрухович вправно володіють словом, майстерно гротескують сюжетом, працюють за усіма канонами постмодерністського роману, де нема четвертої стіни, і взагалі - автор помер.
Але оцей троп про подорож-крізь-бухло-та-єблю-до-недосяжної-через-ліньки-ГГ-мети... Ну чесно, ну мені було б соромно так писати не те що на початку дев'яностих, а вже у шістдесятих.
Ця маскулінна хвороба (недо) самоствердження проходить крізь сучасну українську прозу червоною ниткою ригалова. Не знаю, як до цього ставляться інші читачі, але особисто я вже читала Хемінгуея, тому не бачу в цьому нічого нового.
Перед тим зауважу, що претензія моя стосується вузько романів, а не широко усього доробку обох авторів.
Так, і Жадан, і Андрухович вправно володіють словом, майстерно гротескують сюжетом, працюють за усіма канонами постмодерністського роману, де нема четвертої стіни, і взагалі - автор помер.
Але оцей троп про подорож-крізь-бухло-та-єблю-до-недосяжної-через-ліньки-ГГ-мети... Ну чесно, ну мені було б соромно так писати не те що на початку дев'яностих, а вже у шістдесятих.
Ця маскулінна хвороба (недо) самоствердження проходить крізь сучасну українську прозу червоною ниткою ригалова. Не знаю, як до цього ставляться інші читачі, але особисто я вже читала Хемінгуея, тому не бачу в цьому нічого нового.
March 9, 2022
One of the most successful post-independence novels from Ukraine, The Moscoviad is a hyperactive hoot narrated in the third and first persons by poet Otto Von F., in exile alongside a clutch of other tormented and eccentric writers in a “literary dormitory” in Moscow. Similarly to the equally lauded Fieldwork in Ukrainian Sex, the narrative style is a nonlinear swirl of set-pieces, with satirical riffs on Ukrainian culture and history, surreal digressions and a parodic Russian spy plot that sees the writer persecuted in classic Soviet fashion by being locked in a cage. The author is a co-founder of the Bu-Ba-Bu poetic group, the closest thing to Oulipo in Eastern Europe, and the novel has honorary commonalities, such as the playful multi-lingual wordplays, the furious commitment to larks and levity above all, and a blithe dismissal of any tedious old narrative scaffolding that the masses have been conditioned to expect. On a self-indulgent note, the “literary dormitory” has much in common with the edifice in my novel The House of Writers, the title of which is (coincidentally) mentioned on p.32!
March 12, 2025
Виговорилася про роман у епізоді 6 "Як падала імперія?" подкасту "Наразі без назви".
Доповнення з позиції 2025:
Читала «Московіаду» тричі. І маю три дуже різні враження.
Першого разу в 10 класі. Тоді мені здавалось, що це роман про те, як Отто фон Ф. пʼє. Я не бачила там коханок, не зауважувала розпаду імперії, для мене це був роман про подорож за для випивання, бо ти пʼєш, говориш з кимось, думаєш про щось, це твій спосіб буття. Десь тоді ж я прочитала Єрофєєва «Москва-Пєтушкі» й ці тексти у моїй голові злились.
Другого разу читала у квітні 2022. І тоді мені було важливо, що Отто — антиімперський елемент. Він не просто пʼє, він проголошує промови, він новий тип поета, який тихою сапою критикує імперськість й артикулює свою субʼєктність. Мої враження справді віддзеркалює третій епізод «Наразі без назви». У ньому багато спостережень і світла. У ньому багато віри в те, що цей роман про світло у кінці тунелю.
Третього разу читала у березні 2025. Враження гнітючі. Цей роман про слабкого і безвольного поета (який можливо ніякий роман у віршах не пише і взагалі творчістю не займається), людину слабкодуху і мʼякотілу, яка двічі зривається на полумʼяні промови, але воліє втікати й ховатись у кімнаті гуртужотку, на квартирах, на прийомах, насамоті блукати містом, людину, яка воліє втілкати у алкоголь, який дає відповіді, який є рішенням. Можливо у Отто добрі наміри, адже він справді живе у час розпаду імперії, він за цим спостерігає, він її критикує, він каже, що прагне більшого (але чи прагне). Для мене Отто як Герман із «Ворошиловграду» Жадана — ніби хочеться проемпатувати цьому героєві, проте він не дає шансу себе зрозуміти, бо сам не розуміє. Чим завершується роман? Найбільш суперечливі думки маю саме щодо цього: він повертається в рай-Україну, він терорист-смертник, він пʼяниця-фантазер?
Роман потужний, але по-особливому складно мені з ним сьогодні. Маю намір прочитати цього літа «Перверзію», а ще повернутися до «Таємниці» та «Лексикону таємних міст», до есеїстики Андруховича, хочеться побути з ним і у його світах, він дарує відчуття спокою.
Доповнення з позиції 2025:
Читала «Московіаду» тричі. І маю три дуже різні враження.
Першого разу в 10 класі. Тоді мені здавалось, що це роман про те, як Отто фон Ф. пʼє. Я не бачила там коханок, не зауважувала розпаду імперії, для мене це був роман про подорож за для випивання, бо ти пʼєш, говориш з кимось, думаєш про щось, це твій спосіб буття. Десь тоді ж я прочитала Єрофєєва «Москва-Пєтушкі» й ці тексти у моїй голові злились.
Другого разу читала у квітні 2022. І тоді мені було важливо, що Отто — антиімперський елемент. Він не просто пʼє, він проголошує промови, він новий тип поета, який тихою сапою критикує імперськість й артикулює свою субʼєктність. Мої враження справді віддзеркалює третій епізод «Наразі без назви». У ньому багато спостережень і світла. У ньому багато віри в те, що цей роман про світло у кінці тунелю.
Третього разу читала у березні 2025. Враження гнітючі. Цей роман про слабкого і безвольного поета (який можливо ніякий роман у віршах не пише і взагалі творчістю не займається), людину слабкодуху і мʼякотілу, яка двічі зривається на полумʼяні промови, але воліє втікати й ховатись у кімнаті гуртужотку, на квартирах, на прийомах, насамоті блукати містом, людину, яка воліє втілкати у алкоголь, який дає відповіді, який є рішенням. Можливо у Отто добрі наміри, адже він справді живе у час розпаду імперії, він за цим спостерігає, він її критикує, він каже, що прагне більшого (але чи прагне). Для мене Отто як Герман із «Ворошиловграду» Жадана — ніби хочеться проемпатувати цьому героєві, проте він не дає шансу себе зрозуміти, бо сам не розуміє. Чим завершується роман? Найбільш суперечливі думки маю саме щодо цього: він повертається в рай-Україну, він терорист-смертник, він пʼяниця-фантазер?
Роман потужний, але по-особливому складно мені з ним сьогодні. Маю намір прочитати цього літа «Перверзію», а ще повернутися до «Таємниці» та «Лексикону таємних міст», до есеїстики Андруховича, хочеться побути з ним і у його світах, він дарує відчуття спокою.
July 12, 2022
на своє велике щастя, я ніколи не була у Москві. не бачила верхівки Останкінської вежі, пластикової помпезності пивбару на Фонвізіна й черг до магазину «Мелодія».
а от Андрухович, бідака, був. бачив ту Москву 1991-го року розливу, з якої втікали останні мокрі щурі. за місяці до повного розвалу СРСР, тієї чергової модифікації гнилої Російської імперії.
був, дешеве пиво зі слоїка пив, і все нам детально розповів.
до вашої уваги: останній травневий день галицького поета Отто фон Ф. у Москві, столиці кагебістів, п'яниць і жахів. день, який завершився потягом до Києва, до країни обітованої.
якщо коротко, подам цитатою:
«і ти бредеш назустріч новим втратам, у светрі, під дощем, а назустріч тобі бреде Москва — кульгава, мокра. ти йдеш з великою торбою на подарунки, хоча прекрасно знаєш, що це сьогодні майже неможливо — купити в Москві комусь якийсь подарунок. це місто вже неспроможне робити подарунки. це місто втрат.
місто тисячі й однієї катівні. високий форпост Сходу перед завоюванням Заходу. місто сифілісу та хуліганів. воно вміє тільки пожирати.
це місто втрат. добре було б його зрівняти з землею. насадити знову фінські дрімучі ліси, які тут були раніше. треба цій землі дали спочинок від її злочинної столиці. бо ж не вічно ж їй отруювати світ бацилами зла, пригнічення й аґресивного тупого руйнування!»
якщо ж розлого, читайте роман. він неймовірний, бо заново змушує ненавидіти загарбників-московитів та раз у раз вбивати у собі малороса.
а це, знаєте, справді не зайве: все ж наша русофобія ніколи не буде достатня.
а от Андрухович, бідака, був. бачив ту Москву 1991-го року розливу, з якої втікали останні мокрі щурі. за місяці до повного розвалу СРСР, тієї чергової модифікації гнилої Російської імперії.
був, дешеве пиво зі слоїка пив, і все нам детально розповів.
до вашої уваги: останній травневий день галицького поета Отто фон Ф. у Москві, столиці кагебістів, п'яниць і жахів. день, який завершився потягом до Києва, до країни обітованої.
якщо коротко, подам цитатою:
«і ти бредеш назустріч новим втратам, у светрі, під дощем, а назустріч тобі бреде Москва — кульгава, мокра. ти йдеш з великою торбою на подарунки, хоча прекрасно знаєш, що це сьогодні майже неможливо — купити в Москві комусь якийсь подарунок. це місто вже неспроможне робити подарунки. це місто втрат.
місто тисячі й однієї катівні. високий форпост Сходу перед завоюванням Заходу. місто сифілісу та хуліганів. воно вміє тільки пожирати.
це місто втрат. добре було б його зрівняти з землею. насадити знову фінські дрімучі ліси, які тут були раніше. треба цій землі дали спочинок від її злочинної столиці. бо ж не вічно ж їй отруювати світ бацилами зла, пригнічення й аґресивного тупого руйнування!»
якщо ж розлого, читайте роман. він неймовірний, бо заново змушує ненавидіти загарбників-московитів та раз у раз вбивати у собі малороса.
а це, знаєте, справді не зайве: все ж наша русофобія ніколи не буде достатня.
Read
May 20, 2022Video review now available: Leaf by Leaf.
August 10, 2022
ვაახ, ძალიან მაგარი იყო! 😀 ამდენი "relatable" რაღაც პირველად ამოვიკითხე წიგნში, მერედა სატირა? იუმორი? საუკეთესო! ოქროს კაცია იური!
November 27, 2019
У Андруховича мусить бути машина часу. Як інакше пояснити ту точність, з якою у 1992 році він описав усе, що лихоманить нас зараз?
November 7, 2023
3+
шкода, що це не потрапило мені на очі років у 14-16:
алко-тріпи, довгі роздуми про довгі роздуми й інші дещо дешеві "душевні полюції" та спроби в постмодернізм... колись мені не зайшла вимученість "радіо-ночі", бо всьо то було награно й неприродньо (кинула читати після неймовірно крінжової гри слів про "дно" у "дні народження"), але я підозрювала, що рання творчість пахне свіжіше і знала, що нюхну ще раз.
таки пахне.
тут:
багато смішних моментів, сміялася вголос часом, як от з "Маєш перед собою двійко дамських грудей — досконалих за формою і соціалістичних за змістом..."; безкінечні цитування себе (що тут іронічно та вдало) й українських сучасників (що цінно), великодки до, скажімо, джойса (але до умовних єрофєєвих значно більше, ех), багато втішних дотепів над усілякими благолєпіямі й бєлимі бєрьозамі, а ще вистачає сексизму й глузування з інших національних меншин (перейнято у московитів?)
добре, що в нас це є й особливо добре, що було тоді. а андрухович, схоже, не мій автор, хоч загалом я дуже люблю всіх цих бастардів буковскі й рембо. і я справді намагалася його вподобати! можливо, ще до якогось третього текста примірятися?
шкода, що це не потрапило мені на очі років у 14-16:
алко-тріпи, довгі роздуми про довгі роздуми й інші дещо дешеві "душевні полюції" та спроби в постмодернізм... колись мені не зайшла вимученість "радіо-ночі", бо всьо то було награно й неприродньо (кинула читати після неймовірно крінжової гри слів про "дно" у "дні народження"), але я підозрювала, що рання творчість пахне свіжіше і знала, що нюхну ще раз.
таки пахне.
тут:
багато смішних моментів, сміялася вголос часом, як от з "Маєш перед собою двійко дамських грудей — досконалих за формою і соціалістичних за змістом..."; безкінечні цитування себе (що тут іронічно та вдало) й українських сучасників (що цінно), великодки до, скажімо, джойса (але до умовних єрофєєвих значно більше, ех), багато втішних дотепів над усілякими благолєпіямі й бєлимі бєрьозамі, а ще вистачає сексизму й глузування з інших національних меншин (перейнято у московитів?)
добре, що в нас це є й особливо добре, що було тоді. а андрухович, схоже, не мій автор, хоч загалом я дуже люблю всіх цих бастардів буковскі й рембо. і я справді намагалася його вподобати! можливо, ще до якогось третього текста примірятися?
Read
May 10, 2023Занадто суперечливі враження для будь-якої оцінки
January 13, 2024
Культовий роман, написаний в далекому 1992 році. Перевиданий в 2023 році з провокативною обкладинкою. Чи сподобався? Ні. Але я розумію як його культовість, так і значення для теперішнього часу.
Головний герой Отто фон.Ф, студент і поет. А ще безвідповідальний гульвіса, який гуляє з дівчатами та п'є багато алкоголю. Початок читати важко. В першу чергу, через місце перебування головного героя (будь воно прокляте!) і безкінечні назви станцій, вулиць та пам'ятників. По-друге, в тексті присутні расизм, шовінізм і загалом неприйнятні зараз речі.
З середини, сюжет стає динамічнішим. Отто потрапляє в підвали, де йому погрожують смертю, заледве тікає і через свій кепський стан потрапляє ще нижче в підвали. І ось на цьому моменті, автор пише те, що пізніше назвали романом жахів. Гидкі обличчя, що пиячать за великими столами. Симпозіум з найвідоміших роснявих мертвяків, які обговорюють долю імперї. Вони говорять, що розвал імперії це тимчасово, що вона повернеться ще більшою і жорстокішою.
В 1992 році, це сприймалося як жахливе пророцтво, попередження, що і зробило роман культовим. Зараз сюжет книги - це огидна констатація того жаху, що вже відбувається. Ці сволоти справді повернулись. І важливо, щоб на цей раз імперія розвалилася остаточно!
Головний герой Отто фон.Ф, студент і поет. А ще безвідповідальний гульвіса, який гуляє з дівчатами та п'є багато алкоголю. Початок читати важко. В першу чергу, через місце перебування головного героя (будь воно прокляте!) і безкінечні назви станцій, вулиць та пам'ятників. По-друге, в тексті присутні расизм, шовінізм і загалом неприйнятні зараз речі.
З середини, сюжет стає динамічнішим. Отто потрапляє в підвали, де йому погрожують смертю, заледве тікає і через свій кепський стан потрапляє ще нижче в підвали. І ось на цьому моменті, автор пише те, що пізніше назвали романом жахів. Гидкі обличчя, що пиячать за великими столами. Симпозіум з найвідоміших роснявих мертвяків, які обговорюють долю імперї. Вони говорять, що розвал імперії це тимчасово, що вона повернеться ще більшою і жорстокішою.
В 1992 році, це сприймалося як жахливе пророцтво, попередження, що і зробило роман культовим. Зараз сюжет книги - це огидна констатація того жаху, що вже відбувається. Ці сволоти справді повернулись. І важливо, щоб на цей раз імперія розвалилася остаточно!
August 21, 2021
თქვენი არ ვიცი, მაინე დამენ უნდ ჰერრენ და მე ასეთი ლიტერატურა მიყვარს: თამამი, გულწრფელი, თავბრუდამხვევი და დინამიური. და ძალიან მიყვარს, როცა ფონვიზინის ქუჩას ვეძებ გუგლში, ან "ნი სიპ მნე სოლ ნა რანუ"-ს, მაიკლ ოლდფილდს და არტემ ვედელს ვუსმენ კითხვისას. მოკლე��, როგორც ჩვენი მეგობარი გერმანელები იტყოდნენ: ეს ვარ ფანტასტიშ! (უმლაუტების გარეშე).
"თავის დროზე ის, ვინც გეოგრაფიას ანაწილებდა, ჩემთვის რომ ეკითხა, ახლა ყველაფერი სულ სხვაგვარად იქნებოდა. მაგრამ მან ჩვენი ქვეყანა იქ განათავსა, სადაც მოისურვა. ამისთვისაც მადლობა!
და რომ ჩვენ გაგვაჩინა უნდილებად და ჩანჩურებად, მომთმენებად, ზარმაცებად, კეთილებად, და რომ გაგვაჩინა გულგრილებად, ���ურიანებად, მიმნდობებად, გვაქცია ეშმაკებად, მშიშრებად, შარიანებად, გვაქცია დაუდევრებად, მორჩილებად, მომღერლებად – მადლობა მას, რადგან შეეძლო უარესებადაც გავეჩინეთ. მან მოგვცა კარგი გოგონები. მოგვცა ცუდებიც. მოგვცა გაუგებარი პოეტები და ენაჩლუნგი მღვდლები. მეფე კი მოგვცა შორეული."
პ.ს. პატარაობიდანვე მხიბლავდა მეორე პირში წიგნის დაწერის იდეა და უნდა ვთქვა, ანდრუხოვიჩმა კარგად გააკეთა თავისი საქმე.
ПОСТОРОННИМ ВХОД ВОСПРЕЩЕН
"თავის დროზე ის, ვინც გეოგრაფიას ანაწილებდა, ჩემთვის რომ ეკითხა, ახლა ყველაფერი სულ სხვაგვარად იქნებოდა. მაგრამ მან ჩვენი ქვეყანა იქ განათავსა, სადაც მოისურვა. ამისთვისაც მადლობა!
და რომ ჩვენ გაგვაჩინა უნდილებად და ჩანჩურებად, მომთმენებად, ზარმაცებად, კეთილებად, და რომ გაგვაჩინა გულგრილებად, ���ურიანებად, მიმნდობებად, გვაქცია ეშმაკებად, მშიშრებად, შარიანებად, გვაქცია დაუდევრებად, მორჩილებად, მომღერლებად – მადლობა მას, რადგან შეეძლო უარესებადაც გავეჩინეთ. მან მოგვცა კარგი გოგონები. მოგვცა ცუდებიც. მოგვცა გაუგებარი პოეტები და ენაჩლუნგი მღვდლები. მეფე კი მოგვცა შორეული."
პ.ს. პატარაობიდანვე მხიბლავდა მეორე პირში წიგნის დაწერის იდეა და უნდა ვთქვა, ანდრუხოვიჩმა კარგად გააკეთა თავისი საქმე.
ПОСТОРОННИМ ВХОД ВОСПРЕЩЕН
Read
November 2, 2023отто фон ф. — молодий поет/письменник, що їде з периферії імперії в столицю навчатися, але, як це часто буває, навчання відходить на другий план, бо велике місто вабить та розбещує. одного дня отто доведеться стати свідком початку кінця імперії, саме ці 24 години ми разом з ним і проведемо.
в 16 мене б вштирило, бо це прямолинійний постмодернізм: тут п’ють і кохаються, знецінюють все, що бачать, кидаються рідковживаними термінами, щедро наливають повні слоїки фантасмагоричних метафор та дуже кмітливо беруть на кпини одне одного. бо в 16 тобі здається, що все це не просто (псевдо)інтелектуальний пил в очі, а частина важливого авторського задуму. але сьогодні я бачу в Московіаді лише прагнення молодого Андруховича бути дуже схожим на Вєнєчку Єрофєєва. я розумію, що в 92 році світ був зовсім іншим, але зараз оцей ось пієтет перед росіянським контентом сильно віддає меншовартістю. можливо, тут і є щось більше, ніж копіпаста найвідомішого радянського алкотріпу, але мені очі лють затьмарила і я вже більше нічого в опусі Юрія Ігоровича помітити не ладен, вимбачте.
в 16 мене б вштирило, бо це прямолинійний постмодернізм: тут п’ють і кохаються, знецінюють все, що бачать, кидаються рідковживаними термінами, щедро наливають повні слоїки фантасмагоричних метафор та дуже кмітливо беруть на кпини одне одного. бо в 16 тобі здається, що все це не просто (псевдо)інтелектуальний пил в очі, а частина важливого авторського задуму. але сьогодні я бачу в Московіаді лише прагнення молодого Андруховича бути дуже схожим на Вєнєчку Єрофєєва. я розумію, що в 92 році світ був зовсім іншим, але зараз оцей ось пієтет перед росіянським контентом сильно віддає меншовартістю. можливо, тут і є щось більше, ніж копіпаста найвідомішого радянського алкотріпу, але мені очі лють затьмарила і я вже більше нічого в опусі Юрія Ігоровича помітити не ладен, вимбачте.
September 1, 2024
Ну такий вже їбака цей Отто фон Ф.
August 16, 2023
წიგნის გენიალურობაზე რომ არაფერი ვთქვა, ზუსტად ვხვდები როგორი რთული სათარგმნი იქნებოდა და, საბედნიეროდ, ძალიან მაგარი გამოვიდა. ასევე უზუსტესადაა ყდაზე ბოსხი შერჩეული.
July 21, 2024
Пару годин тому дослухав Московіаду, і це виявилось саме те, що мені так не вистачало в сучасній українській літературі. Сюжет не буду пересказувати, він є в анотації та інших відгуках, напишу лише мої враження та емоції, через проставлення зірочок.
Перша та друга зірочки - за шикарний психоделічний сюр, який мені раніше так подобався в пєлєвінських романах, і Московіада місцями його нагадує. Цей сюр інколи межує із трешом, який, в свою чергу нагадує "Благослови тебе Боже! Чорний Генсек" Олексія Жупанського. Мені навіть здається, що на "Чорного Генсека" навіть вплинули деякі сцени із Московіади. Тільки у Жупанського - це суцільно-депресивний чорнушний, і місцями навіть огидний треш, а у Андруховича - періодичний, лайтовий, і однозначно більш веселий.
Взагалі, місцями цей сюр, та й взагалі діалоги в книзі, були навіть не те, що веселими, а й такий смішними, що я реготав геть неочікувано для себе (власне, за це - третя зірочка).
Ще одну книгу можу згадати при прослуховуванні Московіади - це алкогольний тріп Вєнєчки Єрофеєва "Москва-Пєтушки", із якого я ніц не пам'ятаю вже, крім суцільного пияцтва на його сторінках. У Андруховича також пиячать добряче, але це не є основна мета подій в книзі, на відміну від єрофеєвської.
Четверта зірочка - за українофільство та русофобію, які зустрічаються в романі із різним ступенем представленості. От наприклад, гарний уривок про Москву:
І п'ята зірочка - за купу спогадів: я в далекі 90-ті не раз був в Москві, і згадую ті місця, які описані в романі. Так, на Новому Арбаті справді був магазин Мелодія, де Отто купив касету із новим альбомом Майка Олдфілда (судячи за подальшими натяками в книзі, це "Tubular Bells II", який я також добре пам'ятаю), так от в тому магазині я інколи купував дефіцитні платівки, недоступні, на жаль, у нас - наприклад, саме там я купив "Destroyer" Kiss та "Rising" Rainbow. Ще одна група спогадів, навіяна книжкою - про мій студентський гуртожиток істфака дніпропетровського універу. Звісно, у нас не було такого розмаху алкоголю та сексу, як описано в Московіаді, але гуртожицька атмосфера була приблизно більш-менш така сама.
Бонусом було те, що я слухав роман у виконанні самого автора, і його озвучка - це справжня суцільна насолода. Хто краще знає, як прочитати ті чи інші пасажи, де поставити інтонаційний наголос, як не автор? Та й тембр голосу пана Андруховича вельми приємний.
Ще одним бонусом було те, що я, ще не дослухавши авдіокнигу, одразу ж замовив її у друкованому вигляді, в одному виданні разом із "Перверзією", бо знаю, що потім неодмінно захочеться перечитати її у своєму темпоритмі (чесно кажучи, вже хочеться, а от таке дуже рідко буває!).
/соромно зізнатись, і ви нікому не кажіть, але/
Це було моє перше знайомство із творчістю Юрія Андруховича (якщо не вважати пісні "Мертвого Півня" на його вірші - до речі, як пісні дуже класні, так і вірші крутезні), і я от прям дуже задоволений цим знайомством. Навіть трішки шкодую, що так довго відкладав. Однозначно номінант на кращу книгу року.
Перша та друга зірочки - за шикарний психоделічний сюр, який мені раніше так подобався в пєлєвінських романах, і Московіада місцями його нагадує. Цей сюр інколи межує із трешом, який, в свою чергу нагадує "Благослови тебе Боже! Чорний Генсек" Олексія Жупанського. Мені навіть здається, що на "Чорного Генсека" навіть вплинули деякі сцени із Московіади. Тільки у Жупанського - це суцільно-депресивний чорнушний, і місцями навіть огидний треш, а у Андруховича - періодичний, лайтовий, і однозначно більш веселий.
Взагалі, місцями цей сюр, та й взагалі діалоги в книзі, були навіть не те, що веселими, а й такий смішними, що я реготав геть неочікувано для себе (власне, за це - третя зірочка).
Ще одну книгу можу згадати при прослуховуванні Московіади - це алкогольний тріп Вєнєчки Єрофеєва "Москва-Пєтушки", із якого я ніц не пам'ятаю вже, крім суцільного пияцтва на його сторінках. У Андруховича також пиячать добряче, але це не є основна мета подій в книзі, на відміну від єрофеєвської.
Четверта зірочка - за українофільство та русофобію, які зустрічаються в романі із різним ступенем представленості. От наприклад, гарний уривок про Москву:
Це місто тисячі та одної катівні. Високий форпост Сходу перед завоюванням Заходу. Останнє місто Азії, від п’яних кошмарів якого панічно втікали знекровлені та германізовані монархи. Місто сифілісу та хуліганів, улюблена казка озброєних голодранців. Місто більшовицького ампіру з висотними почварами наркоматів, з таємними під’їздами, забороненими алеями, місто концтаборів, націлене в небо закам’янілих гігантів. Населення тутешніх в’язниць могло б скласти одну з європейських націй. Місто гранітних вензелів та мармурового колосся і п’ятикутних зірок завбільшки із сонце. Воно вміє тільки пожирати, це місто забльованих подвір’їв і перекошених дощаних парканів у засипаних тополиним пухом провулках із деспотичними назвами: Садово-Чєлобітьєвський, Кутузово-Тарханний, Ново-Палачовський, Дубіново-Зашибеєвський, Мало-Октябрьсько-Кладбищенський…- от просто мед у вуха, бальзам на душу!
Це місто втрат. Добре б його зрівняти з землею. Насадити знову дрімучі фінські ліси, які тут були раніше, розвести ведмедів, лосів, косуль — хай пасуться довкола порослих мохами кремлівських уламків, хай плавають окуні в ожилих московських водах, дикі бджоли хай зосереджено накопичують мед у глибочезних пахучих дуплах. Треба цій землі дати спочинок від її злочинної столиці. Може, потім вона спроможеться на щось гарне. Бо не вічно ж їй отруювати світ бацилами зла, пригнічення й агресивного тупого руйнування!
І п'ята зірочка - за купу спогадів: я в далекі 90-ті не раз був в Москві, і згадую ті місця, які описані в романі. Так, на Новому Арбаті справді був магазин Мелодія, де Отто купив касету із новим альбомом Майка Олдфілда (судячи за подальшими натяками в книзі, це "Tubular Bells II", який я також добре пам'ятаю), так от в тому магазині я інколи купував дефіцитні платівки, недоступні, на жаль, у нас - наприклад, саме там я купив "Destroyer" Kiss та "Rising" Rainbow. Ще одна група спогадів, навіяна книжкою - про мій студентський гуртожиток істфака дніпропетровського універу. Звісно, у нас не було такого розмаху алкоголю та сексу, як описано в Московіаді, але гуртожицька атмосфера була приблизно більш-менш така сама.
Бонусом було те, що я слухав роман у виконанні самого автора, і його озвучка - це справжня суцільна насолода. Хто краще знає, як прочитати ті чи інші пасажи, де поставити інтонаційний наголос, як не автор? Та й тембр голосу пана Андруховича вельми приємний.
Ще одним бонусом було те, що я, ще не дослухавши авдіокнигу, одразу ж замовив її у друкованому вигляді, в одному виданні разом із "Перверзією", бо знаю, що потім неодмінно захочеться перечитати її у своєму темпоритмі (чесно кажучи, вже хочеться, а от таке дуже рідко буває!).
/соромно зізнатись, і ви нікому не кажіть, але/
Це було моє перше знайомство із творчістю Юрія Андруховича (якщо не вважати пісні "Мертвого Півня" на його вірші - до речі, як пісні дуже класні, так і вірші крутезні), і я от прям дуже задоволений цим знайомством. Навіть трішки шкодую, що так довго відкладав. Однозначно номінант на кращу книгу року.
December 14, 2021
satyryczne studium społeczeństwa krajów wschodnich. studium niby podróż - andruchowycz gości nas w zróżnicowanym etnicznie i kulturowo akademiku, obskurnym pobliskim szynku cuchnącym piwem za marne kilka kopiejek, obleganym barze mlecznym, w którym dochodzi do konspiracji wymagających najwyższego rodzaju kary, a także na historycznych uliczkach, moskiewskiej chlubie (metrze) i tam, gdzie ludzkie oko winno nie zaglądać - narrator, otto fon v. czyni to jednak, wciela się w tego odyseusza, pragnie dopełnić mitu, wobec czego odkrywa jądro ciemności nie tyle przed sobą, co przed czytelnikiem. ku naszej uciesze i jednocześnie trwożącym poczuciu beznadziei.
dla mnie jest to jednakże przede wszystkim proza o wschodnim człowieku. o jego kondycji, mentalności, pragnieniach i marazmie. o jego charakterystycznym pijaństwie, pijaństwie jednakże prawie usprawiedliwionym, bo naznaczonym pewną formą żalu - żalu za utraconą (bezpowrotnie; to niewątpliwie) wyimaginowaną wizją ojczyzny, za własnym jestestwem, tożsamością, znaczeniem jako jednostka, bo przecież wszystko wskazuje na to, że pojedyncze życie w moskiewskich progach, życie pijaka czy człowieka uniżonego, a co dopiero człowieka pragnącego wielkości, nie ma najmniejszego znaczenia. należy je zdeptać i zdusić w zarodku. natykamy się na studenta, który niefortunnie, w podróży po wódkę, kończy swój żywot; zapaloną miłośniczkę węży nie mającej oporów przed wymierzeniem naszemu głównemu bohaterowi ciosu za pomocą taboretu i żelazka; skorumpowanym ukraińskim kgbowcem, raz zwiastującym najgorszy koszmar, raz wcielającym się w anioła stróża. każdy z nich, niezależnie od pobudek, staje się nieświadomą ofiarą zbrodniczego systemu.
wszystko to jednak utrzymane w odpowiedniej dozie humoru i ironii, jakie andruchowyczowi nadzwyczaj się udają; żartobliwe wstawki są lekkie, niewymuszone, czasami rzucone od niechcenia, przy tym nierzadko trafiające w samo sedno z łatwością, która nie powinna być tak bezbolesna przy podobnej tematyce. ale andruchowycz potrafi. zarzuca nas kulturowymi smaczkami, piszę list do olelka drugiego, cynicznie kwituje carycę katarzynę drugą, natyka się na lenina, duma nad dzierżyńskim, słowem: nie pozostawia na historycznych pierwowzorach suchej nitki, ale czyni to na tyle rezolutnie, że zaczynam posiadać realne przeświadczenie co do tego, iż żadna z tych postaci nie potrafiłaby się wobec tych obraz oburzyć. gdyby - oczywiście - mogła.
ostatni akt, iście kafkowski, należy do moich ulubionych. fantasmagoria nie jest już złudzeniem, staje się namacalna, abstrakcyjnie wstrząsająca. i te mowy zwiastujące przyszłość rosji, mowy napisane ponad dwadzieścia lat temu, a prawie co do joty aktualne, prawie rzeczywiste, o których chętnie rzekłabym coś więcej, gdyby oczywiście nie groziło to spoilerami. ta książka mieści w sobie i beznadzieje, i humor, co nierzadko bywa mieszanką wybuchową, ale w tym wypadku stanowi środek idealny. rzecz jasna wulgarność w pewnych momentach staje się niesmaczna i zbędna, a jednak jestem w stanie przymknąć na nią oko, bacząc jedynie na całość przedsięwzięcia. cóż, pozostało mi sięgnąć po nagrodzone sowicie dwanaście kręgów . trochę rozumiem już, dlaczego to andruchowycz zalicza się do czołówki najważniejszych ukraińskich współczesnych twórców. trochę bardzo.
❝i za to, że uczynił nas miękkimi i ospałymi, cierpliwymi, leniwymi, dobrymi, że zrobił z nas obojętnych, zazdrosnych i ufnych, chytrych, bojaźliwych i kłótliwych, niedbałych, pokornych i rozkochanych w śpiewie. mogło być gorzej. dziewczyny dał nam ładne. i nieładne też nam dał. poetów dał nam niezrozumiałych, a duchowych bełkotliwych. króla dał nam dalekiego.
niekiedy śni się nam europa. przychodzimy nocą nad brzeg dunaju. przypominają się jakieś ciepłe morza, marmurowe bramy, nagrzane głazy, pnące południowe rośliny, samotne wieże. ale to nie trwa długo.❞
dla mnie jest to jednakże przede wszystkim proza o wschodnim człowieku. o jego kondycji, mentalności, pragnieniach i marazmie. o jego charakterystycznym pijaństwie, pijaństwie jednakże prawie usprawiedliwionym, bo naznaczonym pewną formą żalu - żalu za utraconą (bezpowrotnie; to niewątpliwie) wyimaginowaną wizją ojczyzny, za własnym jestestwem, tożsamością, znaczeniem jako jednostka, bo przecież wszystko wskazuje na to, że pojedyncze życie w moskiewskich progach, życie pijaka czy człowieka uniżonego, a co dopiero człowieka pragnącego wielkości, nie ma najmniejszego znaczenia. należy je zdeptać i zdusić w zarodku. natykamy się na studenta, który niefortunnie, w podróży po wódkę, kończy swój żywot; zapaloną miłośniczkę węży nie mającej oporów przed wymierzeniem naszemu głównemu bohaterowi ciosu za pomocą taboretu i żelazka; skorumpowanym ukraińskim kgbowcem, raz zwiastującym najgorszy koszmar, raz wcielającym się w anioła stróża. każdy z nich, niezależnie od pobudek, staje się nieświadomą ofiarą zbrodniczego systemu.
wszystko to jednak utrzymane w odpowiedniej dozie humoru i ironii, jakie andruchowyczowi nadzwyczaj się udają; żartobliwe wstawki są lekkie, niewymuszone, czasami rzucone od niechcenia, przy tym nierzadko trafiające w samo sedno z łatwością, która nie powinna być tak bezbolesna przy podobnej tematyce. ale andruchowycz potrafi. zarzuca nas kulturowymi smaczkami, piszę list do olelka drugiego, cynicznie kwituje carycę katarzynę drugą, natyka się na lenina, duma nad dzierżyńskim, słowem: nie pozostawia na historycznych pierwowzorach suchej nitki, ale czyni to na tyle rezolutnie, że zaczynam posiadać realne przeświadczenie co do tego, iż żadna z tych postaci nie potrafiłaby się wobec tych obraz oburzyć. gdyby - oczywiście - mogła.
ostatni akt, iście kafkowski, należy do moich ulubionych. fantasmagoria nie jest już złudzeniem, staje się namacalna, abstrakcyjnie wstrząsająca. i te mowy zwiastujące przyszłość rosji, mowy napisane ponad dwadzieścia lat temu, a prawie co do joty aktualne, prawie rzeczywiste, o których chętnie rzekłabym coś więcej, gdyby oczywiście nie groziło to spoilerami. ta książka mieści w sobie i beznadzieje, i humor, co nierzadko bywa mieszanką wybuchową, ale w tym wypadku stanowi środek idealny. rzecz jasna wulgarność w pewnych momentach staje się niesmaczna i zbędna, a jednak jestem w stanie przymknąć na nią oko, bacząc jedynie na całość przedsięwzięcia. cóż, pozostało mi sięgnąć po nagrodzone sowicie dwanaście kręgów . trochę rozumiem już, dlaczego to andruchowycz zalicza się do czołówki najważniejszych ukraińskich współczesnych twórców. trochę bardzo.
❝i za to, że uczynił nas miękkimi i ospałymi, cierpliwymi, leniwymi, dobrymi, że zrobił z nas obojętnych, zazdrosnych i ufnych, chytrych, bojaźliwych i kłótliwych, niedbałych, pokornych i rozkochanych w śpiewie. mogło być gorzej. dziewczyny dał nam ładne. i nieładne też nam dał. poetów dał nam niezrozumiałych, a duchowych bełkotliwych. króla dał nam dalekiego.
niekiedy śni się nam europa. przychodzimy nocą nad brzeg dunaju. przypominają się jakieś ciepłe morza, marmurowe bramy, nagrzane głazy, pnące południowe rośliny, samotne wieże. ale to nie trwa długo.❞
February 1, 2012
I read The Moskoviad because I have a strong interest in Ukrainian culture, being second generation Ukrainian American on my mother's side. While I enjoyed certain aspects of Andrukhovych's novel, over-all it lacked a consistent plot. I suppose it doesn't need one to be good, but it would have helped me, as the reader, to have something linking the seemingly random events/dreams/memories we hear the narrator describing. I suppose we keep being reminded that he is meant to meet up with friends, but his drunkenness, hunger, and interactions with people he encounters get in his way of him achieving his end goal.
What I did enjoy was the use of poetic language. For example, in the beginning of the novel when von F. describes the dream he had of meeting the King of Ukraine, is so full of imagination and beauty, yet brings about this desire for the Ukraine to have some kind of lasting Empire and respect that it is often denied.
Then, in the very next chapter we are presented with a strange rape scene. The two scenes clash in a confusing way. The rape is almost glorified and sensual rather than horrific, as the crime is committed by the narrator. Then, further into the book he visits his girlfriend's house while he is drunk but intending to meet up with his friends. Then he witnesses a bombing, and ultimately stumbles upon a secret military effort to exploit mutant rats as a weapon.
It reads a bit more like an acid trip than anything else, or like it was written by someone with ADD. It's a dark novel, for sure, but reflects an honest picture of the former Soviet Union. There is much love lost between the different cultures and countries that exist in Eastern Europe. Theirs is a tumultuous history of oppression and deep seeded prejudices.
If you are interested in the mindset of a young man living in post-soviet Russia, I feel this is a good book for you to read. The use of language is quite beautiful. However, be forewarned that the novel lacks consistency.
What I did enjoy was the use of poetic language. For example, in the beginning of the novel when von F. describes the dream he had of meeting the King of Ukraine, is so full of imagination and beauty, yet brings about this desire for the Ukraine to have some kind of lasting Empire and respect that it is often denied.
Then, in the very next chapter we are presented with a strange rape scene. The two scenes clash in a confusing way. The rape is almost glorified and sensual rather than horrific, as the crime is committed by the narrator. Then, further into the book he visits his girlfriend's house while he is drunk but intending to meet up with his friends. Then he witnesses a bombing, and ultimately stumbles upon a secret military effort to exploit mutant rats as a weapon.
It reads a bit more like an acid trip than anything else, or like it was written by someone with ADD. It's a dark novel, for sure, but reflects an honest picture of the former Soviet Union. There is much love lost between the different cultures and countries that exist in Eastern Europe. Theirs is a tumultuous history of oppression and deep seeded prejudices.
If you are interested in the mindset of a young man living in post-soviet Russia, I feel this is a good book for you to read. The use of language is quite beautiful. However, be forewarned that the novel lacks consistency.
May 1, 2022
დიდებულია, დ ი დ ე ბ უ ლ ი !
დიდი ხანია ასე მაგრად არაფერი მომწონებია და არის რაღაც სიმბოლური იმაში, რომ ზუსტდ ეხლა წავიკითხე, ომის მეორე თვის თავზე და ამ წიგნის დაწერიდან 30 წლისთავზე. მეგონა, რომ პოეტების პროზას ვერ ვამუღამებდი და თურმე უბრალოდ მართლა ძალიან მაგარი პოეტის პროზა ჯერ არ მქონია წაკითხული (ჟივაგოც არ წამიკითხავს, მაგალითად). ფორმა გინდა, შინაარსი გინდა, სტილი გინდა, ოდისეა გინდა, სიზმარი გინდა, ცხადი გინდა, დანტე გინდა, წინასწარმეტყვებელება გინდა - ყველაფერია აქ, ცოტა კაფკაც კი, ცოტა. ერთადერთი იმას ვფიქრობ პროზაში სხვა რამეც თუ აქვს, რომ ჯერ ამ მწერალზე ცოტა მეტი წავიკითხო და მერე ეგრევე, შესვენების გარეშე რამე სხვაც დავიწყო მისი... და სასურველია ასეთივე მაგარი თუარა, უბრალოდ მაგარი მაინც აღმოჩნდეს.
ყველას გირჩევთ, თან სანამ თემა ცხელია, თუნდაც რომ არ მოგეწონოთ, ღირს მაინც.
P.S. თავიდანვე რაღაცით ეროფეევი მომაგონა, მერე კიდე გაძლიერდა ეს გრძნობა და უკვე შემიძლია ვთქვა რომ დონითაც არაფრით ჩამოუვარდება, ფაქტიურად უკრაინული "მოსკვა-პეტუშკია", ოღონდ თვითმყოადი და დამოუკიდებელი.
დიდი ხანია ასე მაგრად არაფერი მომწონებია და არის რაღაც სიმბოლური იმაში, რომ ზუსტდ ეხლა წავიკითხე, ომის მეორე თვის თავზე და ამ წიგნის დაწერიდან 30 წლისთავზე. მეგონა, რომ პოეტების პროზას ვერ ვამუღამებდი და თურმე უბრალოდ მართლა ძალიან მაგარი პოეტის პროზა ჯერ არ მქონია წაკითხული (ჟივაგოც არ წამიკითხავს, მაგალითად). ფორმა გინდა, შინაარსი გინდა, სტილი გინდა, ოდისეა გინდა, სიზმარი გინდა, ცხადი გინდა, დანტე გინდა, წინასწარმეტყვებელება გინდა - ყველაფერია აქ, ცოტა კაფკაც კი, ცოტა. ერთადერთი იმას ვფიქრობ პროზაში სხვა რამეც თუ აქვს, რომ ჯერ ამ მწერალზე ცოტა მეტი წავიკითხო და მერე ეგრევე, შესვენების გარეშე რამე სხვაც დავიწყო მისი... და სასურველია ასეთივე მაგარი თუარა, უბრალოდ მაგარი მაინც აღმოჩნდეს.
ყველას გირჩევთ, თან სანამ თემა ცხელია, თუნდაც რომ არ მოგეწონოთ, ღირს მაინც.
P.S. თავიდანვე რაღაცით ეროფეევი მომაგონა, მერე კიდე გაძლიერდა ეს გრძნობა და უკვე შემიძლია ვთქვა რომ დონითაც არაფრით ჩამოუვარდება, ფაქტიურად უკრაინული "მოსკვა-პეტუშკია", ოღონდ თვითმყოადი და დამოუკიდებელი.
Read
May 31, 2023Щоб перечитувати цей роман у 2023ому потрібно спершу зняти "гендерні окуляри", забути про феміністичну оптику й етнічну толерантність, бо інакше - тяжко ))
А взагалі, це одна з тих книжок, до яких мені хотілося повернутися навесні 2022ого, якби я тоді могла сприймати літературу. Саме тоді пригадувалась оця сцена в підвалах, де московські мумії говорять про те, що розпад імперії тимчасовий, і вона повернеться.
Надіюся, що настане день і "Московіада" повністю втратить свою актуальність, бо не буде слідів країни, про яку вона розповідає.
Мені складно визначитися, скільки зірочок поставити. Бо основні емоції від прочитання - це огида і жах. Але водночас текст майстерно написано, і це вже класика української літератури. Тому буде без зірочок.
А взагалі, це одна з тих книжок, до яких мені хотілося повернутися навесні 2022ого, якби я тоді могла сприймати літературу. Саме тоді пригадувалась оця сцена в підвалах, де московські мумії говорять про те, що розпад імперії тимчасовий, і вона повернеться.
Надіюся, що настане день і "Московіада" повністю втратить свою актуальність, бо не буде слідів країни, про яку вона розповідає.
Мені складно визначитися, скільки зірочок поставити. Бо основні емоції від прочитання - це огида і жах. Але водночас текст майстерно написано, і це вже класика української літератури. Тому буде без зірочок.
August 7, 2025
Pirmas sakinys: Gyveni septintame aukšte, tavo kambario sienos apkabinėtos kazokais ir Vakarų Ukrainos veikėjais, matai pro langą Maskvos stogus ir niaurias tuopų alėjas.
Černucha, kurią bando rašyti vienas kitas lietuvių autorius, tačiau nesėkmingai.
Apie sovietyną. Bjauriai bei šlykščiai, kaip ir pats sovietyvas. Tačiau talentingai bei teisingai. Apie visus tuos dvasingus poetus ir rašytojus, apie "kultūrą", apie gyvenimą ir tą šalį: "Mes išmokysime juos mylėti Valstybę. O tai reiškia – prievartą, apgaulę ir kyšius." (136 p.).
Daug pykčio ir alkoholio. Humoras dažniausiai irgi piktas bei juodas, nors ne visada: "Tos užuominos, tie apibendrinimai, tos netikėtos paralelės ir metaforos!" (102 p.)
Šį siaubo romaną (tokia "Moskoviados" paantraštė) turėtų įvertinti ir rimtesnės literatūros gurmanai: "Na, o kol kas važiuoju pro pat Butyrkų kaliūzę. Prisimenu Andruchovyčių: "Kasdien čia važiuoju pro kalėjimą. Taip esu mokomas mylėti visą šią šalį." (47 p.)
Ričardas Gavelis (dėl homo sovieticus) + Viktoras Pelevinas (dėl fantasmagorijos).
Siužetas: arba 104-107 p.
Parašyta 1992 m. O 2025 m. galima įvertinti autoriaus talentą matyti esmę ir nuspėti ateitį. Kaip bebūtų liūdna ir pikta.
4.5/5✰
Černucha, kurią bando rašyti vienas kitas lietuvių autorius, tačiau nesėkmingai.
Apie sovietyną. Bjauriai bei šlykščiai, kaip ir pats sovietyvas. Tačiau talentingai bei teisingai. Apie visus tuos dvasingus poetus ir rašytojus, apie "kultūrą", apie gyvenimą ir tą šalį: "Mes išmokysime juos mylėti Valstybę. O tai reiškia – prievartą, apgaulę ir kyšius." (136 p.).
Daug pykčio ir alkoholio. Humoras dažniausiai irgi piktas bei juodas, nors ne visada: "Tos užuominos, tie apibendrinimai, tos netikėtos paralelės ir metaforos!" (102 p.)
Šį siaubo romaną (tokia "Moskoviados" paantraštė) turėtų įvertinti ir rimtesnės literatūros gurmanai: "Na, o kol kas važiuoju pro pat Butyrkų kaliūzę. Prisimenu Andruchovyčių: "Kasdien čia važiuoju pro kalėjimą. Taip esu mokomas mylėti visą šią šalį." (47 p.)
Ričardas Gavelis (dėl homo sovieticus) + Viktoras Pelevinas (dėl fantasmagorijos).
Siužetas: arba 104-107 p.
Parašyta 1992 m. O 2025 m. galima įvertinti autoriaus talentą matyti esmę ir nuspėti ateitį. Kaip bebūtų liūdna ir pikta.
4.5/5✰
June 19, 2024
This novel showed soviet Moscow in it's realities: drunks, rats and dirt behind the shining facade.
I couldn't believe this book described just ONE day in the life of a Ukrainian writer living in a communal apartment in Moscow. Not a pleasant read, just like the described day to day existence under soviet standards.
I couldn't believe this book described just ONE day in the life of a Ukrainian writer living in a communal apartment in Moscow. Not a pleasant read, just like the described day to day existence under soviet standards.
June 28, 2019
I enjoyed The Moscoviad immensely and could probably write an essay about it. Just a few quick notes for American readers:
- This is the kind of book that really should be read in the original language. I read The Moscoviad in Chernetsky's translation, and as fun as the narration was, I think it is probably a thousand times more fun in the original language. (Translating swearing in foreign languages is extraordinarily hard, and this book has a LOT of creative swearing.) Some of the cues surrounding direct speech suggests that some characters spoke a mix of Russian and Ukrainian, which has a unique linguistic effect that simply cannot be rendered in English.
- The Moscoviad plays aggressively with time, space, memory, and reality. It turns the concept of linearity upside down. (The narrator literally "undoes" a scene where he gets injured!) This has really exciting implications if you're a literary/cultural scholar, but it can be frustrating for the average American reader who just wants to find out what happens next. Your enjoyment of The Moscoviad will be directly proportional to your enjoyment of surrealism and distortions of reality. The blurb compares Andrukhovych to Halldor Laxness and David Foster Wallace; if you are an avid reader of post-Soviet fiction, I would also compare to Vladimir Sorokin's Day of the Oprichnik. So keep that in mind. Your enjoyment will also be strongly correlated with your knowledge of Ukrainian history and Soviet politics. But this is to be expected; it's a Ukrainian author.
- I docked a star for the dearth of footnotes. Why care about footnotes? Because crazy postmodern novels in translation that play heavily with history, culture, and political events unfamiliar to English-speakers live and die by their footnotes. Footnotes fill in historical background, as the footnotes in Moscoviad do, but they do so much more than that: They provide transparency on the translator's method, cultural context, linguistic background, highlight allusions, and invite interpretation of the work. On the whole, footnotes educate. Andrukhovych has another famous novel, Perverzion, whose English translation contains footnotes and a translator's intro. This translation of Moscoviad, sadly, has only the most basic of historical footnotes. Also, there are typos. One of them could potentially change the meaning of the novel (at the very end, I won't spoil it). It could be that the typos are deliberate, but if so, someone should have footnoted them. (Another use for footnotes!)
Recommend for fans of surrealism, non-linear plotlines, ambiguous endings, and specialists or people curious about post-Soviet literature.
- This is the kind of book that really should be read in the original language. I read The Moscoviad in Chernetsky's translation, and as fun as the narration was, I think it is probably a thousand times more fun in the original language. (Translating swearing in foreign languages is extraordinarily hard, and this book has a LOT of creative swearing.) Some of the cues surrounding direct speech suggests that some characters spoke a mix of Russian and Ukrainian, which has a unique linguistic effect that simply cannot be rendered in English.
- The Moscoviad plays aggressively with time, space, memory, and reality. It turns the concept of linearity upside down. (The narrator literally "undoes" a scene where he gets injured!) This has really exciting implications if you're a literary/cultural scholar, but it can be frustrating for the average American reader who just wants to find out what happens next. Your enjoyment of The Moscoviad will be directly proportional to your enjoyment of surrealism and distortions of reality. The blurb compares Andrukhovych to Halldor Laxness and David Foster Wallace; if you are an avid reader of post-Soviet fiction, I would also compare to Vladimir Sorokin's Day of the Oprichnik. So keep that in mind. Your enjoyment will also be strongly correlated with your knowledge of Ukrainian history and Soviet politics. But this is to be expected; it's a Ukrainian author.
- I docked a star for the dearth of footnotes. Why care about footnotes? Because crazy postmodern novels in translation that play heavily with history, culture, and political events unfamiliar to English-speakers live and die by their footnotes. Footnotes fill in historical background, as the footnotes in Moscoviad do, but they do so much more than that: They provide transparency on the translator's method, cultural context, linguistic background, highlight allusions, and invite interpretation of the work. On the whole, footnotes educate. Andrukhovych has another famous novel, Perverzion, whose English translation contains footnotes and a translator's intro. This translation of Moscoviad, sadly, has only the most basic of historical footnotes. Also, there are typos. One of them could potentially change the meaning of the novel (at the very end, I won't spoil it). It could be that the typos are deliberate, but if so, someone should have footnoted them. (Another use for footnotes!)
Recommend for fans of surrealism, non-linear plotlines, ambiguous endings, and specialists or people curious about post-Soviet literature.
June 22, 2018
Вау! крутезно! прекрасно все - і стиль, і форма, і зміст, і сенс! Алко-одісея одного дня - це далеко не самоціль книги, це тут як такий собі провокаційний вид "гри" з читачем (зважаючи, що це початок 90-х - то може й виклик), це лише перша, очевидна лінія сюжету. Багато алюзій до інших творів - і 1984 Орвела, і Джойс, і не перший поет спускається до пекла (ну тут назва у пекла трохи інша))), і не перший в алкогольному напівсні бачить столицю Імперії з усією її огидою.
Перша половина з реалістичним світом, з столицею імперії, яка не може накупатися в останніх днях своєї титулярної величі, за якою бидло, черги й порожнеча, і якою головний герой хоче просто цинічно користатися, через усі її викрики про "вічну братню любов". Друга - фантастичний, сюрреалістичний карнавал підземного світу Москви. І розміщення чи то Москви у пеклі, чи то пекла у Москві, і претензії на світове панування тирсових масок (які давно покійники - у різних сенсах) - це взагалі щось неймовірне))) А ігри з мовою - реально додають неймовірної насолоди читанню - постійні поєднання "типово-солов'їних" зворотів, партійних кліше, гостро-політичних фраз, символів, відсилок.... І реально ж є й сенс! Просто суперова книга, я особисто від прочитання отримала масу задоволення! (і подумати теж є про що))))
Перша половина з реалістичним світом, з столицею імперії, яка не може накупатися в останніх днях своєї титулярної величі, за якою бидло, черги й порожнеча, і якою головний герой хоче просто цинічно користатися, через усі її викрики про "вічну братню любов". Друга - фантастичний, сюрреалістичний карнавал підземного світу Москви. І розміщення чи то Москви у пеклі, чи то пекла у Москві, і претензії на світове панування тирсових масок (які давно покійники - у різних сенсах) - це взагалі щось неймовірне))) А ігри з мовою - реально додають неймовірної насолоди читанню - постійні поєднання "типово-солов'їних" зворотів, партійних кліше, гостро-політичних фраз, символів, відсилок.... І реально ж є й сенс! Просто суперова книга, я особисто від прочитання отримала масу задоволення! (і подумати теж є про що))))
June 3, 2022
Книга читалась для випуску подкасту “Наразі без назви”, у який я просто закохана (рекомендую), має підзаголовок “Роман жахів”. І це дійсно страшно. Але це не той страх, що викликаний горорами, а той, що виникає, коли бачиш як гниє людство. Ми бачимо саморуйнування імперії, бачимо очима п’яного оповідача, поета з України, що приїхав на літературні курси до Москви, а тепер намагається таки зустрітися зі своїм другом з приводу видання прогресивної української газети в самому серці імперії. Але шлях йому заступає абсолютно усе, навіть те, чого на тому шляху не було.
Вразило, наскільки багато радянського залишилось у нашій колективній свідомості. Навіть мені, народженій вже на початку 2000-х, було іноді важко читати про ту всю гниль, те все саморуйнування. Спочатку думала: “Цей роман жахатиме лише тих, хто марить імперією”. Проте вже в кінці сама була налякана усіма подіями, цим метафоричним “пеклом” десь під московськими вулицями, над московською каналізацією, приблизно на одному рівні з московським метро.
Я закохана у стиль автора, ніяк інакше, крім як “прозова поезія” назвати це не можу. Можна сказати, що знайомство з автором минуло успішно.
Вразило, наскільки багато радянського залишилось у нашій колективній свідомості. Навіть мені, народженій вже на початку 2000-х, було іноді важко читати про ту всю гниль, те все саморуйнування. Спочатку думала: “Цей роман жахатиме лише тих, хто марить імперією”. Проте вже в кінці сама була налякана усіма подіями, цим метафоричним “пеклом” десь під московськими вулицями, над московською каналізацією, приблизно на одному рівні з московським метро.
Я закохана у стиль автора, ніяк інакше, крім як “прозова поезія” назвати це не можу. Можна сказати, що знайомство з автором минуло успішно.
January 14, 2025
Інколи здається, що москву мав вигадати Андрухович спеціально для свого "роману жахів". Неймовірно, що це місто-серце пітьми існує насправді в позатекстовому просторі.
"Московіада" охоплює один день із життя українського поета Отто фон Ф. та його блукань пеклом. Буде багато алкоголю та шумних пивбарів, "дружби народів", неусміхнених продавчинь, лагідно-хамського московського звернення на "ти" до незнайомих людей, російського поета Єжевікіна та його "духовності", триметрових щурів у метро і абсолютно мефістофельського КДБ.
Мені в текстах Андруховича завжди забагато (Бу)рлеску-(Ба)лагану-(Бу)фонади. Від цього легко втомитися, але "Московіаду" цікаво читати та перечитувати як один із перших постколоніальних художніх українських творів. Нарешті змінюється кут зору, з якого представник поневоленої нації дивиться на столицю імперії. Москва більше не омріяна метрополія, Москва — огидна, брудна, мерзенна. І яке ж щастя триматися від цього міста подалі!
"Московіада" охоплює один день із життя українського поета Отто фон Ф. та його блукань пеклом. Буде багато алкоголю та шумних пивбарів, "дружби народів", неусміхнених продавчинь, лагідно-хамського московського звернення на "ти" до незнайомих людей, російського поета Єжевікіна та його "духовності", триметрових щурів у метро і абсолютно мефістофельського КДБ.
Мені в текстах Андруховича завжди забагато (Бу)рлеску-(Ба)лагану-(Бу)фонади. Від цього легко втомитися, але "Московіаду" цікаво читати та перечитувати як один із перших постколоніальних художніх українських творів. Нарешті змінюється кут зору, з якого представник поневоленої нації дивиться на столицю імперії. Москва більше не омріяна метрополія, Москва — огидна, брудна, мерзенна. І яке ж щастя триматися від цього міста подалі!
January 17, 2024
Роман про 90і, з алкоголіками, що випадають з вікон, кишеньковими злодіями, що тонуть у багнюці, і хижими щурами, розміром із вівчарок, що їх кадебешники випускають на натовп. Дуже багато гомофобії, расизму і мізогінії. Цікаво було відмітити, що російський імперіалізм з його наративами за останні тридцять років не змінився ані крапельки.
Спочатку роман не сподобався зовсім через епатажний треш, і хотілося поставити дві зірочки, але в якийсь момент я влилася в сюрреалістичний сюжет, який чимось нагадує оповідання Кафки, і отримала велике задоволення, майже на чотири. Тому ставлю середньо арифметичне три. Шкодую, що у вісімнадцять років читала Пєлєвіна, а не Андруховича. До речі, як на 2023, русофобія роману недостатня, але дуже сподобалися фантазії головного героя на тему "зрівняти Москву з землею".
Спочатку роман не сподобався зовсім через епатажний треш, і хотілося поставити дві зірочки, але в якийсь момент я влилася в сюрреалістичний сюжет, який чимось нагадує оповідання Кафки, і отримала велике задоволення, майже на чотири. Тому ставлю середньо арифметичне три. Шкодую, що у вісімнадцять років читала Пєлєвіна, а не Андруховича. До речі, як на 2023, русофобія роману недостатня, але дуже сподобалися фантазії головного героя на тему "зрівняти Москву з землею".
April 16, 2020
ჩემთვის იდეალური იყო, პიაწ ს პლუსომ
October 4, 2023
ისეთივე ქაოსური წიგნია, როგორიც ბოსხის ნახატები... და ჩვენი - პოსტსაბჭოთა ქვეყნების ცხოვრება. ჩვენი ამჟამინდელი აწმყო მოსკოვის მიწისქვეშეთში "ივანე მრისხანემ", "ეკატერინე მეორემ", "ფელიქს ძერჟინსკიმ", "ლენინმა" და სხვებმა დაგეგმეს. ეს სულაც არ არის ალკოჰოლით გაჟღენთილი უკრაინელი მექალთანე პოეტის ჰალუცინაცია. ეს ისაა, რასაც ყოველდღიურად განვიცდით - საბჭოთა ვითხების სუნთქვა ზურგში, როდესაც ჩვენ კოჭლობით გავრბივართ და სამშვიდობოს გასვლას ვცდილობთ.
May 11, 2022
Ileż by by o pożytku, gdyby zachodnie "think-tanki" miast tracić czas na pełne bredni i bełkotu putinowskie "eseje", poświęcały go choćby na czytanie ukraińskiej prozy...
Zadziwiająca to książka, jaka prorocza! A napisana w 1993 roku! Post-sowietologom Andruchowycz wykłada wszystko jak tej krowie na miedzy!
Jeden cytat - miast recenzji:
"I na tym, moje panie i moi panowie, polega największe zadanie, taki jest niezbędny warunek przetrwania ludzkości i niech na tym skupi się cały patos cywilizacji wielkich narodów współczesności - aby bez kropli przelanej krwi, bez cienia przemocy, przy użyciu humanitarnych demokratycznych dźwigni, zrównać z ziemią Moskwę - może z wyjątkiem kilku cerkwi i klasztorów - a na jej miejscu stworzyć zielone muzeum tlenu, światła i rekreacji."
Zadziwiająca to książka, jaka prorocza! A napisana w 1993 roku! Post-sowietologom Andruchowycz wykłada wszystko jak tej krowie na miedzy!
Jeden cytat - miast recenzji:
"I na tym, moje panie i moi panowie, polega największe zadanie, taki jest niezbędny warunek przetrwania ludzkości i niech na tym skupi się cały patos cywilizacji wielkich narodów współczesności - aby bez kropli przelanej krwi, bez cienia przemocy, przy użyciu humanitarnych demokratycznych dźwigni, zrównać z ziemią Moskwę - może z wyjątkiem kilku cerkwi i klasztorów - a na jej miejscu stworzyć zielone muzeum tlenu, światła i rekreacji."
Displaying 1 - 30 of 225 reviews