Документи радянських органів держбезпеки, розсекречені в Україні, стали справжнім клондайком для дослідників і журналістів. Місяць за місяцем, рік за роком історії, знайдені Едуардом Андрющенком в архівних справах, перетворювалися на статті для українських та закордонних видань. А тепер вони видані під однією обкладинкою. Героями цих історій стали видатні митці та цинічні вбивці, агенти та чекісти, втікачі та шпигуни. Хтось підписує абсурдні зізнання, а хтось дивом рятується від смерті. Хтось планує замах на рідних, а хтось відправляється в табори через власну балакучість. Хтось лишає зухвалі послання для КГБ, а хтось бачить, як знищують результат його багаторічної праці. Всі ці епізоди дозволяють краще зрозуміти складне й повне протиріч життя українців в умовах радянського тоталітаризму.
цікава книжка, хороший підбір різноманітних історій від абсурдних пошуків лиця Троцького на фотографії між дерев до білоцерківських спіритуалістів. також знайшлося місце для оповідей і про відомих людей: Сосюр, Стейнбека, нащадків Франко і сімейства Косачів, футболістів, Параджанова, Покальчука та інших.
Це було надзвичайно цікаво. Хоч і абсурдність описаного надзвичайно лячна. Історії тут з абсолютно різних періодів про абсолютно різних людей: є і про дисидентів, і шпигунів, і втікачів, і навіть вбивць. Не всі з них скінчилися розстрілом чи таборами, деякі навіть обійшлися для фігурантів, але чимало зламаних доль таки було. Це публіцистичні матеріали, які раніше друкувалися в різних виданнях, тому написані вони доступно. Також автор пояснює багато тодішніх реалій, наприклад, чому в безневинній фотографії людям привидівся Троцький. Також є коментарі від живих учасників тих подій, з якими автору вдалося поспілкуватися. Найбільше мене розчулила історія про Стіну Пам'яті на Байковому кладовищі в Києві, яку замовили робити Аді Рибачук та Володимиру Мельниченку. Вони працювали над нею понад 10 років, щоб потім через те, що вона комусь чи то не сподобалось, чи то щось комусь привідилося, її залили бетоном за вказівкою згори. Зараз фрагмент Стіни — "Берегиню" — відновили завдяки старанням і коштам небайдужих. Довгих літ художнику, сподіваюся, колись він побачить свою роботу повністю звільненою.
З автором це не перше знайомство. Ще минулоріч мені впали в око його статті на Insider’і.(якщо загуглити ім’я автора, то за посиланням можна знайти майже всі статті, які опубліковані у книзі, але це так, між нами). І вже так вийшло, що поруч із колонками від Прохаська, Бойченка, Рябчука, Бондара, ( список довгий), я читав і статті пана Едуарда. Власне, тому і очікування на книгу було особливим, адже був шанс дізнатись і щось нове (перше невиправдане очікування) та те, що до формату книги автор відшліфує наявний матеріал і вони отримають більш художню форму, в якій матеріал не буде здаватись історичною хронікою (друге невиправдане очікування).
Та це особистий досвід і дуже суб’єктивна оцінка, цілком очевидно, що для більшості, які не знайомі з автором, книга вірогідно зайде:)
По-перше, абсудрність. Одна справа, коли читаєш таке в художці, але коли усвідомлюєш що реально люди реально розбирались, чи схожі листя дерева на Троцького - ну таке, дуже моторошно за інтелектуальний рівень цих людей і країни загалом.
А ще, ото читаю про КГБ і думається мені про націю загалом. Про отаке "оболваніваніє насєлєнія", бо це ж люди, бляха, на серйозних щах тими фотографіями і не лише займались.
Не допетрала я лише чому КГБ. Ну типу, в книзі у нас країна рад, а не совіти. Але чомусь КГБ. Я ок з тим, щоб ми називали цю квазідержаву совітами (і тоді вже най буде КГБ). Але якщо країна рад, то най би КДБ, ні?
Але то таке, придирка до назви. Загалом, най буде. Книга файна. Рекомендую!
Ох, тут редактори так успішно "співробітничали", що аж, бідолахи, перестаралися))))
Віват, це ганебно випускати книгу (збірку вже публікованих на різних платформах статтей) і навіть не вичитати її! Хоча в першоджерелах (чи, точніше, місцях, де вперше опубліковані дані статті) нема таких помилок. До речі, нігде в книжці не вказано чи це переклад з російської, оскільки 11 з 18 статей опубліковані в Настаящєм врємєні, а одна навіть на Медіазонє (жодне з них немає української версії сайту і в них також не вказано, що це переклад з української). І це вже питання до автора, чому публікуватися в москальських виданнях, коли ти досліджуєш архіви КДБ України (логічно, бо до москальських нікого недопустять)))). Чому цього не робити на українських ресурсах і тим самим не розвивати їх?
І, якщо всякі одруківки, пропущені слова, русизми треба просто "панять і прастіть", то я не розумію цього абсолютного абсурду з перекладенням/неперекладанням абревіатур! Чому КГБ, НКВД, МГБ, ОГПУ???? Чому їх не перекласти? Що заважає? При цьому всьому УРСР, СРСР, ВДІК, КДУ таки українською. Абревіатури мають бути уніфіковані - або так, або так, а не КГБ УРСР. Прівєт і до побачення
Щодо самих історій - тут також дивний підбір. Реально цікавих статтей було 3, хоча в автора є набагато сильніші і цікавіші статті. Статті про Троцького чи Гітлера окрім того, що показують повну абсурднісь життя в СРСР взагалі нічим не цікаві. Історії Віри Франко чи Сосюри цікаві. А реальною знахідкою стала для мене історія Стіни пам'яті. Оце справді той діамант, який потрібно розкривати українцям. Історії, які показують нашу історію і культуру і як їх ганебно нищили таваріщі камсамольци
4,5 Спочатку очікувала трохи більш ніби художнього викладу, але коли втягнулась в манеру оповіді і зосередилась на самих історіях - отримала неймовірне задоволення. Як би це по-дурному не звучало, але задоволення від того, що: 1. я читаю про нашу історію, про важливий її етап, який треба пам'ятати. 2. тепер маю безліч аргументів для любителів Союзу, хоч вони уже і не так часто трапляються. 3. відкрила для себе нові імена. 4. часто заставляла книга переосмислити все те, що ми маємо зараз.
До кожного поданого факту «шпигунської діяльності» варто подумки додавати слово «нібито». Такий підхід взагалі справедливий для більшості подібних справ НКВД 1930-х – «шпигунів» тоді «викрили» напевно більше, ніж узагалі могли завербувати всі розвідки світу.
книжка, яка вивела мене з нечитуна, бо будемо відвертими - рівень збоченої вигадливості кгбістів викликає захоплення. але водночас це страшно і боляче, бо важко навіть уявити скільки життів та доль зламалися під совєтською машиною.
Про що мовчать архіви КГБ? Про що вони можуть розказати?
Історик Едуард Андрющенко буквально присвятив життя тому, аби поратися в пожовклих запилюжених папках "ДЕЛО №", відчитувати нашкрябані кривими почерками і вицвілим чорнилом свідчення і відкривати за сухими протоколами допитів дивовижні історії.
У цій книжці їх аж 18.
Захопливі, абсурдні, сенсаційні, трагічні. Вони відкривають невідомі факти про знайомих нам постатей. Вражають ідіотизмом притягнутих за вуха звинувачень. Дивують відкриттям, що поміж пришитих справ траплялися історії зі справжніми шпигунськими кримінальними пристрастями.
От ви знали, що дружина Володимира Сосюри Марія була агенткою НКВД — принаймні, сама себе так називала? І хоч потріпала немало нервів своєму талановитому чоловіку, він її безумно любив.
А що КГБ підозрювало письменника Джона Стейнбека у шпигунстві — і не те щоб безпідставно?
А як "гебешники" зламали плани на шлюб онучки Івана Франка Віри із племінником Лесі Українки Юрієм Косачем?
А про трагічну історію "Стіни пам'яті" художників-скульпторів Ади Рибачук і Володимира Мельниченко чули? [Я, до свого сорому, — ні]
"Архіви КГБ" відкривають нові факти про українських дисидентів, митців, діячів культури. Але не всі фігуранти справ — ідейно інакомислячі. Є серед героїв і справжній рецидивіст Миколай Усольцев, який віртуозно змінював свої ідентичності і втікав з ув'язнень. Дуже динамічна і кінематографічна історія, до речі. Не менш "кіношна", ніж історія про втечу з корабля юної дівчини в червоному бікіні або про львівське подружжя Гольденбергів, яке керувало легендарними львівськими закладами "Вежею", "Пінгвіном" та іншими.
Але найбільше в цих історіях, звісно, абсурду, яким була просочена вся радянська дійсність і затоплює нинішню росіянську реальність.
Ця книжка — дуже класний нонфікшн, який і захоплює сюжетними лініями, і дає багато контексту та розуміння того, що відбувалося в "країні рад". Якщо цікавитеся історією — не пропустіть!
Ціква і варта уваги книга! Окрім сюжету і часто абсурдності справляє враження відчуття часу, коли ці історії відбувались. Постійні вербування в агентів кгб, обшуки, легалізація доказів, підсаджування в камеру агентів для того щоб дізнатись більше інформації чи схилити до вигідного рішення.
Велике дякую автору за роботу і за час, проведений в архівах!
"Архіви КГБ. Невигадані історії" Едуард Андрющенко.
Безумовно історія, це мій напрямок. Особливо коли це стосується історії України. Тому ця книга не є виключення. Крім того, книга мене зацікавила, коли я дізнався, що автор той самий, який веде телеграм канал "KGB files", тому вагань щодо її покупки не було.
Це такий собі підручник про те, що ми повинні знати свою історію, повинні розуміти,що русня нам не брати і т.п.
Тепер про книгу. Звісно я очікував, що в ній буде більше деталей щодо "розстріляного відродження", про вояків УПА, прихильників останніх та їх постійне гоніння за любов до України, за намагання відтворити Україну, відтворити її державність.
Дійсно на перших сторінках це є, але все ж таки замало. Далі в книзі присутні різноматні розслідування кгб від шпіонажу до контрабандистів. І це трішки закриває всю картину про уявлення книги.
Безумовно історії про українців, але вони не мали нічого спільного з боротьбою за свою державність. Мені не вистачило дійсно екшену та відчуття злісті на "сусідів".
Але в той же час, автор дослівно передає нам матеріали всіх справ, іноді було відчуття, що ти саме зараз займаєшся розслідуванням контрабандиста, або людини, яка хотіла знищити свою родину заради коханки.
Книга цікава, нічого не можу сказати, автор намагався нам передати всі можливості тієї роботи кгб для розуміння того, що тоді нічого не можна було зробити , про що б не знали спецслужби.
Прочитати її дійсно варто, але хочеться більше історії про переслідування Українців за те що вони Українці.
Гарний стиль дослідження на межі журналу/історичної статті. Мене лише розчарувало засилля "радянської" людини, замість української історії. Подекуди враження таке, що КГБ та злочинна система СРСР насправді не була злочинною, а просто препаскудно абсурдною і тупою. Ніби збірка про тупих розслідувачів, які то судять на страти, то просто катують, то реагують на доноси, але карикатурно. Мені ніби запропоновано "побутовість" совєтської системи, яку я не можу прийняти, доки її спадкоємицю не буде покарано міжнародним судом.
Absolutely must have, these stories couldn’t be imagined. -1 star because the book is basically an almanac of previously published articles and it should be reassembled in a proper way to become a rightful book experience.
Мене приваблює намацальне. Можливо, через попередній надмір літератури тільки для уяви. Тому, прямуючи на пари, звернула стежкою до "Вежі". Для закріплення ще зайду на молочний коктейль у "Пінгвін". У документальній стрічці "Іван і Марта" фотографії молодого Параджанова відгукнулися описом справи в цій книзі. Згадується його фото з матірʼю та розірваним нею у гніві портрету батька: Сергій закрив половину свого обличчя відірваною половиною фотографії. У фільмі Марта розповідає, що Сергій завжди з чогось швиденько накривав на стіл; а в розділі "Справа № 113" Марта свідчить про те, що Сергій був серед тих декількох людей, які не відвернулися після арешту Івана і підтримував сімʼю Дзюб (в тому числі добував ковбасу завдяки одній знайомій, хоч і сам часто ходив голодний). Львів цього разу був вчасним.
Впевнена, що через деякий час декотрі з описаних справ і не згадаю. Проте розповідь Тедді Роу (яка чітко вирізняється захопливим стилем самого оповідача, адже це його записки), подорож Стейнбека (та Роберта Капи) до СРСР, втеча Ліліани Гасинської родом із Алчевська з круїзного лайнера до берегів Пірмонту в ефектному червоному бікіні – точно залишаться. Найемоційінший слід – від залитого бетоном меморіального проєкту Володимира Мельниченка й Ади Рибачук, похованого просто ж тут, у час, коли ми живі й ходимо попри. Якщо колись читатиму книги Юрія Косача, то згадуватиму й Віру Франко. І деякі інші факти біографії цього письменника. Хоча справа № 7 зовсім не про нього.
Деякі справи були настільки абсурдними, що хотілось після них йти гладити траву (це було очікувано). Несподівано, але цікаво було прочитати справи про людей з відомими прізвищами. А от під кінець мені не дуже зайшли деякі статті, тому мінус зірочка.
Той випадок, коли редакторська робота не просто не покращила текст, а навпаки зробила його гіршим. Як так сталося? Одним вищим силам відомо.
Редактура це те питання, яке в мене виникло вже під час читання книги. Здавалося б, чому окрім хибодруків та пропусків слів (це якраз очікувано, бо коректора у видання попросту не було) ми маємо навалу росіянізмів та суржику? Я ніяк не могла зрозуміти, як із провідним, технічним, художнім та просто редактором (тобто текст вичитувало як мінімум 4 людини окрім верстальника) могла вийти така кракозябра. Поки я не прочитала відгуки інших людей. Як виявилося, я просто не звертала увагу на приписки курсивом наприкінці кожної глави.
Стаття, на основі якої створений цей розділ, уперше опублікована на сайті телеканалу «Настоящее Время» (телеканал Радіо Свобода/Радіо Вільна Європа).
Перше, що мене здивувало, що ні в анотації, ні на обкладинці книги не зазначено, що в ній зібрані матеріали, які були раніше опубліковані, а це означає, що прочитати їх — справа пари запитів у ґуґл. Друге здивування — із «Настаящєґо Врємєні» було взято 12 статей.
Загалом у книзі 18 матеріалів, усі опубліковані до 2021 року включно: з них 5 опубліковані українськими ЗМІ («Ґрати» — 3, «WAS» — 1, «Insider» — 1), і 13 російськомовними та російськими ЗМІ («Настоящєє Врємя» — 12, «Мєдіазона» — 1). Тобто більшість побачили світ російською мовою в російськомовному ЗМІ, ЦА якого — росіяни та русифіковані громадяни України, Естонії, Грузії, Латвії, Литви, Молдови, Польщі та Туреччини + публікація в російській «Мєдіазоні». Про переклад цих статей у виданні не вказано, тобто оригінали мали бути українською, проте з тексту, який ми отримали друком, інших варіантів появи чогось типу «співробітничали», окрім невдалого перекладу й редактури, мені важко уявити (також переглянула статті на сайтах і там такої кількості та харакиеру помилок не побачила). Що цікаво, за це слово, як виявилося, не лише я перечепилася: інші читачі також зазначали про цей та інші випадки недолугих мовних елементів, тобто звичайним людям без профдеформації це теж впадало в очі.
У мене немає питання, чому автор раніше писав російською та публікувався в російськомовних та російських ЗМІ. Більшість із того, що було до повномасштабної війни, там і залишається. Моє питання в іншому: чому 22.09.2022 українське видання було підписане до друку, маючи російських інформаційних партнерів? Цей випадок — ілюстрація того, що велике видавництво, готуючи купу передзамовлень (наразі у Vivat їх 30), здатне пропустити помилки не лише на рівні тексту.
Не знаю, на чому завершити. Самі статті цікаві, хоч і різнорідні, але історія з укладанням книги залишила мене розгубленою настільки, що розповідати про них сил не залишилося.
Ви любите гостросюжетні історії? - тоді то для вас. Постійно аж диву даєшся, шо такі історї не вигадані, а траплялись серед нас. А це тіко то шо розсекречено, і про шо, у багатьох випадках, писали в газетах. Страшно. Страшно від того, скільки доль просто ломались режимом через спосіб мислення, обставинами, чи просто через те, що ти митець. Воопшем. Я захоплена. І хочу ще. А ще, тепер є пару цікавих місць на відвідати у Львові і Києві 🤔 Впевнена, що тепер вони викликатимуть новий спектр емоцій.
Деякі історії були дуже захопливі, інші здалися перенасичені зайвими деталями і не такими цікавими. Автору дякую за пророблену роботу, важливо знати як працювала система, яка ламала долі багатьох людей і контролювала життя більшості. Окреме дякую за історію про спіритичний гурток з Білої Церкви. Не знала про цей випадок у рідному місті (і дуже шкода людей, які так постраждали через дурниці по суті)
Трохи боявся починати цю книгу: думав, що там будуть описані якісь звірства і знущання. Насправді, справи, описані в книзі, іноді абсурдні, можливо, в чомусь пересічні. Добре ілюструють, як тоді жилось в СРСР. Деякі справи про досить відомих людей. Найбільше вразила історія про стіну памʼяті в київському крематорії.
В листопаді 2024 року в рамках фестивалю Docudays UA я була на прем'єрі документального фільму нідерландського режисера Вальтера Стокмана "Київські файли", над якою він працював впродовж кількох років. Документальна стрічка розповідає історії трьох абсолютно різних людей: подружжя дисидентів Лісових, нідерландського шпигуна-аматора та француженки, яку 50 років тому зрадив «коханий». Після того, як Україна відкрила доступ до архіву КДБ СРСР з безліччю звітів про спостереження за громадянами, героям вперше випала нагода побачити справи, відкриті радянською спецслужбою на них самих, а також нарешті отримати відповіді на питання, що не давали спокою роками.
Після фільму відбулась онлайн розмова з Едуардом Андрющенком - істориком, автором книги "Архіви КГБ. Невигадані історії". І фільм, і бесіда нарешті змусили мене витягти з полички згадану книгу і почати її читати.
Едуард Андрющенко кілька років поспіль працював в архівах СБУ, вивчав різні справи і найцікавіші (а часом найабсурдніші) з них об'єднав в книжку. Після кожної історії в мене виникала думка: " Яка хвора уява писала та втілювала ціі сценарії в життя?". І скільки сил, ресурсів витрачалося в колишньому СРСР на залякування людей, обмеження їхніх прав та свобод.
Один з невигаданих сюжетів: "Найвідоміший епізод "деберіїзації" - редагування Великої радянської енциклопедії руками її передплатників. У 1954 році власникам ВРЕ розіслали рекомендацію вирізати ножицями або лезом статтю про Берію та його портрет у п'ятому томі, що вийшов двома роками раніше. Прізвища страченого екс-міністра не називали - зазначали тільки відповідні сторінки. Натомість треба було вклеїти отримані в тому самому листі аркуші з фотографіями Берингового моря".
А найбільше вразила історія про заборону проєкту Стіни Пам'яті авторства Ади Рибачук та Володимира Мельниченка. Як прикро, що пані Ада не дожила до часткового повернення своєї роботи. І щиро бажаю пану Володимиру побачити повне "звільнення" шедевра українського монументального мистецтва.
Раджу і фільм і книгу - вони напрочуд суголосно поєднуються.
це крутий приклад роботи з архівами, де автор не відходить від фактажу, але й формує цілісну оповідь із бекграундом та особистими інтервʼю, яку легко читати.
вийшла збірка історій про абсурд радянської дійсності, де впізнаєш Параджанова й Стейнбека, слухаєш плітки про подружжя Сосюр та дізнаєшся походження міфів, які переказували бабусі.
Хороші та атмосферні історії, які легко читаються, але заставляють злитися на довбодятлів сересерівського кгб, які займалися необґрунтованими справами на людей, у тому числі не останніх людей в українській історії. Рекомендую!
Спогади Тедді Роу про готелі в СРСР, наведені у книзі Едуарда Андрющенко «Архіви КГБ. Невигадані історії» у розділі «Радянський щоденник помічника сенатора» у принципі є концентрованою замальовкою, яким було життя в радянському союзі, де в людині знищували особистість, зневажаючи та принижуючи на всіх рівнях:
«Першим враженням про країну для туриста стала робота ліфтера у московському готелі «Національ». Чоловік не хотів відправляти ліфт нагору, поки той не заповниться пасажирами під завʼязку. Чекати доводилось досить довго. Такий розпорядок в одному з найкращих готелів країни видався американському гостеві дикістю. Однак це була дрібниця порівняно зі станом готельних номерів у деяких містах.
Про номер у Кишиневі: «Коли я прибув там не було ні туалетного паперу, ні мила у ванній кімнаті, і так тривало протягом усього мого перебування. Ручка внутрішніх дверей у мою кімнату була простим цвяхом, протягнутим крізь отвір і спрямованим униз. Він був гострий, тож я поранився. На дверях, що вели на балкон, була тільки саморобна клямка, та і то ненадійна. Коли я був у Кишиневі віяв вітер і зовнішні двері злегка розсувалися, а внутрішні — грюкали. Коли я повеврнувся з поїздки в колгосп о пʼятій годині вечора ліжко досі не застелили, я мовчав, і воно так і лишилося незастеленим»
Ця книга варта бути в домашній бібліотеці. Тут складається панорама покрученого радянського світу, де за тобою можуть шпигувати усі навколо, вербуються члени родини і задля залякування та впровадження терору справи фабрикуються буквально з нічого. І назавжди розбивається життя не лише однієї людини, а й її випадкових знайомих.
В книзі зібрано надзвичайно цікаві справи з українських архівів КГБ та НКВД, що їх відкрили 2015 року. Памʼятаю, з якою цікавістю колись читала «Російський щоденник» Стейнбека, особливо українську його частину. А в «Архівах» можна дізнатись і про інший бік подорожі, записаний у доповідях агентів КГБ, які супроводжували письменника та його компаньона, фотографа Роберта Капу. Тут є і справа дружини Сосюри, і Параджанова, абсурдна справа про портрет Троцького, утворений гілками дерев та справа футболіста із «Динамо» Щегоцького (додала собі у плани його автобіографію «У грі та поза грою») і багато інших, про які я ніколи не чула.
дуже топова книжка. на прикладах відомих і невідомих широкому загалу справ автор показує методи роботи кгб і загалом атмосферу, в якій жили люди в «совку». книжка цікаво написана, без купи термінів і складних мовленнєвих конструкцій, тому читається на одному диханні.
Це було дуже цікаво. Історії абсурді й обурливі до сліз. Також вражає читати про місця, де ти був і не придавав їм ніякого історичного значення. Всім раджу ознайомитися, особливо якщо хотіли почитати Справу Стуса й так і не змогли, бо текст не йшов. Тут же все написано легкою мовою.