Лабіринти американського постмодернізму. Том 2

by Маx Nestelieiev, Максим Нестелєєв

У другому томі «Лабіринтів» описано творчі та біографічні маршрути американської прози 1950–2010-х років. Автор пропонує пройти заплутаними шляхами літературного постмодернізму США разом з Ґеддісом, Ґессом, Кувером, Марксоном і Тартт, а також розібратися з постмодерними мапою і територією за допомогою канону, металітератури і реалізму. Видання розраховане на широке коло небайдужих до проблем сучасної художньої творчості.

Genres: Nonfiction

432 pages, Hardcover

Published November 1, 2022

Reviews

[Viktoria · Rating 5 out of 5]

Із таким захватом та емоційним піднесенням читала Лабіринти, ніби тих авторів, про яких детально пише Максим. Детально вчитувався в теорію постмодернізму та порівняльні характеристики течій. Останнім часом ходила з думкою про різницю саме реалізму та постмодернізму, а відповідь в Лабіринтах.
Я навмисне не стала читати про Кувера, аби скласти власне бачення після прочитання його творів. А от в частинах про Геддіса, Гесса та Марксона вчитувалась в кожне слово. Цікаво було все ж почути розмірковування Максима про Донну Тартт і чи дійсно вона є постмодерніською авторкою. Ні, Тартт не стала мені цікавішою і ні, в плани не ставлю. Мабуть це снобізм)
Ще більше полюбила все, що робили ці генії літератури, експериментатори, провокатори, не зовсім приємні, скоріш за все друзі в компанії.
В книзі цікаві також списки книг від різноманітних письменників та критиків літератури. Після яких впевнюєшся, що таки життя не вистачить, аби все цінне прочитати.

[Костя Жученко · Rating 5 out of 5]

(Ви)твір,
або інакше кажучи, другий урок американського постмодернізму, який нас посвячує в теми творчої епохи через призму свого сьогодення для купи дослідників. Ми взна́ємо, що стереотипно відлюдники-постмодерністи товаришують тільки одне з одним, що таке металітература та чому Девіда Фостера Воллеса хибно до неї приплітають, що між термінами "реалізм" та "постмодернізм" можна поставити будь-який знак й воно буде теоретично правильно, що Ґеддіс написавши останній модерністьский роман став першим постмодерністом та чому Донна Тартт таки постмодерністка, що у Ґесса вкрали його дебютний роман і чому це тільки на краще, прочитаємо про Марксона та чому йому смерть цікавіша за життя, а ще, що серед рядку казки-Езоп-порнографія-Кувер нема зайвих слів.

Вихід з першого тому таки виявився не входом у той же лабіринт з іншого боку, а став переходом до наступного (том 2), дещо більшого та сучаснішого (як підказка в хронологічності, зображення лабіринтів на корінцях книжок - на першому томі зображено класичний семивитковий Критський лабіринт (найдревніший з відомих) на другому - трохи пізніший лабіринт з Пилосу з глиняної таблички, але найперший, що точно датований - 1200 рік до н.е.)

Загалом, це металітературний аналіз аналізу. Дуже концентровано подано критичну складову + дослідження за останні 60 (як оповідань у когось) з гаком років. Зашкалююча кількість приміток та посилань (на які, певне, мало хто зверне увагу, але хіба можна?..) викликає повагу - бо це ж скільки опрацьованого матеріалу... Сам текст, окрім теоретичності, має й свою поетику - різного роду повторення, реверанси, перегуки (а тепер ше й епіграфи) й тд. Звісно, краще не оминати перший том, бо в другому багато посилань на нього та зокрема на персоналії з нього - тільки на Підземний світ було штук 5.
І хочеться додати, що про Тартт можна було й менше написати - усього три романи, а тексту як про Ґеддіса. Хоча впевнений, що Щигль - це у неї поки тільки номінально магнум опус, бо все знакове тільки попереду.

Що ж, автор вибудовує затишний лабіринт у якому цікаво просто блукати, без пошуку виходу, бо то вже зайве.
Тим паче, що там зібралась чудова постмодерністська компанія з якою не засумуєш

[Evgen Novakovskyi]

у другій частині є все те, чого мені не вистачило в першій. ну не піду я зараз читати дженкс або гатчен, а от пан нестелєєв пішов, в усьому розібрався і зробив файне саммарі. кайф, марожена! кароч, ця книжка — не сиквел в його базовому розумінні, не термінатор 2, а скоріше друга частина дюни вільньова if you know what i mean: є стійке відчуття, ніби пан нестелєєв все знав із самого початку і (під?)свідомо відміряв рівно стільки контенту на частину, скільки було потрібно. історія ще не закінчена, далі буде.

так той, коли чекати на третю?

[Олександр Васильєв · Rating 5 out of 5]

Знаю, що у багатьох є певне відторгнення українського нон-фікшену, як чогось низькоякісного. Ця книга самим своїм існуванням стверджує: «Якісний український нон-фікшн існує». За це я дуже вдячний автору книги.
Щодо самого змісту книги, то те, що пан Нестелєєв розписав в цій книзі, набагато цікавіше за твори багатьох американських постмодерністських авторів.

[SashaSerpen · Rating 5 out of 5]

Максим Нестелєєв/ повідає нам про бувалих авторів американського постмодерну, що натворивши багато текстів, канонічними стали. А в персоналіях начитавшись, впізнаємо весь їх побут, як створювались метатексти та експерименти з письма. Як гід тямущий, він поведе нас до лабіринтів, щоб дати нитку Аріанди, яка проведе нас від "Канібала" Гоукса до "Поп-Тартт".
Я вважаю, що ось такі книги які розповідають про певний літературний напрямок, епоху, персоналії дуже актуальні та важливі. І їх хотілось по більше! Окрім розширення кругозору/ ну щоб здавалось нам той ваш американський постмодернізм? не зрозумілі тексти, більш нічого, а розум знову ожива, як їх вникаєш по-новому. Тож, окрім розширення кругозору, є в цьому певна естетика, пройтись цими літературними галереями, пройнятися персоналіями, розгледіти митця. Що я знав про Гоукса, Ґесса, Ґеддіса? А про Кувера, Марксона, Макелроя? Від сили по одній книзі. А наскільки у них були цікаві авторські пошуки, літературні експерименти, металітературність у їх текстах, ремарки про свою творчість, діалоги з читачем, есеї про літературне. Життєвий та творчий шлях. Взагалі люблю книги такого формату, біографії, творчість, критика. От вчора не полінився відшукав есей Кувера, про який тезисно писав Максим Нестелєєв. Своєрідний Реквієм по літературі, від Гільгамеша до поминок по постмодерну і літератури загалом, в еру машин та ШІ. Та навіть у ньому, є якісь проблиски надії. Я б підсумував його так: Ми викопали Гільгамеш, щоб закопати свій - Гільгамеш, літературу ХХ ст., щоб в сучасній ері кіберпростору народився новий Гільгамеш!
Це літературні процеси, які незмінно тривають, постмодерн закінчився, було 10 варіантів для нового визначення, зупинились на метамодерні. Хоча як дає зрозуміти кінцевий розділ, післямова автора В(ІД)СТУП. ПОСТМОДЕРНІЗМ VS РЕАЛІЗМ:
"Станом на 2022 рік американську художню прозу радше можна назвати не реалістичним постмодернізмом, а постмодерністським реалізмом". Бо постмодерністи, пишуть реальніше реалістів, завдяки тому, що ігнорують реальність "спроектованого ЗМІ".
Як і в першому томі, другий том ділимо умовно на три частини теорія, персоналії, висновки (післямова). В другому томі теорія дуже цікава, адже мова йде про канон постмодернізму, які тексти варт вважати канонічними. Лінда Гатчен, Чарлз Дженкс, Жан-Франсуа Ліотар розповідають, як вони формують цей канон, яких вони включать у свої списки авторів та тексти. Це дуже інформативний, хоч і нелегкий розділ. Я ще хотів би згадати за список Ларрі Макаффері, топ-100 книг, він про ХХ ст. і тут присутні англомовні автори лише, є постмодерністи, так і фантасти, як от Філіп К. Дік, Вільям Ґібсон. Зі цього списку ми маємо біля 40 перекладів. Не обійшлось звісно без Гарольда Блума та його американського канону. Ці всі списки, викликають великий інтерес. Тож, цей розділ є дуже актуальним, пізнавальним для самого себе - як читача. Ось, наприклад, в американському постмодерні є така традиція обирати книгу десятиліття:
1960-ті - "Виголошення лоту 49" Пінчона;
1970-ті - "Собака-посіпака" Делліло;
1980-ті - "Теслярська готика" Ґеддіса;
1990-ті - "Невгавний жарт" Воллеса.
Про персоналії.
Про Пінчона, Делілло, Ґеддіса, Гоукса, Бартелмі, Кувера, Ґесса - можна писати окремі відгуки, адже їх творчість багата на експерименти та пошуки. Вони написали безліч романів, у них були спади й злети. Бонусом буде сказано, що Максим Нестелєєв розповідає, про знамениту "постмодерністську вечерю", яка відбулась 1983 року, але не лише про неї одну, він згадує про зустріч в Парижі модерністів, де були присутні зокрема - Марсель Пруст та Джеймс Джойс. А ще про другу зустріч постмодерністів в кінці 80-х. От там то ви дізнаєтесь, чому не прибув Томас Пічнон!
Раз це уже ІІ том, я б хотів зробити підсумок не говорити за авторів та їх книг, а хочу, щоб автори самі заговорили до вас читачів:
"У Марксона читач та і письменник практично ототожнені, адже кожен уважний читач, який зазначає щось на берегах книжок, або робить ��отатки, уже є в певному сенсі письменником".
Девід Марксон.
"Цей "смисл" можна отримати не з читання поміж рядків (бо в тих білих прогалинах нічого немає) а з читання самих рядків: дивлячись на них ви поступово переймаєтеся почуттям хай і не задоволення (на таке важко сподіватися), але того, що ви їх прочитали, ви їх "заповнили"".
Дональд Бартелмі.
У цьому є певна привабливість постмодернізму, де читач може умовно доєднатися до автора, сісти за його письмовий стіл, підглянути, що пише Майстер, стати його співавтором - адже ви також брали участь в цьому мистецькому творінні, як читач. А це не може не тішити.
Постмодернізм, виник в літературі, ще як реакція на загрозу ІІІ Світової війни. Ми знову, щось переживаємо подібне, тож можливо найкращі ліки зануритись в не самі прості тексти, в не самі прості часи. Як зазначив автор поглянути на постмодерністську реальність, бо вона об'єктивніша, в цьому реальному сюрі.
Уже по прочитаному, бачу скільки, ще можна розповісти за інших авторів, які пішли б розділи персоналії, тут вам і Воннеґут, Маккарті, Барт, Геллер, Берроуз, Елкін. А скільки, ще можна перекласти! "Канібали" Гоукса, "Теслярська готика", " Ґеддіса, V. Пінчона, "Собака-посіпака" Делліло, Тунель Ґесса та багато-багато інших. Тож надіюсь далі буде...
Хай мій відгук служить як панегірик Плінія до імператора Трояна, як шана, вдячність, за переклади та розповіді про американський постмодерніст - Максиму Нестелєєву та усій команді причетних.

[Абрахам Хосебр · Rating 5 out of 5]

Обожнюю, як пише Максим. Чіпляє з першого речення.
Літературознавство в яке закохуєшся.

"Австрійський філософ Людвіг Вітґенштайн, один із другорядних героїв цієї книжки, стверджував: «Мова - це лабіринт шляхів». Його найвпливовіший текст <<Логіко-
філософський трактат» вийшов німецькою 1921 року. Однак усесвітньо відомим став лише у 1922 му, колиз'явився переклад англійською iз назвою латиною <<Тгасtatus Logico Philosophicus». Девід Марксон, один із головних героїв цієї книжки, зауважив цікаву штуку, пов'язану з 1922 роком, який вважають «піком модернізму».

Тодi вийшли друком такі вершинні тексти, як «Улісс Джеймса Джойса i <<Безплідна земля>> Т. С. Еліота. Також величезними накладами починає виходити американський журнал «Рідерз Дайджест" - символ розважального читва для всієї сім'ї. Так в одній історичній точці зійшлися елітарне й масове, злиття яких і визначатиме мистецтво другої половини ХХ ст. яку звуть постмодерною. 1922-го світ побачило багато інших знакових творів: «Кімната Джейкоба» Вiрджин Вулф. Сiддхартха» Германа Гессе, «Содом і Гоморра" Марселя Пруста', <<Беббіт> Сінклера Льюіса, <<Антігона» Жана Кокто, а ще у січні цього року Франц Кафка почав писати «Замок», однак уже у вересні покинув.

Кевін Джексон, додає до цих літературних подій ще й безліч загальномистецьких, що, на його думку, символізує розквіт модернізму: Альфред Гічкок взявся знiмати свій перший німий фільм «Номер 13»; Кандинський долучився до Пауля Клее в «Баугаузі»; запустили першу АМ-радіостанцію; Волт Дісней випустив першi мультиплікацiйнi короткометражки, а Луї Армстронг «сiв на потяг з Нового Орлеану і поїхав у Чикаго, провіщаючи добу сучасного джазу». Того ж року Френсіс Скотт Фіцджеральд видав про цю добу збірку «Казки джазового віку».

Дещо спрощуючи, можна сказати, що модернізм базується на трьох китах: античності, яку передусім представляє Гомер, але не лише, Біблії і Шекспірі. Це ті три мiнiмальнi культурнi коди, які потрiбнi для розуміння всіх означених явищ.
Постмодернізм же базується на інших трьох китах: Джойсi, Еліоті і Бекеті. Саме вони (пост)модернізували відповідно епос, лірику і драму."

Максим Нестелєєв "Лабіринти американського постмодернізму. Том 2"