Роман русского писателя В. В. Крестовского (1840 - 1895) - остросоциальный и вместе с тем - исторический. Автор одним из первых русских писателей обратился к уголовной почве, дну, и необыкновенно ярко, с беспощадным социальным анализом показал это дно в самых разных его проявлениях, в том числе и в связи его с "верхами" тогдашнего общества.
Vsevolod Vladimirovich Krestovsky (Russian: Всеволод Владимирович Крестовский; February 23, 1840 – January 30, 1895) was a Russian writer who worked in the city mysteries genre.
Krestovsky came from an old family of Ukrainian gentry. In 1857 he enrolled in the Historico-Philological faculty of St Petersburg University. At the University he became friends with the radical critic Dmitry Pisarev, and wrote for the magazine Russian Word.
After his short association with the radical camp, he joined a group of moderate slavophiles which included Apollon Maykov, Lev Mei and others, and began publishing his works in Notes of the Fatherland, Time and Epoch. In 1860 he left the University to become a professional writer. His novel The Slums of Saint Petersburg (1864), a product of many hours of personal observation, gained him considerable popularity.
In 1863 he traveled to Warsaw to take notes for his novel The Flock of Panurge (1869), about the January Uprising. In 1874 he wrote another novel, The Force, on the same subject. Both novels were reactionary in nature. In the 1880s Krestovsky became frankly and openly anti-Semitic in his political and social views. His blatantly anti-Semitic trilogy The Jews are Coming was published between 1888 and 1892. He died in Warsaw in 1895.
Люблю сенсаційну/пригодницьку літературу дев'ятнадцятого століття, моє guilty pleasure. Невинну княжну спокушає світський ловелас, незаконні діти страждають, нічліжки повняться всякими різними нехорошими персонажами, страшна помста на весь московський ландшафт, готичне вставання з гробиків (до речі, ось цим героям, що потрапили під котушку основного сюжету, пощастило найбільше, майже хеппі-енд), широка картина загниваючого світського життя і все, як належить. Правда, сюжетних ліній стільки, що починаєш плутатися, але це вже особливість жанру.
Замечательная книга для любителей истории. Автор детально описывает устрой общества, обычаи и районы Петербурга. Сама сюжетная линия занимает менее трети книги. Герои и кнава, особенно в начале, совпадают с сериалом "Петербургские тайны", но конец в корне отличается. Приятного прочтения.
Це найперша книжка в моєму житті, яка перегорнула мій світ. Я прочитала її в 15 років і серйозно тоді задумалась над поняттям зла, добра, справедливості. Всі три томи я прочитала за два тижні і посадила собі зір. Ця книга мене сформувала як людину. Я дуже довго над нею думала в підлітковому віці. Також я неймовірно поважаю автора за те, що він проробив такий ресьорч тієї сторони красивого життя.
It's the most amazing piece that I've ever read. It uncovered St. Petersburg's life of two generations of people. How they lived, what they've done and how all of them ended. I have known a lot about history from this book. Even more than from history school books.
К 80м годам прошлого века "Петербургские трущобы" оказались (заслуженно) почти забыты. Этот многословный бульварный роман, подражающий “Парижским тайнам” Эжена Сю, только притворяется большим произведением, тогда как на деле хваленый социальный комментарий о клоаках и злачных местах имперской столицы, а также о населяющих его персонажах зачастую выражается лишь в излишне подробных диалогах на арго. При этом нельзя не отметить, что до определенного момента “Трущобы” по-настоящему интригуют сюжетно, градус людской низменности растет, однако постепенно становится понятно, что завязать узлы Крестовский сумел, а распутать их, да чтоб со вкусом, у него не получилось. Так, например, в повествовательном активе истории есть ни много ни мало инцест, который остается практически незамеченным, тогда как про векселя, купчие и долги написано с десяток глав, зачастую повторяющих друг друга.
Отдельная мука - язык и стиль Крестовского. “Фигура Полиевкта весьма наглядно изобразила собою знак удивления, пришибленный сверху знаком вопросительным” - это настолько плохо, что почти хорошо; некоторых главах есть пассажи, где он скачет между настоящим и прошедшим временами (”Маша идет, Маше почудилось”); его выбор лексики часто вульгарен (”физиономия княгини”). Он постоянно напрямую обращается к читателю, чем сильно портит эффект погружения в историю (”В настоящее время читатель встречает ее в образе грязной, развратной Чухи, а какими судьбами дошла она до этого образа - мы расскажем несколько ниже” - это еще и пример невероятно глупого спойлера к одной из главных сюжетных интриг).
”Петербургские трущобы” - это справедливо забытый артист, вспоминать о котором нет совершенно никакой нужды.