What do you think?
Rate this book
Синдром вільного падіння
Іво — самотній інтроверт, який прагне переосмислити своє життя в провінції. Він переїздить до міста, щоб втекти від реальності та позбутись нав’язливих спогадів. У нього посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), нездійснені мрії й велика колекція прочитаних книг. І тут його чекає несподівана пригода. Багата уява перетворює його на детектива, який береться за пошуки таємничої Єви. Чи знайде Іво свою Єву, а водночас і себе?
У тексті чимало алюзій, прихованих і явних цитат, тимчасових зупинок сюжету і поетичних пауз, парадоксів, гіркої іронії, часто — гра слів та сенсів, «текст у тексті». На думку редактора і видавця, перед вами не лише перспективний літературний дебют, ви поринете в особливу історію несподіваних і мистецьких відкриттів. А неймовірний талант оповідача просто зачарує.
У тексті чимало алюзій, прихованих і явних цитат, тимчасових зупинок сюжету і поетичних пауз, парадоксів, гіркої іронії, часто — гра слів та сенсів, «текст у тексті». На думку редактора і видавця, перед вами не лише перспективний літературний дебют, ви поринете в особливу історію несподіваних і мистецьких відкриттів. А неймовірний талант оповідача просто зачарує.
212 pages, Kindle Edition
Published January 1, 2022
5 people are currently reading
81 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 15 of 15 reviews
January 3, 2023
дистилят того, що наприкінці 1990-х називали філологічною прозою. і навіть тоді це не був комплімент. купа відсилок і алюзій, деякі навіть красиво працюють. чорнуха на тлі. обрАзи на батьків. слабо сюжетна і слабо персонажна історія. претензійність. коротше, все за "каноном" філологічної прози... ну, хіба поностальгувати
February 25, 2023
я прочитала її вдруге і не впевненна, чи це востаннє.
Що таке великий роман? В ньому ми з кожним прочитанням відкриваємо щось нове, в ньому кожен читач розуміє щось своє, його не можливо розгадати. Такі романи створюються раз на століття, добре десятки років. І цей твір саме такий.
Читайте його, якщо ви читали яНобелівських лауреатів, якщо імена Джойса, Фолкнера, Пінчона, Хвильового з Тарнавським, Рушді, Кутзее, Геллера, Вулф із Паундом вас не лякають.
Чудова мова, чудова говірка, чудові образи, натяки та символи.
Нарешті ми маємо змогу прочитати твір, де автор сміливо експериментує, іде проти течії, збирає свій словесно-алюзивний калейдоскоп неквапом, нанизуючи намистини зусібіч. Люблю відсилання до психо - теорій (куди ж діти знання, які більше ніде примітити :), люблю посилання до світової літератури, а особливо, коли ці посилання збігаються з моїми уподобаннями. Дякую за Хвилі та На маяк!
І сюжет, і переживання Іво, і дисоціації, як на мене дуже вдалі.
«Ти плачеш згустком крові зі зашитої рани, всього один шов, а скільки глибини, так ти прагнеш самознищення, але амбівалентно намацуєш дно зцілення»
«Скільки тобі ще потрібно, ненажерливе місто? — питав Іво, дивлячись на розмитих людей»
Ось тут про мене :)
«Признаюсь, я ніколи не читав книг Умберто Еко. Я про нього перечитав купу всього. Як і про його книжки. Але самих робіт не читав. Як і Пруста. Але читав «Улісс» (і не тільки) та Вірджинію Вулф. І американських постмодерністів. Часто чую: мій улюблений автор — Еко. Ніби якщо ти не читав Пруста, то не можеш зрозуміти модернізму. І я побоювався чогось. Я постійно відкладав цих двох авторів на потім. Не розумію чому.»
Що таке великий роман? В ньому ми з кожним прочитанням відкриваємо щось нове, в ньому кожен читач розуміє щось своє, його не можливо розгадати. Такі романи створюються раз на століття, добре десятки років. І цей твір саме такий.
Читайте його, якщо ви читали яНобелівських лауреатів, якщо імена Джойса, Фолкнера, Пінчона, Хвильового з Тарнавським, Рушді, Кутзее, Геллера, Вулф із Паундом вас не лякають.
Чудова мова, чудова говірка, чудові образи, натяки та символи.
Нарешті ми маємо змогу прочитати твір, де автор сміливо експериментує, іде проти течії, збирає свій словесно-алюзивний калейдоскоп неквапом, нанизуючи намистини зусібіч. Люблю відсилання до психо - теорій (куди ж діти знання, які більше ніде примітити :), люблю посилання до світової літератури, а особливо, коли ці посилання збігаються з моїми уподобаннями. Дякую за Хвилі та На маяк!
І сюжет, і переживання Іво, і дисоціації, як на мене дуже вдалі.
«Ти плачеш згустком крові зі зашитої рани, всього один шов, а скільки глибини, так ти прагнеш самознищення, але амбівалентно намацуєш дно зцілення»
«Скільки тобі ще потрібно, ненажерливе місто? — питав Іво, дивлячись на розмитих людей»
Ось тут про мене :)
«Признаюсь, я ніколи не читав книг Умберто Еко. Я про нього перечитав купу всього. Як і про його книжки. Але самих робіт не читав. Як і Пруста. Але читав «Улісс» (і не тільки) та Вірджинію Вулф. І американських постмодерністів. Часто чую: мій улюблений автор — Еко. Ніби якщо ти не читав Пруста, то не можеш зрозуміти модернізму. І я побоювався чогось. Я постійно відкладав цих двох авторів на потім. Не розумію чому.»
Read
September 25, 2023Оцінку не ставлю.
Це знову книга із розряду "філософії", які деколи мені попадаються та під час читання думаєш, що ти дурний.
Я обожнюю читати укравторів, і завжди даю шанс любому.
Важко читалось, вловити сюжет було нереально, і прояснення хоч якесь лише на останніх сторінках. А до того читаєш, і не розумієш як це все ліпити і уявляти, купа інтегрофаних фраз, висловів, книг і ще багато іншого у тексті, це єдине що було цікаво (((
Не люблю не дочитувати книги, хоча десь на 80 стор думав відкласти, але якби відклав то х.з. чи дочитав потім, хоча ні, дочитав би :) Мозок "кипів" добряче.
Ця книга для тих хто любить щось таке неординарне, де треба і між рядками читати.
У мене все, тепер треба щось простіше почитати :))))
Це знову книга із розряду "філософії", які деколи мені попадаються та під час читання думаєш, що ти дурний.
Я обожнюю читати укравторів, і завжди даю шанс любому.
Важко читалось, вловити сюжет було нереально, і прояснення хоч якесь лише на останніх сторінках. А до того читаєш, і не розумієш як це все ліпити і уявляти, купа інтегрофаних фраз, висловів, книг і ще багато іншого у тексті, це єдине що було цікаво (((
Не люблю не дочитувати книги, хоча десь на 80 стор думав відкласти, але якби відклав то х.з. чи дочитав потім, хоча ні, дочитав би :) Мозок "кипів" добряче.
Ця книга для тих хто любить щось таке неординарне, де треба і між рядками читати.
У мене все, тепер треба щось простіше почитати :))))
March 27, 2024
спочатку неначе били по голові до глухоти кожною книжкою кожного згаданого автора
ледве не прибило
але потім поступово до цього звикла чи пристосувалась і було вже не так боляче від розуміння того, як мало з тої всієї бібліотеки прочитала
трохи відволікало від основи сюжету
можливо, я мазохістка
або психопатка
бо сподобалось
буду повертатись
ледве не прибило
але потім поступово до цього звикла чи пристосувалась і було вже не так боляче від розуміння того, як мало з тої всієї бібліотеки прочитала
трохи відволікало від основи сюжету
можливо, я мазохістка
або психопатка
бо сподобалось
буду повертатись
October 1, 2025
перші 30-40% мені ще подобались, але далі ставало все гірше.
автор точно вміє гарно писати, тому й книгу ermetismo я прочитаю (на цю роботу покладаю більше надій). але щось мені було забагато постійних цитувань та інтертекстуальності. спершу це здавалась дотепним висміюванням, а потім почало набридати.
герой/герої були мені байдужими. в кінцевому випадку, я й не дуже зрозуміла нащо я то все читала. ідея твору цікава, проте щось все трохи перемудрено настільки, що розбиратися в деталях немає бажання.
автор точно вміє гарно писати, тому й книгу ermetismo я прочитаю (на цю роботу покладаю більше надій). але щось мені було забагато постійних цитувань та інтертекстуальності. спершу це здавалась дотепним висміюванням, а потім почало набридати.
герой/герої були мені байдужими. в кінцевому випадку, я й не дуже зрозуміла нащо я то все читала. ідея твору цікава, проте щось все трохи перемудрено настільки, що розбиратися в деталях немає бажання.
October 13, 2024
Ця книжка — хороший приклад різниці між даними, інформацією і знанням. Автор накидає купу якихось рендомних відсилок, типу: дивіться, скільки я всього знаю! А ти (читач) такий типу: окей... а що мені з цим робити?))
February 19, 2023
Маємо: автора, який вміє писати. Але йому нема що сказати. Але вміє, бо розумний і постмодернистів читав, і про Ротко знає, і Radiohead слухав. І хоче показати що він це читав/дивився/слухав і про травму знає. Але нема про що писати. Проблема.
January 4, 2023
Багато цікавих асоціацій і конотацій, але мені трохи забракло сюжету.
December 26, 2022
замість тисячі слів... сімнадцять хвилин і п'ять секунд
https://www.youtube.com/watch?v=1tyFb...
https://www.youtube.com/watch?v=1tyFb...
May 31, 2023
Книга абсолютно не моя. Погоджуюсь з думками рецензентів: відразу помітно, що автор надзвичайно обізнана людина, але всього було надто багато.. Голова шла обертом.
Після прочитання знову виникла думка, що маю дурну звичку, а саме – дочитувати книги до кінця.
Після прочитання знову виникла думка, що маю дурну звичку, а саме – дочитувати книги до кінця.
Read
January 18, 2023Не буду оцінювати. З гарного, хотіла написати, що у видавництві Анетти Антоненко можна придбати усі книжки в електронному форматі, та щойно перевірила - не всі, але багато.
January 8, 2024
“Цинобра – Тенебра”, таке перегукування, кенінгова алітерація виникає в коридорах ментального Палаццо, коли врешті дочитую книгу, щоб на передостанній сторінці зустріти Єзекиїла – першого пророка, якому з’явився Тетраморф. “Тетенедбра – Тетраморф” – першопочаткова назва котру я дав для роману, що зараз носить назву “Тетраморфеус. Liber T”.
Лущик назвав свій експериментальний роман “Циноброю”, щоб потім редактори його пере назвали словосполученням, котре стрічається в тексті тільки воднораз. Ех…
Загалом такі втручання в текст, зайві пояснення і примітки дещо псують враження. Єдине дійсно цінне пояснення можна знайти на сторінці 192 – це примітка про дисульфідам, котра розкриває справді геніальну причину нудоти в місцевих пияків.
Такі книги потрібно або взагалі лишати без пояснень, або вкривати ними чи не кожну сторінку. Ну або взагалі зробити, як це заведено в американців якийсь ґайд, окрему велику книгу з примітками. Як наприклад “Ulysses annotated” Ґіффорда. Бо, як казав Маккарті, ця книга складається з інших книг. І не тільки книг, а й фільмів, музики і всього того, що ми називаємо надбаннями культури.
Герої (чи все ж таки, один розтроєний герой?) думають назвами книг, бавляться посиланнями, котрі породужують інші посилання, втішаються власною інтелектуалізованістю, невдатного і непідготованого читача вводять в ступор, інтелектуалові служать такою собі кнопочкою-активатором системи винагороди. Саме тчерез аку інтелектуальність ця книга правильно подіє тільки на жменьку людей, тих, котрі в пригорщі пилу побачать розбиту голову кольору цинобри з тріщини в якій виливаються безконечні самокопання, само закопування (в тванистих маршах), само відкопування (Іво-Мюнхгаузенівські), архетипи (діда носія першомови, лося що виривається з розчахнутих грудей). Велика Мастурбація і Велике Роблення. Інколи під себе.
Явна і чи не найголовніша загадка – схожість книжки Сергія і роману “Листоноша дзвонить двічі” Джеймса Кейна (автотроща, у випадку Кейна – Deus (чи радше Diabolus) Ex Machina, Лущика – причина калічення розуму, призвідник ПТСРу і болючого загоєння, чи власне і є вся книга . Я щойно перевірив список прочитаного-прослуханого в цім році і це 41 книжка, котру слухав у аудіо (є українською), “Цинобра” під номером 136. До того, бачив неперевершений фільм з Ніколсоном. Ота сексуальна сцена на кухні це звісно щось. Себто, з містичної точки зору, я мав прослухати саме її, щоб побачити посилання на неї в “Цинобрі” (а до того подивитись купу лекцій Нестелєєва, прочитати майже всю серію Американського постмодернізму, що б потім довго виловлювати взагалі всі існуючі відео з Нестелєєвим і надибати його відгук на роман Сергія Лущика).
Друга паралель, котра, здається, ніде не проступає в тексті – це подібність книги з “Бійцівським клубом” Чака Палагнюка. Наприклад Єва і Марла обоє відвідували клуби всяких анонімних нещасних людей. Далі – дисоціативний розлад ( не плутати з біполярним), на котрий натякає посилання на “Психо”.
Таємниця Ліліт і Прометея, котрі ще треба розгадати, ну бо хороша література не дає відповіді на все і відразу, треба перечитувати, вертатися до попередніх підкреслень та приміток.
Якщо книга, котру я читаю пописана, попідкреслювана , має замітки на останніх сторінках, то це добра книга. Також тут є місце дуже незвичним посиланням – на українські видавництва. Наприклад “дорогий двотомник Еліота” від “НК Богдан”, чи “Твоя Підпільна гуманітарка”. І мій улюблений навічно Лишега…
А ще, хороші книги вчать чомусь новому. Наприклад, як ніколи не читав Єлінек і Вельбекаи (як Іво – Еко), тепер буду.
Наостанок, гарна цитата, яка практично що ілюструє зміст всього роману і може слугувати запрошенням.
“I я переживаю: аби не проснувся новонароджений син, аби не попадали книжки із чотирьох полиць, особливо дорогі і масивні «Книги Якова» Ольги Токарчук, «Маленьке життя» Гань Янагігари, “‘Терор» Дена Сіммонса, і ще там Пінчон, там точно має бути Пінчон, його «Веселка тяжіння» зі своєю «ФАУ-2», і Дон Делілло – без нього ніяк, ай, всіх не згадаєш, неможливо всіх згадати, все згадати. Переживаю: аби відпочила кохана дружина, її ресурси на межі. На межі. Все кричить довкола – кличе на допомогу! Я відчуваю, як останній недопалок чергового лікаря-реаніматолога димить красивою цівкою у формі життя-смерті. Ми розбіглися – хто куди – зигзагоподiбно, хто як швидко, хто як уміє бігати, чи реагувати на подразник мозком рептилії. Я відчуваю останнiй ковток вже холодного чаю чи повітря у грудях диспетчера швидкої допомоги. Відчуваю, як за мною сумують сторінки останньої недочитаної книжки. Де є чи може бути останній політ птаха, де є і має бути останній полiт каменя? Із моєï чи твоєï, брате, пращі? Хай, нехай, на все воля божа, як часто казала давня хороша знайома. Хай розмовляють ті, кому сказати нічого. Приголомшлива тиша. Як на надмогильному камені Шнітке. Голос терапевта. Його волога долоня на моїх бездиханних грудях.
Дякую!”
Лущик назвав свій експериментальний роман “Циноброю”, щоб потім редактори його пере назвали словосполученням, котре стрічається в тексті тільки воднораз. Ех…
Загалом такі втручання в текст, зайві пояснення і примітки дещо псують враження. Єдине дійсно цінне пояснення можна знайти на сторінці 192 – це примітка про дисульфідам, котра розкриває справді геніальну причину нудоти в місцевих пияків.
Такі книги потрібно або взагалі лишати без пояснень, або вкривати ними чи не кожну сторінку. Ну або взагалі зробити, як це заведено в американців якийсь ґайд, окрему велику книгу з примітками. Як наприклад “Ulysses annotated” Ґіффорда. Бо, як казав Маккарті, ця книга складається з інших книг. І не тільки книг, а й фільмів, музики і всього того, що ми називаємо надбаннями культури.
Герої (чи все ж таки, один розтроєний герой?) думають назвами книг, бавляться посиланнями, котрі породужують інші посилання, втішаються власною інтелектуалізованістю, невдатного і непідготованого читача вводять в ступор, інтелектуалові служать такою собі кнопочкою-активатором системи винагороди. Саме тчерез аку інтелектуальність ця книга правильно подіє тільки на жменьку людей, тих, котрі в пригорщі пилу побачать розбиту голову кольору цинобри з тріщини в якій виливаються безконечні самокопання, само закопування (в тванистих маршах), само відкопування (Іво-Мюнхгаузенівські), архетипи (діда носія першомови, лося що виривається з розчахнутих грудей). Велика Мастурбація і Велике Роблення. Інколи під себе.
Явна і чи не найголовніша загадка – схожість книжки Сергія і роману “Листоноша дзвонить двічі” Джеймса Кейна (автотроща, у випадку Кейна – Deus (чи радше Diabolus) Ex Machina, Лущика – причина калічення розуму, призвідник ПТСРу і болючого загоєння, чи власне і є вся книга . Я щойно перевірив список прочитаного-прослуханого в цім році і це 41 книжка, котру слухав у аудіо (є українською), “Цинобра” під номером 136. До того, бачив неперевершений фільм з Ніколсоном. Ота сексуальна сцена на кухні це звісно щось. Себто, з містичної точки зору, я мав прослухати саме її, щоб побачити посилання на неї в “Цинобрі” (а до того подивитись купу лекцій Нестелєєва, прочитати майже всю серію Американського постмодернізму, що б потім довго виловлювати взагалі всі існуючі відео з Нестелєєвим і надибати його відгук на роман Сергія Лущика).
Друга паралель, котра, здається, ніде не проступає в тексті – це подібність книги з “Бійцівським клубом” Чака Палагнюка. Наприклад Єва і Марла обоє відвідували клуби всяких анонімних нещасних людей. Далі – дисоціативний розлад ( не плутати з біполярним), на котрий натякає посилання на “Психо”.
Таємниця Ліліт і Прометея, котрі ще треба розгадати, ну бо хороша література не дає відповіді на все і відразу, треба перечитувати, вертатися до попередніх підкреслень та приміток.
Якщо книга, котру я читаю пописана, попідкреслювана , має замітки на останніх сторінках, то це добра книга. Також тут є місце дуже незвичним посиланням – на українські видавництва. Наприклад “дорогий двотомник Еліота” від “НК Богдан”, чи “Твоя Підпільна гуманітарка”. І мій улюблений навічно Лишега…
А ще, хороші книги вчать чомусь новому. Наприклад, як ніколи не читав Єлінек і Вельбекаи (як Іво – Еко), тепер буду.
Наостанок, гарна цитата, яка практично що ілюструє зміст всього роману і може слугувати запрошенням.
“I я переживаю: аби не проснувся новонароджений син, аби не попадали книжки із чотирьох полиць, особливо дорогі і масивні «Книги Якова» Ольги Токарчук, «Маленьке життя» Гань Янагігари, “‘Терор» Дена Сіммонса, і ще там Пінчон, там точно має бути Пінчон, його «Веселка тяжіння» зі своєю «ФАУ-2», і Дон Делілло – без нього ніяк, ай, всіх не згадаєш, неможливо всіх згадати, все згадати. Переживаю: аби відпочила кохана дружина, її ресурси на межі. На межі. Все кричить довкола – кличе на допомогу! Я відчуваю, як останній недопалок чергового лікаря-реаніматолога димить красивою цівкою у формі життя-смерті. Ми розбіглися – хто куди – зигзагоподiбно, хто як швидко, хто як уміє бігати, чи реагувати на подразник мозком рептилії. Я відчуваю останнiй ковток вже холодного чаю чи повітря у грудях диспетчера швидкої допомоги. Відчуваю, як за мною сумують сторінки останньої недочитаної книжки. Де є чи може бути останній політ птаха, де є і має бути останній полiт каменя? Із моєï чи твоєï, брате, пращі? Хай, нехай, на все воля божа, як часто казала давня хороша знайома. Хай розмовляють ті, кому сказати нічого. Приголомшлива тиша. Як на надмогильному камені Шнітке. Голос терапевта. Його волога долоня на моїх бездиханних грудях.
Дякую!”
October 21, 2025
Дебютний роман автора і мені дуже сподобалось, сама від себе цього не очікувала адже маємо тут нелінійне оповідання, ненадійного оповідача і формат потоку свідомості. Проте я з таким задоволенням поринула у цю історію, захопилась густиною тексту та і фінал не розчарував.
Починається книга з того, що головного героя-оповідача Іво везуть у лікарні в реанімацію, везуть головою вперед, а він тим часом згадує що ж до цього призвело. У спогадах виринають пошуки зниклої дівчини Єви, знайденої Яни, а ще чоловік на імʼя Степан. Всі ці імена, персонажі, їх дії переплітаються та змішуються, тільки у фіналі все стає на свої місця.
Текст у Сергія вийшов пречудовий, він написаний зрозуміло та просто, читається легко, деякі сцени які сподобались прямо виділяла, дуже красиво та влучно він описував почуття до жінки. Одна з цінністей тексту це неймовірно велика кількість усіляких згадок та посилань на культурні здобутки людства. Література, музика, кіно, мистецтво.. читаєш і розгадуєш книгу як ребус, знаходиш знайому відсилку то тут то там, згадку улюбленої книги чи автора, омаж на того чи іншого персонажа. Це доволі захопливо.
Другий роман Сергія надовго відкладати не буду і обовʼязково цього року прочитаю, він здається ще більш заплутаним та експериментальним👌🏻
Починається книга з того, що головного героя-оповідача Іво везуть у лікарні в реанімацію, везуть головою вперед, а він тим часом згадує що ж до цього призвело. У спогадах виринають пошуки зниклої дівчини Єви, знайденої Яни, а ще чоловік на імʼя Степан. Всі ці імена, персонажі, їх дії переплітаються та змішуються, тільки у фіналі все стає на свої місця.
Текст у Сергія вийшов пречудовий, він написаний зрозуміло та просто, читається легко, деякі сцени які сподобались прямо виділяла, дуже красиво та влучно він описував почуття до жінки. Одна з цінністей тексту це неймовірно велика кількість усіляких згадок та посилань на культурні здобутки людства. Література, музика, кіно, мистецтво.. читаєш і розгадуєш книгу як ребус, знаходиш знайому відсилку то тут то там, згадку улюбленої книги чи автора, омаж на того чи іншого персонажа. Це доволі захопливо.
Другий роман Сергія надовго відкладати не буду і обовʼязково цього року прочитаю, він здається ще більш заплутаним та експериментальним👌🏻
December 30, 2024
Книга - як той політ - тут важко знайти якийсь лінійний сюжет чи сенс, він може вилитись лиш у самому фіналі, і то не факт, якщо у вас будуть сили її дочитати. думаю кожен з неї може взяти для себе щось своє. я ж поки розумію її - як приклад поводження людини, що випадає із життя, коли можливо стались якісь серйозні трагедії чи травми і це досить добре впливає на психіку... в будь якому випадку хочеться себе тримати в тонусі після цієї книги, щоб подібне не сталось зі мною..
November 24, 2024
нічо не ясно, але затягує) читання цієї книги схоже на слухання класичної музики - мелодія підхоплює, несе, викликаючи шквал емоцій та наштовхуючи на власні роздуми
Displaying 1 - 15 of 15 reviews