Alchimia asiatică

by Mircea Eliade

A urmări istoria conflictului subteran dintre experimentarea „mistică“ şi experimentarea „ştiinţifică“ înseamnă a da seama de toate transformările care au condus la naşterea lumii moderne. Problema fascinantă şi primejdioasă, care nu poate fi atacată decât cu un arsenal întreg de fapte şi documente, şi cu mult spirit critic.

Mircea Eliade - Alchimia asiatică.

167 pages, Hardcover

First published January 1, 1935

About the author

Romanian-born historian of religion, fiction writer, philosopher, professor at the University of Chicago, and one of the pre-eminent interpreters of world religion in the last century. Eliade was an intensely prolific author of fiction and non-fiction alike, publishing over 1,300 pieces over 60 years. He earned international fame with LE MYTHE DE L'ÉTERNAL RETOUR (1949, The Myth of the Eternal Return), an interpretation of religious symbols and imagery. Eliade was much interested in the world of the unconscious. The central theme in his novels was erotic love.

Reviews

[Asclepiade · Rating 4 out of 5]

Scrivere un commento appropriato a questa coppia di saggi di Mircea Eliade sull’alchimia sarebbe fuori dalla mia portata, non solo perché mi dovrei confrontare con un gigante della storia delle religioni, ma anche perché la bisogna esigerebbe una somma di competenze storico- linguistiche del tutto estranee rispetto alla mia formazione. Resta il fatto che leggere i due studî, opere d’un Eliade ancor giovane, a circa ottant’anni di distanza rimane istruttivo e piacevole: piacevole grazie alla prosa lineare dello studioso romeno, istruttivo per la messe di notizie che forniscono sulla cultura indiana e cinese, e su alcuni tratti peculiari soprattutto del taoismo e del tantrismo. Se il testo di Eliade ha grandi meriti, assai minori ne palesa disgraziatamente la cura editoriale, in ispecie se si tien conto di chi sia l’editore, che l’accompagna con una postfazione della quale si sarebbe potuto fare a meno tranquillamente, con relativo e, direi, benemerito risparmio di supporto cartaceo e d’inchiostro. Autore n’è un Guido Brivio (traduttore altresì dei due articoli dal francese) che credo sia professore all’università di Torino, il quale, dopo le considerazioni di rito contro la metafisica e qualche citazione di Zolla, Filippani Ronconi ed altri, perviene ad osservare che “Analogamente alla scala di cui parla Wittgenstein, che può essere gettata una volta servita per salire, l’alchimia è un metalinguaggio che, una volta prodotto il suo contraccolpo sul soggetto, si annulla dissolvendosi, ridotto in cenere dal fuoco interiore del suo adepto. (…) L’alchimia non costituisce, allora, nemmeno una forma di pensiero dialettico. Essa è piuttosto l’esecuzione di un paradosso. (…) Occorre perciò studiare lungamente l’alchimia per scoprire che l’alchimia non esiste. Che i suoi maestri più venerabili, nella misura stessa in cui si sono realizzati, non sono mai esistiti. Che i loro nomi mitici, al pari delle loro mitiche vite, età e realizzazioni, come la Pietra Filosofale, l’Elixir d’immortalità, l’oro, non sono stati altro che un mito, la metafora splendida e vana, divinamente caduca della loro perfezione. L’irrealtà dell’alchimia è il segreto dell’alchimia stessa. Il suo dono incantato che dissolve, per chi è pronto ad ascoltarlo, ogni fede illusoria che ci involve nel suo velo: che il mondo è, e che noi siamo, e che questo non avrà mai soluzione”. Gli scritti di Eliade possiedono un valore storico notevole perché, sebbene non siano i primi ad aver presentato l’alchimia orientale quale momento del pensiero e dello sviluppo religioso, anziché quale mera “pre-scienza” su cui magari fare dell’ironia spicciola, andavano a scandagliare tutto un mondo ancora poco o mal noto agli studiosi europei; ma per ciò stesso all’odierno lettore piacerebbe sapere quale valore informativo e soprattutto esegetico intrinseco continuino a serbare ai nostri giorni: dopotutto, immagino e mi auguro che le opere alle quali fa riferimento il Nostro, ed altre che in seguito si siano potute reperire, abbiano ricevuto ulteriori approfondimenti dagli storici del pensiero e delle religioni orientali, a cominciare dai sinologi, dal momento che Eliade già negli anni Trenta dava l’idea di conoscere bene il sanscrito, ma per il cinese si serviva di versioni e di analisi altrui (e a dir il vero non so se l’abbia mai imparato neanche dopo); ebbene, un veloce ragguaglio sullo status quaestionis da parte d’un suo moderno collega sarebbe stato decisamente più fruttuoso e benvenuto di tanto alate speculazioni personali. Sarà forse piacevole baloccarsi con l’idea che il mondo sia uno sfarfallio d’iridescenze seducenti e cangianti con cui trastullarsi costruendovi lusinghevoli giuochi linguistici, ma per me leggere a margine qualche considerazione d’un sanscritista o d’un sinologo sui nostri progressi nello studio dei testi alchemici cinesi e indiani dai tempi di Eliade ai nostri sarebbe parso infinitamente più gradito ed utile. Quel che non capisco è come mai non sia parso gradito ed utile anche all’editore, tenuto conto, appunto, di chi sia l’editore.

[Абрахам Хосебр · Rating 5 out of 5]

Мірча Еліаде "Азійська алхімія"

У цій досить невеликій за обсягом праці, Еліаде дає короткий екскурс в алхімічні традиції Китаю та Індії. Хоча алхімія в обох країнах розвивалася самостійно, про те автор акцентує на впливі тибетської традиції на індійську, а індійської на китайську.
Також досліджується мотив пошуку країни безсмертних та різні погляди на природу філософського каменя та роблення золота.

"Китайська алхімія належить до духовних, а не до наукових технік. Точні спостереження та наукові умовиводи, які часом зринають у працях алхіміків, занадто рідкісні й випадкові для того, щоб сформуватися в зачатки хімії. Китайці — народ вкрай розсудливий, вкрай старанний. Не злічити зроблених ними відкриттів щодо всіх фізичних і біологічних феноменів — але алхімія не входить до числа наук, що утворилися на основі цих відкриттів. Алхімія була і залишалася духовною технікою, за допомогою якої людина засвоювала нормативні чесноти життя і шукала безсмертя. Що, як не саме Безсмертя, є «еліксиром життя», метою всіх містичних технік усіх часів і народів? Пошуки «еліксиру» зближували алхіміка з містиком, який шукає шлях до безсмертя, скоріше, ніж з ученим. А золото, «філософський камінь», мало, як ми переконалися, функцію чисто духовну (концентрувати в людині нетлінний елемент ян). Іноді «еліксир життя» та алхімічне золото виготовляли за однією й тією ж формулою — зайвий доказ того, що золото, про яке йдеться в наших текстах, мало «містичну» цінність: тобто його засвоєння дарувало безсмертя. Шукаючи філософський камінь, китайські алхіміки думали, як здобути безсмертя, а не багатство — золота в Китаї було вдосталь. Втім, його не завжди вважали дорогоцінним і таким, що має властивості талісмана, на відміну від кіноварі, яку в Китаї цінували в такій якості ще з доісторичних часів.
Історичні витоки китайської алхімії, ймовірно, пов'язані зі штучним видобутком кіноварі («органічні» витоки ми вже простежили: пошук безсмертя). Кіноварі в Китаї завжди надавали властивостей талісмана і високо цінували її як втілення життя, що «б'є через край». Червоний колір — емблема крові, основи життя — свідчив про вітальні властивості цієї речовини і, отже, відігравав вирішальну роль у забезпеченні «безсмертя». У Китаї ще з доісторичних часів кіновар клали в могили багатої знаті, щоб перевести померлих у вічність. Не тільки червоний колір кіноварі робив її провідником у безсмертя, а й той факт, що при нагріванні — «у вогні, який перетворює дерева і трави на попіл», — з кіноварі виділялася ртуть, тобто метал, що вважався «душею всіх металів». Тому кіновар вважалася носієм ян, а ртуть асоціювалася з інь. Баопу-цзи стверджує, що якщо змішати три фунти кіноварі та фунт меду і висушити цю суміш на сонці, поки не вийдуть пігулки завбільшки з конопляне насіння, то варто приймати протягом року десять таких пігулок — і сиве волосся потемніє, на місці випалих зубів виростуть нові і т. д. Якщо ж приймати їх і далі, здобудеш безсмертя.
Але не одні лише спроби створити штучну кіновар, на нашу думку, сприяли розвитку алхімії. Відкриття металургії теж зіграло не останню роль — завдяки тим обрядам і міфам, які вона викликала до життя. Металургія вважалася діянням сакральним, і плавильні печі прирівнювалися до Принципів; Юй, легендарний герой і перший правитель Китаю, пов'язує п'ять плавких металів з ян, а чотири — з інь. Металургія для давніх китайців не була справою мирською, прагматичною — але священнодійством, до якого допускалися лише певні особи, котрі знають обряди. Плавильні печі розглядалися як свого роду судові інстанції — лише через те, що всередині них відбувалося таїнство, акт творіння, «народження» металів. Печі вміли розпізнавати чесноту, і ордалії приписували кидати в них підозрюваних у злочині. Закладка плавильні вважалася заповідним діянням, його покладали тільки на праведника, який володіє «обрядами ремесла». І початок розробки гори для рудного видобутку також був священнодійством, яке міг здійснити не інакше як чистий муж, хранитель обряду.
Саме це металургійне середовище і дало міфи, які потім віками живили фольклор і духовне життя Китаю. Священні узи між людьми і металами, таємниця «воскресіння» металів із руди (феномен, який, як і виділення ртуті з кіноварі, підштовхував до неясного ще передчуття трансмутації, воскресіння, безсмертя), відповідність флори певної місцевості її металургійному підґрунтю— все це здавна запліднювало духовне життя народу, який пізніше прийшов до алхімії як до містичної техніки, а не як до хімічної науки. Я підкреслюю сакральне походження китайської алхімії саме для того, щоб не залишилося сумнівів у її ірраціональному, міфічному та містичному характері. Виникнувши в середовищі, насиченому фантазіями, алхімія ввібрала в себе елементи ірраціонального досвіду, накопиченого цілим народом. Так що і в алхімії ми знаходимо ту ж захопленість «космічним», той же мотив гармонії і той же пошук безсмертя."

Очевидно, що даний трактат українською не перекладений, але за те існує прекрасна стаття Сергія Капранова "Інтерпретація алхімії у працях М. Еліаде" присвячена цій та схожій роботі про "Вавилонську космологію та алхімію".
Розвідка чудова, тому наведу з неї кілька цитат:

"Тема алхімії є однією з найважливіших у творчості видатного вченого-релігієзнавця, письменника і філософа Мірчі Еліаде (1907–1986). Він звернувся до неї ще у своїй першій юнацькій пробі пера — оповіданні «Як я знайшов філософський камінь». Герою оповідання, молодому науковцеві, з'являється уві сні німецький алхімік, який продав душу Сатані за рецепт філософського каменю. Отруєний газом під час експерименту, герой марить і бачить бійку двох мишей, одна з яких бажає розкрити йому формулу таємничої рідини. Бійка закінчується вибухом, а тоді виникає старець із сяючим обличчям та каже, що для таких занять потрібне чисте сумління, й застерігає не втрачати з поля зору духовний вимір. Коли герой приходить до тями, золото зникає, і залишається шматочок піриту.
Майже одразу Еліаде розпочав писати фантастичний роман «Спогади олов’яного солдатика». У ньому він замислив показати всю природну історію Всесвіту, Землі, а потім й історію людства через пригоди шматочка свинцю (в оригіналі солдатик не олов’яний, а свинцевий). Роман залишився незакінченим. Рукопис було знайдено М. Хандокою 1981 р., розшифровані фрагменти було видано 1996 р. Серед них є епізод, де йдеться про ченця-алхіміка — італійського ченця XV ст. Фра Доменіко, який буцімто продав душу дияволу, щоби дізнатися секрет філософського каменю. Відтак у творчості Еліаде тісно сплелися теми Космосу, історії, металургії та алхімії.
Образи алхіміків, проте, мали суто літературне походження. Тоді майбутній релігієзнавець, ще не підозрюючи про своє покликання, захоплювався природничими науками, і, як пізніше згадував сам, практично нічого не знав про алхімію. Та незабаром він знайшов в бібліотеці Фундації Карла І «Зібрання давньогрецьких алхіміків» («Collection des anciens alchimistes grecs», 1887–1888) М. Бертло — чотиритомне видання, що містить тексти грецькою та французькі переклади. Еліаде, безперечно, пощастило. Як пише В. Л. Рабинович, «Марселен Бертло був першим, хто широко подивився на алхімію. Багатознання піднесло дослідницький розум Бертло надання пласкою рівниною його власної хімічної доктрини. Уважний читач його творів з історії алхімії зможе знайти в них майже все, що можна віднайти в алхімічних текстах». Саме таким уважним читачем був учень ліцею «Спіру Харет» Мірча Еліаде.
Вже 1925 р. він опублікував свої перші статті з цього предмету — «Алхімія» («Alchimia») та «Пасаж з Зосими» («Pasaj din Zosima») — у ліцейському журналі «Vlăstarul» («Паросток»), та дві статті у тій-таки «Газеті популярних наук та подорожей», де відбувся його літературний дебют⁷. Як зауважує Ана-Марія Фомін, ці статті базувалися на працях М. Бертло та Ф. Гефера. У Зосими, за словами дослідниці, Еліаде привабила віра в єдність матерії та можливості людини її перетворювати, долаючи обмеження природи; він вважав, що існують докази існування реальності, відкритої алхімічними практиками. Юнак прийшов до такого висновку: «Звідси зрозуміло, гадаю, що алхімія не була лишень купою пустопорожніх слів, безумства та невігластва. Маємо досить доказів, що вони (алхіміки — С.К.) були значно скромнішими, ніж було потрібно. Єдина їхня вада полягала в тому, що вони вважали себе за спадкоємців науки стародавньої, аристократичної, езотеричної — і не допускали простолюд до знань».
Варто уваги, що Еліаде зацікавили й окультні науки, магія, теософія тощо."

"Опозиція «магічного факту» та «містичного факту», магії та містики, була дуже важливою в той період для Еліаде. Містику він розумів як «дуалізм і трансценденталізм, досягнення рівноваги духовної економії через точку опертя зовні; сенс існування: уподібнення до божественних чеснот та досягнення (стану) людини Божої». Магія, натомість — це «монізм, іманентизм, самотворення і творення світу особистим зусиллям, відсутність етичного обов’язку, точка опертя в самому собі, ... а сенс існування — як магічне здійснення, актуалізація внутрішніх потенцій та космічних можливостей, дисциплінованих і підпорядкованих праці, що закінчується у ствердженні себе як Бога». Таким чином, в інтелектуальному контексті Еліаде магічний шлях уособлював Евола, а містичний — Нае Йонеску. Алхімія у Еліаде, як бачимо з наведених раніше висловлювань, сусідить з магією, хоча й не ототожнена з нею цілком.
Того ж самого 1928 року в часописі «Cuvântul» Еліаде опублікував статтю «Марселен Бертло та алхімія». Цей рік позначив важливий рубіж у житті майбутнього вченого — він отримав ступінь ліценціата в університеті й вирушив до Індії вивчати йогу. Таким чином, цю статтю можна розглядати як підсумок першого періоду вивчення алхімії. Як зрозуміло з назви, стаття присвячена Бертло — вченому-позитивісту, який вважав алхімію перехідним ступенем між стародавньою релігією та сучасною наукою"

"Еліаде приходить до висновку, що як китайська, так і індійська алхімія “належить до духовних, а не до наукових технік”. Він стверджує: «Алхімія була і залишилася духовною технікою, за допомогою якої людина засвоювала нормативні чесноти Життя і шукала безсмертя. “Еліксир життя” є ніщо інше, як Безсмертя, мета всіх містичних технік всіх часів і країн. Алхімік, шукаючи “еліксир”, значно ближче до містика – який шукає шлях до безсмертя – ніж до науковця». Одним з аргументів є вимоги духовного характеру, що пред’являються до алхіміків у традиційних культурах Сходу – «аскетичні і ритуальні прелімінарії, яких повинен був дотримуватися алхімік». Золото є головною складовою еліксиру, який дає водночас вічне життя і духовну досконалість: «Він (китайський алхімік – С.К.) шукає золото не для збагачення. Не потрібно йому і великої кількості цього металу. Він задовольняється кількома крихтами – щоби зробити з них “еліксир”, рідину, засвоївши яку, можна здобути безсмертя». Те ж саме в Індії: «Золото приймають всередину, і індійські алхіміки дають зрозуміти – хоч і не так ясно, як китайські – яку сакральну чесноту людина засвоює разом із цим шляхетним металом». Еліаде підкреслює символічну природу алхімічного процесу, тому він розглядає вкупі з китайською алхімією практики носіння на тілі або покладання в могилу золота або нефриту як символів початку ян: «Золото, нефрит та інші речовини, багаті на ян, не тільки дарували людині, яка їх носила (або засвоювала з їжею), довге життя і відмінне здоров’я. Вони їй допомагали увійти в гармонію з самим Принципом, емблемою якого вони були, “залагодити стосунки” з цілим Космосом, й органічно досягти того, щоби життя протікало досконало, у безпосередній відповідності нормам».
Ще одна важлива ідея роботи — паралельне існування в Китаї та Індії двох дисциплін, а саме справжньої духовної алхімії та прагматичної «передхімії» (prechimie). Ця ідея в загальному вигляді була висловлена ще в статті 1928 року про Марселена Бертло. «Хімія не народжується з алхімії, — пише Еліаде. — Хімія існує від початку, окремо, але паралельно, поруч з алхімією. Це дві цілковито відмінні ментальні структури. (...) Алхімія є частиною певної духовної функції: досягти безсмертя або свободи (бо це є те ж саме) будь-якими засобами. Хімія — дещо зовсім інше. Це техніка пізнання й оволодіння субстанціальним, фізико-хімічним світом»⁸³. Перша дисципліна «шукає “трансмутації” душі, вічного життя і, отже, духовної свободи. Друга ... займається розробкою медичних або виробничих рецептів. Перша є метафізичною технікою, друга — технікою прагматичною». В Індії перша називається расаяна, друга не має спеціальної назви."

"«“Хімічна” операція може мати лабораторне значення, але вона завжди має щонайменш одне символічне значення (містичне чи метафізичне)». Саме воно, вважає Еліаде, «єдине, що цікавило алхіміка». Еліаде підкреслює: «Алхімік, стежачи за “вдосконаленням” металу, його “трансформацією” в золото, фактично стежив за власним вдосконаленням». «Звичайні метали, – роз’яснює він, – уподібнюються до “незнаючої душі” (...), а золото ототожнюється з “цілковито вільною душею”. Замість того, щоб працювати над власним тілом (за допомогою аскетичних вправ) і “свідомістю” (за допомогою йогічних практик концентрації, медитації тощо), східний алхімік працює з металами, проектуючи свої людські умови за межі себе, творячи для себе “нечисте містичне тіло” зі звичайних металів, яке намагається “очистити”». Основою для цього служить «гомологія макрокосму та мікрокосму (людського тіла)». Аналоги такої «екстравертованої проекції» Еліаде знаходить у літургії, релігійній іконографії тощо. При цьому «духовна досконалість досягається тією мірою, наскільки той, що оперує ними (зовнішніми об’єктами – С.К.) “засвоїв” містичний сенс цих об’єктів, тобто “ототожнив” себе з ними». Далі Еліаде зазначає: «Європейська ж традиція майже до наших часів зберегла стародавню ідею, що алхімік не лише сам може досягти досконалості за допомогою “трансмутації” металів, але й водночас може перевершити природу в тому сенсі, що він спроможний прискорити зростання всіх речей».

[VAle · Rating 3 out of 5]

preso in biblioteca

Letto in un periodaccio, non me lo sono potuta godere fino in fondo.
In ogni caso Eliade non delude!