What do you think?
Rate this book
Драбина
Толік щойно здійснив головну мрію свого життя: купив будинок, де все буде так, як хоче лише він, та ще й у чотирьох тисячах кілометрів від усієї своєї надокучливої родини. Однак війна перевернула все, і на голову йому звалилась рідня: мама, одноногий дядько, далека родичка зі своїм слинявим песиком, сестра з депресивною подругою і навіть котячі свекруха й невістка. У той час, коли в Україні розносить вибуховими хвилями вікна, гинуть сотнями й тисячами люди, у будинку Толіка війна не окопна, вона отака, життьова: у деталях побуту людей, які намагаються в чужій країні створити свою тимчасову домівку із запахом помідорів. Тут є та нестерпна простота повсякдення людей, душі яких — вдома, в Україні. Але війна — весь час з ними. Вона — як та драбина, яка має багато щаблів, висот і вимірів.
280 pages, Hardcover
First published March 13, 2023
83 people are currently reading
2376 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 542 reviews
March 15, 2023
Війна травмує усіх. І тих, хто стрибнув у неї з головою і тих, хто думає, що від неї втік. І тих, хто чекає вдома на вояків, які навіть якщо повернуться живими, та можуть виявитися зовсім іншими людьми.
Події нового роману Євгенії Кузнєцової "Драбина" хоч і відбуваються здебільшого навколо одного будинку, як це було і в першії її книзі "Спитайте Мієчку", але думками всі персонажі перебувають дуже далеко – там, де колони ворожої техніки сунуть на Київ, ракети прилітають у мирні міста, а чоловіки і жінки, яким вистачає мужності або дурості (це я зараз про себе, звісно) взяти до рук зброю, приєднуються до вояків, які обороняють Україну від навали нечисті з російських боліт.
Ось Толік, який давно живе і працює в Іспанії, він давно мріяв про власний будинок, з терасою, краєвидом і стильним дизайном інтер'єрів, аж нарешті придбав собі домівку напередодні повномасштабного вторгнення русні в Україну. З дизайну та інтер'єру в будинку лише безліч химерних вишивок та керамічні янголята, але є багато кімнат для потенційних біженців. Толік ранками бігає, переймається подіями в Україні, але повертатися, а тим більше йти воювати не хоче, бо боїться.
Ось мама Толіка, яка з двома кицьками приїхала з окупованої Київщини в евакуацію до сина в Іспанію, прихопивши з собою брата, родичку, доньку та її подругу.
Ось далека родичка Толіка Григорівна, яка знає все про феншуй та погану енергетику кактусів і хоче вирощувати біля іспанського будинку Толіка помідори. Треба лише щоби Толік привіз вантажівку гівна, тобто перегною.
Ось Анатолій Степанович, брат мами Толіка. У нього немає ноги (діабет, а не війна, поспішає повідомити він кожному новому знайомцеві), тому він пересувається на інвалідному візку і по кілька разів на день перевіряє лічильник мертвих окупантів.
Ось сестра Толіка Іруся, котра забрала в евакуацію з собою подругу Поліну. Іруся відпускає в бік брата саркастичні репліки і пропонує йому свої послуги дверей у світ жінок.
Ось бездонні і темні очі Поліни, в них ховається порожнеча і прірва, яка виманює Толіка з його умовно комфортного світу і спонукає робити кроки в невідомість.
Ось кицьки Зуся і Друся – свекруха та невістка, але хто саме із них хто я так і не розв'ібрався і не запам'ятав. Кицькам байдуже де тримати в рабстві та розпорядженні людьських істот – в Україні, в Іспанії – головне аби давали їсти і вчасно чухали за вушком.
А це драбина, яку Толік одного дня приставив до балкону своєї кімнати, коли заїбався проходити через весь будинок вислуховуючи цінні поради, дурні питання, дивні пропозиції та вїдливі коментарі.
Це історія про життя людей, які спробували втекти від війни на чужину, але втекти не змогли, бо війна застрягла наче гарпун в їхніх серцях, бо вдома залишилися родичі, друзі, сусіди, колеги, бо продовжують летіти ракети, після прильоту яких хтось втрачає житло, а хтось помирає, бо хлопці і дівчата на фронті потребують автомобілів, тепловізорів, броників, на які треба зібрати грошей з стурбованих і співчутливих європейців, а коли гроші вже зібрані, обов'язково з якоїсь шпарини виповзе "хороша русня" і претендуватиме на частину коштів для "их борьби".
Коли я втомлююся від постійного і вічного фонового шуму, який створюють мої колеги військові, то, на жаль, не маю окремої кімнати, до балкону якої міг би приставити драбину, але іноді мені вдається так зануритися в читання, що я опиняюся на терасі, з якої видно, як Толік вибігає на пробіжку, зникає в ранковій димці серед оливкових дерев і обіймається десь там з дубом.
І байдуже, що такі обійми ніфіга і нікому не допомагають.
Події нового роману Євгенії Кузнєцової "Драбина" хоч і відбуваються здебільшого навколо одного будинку, як це було і в першії її книзі "Спитайте Мієчку", але думками всі персонажі перебувають дуже далеко – там, де колони ворожої техніки сунуть на Київ, ракети прилітають у мирні міста, а чоловіки і жінки, яким вистачає мужності або дурості (це я зараз про себе, звісно) взяти до рук зброю, приєднуються до вояків, які обороняють Україну від навали нечисті з російських боліт.
Ось Толік, який давно живе і працює в Іспанії, він давно мріяв про власний будинок, з терасою, краєвидом і стильним дизайном інтер'єрів, аж нарешті придбав собі домівку напередодні повномасштабного вторгнення русні в Україну. З дизайну та інтер'єру в будинку лише безліч химерних вишивок та керамічні янголята, але є багато кімнат для потенційних біженців. Толік ранками бігає, переймається подіями в Україні, але повертатися, а тим більше йти воювати не хоче, бо боїться.
Ось мама Толіка, яка з двома кицьками приїхала з окупованої Київщини в евакуацію до сина в Іспанію, прихопивши з собою брата, родичку, доньку та її подругу.
Ось далека родичка Толіка Григорівна, яка знає все про феншуй та погану енергетику кактусів і хоче вирощувати біля іспанського будинку Толіка помідори. Треба лише щоби Толік привіз вантажівку гівна, тобто перегною.
Ось Анатолій Степанович, брат мами Толіка. У нього немає ноги (діабет, а не війна, поспішає повідомити він кожному новому знайомцеві), тому він пересувається на інвалідному візку і по кілька разів на день перевіряє лічильник мертвих окупантів.
Ось сестра Толіка Іруся, котра забрала в евакуацію з собою подругу Поліну. Іруся відпускає в бік брата саркастичні репліки і пропонує йому свої послуги дверей у світ жінок.
Ось бездонні і темні очі Поліни, в них ховається порожнеча і прірва, яка виманює Толіка з його умовно комфортного світу і спонукає робити кроки в невідомість.
Ось кицьки Зуся і Друся – свекруха та невістка, але хто саме із них хто я так і не розв'ібрався і не запам'ятав. Кицькам байдуже де тримати в рабстві та розпорядженні людьських істот – в Україні, в Іспанії – головне аби давали їсти і вчасно чухали за вушком.
А це драбина, яку Толік одного дня приставив до балкону своєї кімнати, коли заїбався проходити через весь будинок вислуховуючи цінні поради, дурні питання, дивні пропозиції та вїдливі коментарі.
Це історія про життя людей, які спробували втекти від війни на чужину, але втекти не змогли, бо війна застрягла наче гарпун в їхніх серцях, бо вдома залишилися родичі, друзі, сусіди, колеги, бо продовжують летіти ракети, після прильоту яких хтось втрачає житло, а хтось помирає, бо хлопці і дівчата на фронті потребують автомобілів, тепловізорів, броників, на які треба зібрати грошей з стурбованих і співчутливих європейців, а коли гроші вже зібрані, обов'язково з якоїсь шпарини виповзе "хороша русня" і претендуватиме на частину коштів для "их борьби".
Коли я втомлююся від постійного і вічного фонового шуму, який створюють мої колеги військові, то, на жаль, не маю окремої кімнати, до балкону якої міг би приставити драбину, але іноді мені вдається так зануритися в читання, що я опиняюся на терасі, з якої видно, як Толік вибігає на пробіжку, зникає в ранковій димці серед оливкових дерев і обіймається десь там з дубом.
І байдуже, що такі обійми ніфіга і нікому не допомагають.
Read
April 20, 2023Сіла трошки почитати за сніданком - і за день прочитала повністю з перервами на роботу, бо не могла відірватися. Навіть не пам'ятаю, коли востаннє реально захоплено читала, а не "прочитала розділ-відклала-забула", а тут чомусь захопилася.
Страшенно мила родинна драмеді про емігранта, який тільки-тільки відірвався від липкої, задушливої і щирої родинної любові, аби почати вибудовувати власний простір і кордони своєї особистості подалі від рідних, як починається повномасштабна війна. Й от уже цілий виводок родичів, сусідів, друзів родини та інших домашніх улюбленців осідає в його іспанській віллі, долаючи географічні кордони - й топчучи його особисті кордони. Яскраві впізнавані типажі, жваві діалоги і знайомі всім емоційні маніпуляції від навколишнього старшого покоління ідуть в комплекті - але все це описано з великим теплом і любов'ю до нашої хаотичної енергії (красіва женщіна Лана - ван лав).
Я не певна, чи для мене робе цей фінал (для мене він трошки зажований - воно-то наче історія дорослішання, але якоїсь чіткої траєкторії насправді нема), але з іншого боку, це для нас усіх досі незакінчена історія, тож тут не до акуратних фіналів. Зате фактура побуту чудово виписана - і дуже цайтгайстово, у кожного глазік від чогось почне дьоргацця (навіть якщо у вас, як у мене, дуже нормальна родина і тому тутешня родинна драма не рілейтебл, то щось знайдеться: скажімо, мене тіпало і сіпало від тутешнього опису вестернівських спроб помирить з хорошими руськими).
Аж згадала, що на момент початку повномасштабної війни в мене десь лежала трошки недочитана "Спитайте Мієчку", і так і лишилася недочитаною за читанням новин - треба дочитать, чи що.
Страшенно мила родинна драмеді про емігранта, який тільки-тільки відірвався від липкої, задушливої і щирої родинної любові, аби почати вибудовувати власний простір і кордони своєї особистості подалі від рідних, як починається повномасштабна війна. Й от уже цілий виводок родичів, сусідів, друзів родини та інших домашніх улюбленців осідає в його іспанській віллі, долаючи географічні кордони - й топчучи його особисті кордони. Яскраві впізнавані типажі, жваві діалоги і знайомі всім емоційні маніпуляції від навколишнього старшого покоління ідуть в комплекті - але все це описано з великим теплом і любов'ю до нашої хаотичної енергії (красіва женщіна Лана - ван лав).
Я не певна, чи для мене робе цей фінал (для мене він трошки зажований - воно-то наче історія дорослішання, але якоїсь чіткої траєкторії насправді нема), але з іншого боку, це для нас усіх досі незакінчена історія, тож тут не до акуратних фіналів. Зате фактура побуту чудово виписана - і дуже цайтгайстово, у кожного глазік від чогось почне дьоргацця (навіть якщо у вас, як у мене, дуже нормальна родина і тому тутешня родинна драма не рілейтебл, то щось знайдеться: скажімо, мене тіпало і сіпало від тутешнього опису вестернівських спроб помирить з хорошими руськими).
Аж згадала, що на момент початку повномасштабної війни в мене десь лежала трошки недочитана "Спитайте Мієчку", і так і лишилася недочитаною за читанням новин - треба дочитать, чи що.
April 20, 2023
Надшвидке занурення в історію, одразу огортає спогадами про «Мієчку» через особливий авторський стиль. Але магії «Мієчки» зі мною таки не сталося, її наче не вистачило, незважаючи на те, що за обсягом саме ця книга є більшою.
Історія ж перед нами наступна. До ІТ-шника Толіка до Іспанії евакуюється від війни уся його родина і навіть трішки тих, хто сів тій родині на хвіст. Хвостаті також евакуюються до нього – і кішечки (свекруха і невістка), і песик із заколотим чубчиком. І от певний час всім цим людям і тваринам доведеться співіснувати в одному просторі. Тільки от Толік, який давно емігрував і начебто почав жити життям своєї мрії, раптом почуватиметься знову маленьким невдахою не тільки через війну в рідній країні, а й через родичів, що своєю поведінкою повертають йому дитячі комплекси.
«Мама глянула на нього, піднявши брови. Толік знав цей погляд. Він означав «що ти мелеш?»
Я обожнюю побутовий гумор Євгенії Кузнєцової. Репліки, які одразу набувають голосу в твоїй голові, коли ти це читаєш, бо і ці люди, і ці слова неодноразово були в твоєму житті.
«Побіг, - сказала Григорівна, - угробить коліна».
«Від пробіжок в тебе тільки худають ноги».
Звісно, розсмішити такі ситуації можуть тільки за умови, що ти не є їх учасником😁
Також я помічаю, що в книгах авторки обов’язково має бути городина. Якщо в «Мієчці» мова йшла про гарбузи, то тут згадаємо на чужбині, якими на запах і смак є справжні херсонські помідори.
Драбина в тексті з’являється як спосіб, яким Толік потрапляє до своєї кімнати в будинку на другому поверсі, таким чином уникаючи зустрічі в самому будинку з членами власної родини. Символічний сенс у драбини безперечно також є. Але… Мабуть, персонаж Толіка найбільше розчарував мене в цій історії, бо він не продемонструє тут жодного росту, зміни чи взагалі бажання приймати власні рішення.
Остання глава здалася наче зайвою і написаною тільки для того, щоб завершити якось книгу.
П.с. Розкішний образ Лани-Світлани - коли жодний тюнінг зовнішності не знищить гаряче і пристрасне серце українки😁
Історія ж перед нами наступна. До ІТ-шника Толіка до Іспанії евакуюється від війни уся його родина і навіть трішки тих, хто сів тій родині на хвіст. Хвостаті також евакуюються до нього – і кішечки (свекруха і невістка), і песик із заколотим чубчиком. І от певний час всім цим людям і тваринам доведеться співіснувати в одному просторі. Тільки от Толік, який давно емігрував і начебто почав жити життям своєї мрії, раптом почуватиметься знову маленьким невдахою не тільки через війну в рідній країні, а й через родичів, що своєю поведінкою повертають йому дитячі комплекси.
«Мама глянула на нього, піднявши брови. Толік знав цей погляд. Він означав «що ти мелеш?»
Я обожнюю побутовий гумор Євгенії Кузнєцової. Репліки, які одразу набувають голосу в твоїй голові, коли ти це читаєш, бо і ці люди, і ці слова неодноразово були в твоєму житті.
«Побіг, - сказала Григорівна, - угробить коліна».
«Від пробіжок в тебе тільки худають ноги».
Звісно, розсмішити такі ситуації можуть тільки за умови, що ти не є їх учасником😁
Також я помічаю, що в книгах авторки обов’язково має бути городина. Якщо в «Мієчці» мова йшла про гарбузи, то тут згадаємо на чужбині, якими на запах і смак є справжні херсонські помідори.
Драбина в тексті з’являється як спосіб, яким Толік потрапляє до своєї кімнати в будинку на другому поверсі, таким чином уникаючи зустрічі в самому будинку з членами власної родини. Символічний сенс у драбини безперечно також є. Але… Мабуть, персонаж Толіка найбільше розчарував мене в цій історії, бо він не продемонструє тут жодного росту, зміни чи взагалі бажання приймати власні рішення.
Остання глава здалася наче зайвою і написаною тільки для того, щоб завершити якось книгу.
П.с. Розкішний образ Лани-Світлани - коли жодний тюнінг зовнішності не знищить гаряче і пристрасне серце українки😁
April 11, 2023
це було дуже комфортне читання, незважаючи на флешбеки та загальну тематику❤️
April 3, 2023
Роман про один із аспектів війни: про людей, які через війну виїхали зі своєї країни й опинилися десь далеко-далеко. Це могла би бути добра родинна трагікомедія (власне перша третина книжки про це), коли у одному домі десь в Іспанії в Толіка (який давно виїхав і намагався побудувати своє життя за кордоном) враз оселяються родичі, зі своїми травмами-драмами-звичками. Ще не налагоджений побут враз обростає людьми й тваринами, компромісами і суперечками. Ми читали «Кайдашеву сімʼю», наприклад, ми самі опинялися у подібних ситуаціях, коли всі на головах одне в одного й потрібно вибудовувати нові правила взаємодії (ковід чи вторгення, але такий досвід більшість з нас мали, ми можемо собі його уявити). І от замість того, щоби залишатися у цій драмі, щоби розкрити героїв, їхню мотивацію, щоби збагнути — чому лише Толіку шукають нівєсту, а Ірусі ні, яка історія у Поліни і чому вона пʼє антидеприсанти, що відчуває мама Толіка, яка уже багато років без чоловіка, чому Толік поїхав з України, і…і…і… Тобто ми розуміємо, що немає ліку часу, окрім однієї згадки про день від початку вторгенння, ми не розуміємо, який цей день за вікном, ми не знаємо, звідки приїхали герої, травма їхнього переїзду також не проговорена, вони десь біля моря — чи ходять вони на це море… Замість того, щоби закритися у просторі до кінця, щоби прожити трагерію кожного/кожної, щоби виписати героїв, авторка створює зовнішні події з вечіркою зі збиранням коштів на Україну, з росіянами, які намагаються подружитися з українцями, з мандрівкою на яхті, тобто вона виходить їх у зовнішній світ. Навіщо потрібен цей вихід у зовнішній світ й чи справді він додає сюжету динаміки? А якби герої залишалися на території будинку, якби цей замкнений простір був їхнім єдиним до кінця?
January 25, 2024
Це приблизно те саме, що і «Мієчка», тільки замість ностальгії - війна. А так, що тут, що там маємо переповнений людьми будинок та не маємо сюжету. Однак за рахунок значно краще прописаних персонажів (на відміну від більшості дійових осіб «Мієчки» у героїв «Драбини» все ж є характери та відмінні риси) та злободенної теми (з якою одразу відчуваєш звʼязок і здається, ніби авторка тебе розуміє, як ніхто) ця книга краща.
І це круто. Круто бачити прогрес молодої письменниці.
(І також круто, що цього разу назва твору вряди-годи має сенс і не є рандомною фразою з книги)
І це круто. Круто бачити прогрес молодої письменниці.
(І також круто, що цього разу назва твору вряди-годи має сенс і не є рандомною фразою з книги)
March 22, 2023
Перша половина книги просто шедевральна, дуже точно описані ті перші місяці війни, і те, як родичі звалюються на голову, і як кожен з нас проживав оце все. Зі сльозами, і печаллю, і кумедними діалогами, і цим всім. Друга половина книги вже слабша, наче трохи не вистачило стержня, трохи розмазана. Але все одно книга класна, і я рада, що вона існує.
May 15, 2023
Чесно, смішно, щиро і дуууже легко. Хочеться подякувати авторці книги за можливість хоч трохи забути про новини і реальність. Буду радити їі кожному, бо це💔
May 10, 2023
Це – знову – щось прекрасне❤️
March 29, 2023
Толік так любить дорогу родину, що втік від них аж в Іспанію. Купив собі дім мрії і пінбол. А за кілька днів по тому розпочалася війна і дорога родина з котячими свекрухою-і-невісткою і йорком Владіком опинилися в будинку мрії. І Толік тепер лазить до власної кімнати по драбині - дорослий, може собі дозволити)
Тим часом родина нервово читає новини, обговорює толікове особисте життя і садить у фонтані помідори...
Це історія про те, що від війни не втечеш. І що деякі речі в нас вже не зміняться - звичка постійно перевіряти телеграм канали, карту тривог та нервовий тік при згадках про "хороших розіян". І що нас, не героїв, багато, не всі ж можуть бути героями. Але не герої теж мають право на власне проживання війни. І на драбину, якщо їм вже дуже треба)
Якщо вам сподобалася Мієчка - читайте обов'язково.
Тим часом родина нервово читає новини, обговорює толікове особисте життя і садить у фонтані помідори...
Це історія про те, що від війни не втечеш. І що деякі речі в нас вже не зміняться - звичка постійно перевіряти телеграм канали, карту тривог та нервовий тік при згадках про "хороших розіян". І що нас, не героїв, багато, не всі ж можуть бути героями. Але не герої теж мають право на власне проживання війни. І на драбину, якщо їм вже дуже треба)
Якщо вам сподобалася Мієчка - читайте обов'язково.
April 16, 2023
Тим, хто був у захваті від "Спитайте Мієчку", думаю, і ця книга теж сподобається. Беручи її до рук, я розуміла, що отримаю легку історію, але зважаючи на тему, точно буду мати флешбеки і сльози на очах від війни, в якій всі українці раптово опинились. Впринципі, все так і трапилось, як я і очікувала, але загалом мене не дуже зачепило, бо все доволі поверхово, а хотілось трохи більше глибини. Мені не потрібна була та Альба, натомість я б хотіла більше знати про Поліну чи Ірусю. Не знаю, мені не вистачило якихось глибоких емоцій, десь там посміхнулась, десь там сплакнула, але нічого такого, де б хотілось загорнутись або затриматись в моменті зі своїми емоціями.
А кінцівка така змазана, що плюватись хотілось, бо я так і не зрозуміла, чим почав займатись Толік і як він з укр паспортом зміг побувати знову в Іспанії.
А кінцівка така змазана, що плюватись хотілось, бо я так і не зрозуміла, чим почав займатись Толік і як він з укр паспортом зміг побувати знову в Іспанії.
April 5, 2023
Чому тут лише 5 максимальна оцінка? Цій книзі хочу поставити 6!
Книжка варта окремого допису і вашої уваги. У 2021 прочитала «Спитайте Мієчку» . І це виявилась найкраща книга року. І от Женя написала нову книгу, вона щойно з друку. Про війну, але не зовсім про неї. Про зібрані під одним дахом родини, про «хароших росіян» із фразами «це все путін» на подіях для українців, про дисонанс одночасного споглядання «нормального життя» в інших країнах і стрічки новин про бомбардування України, про страх йти воювати і огиду до себе, шо не йдеш.
Не уявляю, як їй це вдалось. Але Женя зібрала і по-мікеланджелівські описала наше життя цього року. Шикарний текст, неймовірне влучання у біль. Читаю по 50 сторінок на добу, бо боюсь пропустити емоцію. Обдумовую і проживаю кожен абзац.
Мені вона трохи «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко нагадала. Але і та книга з моїх улюблених. Тому все співпало.
Читати книги про війну під час війни — це страшно. Не впевнена, що варто таке робити. Але книга Жені трішки про інше. Тому кажу: ЧИТАЙТЕ. Взагалі, навіщо вам всім вміти читати, якщо ви зараз цю книгу не прочитаєте?
Книжка варта окремого допису і вашої уваги. У 2021 прочитала «Спитайте Мієчку» . І це виявилась найкраща книга року. І от Женя написала нову книгу, вона щойно з друку. Про війну, але не зовсім про неї. Про зібрані під одним дахом родини, про «хароших росіян» із фразами «це все путін» на подіях для українців, про дисонанс одночасного споглядання «нормального життя» в інших країнах і стрічки новин про бомбардування України, про страх йти воювати і огиду до себе, шо не йдеш.
Не уявляю, як їй це вдалось. Але Женя зібрала і по-мікеланджелівські описала наше життя цього року. Шикарний текст, неймовірне влучання у біль. Читаю по 50 сторінок на добу, бо боюсь пропустити емоцію. Обдумовую і проживаю кожен абзац.
Мені вона трохи «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко нагадала. Але і та книга з моїх улюблених. Тому все співпало.
Читати книги про війну під час війни — це страшно. Не впевнена, що варто таке робити. Але книга Жені трішки про інше. Тому кажу: ЧИТАЙТЕ. Взагалі, навіщо вам всім вміти читати, якщо ви зараз цю книгу не прочитаєте?
April 7, 2023
Домучала. Ніяких емоцій не викликало. Просто історія і все.
Або це не мій автор, або я ще не готова читати таке до перемоги.
Або це не мій автор, або я ще не готова читати таке до перемоги.
May 1, 2023
Усі пишуть про "Драбину", тож думаю собі: а чого я мовчу? Я ж теж прочитала! Треба також розказати, яку чудову книгу знову вдалося написати Євгенії Кузнєцовій!
Але ви й так, напевно, помітили, що я її прочитала і що вона чудова, — я її постійно цитувала, а ви ті цитати шерили. Бо ж книга розказує про нас теперішніх, правда? І то так точно і так чесно — аж до сліз! Хоча поміж тими сльозами доводилося й сміятися — такий вишуканий, легкий і щирий гумор не може не викликати усмішки, навіть якщо сторінкою до того хотілося ридати.
Ця книга не про війну, як дехто пише. Ця книга про людей під час війни (хотіла написати "у війні", але ж ні — тут сама війна поза палітуркою, як даність, як явище, як процес, як час, у який ми живемо). Люди у книзи дуже різні. Ну от наскільки вони можуть бути різними. І цих людей життя об’єднало в певний момент в певному місці разом. Що з цього вийшло? А нічого конкретного для цієї людської спільноти, зате багато, багато чого для кожної окремої особи. Навіть для "хороших рускіх", без яких теперішню Іспанію змальовувати не можна (розказували, знаю). Спойлер: хороших рускіх не буває.
А книга крута, справді. І дуже, дуже на часі, що і хто там не говорив би.
Але ви й так, напевно, помітили, що я її прочитала і що вона чудова, — я її постійно цитувала, а ви ті цитати шерили. Бо ж книга розказує про нас теперішніх, правда? І то так точно і так чесно — аж до сліз! Хоча поміж тими сльозами доводилося й сміятися — такий вишуканий, легкий і щирий гумор не може не викликати усмішки, навіть якщо сторінкою до того хотілося ридати.
Ця книга не про війну, як дехто пише. Ця книга про людей під час війни (хотіла написати "у війні", але ж ні — тут сама війна поза палітуркою, як даність, як явище, як процес, як час, у який ми живемо). Люди у книзи дуже різні. Ну от наскільки вони можуть бути різними. І цих людей життя об’єднало в певний момент в певному місці разом. Що з цього вийшло? А нічого конкретного для цієї людської спільноти, зате багато, багато чого для кожної окремої особи. Навіть для "хороших рускіх", без яких теперішню Іспанію змальовувати не можна (розказували, знаю). Спойлер: хороших рускіх не буває.
А книга крута, справді. І дуже, дуже на часі, що і хто там не говорив би.
September 27, 2023
Написати без пафосного надриву і екзальтованої драми про болючий досвід евакуації в перші місяці після вторгнення, ще й так швидко - так могла тільки Євгенія Кузнєцова.
Дуже ціную влучну іронічність і помірну сентиментальність цієї авторки.
Неймовірно важливо, що відтворювати для себе емоційну мапу цієї війни мирні і переможні покоління будуть саме з такої літератури.
Ну і моя улюблена героїня - це, звісно Lanochka!
Дуже ціную влучну іронічність і помірну сентиментальність цієї авторки.
Неймовірно важливо, що відтворювати для себе емоційну мапу цієї війни мирні і переможні покоління будуть саме з такої літератури.
Ну і моя улюблена героїня - це, звісно Lanochka!
March 25, 2023
Книжка, яка читається на одному диханні. З неї можливо трішки вибиваються останні півтори сторінки, але тільки тому що авторці бракувало не того, що ще не сталося. Перемоги.
September 12, 2025
Pirmas sakinys: - Kad taip čia dar dvi vištukes... – tarė Hryhorivna, pro virtuvės langą žvelgdama į kiemą.
Viena šviesiausių paskutiniu metu skaitytų ukrainiečių autorių knygų, nors rašoma apie sunkiausią dabartinių laikų Ukrainos istorijos laikotarpį (suskaičiuoju ne tiek jau mažai skaitytų ukrainiečių knygų apie savo šalį: Andrij Liubka "Karbidas", Jaroslava Lytvyn "Klauso Oto Bacho nuopuolio metai", Andrej Kurkov "Pilkosios bitės", Artem Čech "Kas tu toks?", Serhij Žadan "Duonos paliaubos").
Knyga pasirodė 2023 m. – tik vieneri metai po plataus masto invazijos, tačiau romane nekyla abejonių dėl ukrainiečių vienybės, "gerųjų rusų" veidmainystės, vakarų europiečių neišmanymo.
Romanas patiko teksto lengvumu, keliamais klausimais (paliktì namai vs. ramus dangus Ispanijoje, individualizmas vs. šeima arba kaip rašoma paskutiniame viršelyje, "Jeigu pasilikti, tai dėl ko? Jeigu bėgti – kas po to?"), pasakojimu be patoso ir savigailos, humoru ir šiltu požiūriu į veikėjus ("šeimos stereotipų, kurie ir sudėtingiausiomis aplinkybėmis niekur nedingsta" (leidyklos "Tyto alba" pranešimas spaudai); aišku, išskyrus Mstislavą, Lionią ir – pabaigoje – Albą).
"J. Kuznecovos "Kopėčios" – vienas tų retų atvejų, kai rašytoja tobulai išlaiko pusiausvyrą tarp tragiškų įvykių ir paprastų kasdienių veikėjų patirčių. "Kopėčios" nebando įbauginti ar šokiruoti skausmu, praradimais, bet su humoru ir empatija pasakoja apie kasdienybę karo fone ir labai asmeniškus išgyvenimus." (leidyklos "Tyto alba" pranešimas spaudai).
Knyga daug trumpesnė nei atrodo: tiek dėl teksto lengvumo, tiek dėl šrifto – drąsiai galima perskaityti vienu prisėdimu per keletą valandų. Tačiau skubėti nesinorėjo.
"Rašymas – tai mano "kopėčios", mano būdas pabėgti nuo skausmo, baisios realybės, sąstingio ir apatijos, kurią dabar tikriausiai jaučiame visi“, – sako J. Kuznecova" (leidyklos "Tyto alba" pranešimas spaudai).
Neskaityti alkanam – net seilė varvėjo nuo Toliko mamos ir Hryhorivnos gaminamų ukrainietiškų patiekalų pusryčiams, pietums ir vakarienei.
Ir labai gražus lietuviško leidimo viršelis (autorė Lina Sasnauskaitė).
Ad se ipsum: Būtų įdomu panagrinėti, ką sako tai, kad romanas 2023 m. išrinktas Metų knyga (pagal BBC News Ukraine) ir buvo skaitomiausia (bent jau – perkamiausia) Ukrainoje.
4.7/5✰
Viena šviesiausių paskutiniu metu skaitytų ukrainiečių autorių knygų, nors rašoma apie sunkiausią dabartinių laikų Ukrainos istorijos laikotarpį (suskaičiuoju ne tiek jau mažai skaitytų ukrainiečių knygų apie savo šalį: Andrij Liubka "Karbidas", Jaroslava Lytvyn "Klauso Oto Bacho nuopuolio metai", Andrej Kurkov "Pilkosios bitės", Artem Čech "Kas tu toks?", Serhij Žadan "Duonos paliaubos").
Knyga pasirodė 2023 m. – tik vieneri metai po plataus masto invazijos, tačiau romane nekyla abejonių dėl ukrainiečių vienybės, "gerųjų rusų" veidmainystės, vakarų europiečių neišmanymo.
Romanas patiko teksto lengvumu, keliamais klausimais (paliktì namai vs. ramus dangus Ispanijoje, individualizmas vs. šeima arba kaip rašoma paskutiniame viršelyje, "Jeigu pasilikti, tai dėl ko? Jeigu bėgti – kas po to?"), pasakojimu be patoso ir savigailos, humoru ir šiltu požiūriu į veikėjus ("šeimos stereotipų, kurie ir sudėtingiausiomis aplinkybėmis niekur nedingsta" (leidyklos "Tyto alba" pranešimas spaudai); aišku, išskyrus Mstislavą, Lionią ir – pabaigoje – Albą).
"J. Kuznecovos "Kopėčios" – vienas tų retų atvejų, kai rašytoja tobulai išlaiko pusiausvyrą tarp tragiškų įvykių ir paprastų kasdienių veikėjų patirčių. "Kopėčios" nebando įbauginti ar šokiruoti skausmu, praradimais, bet su humoru ir empatija pasakoja apie kasdienybę karo fone ir labai asmeniškus išgyvenimus." (leidyklos "Tyto alba" pranešimas spaudai).
Knyga daug trumpesnė nei atrodo: tiek dėl teksto lengvumo, tiek dėl šrifto – drąsiai galima perskaityti vienu prisėdimu per keletą valandų. Tačiau skubėti nesinorėjo.
"Rašymas – tai mano "kopėčios", mano būdas pabėgti nuo skausmo, baisios realybės, sąstingio ir apatijos, kurią dabar tikriausiai jaučiame visi“, – sako J. Kuznecova" (leidyklos "Tyto alba" pranešimas spaudai).
Neskaityti alkanam – net seilė varvėjo nuo Toliko mamos ir Hryhorivnos gaminamų ukrainietiškų patiekalų pusryčiams, pietums ir vakarienei.
Ir labai gražus lietuviško leidimo viršelis (autorė Lina Sasnauskaitė).
Ad se ipsum: Būtų įdomu panagrinėti, ką sako tai, kad romanas 2023 m. išrinktas Metų knyga (pagal BBC News Ukraine) ir buvo skaitomiausia (bent jau – perkamiausia) Ukrainoje.
4.7/5✰
April 3, 2023
Десь 4,5 ⭐
Дочитала. Сижу реву. Чого? Просто книжка розкопала мої власні флешбеки, але зараз не про те.
перша половина книги - легка. Там переважає гумор? Іронія? Сарказм? Словом всього по-трошки. Але настрій в мене був приблизно "щоб не плакать - я сміялась" , бо й нібито мало б бути смішно (авторка дуже яскраво змалювала кожного персонажа), але оце "смішно" застрягло десь в іншому вимірі, де нам би не довелося пережити це все на власній шкурі. Хоча, мушу зізнатись, деякі ситуації з їхнього побуту таки змусили мене посміхнутись.
Друга половина книги значно серйозніша. Тут авторка набирає обертів і безжально б'є по наболілому. Надзвичайно влучно проілюстровано, як іноземці розуміють/сприймають теперішню ситуацію в Україні. І жахлива туга за домом. І навіть натяк на кохання.
Особисто мені цікаво було відстежувати роздуми і почуття Толіка стосовно війни та його особистої ролі в цьому. Ці рефлексії тут надзвичайно потужні. А його внутрішній конфлікт чомусь сильно відгукнувся мені
Словом, книга мені сподобалась. Звичайно, були моменти, коли хотілось сказати авторці, що вона трохи перегнула палицю, але загалом нічого.
А ще кінець вийшов класний 🤎
Дочитала. Сижу реву. Чого? Просто книжка розкопала мої власні флешбеки, але зараз не про те.
перша половина книги - легка. Там переважає гумор? Іронія? Сарказм? Словом всього по-трошки. Але настрій в мене був приблизно "щоб не плакать - я сміялась" , бо й нібито мало б бути смішно (авторка дуже яскраво змалювала кожного персонажа), але оце "смішно" застрягло десь в іншому вимірі, де нам би не довелося пережити це все на власній шкурі. Хоча, мушу зізнатись, деякі ситуації з їхнього побуту таки змусили мене посміхнутись.
Друга половина книги значно серйозніша. Тут авторка набирає обертів і безжально б'є по наболілому. Надзвичайно влучно проілюстровано, як іноземці розуміють/сприймають теперішню ситуацію в Україні. І жахлива туга за домом. І навіть натяк на кохання.
Особисто мені цікаво було відстежувати роздуми і почуття Толіка стосовно війни та його особистої ролі в цьому. Ці рефлексії тут надзвичайно потужні. А його внутрішній конфлікт чомусь сильно відгукнувся мені
Словом, книга мені сподобалась. Звичайно, були моменти, коли хотілось сказати авторці, що вона трохи перегнула палицю, але загалом нічого.
А ще кінець вийшов класний 🤎
May 2, 2023
Ще одна цікавезна історія Євгенії Кузнєцової, яка не поступається "Спитайте Мієчку". Авторка пише ще одну сильну історію. (Цікаво, що у неї вийде далі?!).
Всі ми десь трішки є толіками...
Сподобався гумор, те що деякі із героїв суржиком говорять, їхня поведінка там, репліки, які вони закидають Толіку. Це все додавало якоїсь справжньості в історії і розряджало ситуацію у романі, бо так він би міг вийти набагато іншим. І справді, війна всіх міняє, і всі по-різному себе ведуть у будь-якій ситуації. Тому судити всіх гг, що вони якось не так щось робили буде зайвим.
Рекомендую читати всім!
Всі ми десь трішки є толіками...
Сподобався гумор, те що деякі із героїв суржиком говорять, їхня поведінка там, репліки, які вони закидають Толіку. Це все додавало якоїсь справжньості в історії і розряджало ситуацію у романі, бо так він би міг вийти набагато іншим. І справді, війна всіх міняє, і всі по-різному себе ведуть у будь-якій ситуації. Тому судити всіх гг, що вони якось не так щось робили буде зайвим.
Рекомендую читати всім!
March 6, 2024
„Drabina” powiodła mnie wprost na pierwsze spotkanie z literaturą ukraińską. Jak to zwykle bywa, gdy los postanowił obdarzyć cię lękiem wysokości, spotkanie z pierwszym szczeblem było lekko stresujące – jak będzie na górze? A co z zejściem? Na szczęście, zupełnie niespodziewanie okazało się, że im dalej wzwyż, tym ciekawsze widoki.
Czy historię, w której wojna (niebędąca wytworem bujnej wyobraźni pisarza) kładzie się cieniem na losach bohaterów, nie oszczędzając nikogo ani niczego, można opisać bez zbytniego patosu, intrygująco, a gdy tylko nadarzy się taka okazja – z przysłowiowym jajem? Zadanie to z pewnością nie należy do najłatwiejszych, jednak p. Kuzniecowa literacki egzamin zdała na mocną czwórkę.
Powieść stoi relacjami, bez względu na to, czy mają one swe źródło w więzach krwi, czy też opierają się na zwykłym, ludzkim (a nawet ludzko-zwierzęcym!) przywiązaniu. Nie brak im charakterystycznego skomplikowania, które rzutuje na sprzeczne odczucia, jakie rozgrywają się (jestem tego pewna) we wnętrzu każdego czytelnika. Czy należy potępiać egoistyczne zapędy głównego bohatera, którego szczytem introwertycznych marzeń było tylko (aż?) wyrwanie się z objęć rodzinnej duchoty? Czy nieraz absurdalne metody radzenia sobie z wszelkiego rodzaju kryzysami z dala od domu zasługują na poklask, a może wprost przeciwnie? Trudno rozstrzygnąć te oraz podobne im dylematy. Całe szczęście wcale nie tak trudno sympatyzować z zaserwowaną nam garstką postaci, a to już milowy krok do wyrobienia sobie konkretnych opinii na ich temat.
Chciałoby się – i to bardzo – aby portrety psychologiczne bohaterów zostały pogłębione. Aby więcej czasu antenowego poświęcone zostało na cienie i blaski dnia codziennego. Słowem, aby drabina zyskała jeszcze więcej szczebli. Myślę, że podwojenie objętości książki wyszłoby jej wyłącznie na dobre. Bo jest to głos, który zdecydowanie zasługuje na wysłuchanie.
Czy historię, w której wojna (niebędąca wytworem bujnej wyobraźni pisarza) kładzie się cieniem na losach bohaterów, nie oszczędzając nikogo ani niczego, można opisać bez zbytniego patosu, intrygująco, a gdy tylko nadarzy się taka okazja – z przysłowiowym jajem? Zadanie to z pewnością nie należy do najłatwiejszych, jednak p. Kuzniecowa literacki egzamin zdała na mocną czwórkę.
Powieść stoi relacjami, bez względu na to, czy mają one swe źródło w więzach krwi, czy też opierają się na zwykłym, ludzkim (a nawet ludzko-zwierzęcym!) przywiązaniu. Nie brak im charakterystycznego skomplikowania, które rzutuje na sprzeczne odczucia, jakie rozgrywają się (jestem tego pewna) we wnętrzu każdego czytelnika. Czy należy potępiać egoistyczne zapędy głównego bohatera, którego szczytem introwertycznych marzeń było tylko (aż?) wyrwanie się z objęć rodzinnej duchoty? Czy nieraz absurdalne metody radzenia sobie z wszelkiego rodzaju kryzysami z dala od domu zasługują na poklask, a może wprost przeciwnie? Trudno rozstrzygnąć te oraz podobne im dylematy. Całe szczęście wcale nie tak trudno sympatyzować z zaserwowaną nam garstką postaci, a to już milowy krok do wyrobienia sobie konkretnych opinii na ich temat.
Chciałoby się – i to bardzo – aby portrety psychologiczne bohaterów zostały pogłębione. Aby więcej czasu antenowego poświęcone zostało na cienie i blaski dnia codziennego. Słowem, aby drabina zyskała jeszcze więcej szczebli. Myślę, że podwojenie objętości książki wyszłoby jej wyłącznie na dobre. Bo jest to głos, który zdecydowanie zasługuje na wysłuchanie.
May 29, 2023
Геніальна книжка: нареготалася і наплакалася вголос - просто портал для випуску всіх почуттів, що довелося стримувати в грьобаній вимушеній еміграції. Треба ставити 100 зірок, а не п'ять. Ну і кінець мене не влаштовує - чесно кажучи, я чекаю на продовження.
Слухала на Абуку.
Слухала на Абуку.
April 5, 2023
Прочитала «Драбину» Євгенії Кущнєцової. Скажу так, метч як з «Мієчкою» не стався🤷🏼♀️
Жив собі Толік, купив на всі гроші хату десь закордоном, ще не всіх вивезти всі залишки буття колишніх власників, як ото війна в Україні і всі його родичі, близькі і далекі навалились на його хатину як ото в рукавичку. Одноногий дядько, мама, сестра, якась ще Григорівна і сестрина подружка Поліна, якій назначено стати його ситуативною любов‘ю.
Ні, останнє не спойлер😂 авторка так все описує, що я з першого опису розуміла, що в кінці вони поцілуються. Може й тому мені теж книжка не зайшла? Якось дуже вже очікувано.
Книгу в моїх очах врятував фінал. Все скотилось в плюс/мінус притоме русло і навіть хвацько розлулилось. Але, оцей змазаний банальний початок, що нагадував якийсь сітком трохи підпортив враження.
Жив собі Толік, купив на всі гроші хату десь закордоном, ще не всіх вивезти всі залишки буття колишніх власників, як ото війна в Україні і всі його родичі, близькі і далекі навалились на його хатину як ото в рукавичку. Одноногий дядько, мама, сестра, якась ще Григорівна і сестрина подружка Поліна, якій назначено стати його ситуативною любов‘ю.
Ні, останнє не спойлер😂 авторка так все описує, що я з першого опису розуміла, що в кінці вони поцілуються. Може й тому мені теж книжка не зайшла? Якось дуже вже очікувано.
Книгу в моїх очах врятував фінал. Все скотилось в плюс/мінус притоме русло і навіть хвацько розлулилось. Але, оцей змазаний банальний початок, що нагадував якийсь сітком трохи підпортив враження.
November 22, 2025
Tolikas, įsikūręs Ispanijoje, pagaliau nusipirko svajonių namą. Na, kol kas jis dar ne svajonių – reikės pasiremontuoti, atsikratyti begalės buvusios šeimininkės paliktų jėzusiukų... O tada jau galės džiaugtis taip trokštama ramybe. Bet žmogus šaudo, o dievas kulkas gaudo – vos po trijų dienų nuo namo įsigijimo šaudyti pradeda Ukrainoje. Prasidėjo karas. Ir į Toliko svajonių namą suguža visa šutvė giminaičių – mama, sesuo, sesers draugė, teta, dėdė. Ir, tarsi tokios gonados dar negana, svečiai atsiveža dvi kates ir šunytį. Ir dabar jiems visiems teks kažkaip sugyventi tame name. Jiems ir nerimui, sielvartui, rūpesčiui „o kaip ten, namie?“.
Knyga apgavo du sykius. Pirmiausiai apsigavau anotacijoje perskaitęs „šmaikštus pasakojimas“. Negaliu sakyti, kad pašmaikštavimo visai nebuvo, bet tas šmaikštavimas toks liūdnokas. Skaityti buvo liūdna. Liūdna, nes labai jau tikra. Prisižiūrėjau tų Hrihorivnų, Irusių, Polinų ir dėdžių Anatolijų. Prisiklausiau jų istorijų – visų skirtingų ir tuo pat metu vienodų. Mačiau ir Drusių bei Zusių, kurias šeimininkės gelbėdamos išsivežė kartu, tarsi brangiausią, ką turi. Dantų protezus pamiršo, o katės – ne.
Antrą sykį knyga apgavo jau persiritus per vidurį. Tarsi niekas ir nepasikeitė, tačiau netikėtai supratau, kad iki tol svarstęs apie ketvertą, tikrai duosiu penkis iš penkių. Nes Kuznecova sugebėjo viską papasakoti neperspausdama, nedramatizuodama, bet labai taikliai. Viskas čia labai paprasta, buitiška, bet atpažįstama. Ir nuolatinis sėdėjimas telefone, sekant naujienų juostą, ir ruskių aukų skaičiaus sekimas (kiek dabar? mažai), ir tie patys „gerieji“ ruskiai.
Man tai buvo skaudi knyga. Nors tuo pat metu ir kažkokia savaip šviesi.
Knyga apgavo du sykius. Pirmiausiai apsigavau anotacijoje perskaitęs „šmaikštus pasakojimas“. Negaliu sakyti, kad pašmaikštavimo visai nebuvo, bet tas šmaikštavimas toks liūdnokas. Skaityti buvo liūdna. Liūdna, nes labai jau tikra. Prisižiūrėjau tų Hrihorivnų, Irusių, Polinų ir dėdžių Anatolijų. Prisiklausiau jų istorijų – visų skirtingų ir tuo pat metu vienodų. Mačiau ir Drusių bei Zusių, kurias šeimininkės gelbėdamos išsivežė kartu, tarsi brangiausią, ką turi. Dantų protezus pamiršo, o katės – ne.
Antrą sykį knyga apgavo jau persiritus per vidurį. Tarsi niekas ir nepasikeitė, tačiau netikėtai supratau, kad iki tol svarstęs apie ketvertą, tikrai duosiu penkis iš penkių. Nes Kuznecova sugebėjo viską papasakoti neperspausdama, nedramatizuodama, bet labai taikliai. Viskas čia labai paprasta, buitiška, bet atpažįstama. Ir nuolatinis sėdėjimas telefone, sekant naujienų juostą, ir ruskių aukų skaičiaus sekimas (kiek dabar? mažai), ir tie patys „gerieji“ ruskiai.
Man tai buvo skaudi knyga. Nors tuo pat metu ir kažkokia savaip šviesi.
April 27, 2023
Ця книга стала для мене деяким розчаруванням, і навіть не від тих очікувань що я побудувала до її прочитання, а від очікувань що склалися в мене з перших сторінок.
Початок книги мені сподобався, було легко поринути в цю історію, бо вона близька до реальності багатьох украінців, зрозуміла кожному з нас своїми переживаннями й почуттями. Так, для мене була дуже помітна гіперболізація персонажів, але це додало деякої комічності ситуаціям і діалогам, що не могло не викликати посмішку, як би це не було дивно відносно того що все це відбувається в контексті війни.
І ось я почала насолоджуватись книгою, чекала, що ж буде далі: як відкриються усі з персонажів, що приховується минулому кожного з них; які зміни відбудуться з ними за наступні тижні; чи знайдеться для мене в цій історії щось більше за ці комічні ситуації, чи побачу я для себе якийсь сенс який якось вплине й на мене. І не дочекалась здійснення жодного з пунку.
Що ж, це були лише мої очікування та це дало мені зрозуміти що книга точно не моя. Гіперболізація, що на початку додавала книзі цікавості почала підбішувати; діалоги почали повторюватись і від того втратили свою унікальність; з‘явилась купа додаткових ліній що для мене були абсолютно зайвими; пробіли в окремих персонажах, що заважало хоч якось їх зрозуміти. І головний мінус від мене - це кінець книги. Я навіть не знаю як це прокоментувати, бо відчувається ніби він написаний поспіхом та взагалі не продуманий, як на мене.
Початок книги мені сподобався, було легко поринути в цю історію, бо вона близька до реальності багатьох украінців, зрозуміла кожному з нас своїми переживаннями й почуттями. Так, для мене була дуже помітна гіперболізація персонажів, але це додало деякої комічності ситуаціям і діалогам, що не могло не викликати посмішку, як би це не було дивно відносно того що все це відбувається в контексті війни.
І ось я почала насолоджуватись книгою, чекала, що ж буде далі: як відкриються усі з персонажів, що приховується минулому кожного з них; які зміни відбудуться з ними за наступні тижні; чи знайдеться для мене в цій історії щось більше за ці комічні ситуації, чи побачу я для себе якийсь сенс який якось вплине й на мене. І не дочекалась здійснення жодного з пунку.
Що ж, це були лише мої очікування та це дало мені зрозуміти що книга точно не моя. Гіперболізація, що на початку додавала книзі цікавості почала підбішувати; діалоги почали повторюватись і від того втратили свою унікальність; з‘явилась купа додаткових ліній що для мене були абсолютно зайвими; пробіли в окремих персонажах, що заважало хоч якось їх зрозуміти. І головний мінус від мене - це кінець книги. Я навіть не знаю як це прокоментувати, бо відчувається ніби він написаний поспіхом та взагалі не продуманий, як на мене.
July 21, 2025
3/5
Knygai turėjau labai aukštus lūkesčius, nes jau iš anotacijos pasirodė, kad bus labai mano skonio – bittersweet humoras, psichologiniai portretai ir tokie keistoki, bet geriečiai veikėjai, kurių dalis dar ir gyvūnai. Ir tikrai, knygai prasidėjus jau tryniau rankomis ir fotkinausi citatas – toks gyvas tas tekstas, toks tikras, taip autorė moka pasakyti tarp eilučių, taip moka apie sudėtingiausius dalykus kalbėti kažkaip šviesiai, bet neperspausdama, taip be savipagalbiško pakylėjimo ir tiesiog įkvėpdama, nes įkvėpti nebando. Bet kažkur ties viduriu (o knyga labai labai nedidelės apimties, atrodo didesnė, nes šriftas tinkamas bus dovanoti net ir sunkiau matantiems ir čia visai pliusas) mane knyga pametė ir atgal nebeparsitempė.
Nežinau, kodėl tiksliai mūsų keliai išsiskyrė – gal nes veikėjų nebeišjaučiau? Gal nes kažkodėl man nebebuvo juokinga? Tarsi niekas labai nepasikeitė, o ir gi didelių veiksmo protrūkių aš čia nei laukiau, nei tikėjausi. O gal tiesiog per daug tikėjausi tokių ale „Totoriškos virtuvės aštrumų“ ir nei vienas veikėjas man nebuvo pakankamai žavus, pakankamai įdomus, intriguojantis? Gal nes tie keistumai tarsi pasimetė? Tiesa, puikus ir gyvas, net, sakyčiau, modernus Marienės vertimas ir tikrai neabejoju, kad daugeliui bus metų ar pusmečio (ar vasaros) knyga. Viršelis nepriekaištingas. Tai pasimatuokit ir kažkaip neabejoju, kad liksiu mažumoj, bet nieko tokio, aš mielai, nes pati iki galo negaliu sau atsakyti kodėl viskas veikia, bet ne iki galo.
Knygai turėjau labai aukštus lūkesčius, nes jau iš anotacijos pasirodė, kad bus labai mano skonio – bittersweet humoras, psichologiniai portretai ir tokie keistoki, bet geriečiai veikėjai, kurių dalis dar ir gyvūnai. Ir tikrai, knygai prasidėjus jau tryniau rankomis ir fotkinausi citatas – toks gyvas tas tekstas, toks tikras, taip autorė moka pasakyti tarp eilučių, taip moka apie sudėtingiausius dalykus kalbėti kažkaip šviesiai, bet neperspausdama, taip be savipagalbiško pakylėjimo ir tiesiog įkvėpdama, nes įkvėpti nebando. Bet kažkur ties viduriu (o knyga labai labai nedidelės apimties, atrodo didesnė, nes šriftas tinkamas bus dovanoti net ir sunkiau matantiems ir čia visai pliusas) mane knyga pametė ir atgal nebeparsitempė.
Nežinau, kodėl tiksliai mūsų keliai išsiskyrė – gal nes veikėjų nebeišjaučiau? Gal nes kažkodėl man nebebuvo juokinga? Tarsi niekas labai nepasikeitė, o ir gi didelių veiksmo protrūkių aš čia nei laukiau, nei tikėjausi. O gal tiesiog per daug tikėjausi tokių ale „Totoriškos virtuvės aštrumų“ ir nei vienas veikėjas man nebuvo pakankamai žavus, pakankamai įdomus, intriguojantis? Gal nes tie keistumai tarsi pasimetė? Tiesa, puikus ir gyvas, net, sakyčiau, modernus Marienės vertimas ir tikrai neabejoju, kad daugeliui bus metų ar pusmečio (ar vasaros) knyga. Viršelis nepriekaištingas. Tai pasimatuokit ir kažkaip neabejoju, kad liksiu mažumoj, bet nieko tokio, aš mielai, nes pati iki galo negaliu sau atsakyti kodėl viskas veikia, bet ne iki galo.
August 5, 2023
4,5 насправді. Євгенії вдалося в одну не дуже об'ємну книжку вмістити всю нашу трагікомічну дійсність, у тексті багато іронії, але такої хорошої, нетоксичної. півбала знімаю за те, що мені було мало цієї історії, хотілося більше )))
November 24, 2025
і сумно, і смішно, і так болісно знайомо.
October 15, 2024
По суті своїй "Свати" в літературному форматі, переосмислені людиною іншого інтелектуального рівня, емпатійно зм'якшені та облагороджені. Серіал по "Драбині" мені було б цікаво подивитися - хоча, мабуть, така ідея буде нічним кошмаром для Євгенії Кузнєцової.
Швидко прочитала в дорозі - не тільки через маленькі глави та зручну верстку, але й завдяки легкій мові авторки, жвавим діалогам, насиченим побутовим гумором сценам.
Мені було смішно аж до реготу у багатьох місцях - вгадую себе, своїх рідних і знайомих у персонажах і конфліктах. Знаю, що образ Толіка багатьом здається дратуючим та занадто тюхтійським - що ж, він таким і є. Проте ці риси є в усіх, кого я знаю, хай і не в такій концентрації. Смішні перебільшення та комедія ситуацій у Кузнєцової виходять якнайкраще.
Загалом, на висоті опис тягаря вимушеного переселення, переживання трагічних новин, реакції на війну непоганих, але дупля не відбиваючих іноземних колег та сусідів. Чуйно описано маленьке і велике горе нашого часу. На мій подив, плакати не хотілося. Було затишно і комфортно поринати в світ цієї родини.
Мені не вистачило історії кохання Лани і Піта, розвитку персонажа Боба, продовження про маму та дядька. Загалом остання глава видалася трохи зжужмленою. Ніби книжка писалася-писалася, хотілося ще творити, але треба було вже видати, тож нашвидкоруч закінчили - і в друк.
Обкладинка з двоповерховим будинком замість триповерхового, а також драбиною та кактусом на півстіні цього будинку, що почінаються нізвідки і ведуть в нікуди, змусила вкотре замислитися над якістю ВСЛівського оформлення своїх видань, що нещодавно почала стрімко падати.
Швидко прочитала в дорозі - не тільки через маленькі глави та зручну верстку, але й завдяки легкій мові авторки, жвавим діалогам, насиченим побутовим гумором сценам.
Мені було смішно аж до реготу у багатьох місцях - вгадую себе, своїх рідних і знайомих у персонажах і конфліктах. Знаю, що образ Толіка багатьом здається дратуючим та занадто тюхтійським - що ж, він таким і є. Проте ці риси є в усіх, кого я знаю, хай і не в такій концентрації. Смішні перебільшення та комедія ситуацій у Кузнєцової виходять якнайкраще.
Загалом, на висоті опис тягаря вимушеного переселення, переживання трагічних новин, реакції на війну непоганих, але дупля не відбиваючих іноземних колег та сусідів. Чуйно описано маленьке і велике горе нашого часу. На мій подив, плакати не хотілося. Було затишно і комфортно поринати в світ цієї родини.
Мені не вистачило історії кохання Лани і Піта, розвитку персонажа Боба, продовження про маму та дядька. Загалом остання глава видалася трохи зжужмленою. Ніби книжка писалася-писалася, хотілося ще творити, але треба було вже видати, тож нашвидкоруч закінчили - і в друк.
Обкладинка з двоповерховим будинком замість триповерхового, а також драбиною та кактусом на півстіні цього будинку, що почінаються нізвідки і ведуть в нікуди, змусила вкотре замислитися над якістю ВСЛівського оформлення своїх видань, що нещодавно почала стрімко падати.
February 5, 2025
8/10
Це книжка, після якої я додала у вішлист все, що написала Євгенія Кузнецова (так, для мене це було настільки добре🌚).
Початок повномасштабки. Іспанія.
Толік мимоволі стає патріархом і спонсором для всієї родини: дядька Анатолія Степановича, мами із двоюрідною тіткою Григорівною, сестри та її подруги, собаки Владіка і котячих свекрухи та невістки Друсі і Зусі.
І я шкодую, що не читала цю історію раніше.
Вона дуже «смачно» написана. Тут майже немає розвитку сюжету як такого, але те, як прописані герої, їхні діалоги і взаємодії, їхні роздуми і почуття, настільки затягувало, що мені не хотілось пропустити бодай слово.
✨Ось ти спостерігаєш за зворушливо-скляними сценами, які повертають тебе у весну 2022-го. Ось ти вже дивишся, як взаємодіють герої, і тобі хочеться стукати пальчиком по тексту в примовляти «боже, яка жиза», бо це просто один-в-один фрази, які ти чула / чуєш від своїх рідних.
Ти злишся, смієшся, дратуєшся і не хочеш, щоб ця історія закінчувалась.
Для мене книжка на 8/10 лише з двох причин:
- мені не вистачило розвитку Толіка як персонажа.
Я дуже сподівалась, що він виросте, але в кінці він зробив найбільш інфантильну річ, яку тільки міг зробити, і просто вибісив мене. Вибач, Толіку, та я в тобі розчарована.
- мені не вистачило фіналу. Як на мене, остання третина книжки дещо просіла, а кінцівка вийшла розмитою, що трохи зіпсувало загальне враження.
Але в цілому - мені дуже сподобалось. Це той випадок, коли не було жодних очікувань від книги, а вона мене вразила.
Це книжка, після якої я додала у вішлист все, що написала Євгенія Кузнецова (так, для мене це було настільки добре🌚).
Початок повномасштабки. Іспанія.
Толік мимоволі стає патріархом і спонсором для всієї родини: дядька Анатолія Степановича, мами із двоюрідною тіткою Григорівною, сестри та її подруги, собаки Владіка і котячих свекрухи та невістки Друсі і Зусі.
І я шкодую, що не читала цю історію раніше.
Вона дуже «смачно» написана. Тут майже немає розвитку сюжету як такого, але те, як прописані герої, їхні діалоги і взаємодії, їхні роздуми і почуття, настільки затягувало, що мені не хотілось пропустити бодай слово.
✨Ось ти спостерігаєш за зворушливо-скляними сценами, які повертають тебе у весну 2022-го. Ось ти вже дивишся, як взаємодіють герої, і тобі хочеться стукати пальчиком по тексту в примовляти «боже, яка жиза», бо це просто один-в-один фрази, які ти чула / чуєш від своїх рідних.
Ти злишся, смієшся, дратуєшся і не хочеш, щоб ця історія закінчувалась.
Для мене книжка на 8/10 лише з двох причин:
- мені не вистачило розвитку Толіка як персонажа.
Я дуже сподівалась, що він виросте, але в кінці він зробив найбільш інфантильну річ, яку тільки міг зробити, і просто вибісив мене. Вибач, Толіку, та я в тобі розчарована.
- мені не вистачило фіналу. Як на мене, остання третина книжки дещо просіла, а кінцівка вийшла розмитою, що трохи зіпсувало загальне враження.
Але в цілому - мені дуже сподобалось. Це той випадок, коли не було жодних очікувань від книги, а вона мене вразила.
Displaying 1 - 30 of 542 reviews