Trzy siostry, jedno miejsce na ziemi. Kojąca opowieść o powrocie do domu.
Mijka właśnie się zaręczyła, ale wciąż kocha innego mężczyznę. Lilka pragnie spędzić na ukraińskiej wsi ostatnie lato przed wyjazdem na drugi koniec świata. Marta niebawem urodzi bliźniaki i nie chce zdradzić, kto jest ojcem. Wszystkie trzy pragną schronić się przed światem. Marzą o tym, by wziąć oddech przed kolejnym skokiem na głęboką wodę życia.
Azyl znajdują w swoim raju z dzieciństwa – u babki Teodory. W jej domu, ukrytym w gąszczu krzewów, wśród śpiewu ptaków i zapachu owocujących drzew, czas na chwilę się zatrzymuje. Kobiety mogą na nowo odkryć siebie i łączące je więzi. Ale życie nie pozwala o sobie zapomnieć i coraz gwałtowniej wdziera się do ich niemal magicznego schronienia. Nie da się przed nim uciec, ale teraz już można stawić mu czoła.
Nim dojrzeją maliny niesie nadzieję wszystkim, którzy marzą o szczęśliwym miejscu na ziemi. To opowieść o tym, że czasem trzeba się zatrzymać, aby odnaleźć w sobie siłę.
Eugenia Kuzniecowa to jeden z najważniejszych młodych głosów w literaturze ukraińskiej. Nim dojrzeją maliny jest debiutem prozatorskim, napisanym w niezwykłej poetyce, którą można nazwać „magizmem realistycznym”. Za tę powieść autorka otrzymała wyróżnienie Europejskiej Nagrody Literackiej.
Охтиж який цікавий текст! Скільки читала "Спитаєте Мієчку", стільки ж здавалося, що це дві книжки під однією обкладинкою.
Одна - романтично-піднесене оповідання з глянцю, що сильно перебрало зі стероїдами, але не позбулося основних жанрових особливостей: - гамуз героїнь із середньо-складними долями, які вирізняються переважно декларативними характеристиками, а не характерами; - максимальна увага до "предметки", особливо до того, хто, що, з якого приводу вдягнула чи які квіточки на тарелі помітила; - солодкаво-затишна інтонація з відвертим надлишком зменшувальних суфіксів і схильністю описувати зовнішність і поведінку дорослих жінок так, наче то в кращому випадку підлітки, а по-чесному - цільова аудиторія дитячого садочка; - мудроцитати штибу: "... і думала, що Господь чи еволюція нащось придумали жінці талію, щоб її тримали чоловічі руки або щоб носити на ній своїх маленьких дітей, бо на стегні дітям затишно і зручно"; - пара романтичних сцен, де хотілося склеїти сторінки, але електронки такого не вміють.
Зате друга книжка - прекрасна побутова трагікомедія з: - ідеально відтвореним повсякденним абсурдизмом; - дуже вдалим комічним "кордебалетом" (це цікаве явище, коли двох головних героїнь-сестер я боялася переплутати до останньої чверті роману, а от фонові персонажі запам'ятовувались з перших фраз); - взагалі добре організованою динамікою взаємодії персонажів, коли їх багато - що більше їх з'являлося, то виразнішою хореографія оповіді ставала; - прекрасно знятими соціолектами; - богічним почуттям гумору (майже весь епізод з ремонтом тераси ридала вголосину); - щемким настроєм невпинності колообігу хорошого й поганого, смішного й трагічного, життя й смерті.
Власне, не дивина, що мені з цих книжок сподобалась тільки одна. А як так вийшло, що вони в симбіозі злились - хтозна, то в Мієчки треба питати.
Неочікувано погано - бо стільки позитивних відгуків звідусіль. Приторно солодко, ніби шоколадний торт шоколадом политий, настільки, що відчувається штучність.
Буває, що книга мені не подобається - але я розумію, що просто не попала в настрій чи в період життя. Тут ситуація інша - я просто не уявляю кому можна її порекомендувати. І от точно не підліткам чи молодим жінкам.
Історія про дочок, внучок - які їдуть на літо до баці, щоб перезагрузитись і забути про проблеми хоч на певний час. Сюжету як такого нема - буденні дії та думки. Історія, як виглядає, мала бути про сестринство, але все крутиться кругом чоловіків настільки, що аж нестерпно. Героїні настільки невиразні і пласкі, що просто плутаєшся хто є хто. І всі їхні проблеми зводяться до двох - чоловіки і материнство. Чим вони захоплюються, як живуть і ростуть - цього нема, зате є вічні думки про таких же плоских чоловіків і дюжину дітей.
Ах…діти, ця пропаганда радості материнства, що діти - найважливіші, всі хочуть дітей, чужих дітей не буває. Чому Марта, яка взагалі не рада бути вагітною і тільки хоче позбутися цього грузу, не думає про аборт? Чому немає жодної персонажки, яка не хоче дійтей? Це змалювання фентезі світу, а не реальності. Оця дітоцентричність на кого розрахована? Гірше ніж “жіночі романи” про герцога і рабиню може бути тільки воспівання дітонародження в усьому тексті.
Расизм так зовсім здивував - безліч повторень “А діти точно не від чорного?” Або “Ой коли ж в нього очі відкриються - а то як котя сліпе(батько дитини японець)”. Ну от навіщо це було? Сюжет не рухало - а тільки викликало фейспалм.
Також розчаровує, коли подають лінію стосунків Мієчки з Устимом як “правильну” любов. Про Стокгольмський синдром чули? Маніпуляція, байдужість і в загальному поведінка героя романтизуються, бо це бачте качелі емоційні, а значить любов. А інший мужчина(Давид? Демян? ) - спокійний, люблячий, який “акуратно складає шкарпетки” - фе.
Підсумовуючи скажу - читайте хороші книжки і відфільтровуйте все, що не варте уваги 🙂
Прочитала цю книгу кілька тижнів тому і не стала питати ніяких Мієчок, бо мої враження мали якось улягтися, надто вже смикані були. Під час читання цього твору я добряче проїхалася на американських гірках від "ого, я теж туди хочу" до "перепрошую, що?". Нарешті я видихнула достатньо, аби спокійно розказати про враження від твору.
Почнемо з того, що "Спитайте Мієчку" - це справді отой довгоочікуваний чикліт, про який я так відчайдушно питалася. Авторка книги Євгенія Кузнєцова у своєму інтерв'ю казала, мовляв, боїться, що "Спитайте Мієчку" будуть сприймати як чикліт, "жіноче чтиво" (наче в цьому є щось сороміцьке; дуже дивно чути таку зневагу від блоґерки, яка розказує за фемінізм), але насправді чикліт - це повноцінний і потрібний нам жанр, так що хоч тут пощастило.
У творі розказується про сільський будинок, де проводять літо кілька поколінь жінок однієї родини: від старезної баби до зовсім маленької дівчинки. І атмосфера літнього села - найкраще, що є у цьому творі. Авторка вміло зіграла на скрипочці ностальгії, змушуючи читачів, в яких був хоч якийсь досвід життя в селі чи гостин у баби, пережити найкраще з тих часів. Село тут виступає таким собі райським острівцем, де ніхто не свариться, немає потреби важко працювати, всі рослини плодоносять водночас і при цьому не буває нудно. Це наче хороший літній вечір з близькими людьми, який розтягується на всеньке літо. Як на мене, то ця надмірна ідеалізація дивовижним чином не псує роман. Що цікаво, мій мозок додумував деякі деталі поза текстом, привносячи в історію власні спогади.
У цій жіночій утопічній комуні мені подобалася гармонія, але трохи заважало надто буквальне сприйняття ідеалів сестринства. Було б чудово, якби хтось з героїнь не належав до родини Мієчки і при цьому був би хорошою цікавою людиною. Неймовірне відкриття, але подруги можуть мати стосунки не гірші за сестринські. З іншого боку трохи втомлювало, що майже всі проблеми героїнь були зав'язані виключно на чоловіках. Також у творі є багато ситуацій, які видаються нереалістичними (вивіз за кордон чужої за документами дитини, стартап з гарбузами тощо), незрозуміло навіщо додані сюжетні лінії (батько Мієчки та Лілічки, зустріч з "просвітленою" подругою). На ці деталі можна і варто заплющити очі, але тут їх забагато.
Власне, за вайб літнього села я готова пробачити цій книзі геть усе крім надто нав'язливої ідеї материнства. Вона лежить не на поверхні, аби можна було серйозно до цього прискіпуватися, але зрештою читачок підводять до того, що "ну ти все одно будеш заводити дітей". Хочеш ти їх чи не хочеш, плануєш чи ні, все одно кожна жінка приходить до материнства за версією "Спитайте Мієчку". Геть усі героїні тут народжують і, здавалося б, нічого не вартувало б додати персонажку, яка, наприклад, просто не планує ставати матір'ю в найближчому майбутньому, навіть не кажу про чайлдфрі.
Хочеться відмітити, що авторка не ігнорує навколишній світ, а саме російську агресію проти України. Її героїні мають однозначну думку на рахунок війни та добрих/поганих росіян, це дуже позитивний момент для ненав'язливої "літньої" книжки, усім би так.
І насамкінець поділюсь, що я не відчувала надто позитивних емоцій до Мієчки, бо її історія - це в тому числі історія зради. Ми не бачимо емоцій та стану її нареченого, який - о, великий гріх, ретельно складає шкарпетки! - але я співчуваю йому, а не героїні, яка обирає обман. Так, я розумію, що вона заплуталася, що їй треба прийняти важке рішення, але пробач, Мієчко, на цьому етапі твого життя ти мені не дуже симпатична.
Це перший художній твір Євгенії Кузнєцової - і я справді хочу, аби вона писала далі, але трохи більше зважала на деталі. За великим рахунком я отримала певний шматочок задоволення з цією книгою, саме була тоді в селі, тож ці кілька годин - роман дуже швидко читається! - були приємними. Ні про що не шкодую.
Історія про трьох сестер, особистості та інтереси котрих обумовлюють переважно дві речі: мужики й діти. Одна з них має діточок, але не має гарного жониха, друга має гарно��о жониха, але той не хоче діточок і т.д. і т.п. Аби пережити ці екзистенційні травми, персонажі в літню пору приїжджають у село до бабусі. Там вони вирощують гарбузи, міняють колеса в автівці, дивляться на те, як ремонтує дах красівий мужчина, – словом, мають безліч захопливих пригод.
Ну ладно, либонь, для таких мізогінів, як я, просто треба було написати іншу книжку. Вона могла б називатися «Спитайте Юрчика» й оповідати про трьох братів, що, тікаючи від сварливих дружин, з'їжджаються в батьківському заміському будинку. Там вони ціле літо пиячать, рибалять і дивляться футбол. Іноді вони виходять з дому на базар купити в'яленої риби. Також неодмінно має бути декілька жіночих персонажів – місцевих жіночок, які привертають увагу головних героїв своїми звабними стегнами та великими грудьми. Ото був би роман! Хоча ні. Звучить так само кепсько, як і сюжет оригінального твору.
Спонсор прочитання за один день - львівські затори.
Чи не найкраща книжка для лютневої противної погоди і безнадійної політичної зашкварні- від сторінок віє літом, живою радістю, ожиновим духом, теплом, обіймами, доторками, щастям ділити радість і горе, потрібністю і втіхою від того, що є притулок, де можна створити ілюзію, що ти ховаєшся від життя. Хоча воно все одно йде далі.
Погоджуюся з тими читачами, яких різануло слово "шелтер". Мене теж.
Попри те, книжка чудова в своїй абсурдності і теплоті. Будьмо чесні, це оповідка ні про що. Але це як спогади про літні вечори з мамою, бабусею, матіолами у дворі, собаками і котами під ногами і розмовами про звичайне. Ти вже не пам"ятаєш ні слова, але те, що це було - безцінно.
Це чудова книжка. Про родину-родину: від бабці до внучок і правнуків. Написана з любов'ю, як вміє тільки Євгенія Кузнєцова. Не сподобалося слово "шелтер", деякі діалоги здалися зайвими, хоча більшість діалогів - мистецтво сімейних сварок. А ще я спершу не дуже міг відрізнити Мієчку і Лілічку, але то може справа в моїй неуважности. Сподобався гумор, цей чудовий гумор, місцями чорний і архетипний, але доречний і дотепний, що велика рідкість в наші часи. Сподобався цей Малий Вавилон в українськім селі. Сподобалося відчуття того, що хотілося оселитися в малиннику. Сподобалася жіноче сестринство й бабця-матріархиня абсолютно прекрасна. Це гарно, чуттєво і добре.
Ця книга виявилася дуже моєю. Вона затишна як бабусині обійми. А ще тепла, добра та світла. Вона про ДІМ.
Тепер вона буде місцем сили, до якого можна завжди повернутися. Вся її наївність мала для мене терапевтичний ефект. І якби я писала книгу, то хотіла б написати щось подібне. Щоб лікувати людські душі, які цього потребують.
Емоції, які мене переповнювали одразу після прочитання, це одночасні посмішка та сльози.
Особисто мені часто не вистачає подібної літератури. Хто читав «Драбину» цієї ж авторки, підкажіть, будь ласка, чи цей роман має подібний вайб до Мієчки.
Вона збудувала прохисток, де можна сховати дітей від того, на що не можеш впливпти, а потвм так само прихистити від життя їхніх дітей. Бо життя не завжди можна жити, часом треба від нього сховатись.
Я плакала, сміялась, і знову плакала. Прекрасний. Впізнаваний. Живий роман.
Вітаю міленіалів та міленіалок! Ви винайшли нову Ірен Роздобудько. Євгенія Кузнєцова пише ненав‘язливу легку історію, яку можна прочитати в чергах чи заторах, а потім стає так млосно, що аж хочеться ще. Так було з усіма, здається. Але, не зі мною, на жаль чи на щастя, зараз треба розібратися.
Так, історія проста-простісінька: дві сестри, Мієчка та Лілічка, вирішують взяти павзу від чоловіків та дітей у шелтері (ну кажу ж, міленіалки), де минуло їхнє дитинство. Задум справді був непоганий, бо зібрати кілька поколінь жінок, їхніх дітей, онуків та онучок, щоб нарешті розібратися з їхніми недомовками, таємницями, травмами, згадати покоління, які були до них, зробити все це в будинку, який будувала Теодора — бабуся Лілічки та Мієчки. Але трохи не тримається купи воно в тексті, бо персонажки дуже схематичні й однакові (не лише на рівні називання), бо часто далі порожніх діалогів («а що ти вмієш найкраще? / «нічого»), патосних незрозумілих словосполук і фраз («заборонено красива», «кримінально безпомічна»), своєрідних синонімічних рядів («він пахнув собою , любов‘ю, виною») діло не рухається.
У нас є Лілічка, Мієчка, Марта, Марія, Теодора, Люся, Наті, Маріна, сусідка Теодори, а ще дружина Івана, колишнього чоловіка Лілічки. Жінки тут кількісно переважають, на них все б і мало триматися, але шелтер для лузерів (не хочу нікого образити, але коли ви востаннє чули чи викростовували слово «лузер»? бо мені здається, що від нього трішки попахує 2010м) не спонукає до чогось, що б не оберталося навколо чоловіків (вони циркулюють або як святі, або як вперті романтики, або як залежні від алкоголю. про деяких. як про трішки розгубленого батька Мії та Лілії, всі взагалі забули, включно з авторкою), тому й видається на те, що жіночий простір так і не спромігся вийти за межі чоловічо-дитинного світу. Сюди ще можна додати репродуктивний тиск і сорокарічну Марту, яка вагітніє, але ця вагітність для неї, м‘яко кажучи, не дуже бажана, але немає жодної згадки про можливість аборту, є лише про те, що у неї, може, прокинеться інстинкт, і героїня передумає віддавати новонароджених близнят їхньому батькові. Ви можете бути архіуспішними, але якщо ви жінка, то будьте ласкаві навіть у романі про власне жінок, народити, ну бо хіба ж можна інакше. Та можна ж по-всякому насправді!
У нас є також і Мієчка, яка ну ніяк не може обрати. Ні, не красивий чи розумний, а маніакально чистий чи емоційно закритий. Довго думати не варто, аби зрозуміти, що обере вона Устима, який два слова зліпити докупи не може без пасивної агресії, але зате він загадковий, сильний, гарний.
У Мієчки не питали про це, але говорили також на теми кольору шкіри і національностей. Так, молодша ґенерація до цих питань лояльніша, але це не заважає одній з них мати «фатальну гидливість до чужої культури», а старша Теодора повсякчас бідкається, хоч би майбутні онуки не були чорними, якийсь російський адвокат дозволяє собі подумати «йобаний япошка», ще хтось питає, коли в дітей повністю очі розплющаться. Не зовсім зрозуміло, для чого ці умоглядні питання витягати на світ, якщо з ними вже давно все вирішили. Однак спокою героям та героїням тут також не дають міленіали та міленіалки, вегани та веганки, сучасні митці та мисткині, просвітлені віряни. Їм трішки зверхньо посміхаються, ну бо а шо такого, ми ж не такі. І це найгірше, адже так героїні постійно відмежовуються від інших, які видаються смішними, на них дратуються, на них не зважають (тому й так багато тут цілої сім‘ї, а довколишніх — обмаль. Тому й хата стоїть відокремлено, схована і замаскована, зі стелею, що протікає і облущеним ґанком).
Тяжко читати цей текст також і через те, що раз-у-раз доводиться його редагувати, бо чомусь тут є слова «яросний», «захлопнула» тощо. Або тут сестри «колотять» чай, каву, а вже за декілька сторінок у них аналогічно «колотить» серце. Словом, дякуємо, що прийшли на наш воркшоп із редагування художніх текстів.
Попри купу огріхів, визнаю, що прочитати «Мієчку» за декілька годин реально, бо текст скаладається із доволі коротких (часто беззмістовних, абсурдних) діалогів, ну і сама історія, повторюю, не вражає глибиною драматизму, хоч і могла б (ну справді могла б у місцях, де ідеться про Теодору та її стосунки з власною матір‘ю та донькою, адже це лягло відбитком для решту персонажок).
Похвалю наостанок ще принциповість героїнь у питанні війни чи хороших/поганих росіян. Тут вони категоричні: війна на Сході триває, росіяни — колоніалісти. Уже бодай за це можна подякувати тексту із розряду формульної літератури. І нічого злого у «формульній» тут не було, бо ж мають бути книжки на вечір, день, ранок, на кілька годин. Бо він все ж вимикає зайві думки і дозволяє відволіктися, хоч в голові тримаєш постійні «але» щодо самої Мієчки та інших.
3.5* В цій книзі відсутній як такий сюжет, її персонажі не мають арок (а подекуди навіть і характерів). Зазвичай мене таке тільки дратує, бо я не з тих читачів, яких можна підкупити голою атмосферою та ностальгією (на чому власне і грає ця книга). Тим не менш, цього разу моя толерантність до подібного була вищою, ніж зазвичай, бо книгу я не читала, а слухала - і відповідно, вкладала в неї не так багато сил. Бути вухами в літньому селі, поки вся решта мене знаходилася на прогулянці з собакою в мороз -13, мені сподобалося. Гумор в книзі час від часу викликав щирий сміх. Але до чого ж було б краще, якби ця історія була саме *історією*: з подіями, ідеями, поворотами, розвитком. І героїнями, яких займають не тільки мужики та діти (при тому останні чомусь виключно в якості красивих лялечок щоб гратися).
Це книга, яку можна прочитати за один день – і відчути крізь неї ціле літо, все літо, котре наче один день. Її також можна прочитати за одну ніч, десь так, щоби відчути все те літо, котре наче ніч одна. І навіть трішечки заплакати наприкінці.
Серед усіх, кого пощастило зустріти на сторінках, я багатьох впізнав: близьких і далеких, тих, хто поїхав хтознакуди і майже не повертається, тих, хто лишився біля своїх зарослих плющем та ожиною хат, оточених малиновими джунглями і поки ще не здичавілими садами. Це просто літо так триває, воно триватиме доти, доки усі ще живі. Доки Том Вейтс живий – я іще малий.
Книга про літо, яке можна прожити навіть посеред зими.
Тема домівки під час війни актуальна для багатьох українців. Хтось повернувся додому, хтось ще досі мріє про це, а комусь уже немає куди повертатися, бо дім зруйнований ворогами... І це проймає до глибини душі❤️ Книжку "Спитайте Мієчку" Євгенії Кузнєцової я придбала на ковідну тисячу ще перед Новим роком, але почала читати її лише нещодавно, коли таки повернулася до Києва після двох місяців евакуації. Схожий притулок у мене був у домівці батьків, де вдалося побачити багатьох родичів, і це було так схоже на ситуацію у книжці.
☀️Це така по-справжньому літня книжка. Щороку я читала і перечитувала то "Кульбабове вино" Рея Бредбері, то "Літню книжку" Туве Янссон. А тепер у цей список додалася ще й "Спитайте Мієчку". Бо літо - це маленьке життя. Бо так хочеться повернутися додому і обійняти рідних, і так добре, що є куди повернутися. Літо як зупинка, як прихисток, як час для того, щоб зрозуміти, як рухатися далі. Літо як спроба втечі від проблем. Літо, коли ти знову можеш побути дитиною, хоча тобі уже за 30 і це дуже інфантильно виглядає збоку - називатися Мієчкою і Лілічкою (Марта, до речі, не має такого зменшувально-пестливого імені). Але у чому таємниця книжки, яка так захопила і розважила мене: саме Мієчка знає, хто є хто і у кого які родинні зв'язки. Саме тому книжка так називається. І радує те, що дім, в якому збирається родина, врешті не спустошується, а продовжує жити - оновлюється (нові двері, тераса, Устим ремонтує дах, який протікає, дівчата затівають боротьбу з плющем) і залишається у спадок. Бо дім-прихисток має жити.
✍️Коли читала, постійно підкреслювала цитати у книжці:
🌻Кожна жива істота має право на притулок. На зарослий кущами шелтер.
🌻Пам'ятаєш, раніше літо було безкінечне, правда?
🌻Перебування у цьому будинку мало накопичувальний ефект, а радіус сили тяжіння до нього, як тепер з'ясувалось, сягав майже п'яти тисяч кілометрів.
🌻Який аргумент. На все одна відповідь - війна. І зараз війна.
🌻Так складно на щось наважитись, так складно розуміти, що перед тобою сотні шляхів.
🌻Це шелтер, Соломіє. Це притулок для боягузів, котрих кудись несе течія, а вони не знають, куди їм треба, і просто хочуть на мить вибратись на берег і обсохнути. Цей шелтер уявний. Ніщо не зупиняється, хай як ми робимо вигляд, що ставимо життя на паузу.
🌻Літній вечір пахнув так, як пахнуть вечори лише у серпні, коли відчувається вже кінечність літа.
🌻Бо життя не завжди можна жити, часом треба від нього сховатись.
я взагалі не розумію гайпу щодо цієї книги. прочитала швидко під час та між повітряних тривог. книга чудна, репрезентує різні раси та нації через стереотипи та коряві іспанські речення. ставлю дві зірки за галицьку атмосферу та троллінг росні.
«Коли у Росії нарешті паде режим, — почав він, а батьки Айвена при цьому закивали. Всі хотіли, аби режими падали. — Тоді ми нарешті станемо одним народом, — завершував Айвен. Лілічка колупала салат, ганялась за помідорами чері по тарілці, а потім раптом сказала, не піднімаючи голови: — Якщо заради цього ви хочете розвалити режим, то хай Господь посилає здоров’я і довгих літ вашому диктатору.»
Бідну Люсю, дитину (!), колишнього чоловіка Лілічки ділили бляха сірниками. Головні героїні мають тенденцію бути психічно нестабільними, брати перерви в стосунках і в цих перервах заводити роман. І так по колу. Не бачу нічого поганого в жінках, у яких було багато стосунків, але коли ти ще народжуєш по 3 дітей і лишаєш на цих мужиків то це якось не ок. Особливо мене винесло на моменті коли дівчата (Лілічка та Соломія, я не пам‘ятаю) чут. не збили мужика а потім запхали його в машину.
Персонажі вкидуються в історію через стосунки з ГГигями і їхніх спільних дітей.
Деякі моменти тупі й здаються пародією на щось. Жарти прикольні, але сюжетної нитки я не знайшла. Короче 2/5.
На жаль останнім часом ми частіше і частіше бачимо плутанину. Оповідки з фейсбуку сприймаються за літературу і видаються, як книжки. З великими труднощами я пробивався через однотипні схематичні описи і мізансцени, сподіваючись віднайти сенси. На жаль, твір консистентний від початку і до кінця. Його можна було б вважати сучасним гімном "малій людині", яка не опікується нічим, окрім їжі, пласких стосунків і пліток. Але чи варто було писати для цього стільки тексту? Вистачило б і коротесенького оповіданнячка. Або постику у фб. А ще краще - в інстрагр��мі. Персонажі зливаються в одне, і це не герой із тисячею обличч, це просто ходульні персонажі, в яких нема ні творчості, ні сенсу, ні цікавинки. Спроба переперти "Секс і місто" на український лад навряд може зацікавити. Ще одна дивна дивина - виявляється суржик зараз чи не норма для української "літератури". Це дуже сумно
дуже приємна, дуже людяна книжка. Всі описані з такими любовними деталями, що хотілося в кожного закохатися заочно, і стало трохи жаль, що я не бачу світ таким ідеальним і м'яким.
Книга прочиталась на одному диханні. Часом вона змушувала мене посміхатись, деколи вірити в "казки". Так хотілось відчути себе в затишку, де поруч є близкі люди, де може обійняти бабуся, а рідні люди не зраджують. Взагалі читаючи книгу, багато разів відчувала поруч свою бабусю, яку вже ніколи не зможу обійняти. Читати книгу приємно, щоб відпочити від страшного сучасного життя, але вона не залишила в моєму сердці слід на роки. Також, хотілось записати на згадку деякі висловлювання, особливе перша цитата нагадує слова бабусі, яка завжди мене чекала, і завжди повторювала схожі слова...
"Робіть те, чого вам хочеться. Не слухайте нікого. Навіть мене не слухайте, дівчата. Просто робіть так, щоб добре було вам самим, бо ніхто потім не оглянетьмя на вас, що ви робили щось, аби комусь було затишно, аби комусь було світло і не дуло. Ніхто не згадає. А ще, дорогі мої, заводьте дітей..."
"Маєчка йшла назад і думала, що Господь чи еволюція придумала жінці талію, щоб її тримали чоловічі руки або щоб носити на ній своїх маленьких дітей, бо на стегні дітям затишно і зручно."
"Спершу слижила ідеї великої держави і тридцять років потратила на це, а потім служила його (чоловіка) ідеям, і оце вже, як з мого служіння толку столо зовсім мало, просто через мій вік, тоді вже маю право нікому не служити, окрім своїх власних ідей. -- І як воно? - спитала Лілічка. -- Чудово, - обізвалась бабуся. -- Тільки ідей уже ніяких нема."
"... збудувала прихисток, де можно сховати дітей від того, на що не можеш впливати, а потім так само прихостити від життя їхніх дітей. БО ЖИТТЯ НЕ ЗАВЖДИ МОЖНО ЖИТИ, ЧАСОМ ТРЕБА ВІЙ ЙОГО СХОВАТИСЬ"
Про цю книгу загалом можу сказати лиш одну фразу “щось то не моє”.
Я старалась сказати своїй душі, що їй в якийсь момент має стати тепло та затишно і ми з нею маємо перестати рахувати сторінки до закінчення книги. Але як би я не старалась, то не вийшло. Тепло і затишно не стало, і я ледве дочитала книгу.
Ще видно проснулись десь у підсвідомості мої нотатки про психологію і я знайшла дуже багато проблем у головних героїв, яким було б добре обговорити їх з психологом.
Наступного разу як в книгарні мені порадять “супер класну та романтичну книжку на один вечір”, то я точно перепитаю, в який момент там має стати супер класно :)
Якось мені взагалі ніяк - прісно і пласко. Аж дивно на фоні скількох захоплених відгуків. Однозначно легко читається, це напевно єдиний плюс, все інше мене геть не зачепило, дещо трохи дратувало. Не моя книжка
Чудова книжка, гідна поличок в аеропортах і серіалу. Про впізнаваних персонажок і персонажів у впізнаваних ситуаціях. Є над чим похіхікати і порюмсати. 🍎🍏