Пан Кеневін працює вчителем в приватній школі для хлопчиків в штаті Коннектикут. У нього є дивне старовинне дзеркало з Данії, в якому, якщо подивитися на нього під пев��им кутом, помітен вир, який всмоктує всередину. Це здавалося ілюзією, поки не зник один з учнів, Роберт Ґрандісон. Пошуки виявляються марними, але він приходить своєму вчителю уві сні і пояснює, що опинився по той бік дзеркала.
Пану Кеневіну складно пояснити свій сон, але це єдиний спосіб спілкуватися зі зниклим хлопцем. Протягом наступних ночей він дізнається, що всередині дзеркала живе ще кілька людей, передусім - данський майстер Аксель Хольм, творець дзеркала. Він хотів жити вічно, тому, будучи вправним як у виготовленні дзеркал, так і в магії, він перемістився по той бік, а завдяки телепатії змушував інших торкатися того виру, який переносив їх до нього.
Що мене здивавало, так це те, що історія завершилася відносно щасливо - хлопця вдалося визволити. Не було жодних моторошних сцен і навіть протагоніст виявився заледве зловісним, особливо не вмішуючись у сюжет. Подякувати всього-на-всього за легкий переляк - якщо він взагалі був - мабуть, треба саме Вайтгеду. А Лавкрафту, схоже, таке неплідне на справжні жахи співробітництво не припало до душі, тому що це в них єдиний спільний твір.