What do you think?
Rate this book
Мобільні хвилі буття
«Мобільні хвилі буття, або Verbum caro factum est» — драматургічний дебют українського письменника Володимира Рафєєнка. Автор був змушений жити в окупації упродовж місяця весною 2022-го на дачному хуторі поміж Бучею і Бородянкою. Ця п’єса — його спроба осмислити за допомогою літератури власний травматичний досвід російсько-української війни.
Герої п’єси — кільканадцять випадкових людей, що у перші дні окупації опинилися поруч у кооперативному поселенні «Ближні сади». Їх об’єднує спільна потреба — впіймати телефоном на віддаленій лісовій галявині блукаючий мобільний сигнал. Але буття у час війни втрачає звичні кордони — і на зв’язок із живими людьми виходять покійні родичі, герої Шекспіра та Едгара По, а над головами хуторян — розчахнувся всіяний колючими зірками український космос.
По-бароковому пишна, жорстока і щемка п’єса Володимира Рафєєнка — про ціну, яку іноді платить людина за право доторкнутися до того, над чим не має влади навіть смерть.
Герої п’єси — кільканадцять випадкових людей, що у перші дні окупації опинилися поруч у кооперативному поселенні «Ближні сади». Їх об’єднує спільна потреба — впіймати телефоном на віддаленій лісовій галявині блукаючий мобільний сигнал. Але буття у час війни втрачає звичні кордони — і на зв’язок із живими людьми виходять покійні родичі, герої Шекспіра та Едгара По, а над головами хуторян — розчахнувся всіяний колючими зірками український космос.
По-бароковому пишна, жорстока і щемка п’єса Володимира Рафєєнка — про ціну, яку іноді платить людина за право доторкнутися до того, над чим не має влади навіть смерть.
88 pages, Kindle Edition
Published January 1, 2023
2 people are currently reading
70 people want to read
About the author
Volodymyr Rafeyenko
16 books29 followersVolodymyr Volodymyrovych Rafeienko (born November 25, 1969, in Donetsk) is a Ukrainian writer, novelist, and poet. From 1992 to 2018, he wrote his works in Russian, was mainly published in Russia and was considered a representative of Russian literature. He is the winner of the Russian Literary Prizes "Russian Prize" (2010, 2012) and "New Literature" (2014). In 2014, after moving to Kyiv, he studied Ukrainian. He later began writing his new novel in Ukrainian and became a full representative of Ukrainian literature. In 2019 he published his first novel in Ukrainian "Mondegreen (songs about death and love).
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 13 of 13 reviews
September 9, 2023
Для мене Володимир Рафєєнко - найпотужніший з сучасних українських авторів. Його п'єса "Мобільні хвилі буття" переносить читача до уявної глядацької зали, втискає в крісло і не відпускає до останньої сцени, та вже й не відпустить.
April 30, 2023
Найгірше в творах про повномаштабне вторгнення знайти в тексті якусь дрібницю, яка буде колупати твоє серце, як іржавий цвях. Тут цих цвяхів повно.
March 4, 2023
It’s a play written by Володимир Рафєєнко based on his personal experience of staying in a small village near Kyiv during the Russian aggression/occupation of this territory. He wrote about it in “Війна 2022: щоденники, есеї, поезія” (you can read this essay, “Ліхтарик уночі,” here).
“Але, мабуть, варто все ж сказати, що ми з дружиною не просто біженці, ми — біженці вже двічі. Вдруге за минулі вісім років ми змушені були залишити всі речі, дім, у якому мешкали, все своє життя. Вперше з рідного Донецька нас вигнала так звана російська весна. Так тоді називали окупацію Криму і частину території на сході України російські найманці, бойовики, які зайняли місто влітку 2014 року.
У червні ми переїхали до Києва. Дві сумки з речами й кількасот баксів у кишені. Усе що було. Пару років винаймали квартиру. А потім друзі запропонували нам житло неподалік Києва — свій дім, розташований у дачному кооперативі між двома трасами, що ведуть на захід, приблизно між Бучею і Бородянкою, які зараз практично припинили своє існування. Їх ущент зруйнували росіяни в лютому й березні 2022 року.
Ми жили в тихому місці. Між великим штучним озером Глорія і сосновим лісом. Побут, чесно кажучи, був не дуже налаштований, бо дачі взагалі не пристосовані до постійного проживання. Але тиша і повітря там прекрасні.
Мало того, ще з 2014 року я знав, що росіяни прийдуть сюди, що Європа на грані великої й страшної війни. І говорив про це в інтерв’ю, писав у книжках.
Але ж романи романами, а історія складається так, як складається. 24 лютого росіяни почали бомбардувати великі українські міста. За кілька днів на території між нами і Києвом уже точилися запеклі бої. Ще за кілька днів наш район опинився в кільці російських окупаційних військ.”
As I understand, this village was so small and isolated that it was not really occupied by the Russians (they concentrated in larger settlements, with roads and some infrastructure) but it was almost all the same — life in a precarious limbo between life and death, no means to be evacuated, constant bombardments, no food, no power, no medicines, no connection with the outside world.
“Ну, і зрозуміло, що без зв’язку наша законсервованість у цьому жахітті стала ще більш очевидною. Правда, через кілька днів з’ясувалося, що в окремих місцях у лісі можна «зловити мобільну хвилю». І порозмовляти з таким далеким і таким важливим для всіх нас Києвом, із друзями й родичами. Після сніданку (для багатьох питання їжі ставало все гострішим, адже вже на п’ятий день війни не працював жоден місцевий магазин) «дачники» йшли до лісу і намагалися спіймати покриття.
Якщо в якомусь місці хвиля ловилася, туди підтягувалася купа народу, і ти ставав свідком десятків розмов, що одночасно точилися навколо. Хтось кричав мамі, щоб вона не хвилювалася, а мама не чула, а той хтось кричав і кричав. Хтось намагався втішити дітей, які залишилися самі у місті. Хтось просив вивезти його з цього пекла, а на тому кінці не розуміли, як таке може бути, щоб неможливо було виїхати. Пам’ятаю, як сам горланив у слухавку, намагаючись докричатися до друга Любомира: «Київ наш? Наш Київ? Київ наш?» І нічого не чув у відповідь, бо зв’язок постійно обривався, хоч плач. І якась літня жінка обійняла мене за плечі й тихо промовила: «Наш Київ, синку, наш, не кричи так. Мене щойно запевнили син із невісткою, вони залишилися у Києві – наші тримаються».
А ще запам’ятався чоловік, сивий, як і я, який до когось кричав: «Я кохаю тебе! Я тебе кохаю! Ти чуєш? Я тебе кохаю!» Він кричав, допоки не зірвав голос. Казали, що наступного дня він намагався вийти з окупованої зони пішки. Ніхто не знає, що з ним сталося.”
So this is basically what this play is about. Well, not exactly, of course. As in any book by Володимир Рафєєнко, it’s a surreal world, where real life intertwines with animated metaphors and poetic/philosophical reinterpretation of everything an intelligent person experiences and reflects about. It’s a half-boiled broth of cultural allusions from all your previous life that nurtures your growing into a new, upgraded, leveled-up personality. As I understand, Володимир Рафєєнко writes like this all the time, but I wasn’t able to appreciate this approach much before (“Мондеґрін. Пісні про смерть і любов” looked too “cerebral” for me and mostly just impenetrable, and “Долгота дней” was unpleasantly ambivalent/indifferent in author’s relationships with Ukraine, Ukrainian culture, all the recent events after the beginning of the Russian aggression).
However, I liked this play. Moreover, I think it would look even better in the theater (and I hope someone would stage it soon). The same chimeric and metaphorical cultural space, but nothing especially “cerebral” and no “ambivalency” anymore). It feels too short and incomplete, but you manage to fall in love with these people and are grateful for sharing their (our common) war experience. It’s very tender and humane, very careful and delicate, as if you are invited to see (maybe for the first time in your life) how vulnerable and fragile we all are. How precious and important all those little things that eventually make life as it is are.
“ЛЮБОВ ПАВЛІВНА (повненька, чистенька бабця): А як там Барсик?
ПАВЛИК: Та нічого. Їсть і сере, що з ним станеться. А от я, Любо, без тебе спати не можу. Розумієш? Постійно вночі перевіряю, чи не поруч ти? По тричі за ніч. Твоя половина ліжка холодна. Твоя половина мого життя порожня. Тебе все немає й немає. А сирена все кричить і кричить.
ЛЮБОВ ПАВЛІВНА (тихо, щоб чоловік не почув, вказівним пальцем знімає сльози з очей): Часті повітряні тривоги? Ти в бомбосховище ходиш?
ПАВЛИК: Спочатку ходив, разів, може, зо три. А зараз тільки коли дуже самотньо. Іду на людей подивитися. Хороші люди. І молоді, і старі, і діточки, і жінки. Так нас багато, українців, під цими ракетами. І ніхто не розуміє, навіщо Росія це робить. Навіщо росіянам усе це…
(На фоні звуку сирени повітряної тривоги Павлик щось каже, його не чутно, він кричить, а потім зникає з екрану.)”
Based on the previous two books, especially “Мондеґрін,” I expected something more intellectual and intricate. I mean: it’s still intelligent enough, just not overcomplicated. Maybe even too simplified. Maybe too straightforward sometimes. Maybe it would look like a piece of “Ukrainian propaganda” in a couple of years. However, right now, it’s exactly what we all need and what we all are thinking about. Thinking hard and resolutely. The simple act of understanding and pronouncing proudly “я українець”, “я ненавиджу росіян і їхню “культуру”, “ми переможемо” is the most important discovery of their lives for many people today. They are (We are) in the process of learning absolutely new things about who they (we) are and what they (we) would do with the rest of their (our) lives. Noticing and documenting this process is amazing and fascinating, even if other people (other nations right now, our children and grandchildren later, or even we ourselves in a couple of years) would not get what is so empowering and illuminating in all this for us.
“…Узагалі, у Семенка це, мабуть, від Бергсона, а з іншим, це сократівська філософська гілка. Він має на увазі, що є такі речі, як-от, скажімо, совість, добро, краса. Вони ні на чому не засновуються, розумієш? Вони містять у самих собі свою основу. Існують тому, що існують. От на чому, скажімо, базується совість? На совісті! На собі самій. Вона є безперечним і єдиним фундаментом для самої себе. Розумієш? Це класична кантівська тавтологія. Закон тому, що закон. Добро тому, що добро.
МАРІЯ ЦВІТ: Україна тому, що Україна.
ВАСЯ ЦВІТ (з радісним здивуванням): Так, Маріє, саме так! Україна тому, що Україна!
ДАНИЛО АНДРІЙОВИЧ: Розумна дівчина. Схоплює все моментально.
ВАСЯ ЦВІТ (у зал): Так, звичайно, Україна така ж сама ціннісна річ, як і совість. Україна — це постійне зусилля. Вона набувається тільки в зусиллі. От, скажімо, можна постійно відчувати потребу бути совісним чи бути добрим. Але так ніколи в житті й не зробити жодного доброго вчинку. Бажання добра — не є добро. Бажання України — не є Україна. Ти можеш бути етнічним українцем, жити тут, але не мати жодного стосунку до цієї країни. Україна — це свідомий вибір людини. Вона, як совість, не тотожна тим речам, через які проявляється у світ. Ні нашим родинам, ні крові, яка рухається нашим тілом. Ні уряду, ні парламенту, ні офісу президента. Вона є основою для самої себе в наших серцях і в наших життях. Вона щось принципово ідеальне, що потребує постійного втілення. І немає кому, крім нас! Розумієш? Немає кому.
(Кілька вибухів, після яких посуд дзеленчить і в шафі щось падає.)
МАРІЯ ЦВІТ: Боже, твоя воля!
ВАСЯ ЦВІТ: Це зовсім поруч (підіймається, підходить до вікна, відсовує чорну тканину). Маріє, це в сусідньому кооперативі впало. Через озеро. Між нами напряму — метрів вісімсот. Здається, там горя��ь хати. Що робити?
МАРІЯ ЦВІТ: Нічого не робити.”
*
“Треба лягати й спати, незважаючи ні на що. (через силу сміється) Будемо вважати, що це запаморочення зі мною сталося від російської культури, що прийшла під стіни Києва й оточила нас з усіх боків. Просто зараз на Варшавській трасі в нас усі ці нескінченні Пушкіни, достоєвські і толстиє. Весь цей грьобаний балет, уся тонка бурятська духовність. Приїхала до нас на танках. Клята орда. О, як я втомився бачити в нашому лісі всі ці морди! Усі ці вісім років, що ми з тобою переселенці й безхатченки. Усі ці роки вони втомлювали мене, бо постійно привиджувалися. Постійно увижалися за кожним деревом, за кожним пагорбом, за кожним прожитим днем. От скажи мені правду! Ми ж знали, жінко, з тобою, завжди знали, що саме так і буде. Що вони прийдуть сюди за нами в балетних пачках, з томами творів радянських класиків, під танок маленьких лебедів Петра Ілліча Чайковського, під передзвони храмів і удари ракет. Що вони не зупиняться на нашому Донецьку. О, як я втомився, жінко! Від минулого й майбутнього, від майбутнього й минулого! Українець, що українську вивчив тільки під п’ятдесят. Навіщо ти так зі мною вчинила, доле моя? О, ця втома, вона болить мені, як п’єса болить театру… (повертається в ліжко, лягає, затихає) Утомився.”
There is a very cool idea in the play, the addition of dead people talking to those who are alive (or with the audience in the theater). This is also a powerful approach to connecting us with our roots and conveying some important messages. And it looks so, so natural and useful that you are bewildered: why have other playwriters never used it? (well, I suppose someone somewhere used the same idea, of course, but I haven’t seen it before).
The ending is very good. Beautiful and hopeful.
Simple. Simplistic even. Whatever.
I am sure everybody would cry in the theater.
Everybody.
“Але, мабуть, варто все ж сказати, що ми з дружиною не просто біженці, ми — біженці вже двічі. Вдруге за минулі вісім років ми змушені були залишити всі речі, дім, у якому мешкали, все своє життя. Вперше з рідного Донецька нас вигнала так звана російська весна. Так тоді називали окупацію Криму і частину території на сході України російські найманці, бойовики, які зайняли місто влітку 2014 року.
У червні ми переїхали до Києва. Дві сумки з речами й кількасот баксів у кишені. Усе що було. Пару років винаймали квартиру. А потім друзі запропонували нам житло неподалік Києва — свій дім, розташований у дачному кооперативі між двома трасами, що ведуть на захід, приблизно між Бучею і Бородянкою, які зараз практично припинили своє існування. Їх ущент зруйнували росіяни в лютому й березні 2022 року.
Ми жили в тихому місці. Між великим штучним озером Глорія і сосновим лісом. Побут, чесно кажучи, був не дуже налаштований, бо дачі взагалі не пристосовані до постійного проживання. Але тиша і повітря там прекрасні.
Мало того, ще з 2014 року я знав, що росіяни прийдуть сюди, що Європа на грані великої й страшної війни. І говорив про це в інтерв’ю, писав у книжках.
Але ж романи романами, а історія складається так, як складається. 24 лютого росіяни почали бомбардувати великі українські міста. За кілька днів на території між нами і Києвом уже точилися запеклі бої. Ще за кілька днів наш район опинився в кільці російських окупаційних військ.”
As I understand, this village was so small and isolated that it was not really occupied by the Russians (they concentrated in larger settlements, with roads and some infrastructure) but it was almost all the same — life in a precarious limbo between life and death, no means to be evacuated, constant bombardments, no food, no power, no medicines, no connection with the outside world.
“Ну, і зрозуміло, що без зв’язку наша законсервованість у цьому жахітті стала ще більш очевидною. Правда, через кілька днів з’ясувалося, що в окремих місцях у лісі можна «зловити мобільну хвилю». І порозмовляти з таким далеким і таким важливим для всіх нас Києвом, із друзями й родичами. Після сніданку (для багатьох питання їжі ставало все гострішим, адже вже на п’ятий день війни не працював жоден місцевий магазин) «дачники» йшли до лісу і намагалися спіймати покриття.
Якщо в якомусь місці хвиля ловилася, туди підтягувалася купа народу, і ти ставав свідком десятків розмов, що одночасно точилися навколо. Хтось кричав мамі, щоб вона не хвилювалася, а мама не чула, а той хтось кричав і кричав. Хтось намагався втішити дітей, які залишилися самі у місті. Хтось просив вивезти його з цього пекла, а на тому кінці не розуміли, як таке може бути, щоб неможливо було виїхати. Пам’ятаю, як сам горланив у слухавку, намагаючись докричатися до друга Любомира: «Київ наш? Наш Київ? Київ наш?» І нічого не чув у відповідь, бо зв’язок постійно обривався, хоч плач. І якась літня жінка обійняла мене за плечі й тихо промовила: «Наш Київ, синку, наш, не кричи так. Мене щойно запевнили син із невісткою, вони залишилися у Києві – наші тримаються».
А ще запам’ятався чоловік, сивий, як і я, який до когось кричав: «Я кохаю тебе! Я тебе кохаю! Ти чуєш? Я тебе кохаю!» Він кричав, допоки не зірвав голос. Казали, що наступного дня він намагався вийти з окупованої зони пішки. Ніхто не знає, що з ним сталося.”
So this is basically what this play is about. Well, not exactly, of course. As in any book by Володимир Рафєєнко, it’s a surreal world, where real life intertwines with animated metaphors and poetic/philosophical reinterpretation of everything an intelligent person experiences and reflects about. It’s a half-boiled broth of cultural allusions from all your previous life that nurtures your growing into a new, upgraded, leveled-up personality. As I understand, Володимир Рафєєнко writes like this all the time, but I wasn’t able to appreciate this approach much before (“Мондеґрін. Пісні про смерть і любов” looked too “cerebral” for me and mostly just impenetrable, and “Долгота дней” was unpleasantly ambivalent/indifferent in author’s relationships with Ukraine, Ukrainian culture, all the recent events after the beginning of the Russian aggression).
However, I liked this play. Moreover, I think it would look even better in the theater (and I hope someone would stage it soon). The same chimeric and metaphorical cultural space, but nothing especially “cerebral” and no “ambivalency” anymore). It feels too short and incomplete, but you manage to fall in love with these people and are grateful for sharing their (our common) war experience. It’s very tender and humane, very careful and delicate, as if you are invited to see (maybe for the first time in your life) how vulnerable and fragile we all are. How precious and important all those little things that eventually make life as it is are.
“ЛЮБОВ ПАВЛІВНА (повненька, чистенька бабця): А як там Барсик?
ПАВЛИК: Та нічого. Їсть і сере, що з ним станеться. А от я, Любо, без тебе спати не можу. Розумієш? Постійно вночі перевіряю, чи не поруч ти? По тричі за ніч. Твоя половина ліжка холодна. Твоя половина мого життя порожня. Тебе все немає й немає. А сирена все кричить і кричить.
ЛЮБОВ ПАВЛІВНА (тихо, щоб чоловік не почув, вказівним пальцем знімає сльози з очей): Часті повітряні тривоги? Ти в бомбосховище ходиш?
ПАВЛИК: Спочатку ходив, разів, може, зо три. А зараз тільки коли дуже самотньо. Іду на людей подивитися. Хороші люди. І молоді, і старі, і діточки, і жінки. Так нас багато, українців, під цими ракетами. І ніхто не розуміє, навіщо Росія це робить. Навіщо росіянам усе це…
(На фоні звуку сирени повітряної тривоги Павлик щось каже, його не чутно, він кричить, а потім зникає з екрану.)”
Based on the previous two books, especially “Мондеґрін,” I expected something more intellectual and intricate. I mean: it’s still intelligent enough, just not overcomplicated. Maybe even too simplified. Maybe too straightforward sometimes. Maybe it would look like a piece of “Ukrainian propaganda” in a couple of years. However, right now, it’s exactly what we all need and what we all are thinking about. Thinking hard and resolutely. The simple act of understanding and pronouncing proudly “я українець”, “я ненавиджу росіян і їхню “культуру”, “ми переможемо” is the most important discovery of their lives for many people today. They are (We are) in the process of learning absolutely new things about who they (we) are and what they (we) would do with the rest of their (our) lives. Noticing and documenting this process is amazing and fascinating, even if other people (other nations right now, our children and grandchildren later, or even we ourselves in a couple of years) would not get what is so empowering and illuminating in all this for us.
“…Узагалі, у Семенка це, мабуть, від Бергсона, а з іншим, це сократівська філософська гілка. Він має на увазі, що є такі речі, як-от, скажімо, совість, добро, краса. Вони ні на чому не засновуються, розумієш? Вони містять у самих собі свою основу. Існують тому, що існують. От на чому, скажімо, базується совість? На совісті! На собі самій. Вона є безперечним і єдиним фундаментом для самої себе. Розумієш? Це класична кантівська тавтологія. Закон тому, що закон. Добро тому, що добро.
МАРІЯ ЦВІТ: Україна тому, що Україна.
ВАСЯ ЦВІТ (з радісним здивуванням): Так, Маріє, саме так! Україна тому, що Україна!
ДАНИЛО АНДРІЙОВИЧ: Розумна дівчина. Схоплює все моментально.
ВАСЯ ЦВІТ (у зал): Так, звичайно, Україна така ж сама ціннісна річ, як і совість. Україна — це постійне зусилля. Вона набувається тільки в зусиллі. От, скажімо, можна постійно відчувати потребу бути совісним чи бути добрим. Але так ніколи в житті й не зробити жодного доброго вчинку. Бажання добра — не є добро. Бажання України — не є Україна. Ти можеш бути етнічним українцем, жити тут, але не мати жодного стосунку до цієї країни. Україна — це свідомий вибір людини. Вона, як совість, не тотожна тим речам, через які проявляється у світ. Ні нашим родинам, ні крові, яка рухається нашим тілом. Ні уряду, ні парламенту, ні офісу президента. Вона є основою для самої себе в наших серцях і в наших життях. Вона щось принципово ідеальне, що потребує постійного втілення. І немає кому, крім нас! Розумієш? Немає кому.
(Кілька вибухів, після яких посуд дзеленчить і в шафі щось падає.)
МАРІЯ ЦВІТ: Боже, твоя воля!
ВАСЯ ЦВІТ: Це зовсім поруч (підіймається, підходить до вікна, відсовує чорну тканину). Маріє, це в сусідньому кооперативі впало. Через озеро. Між нами напряму — метрів вісімсот. Здається, там горя��ь хати. Що робити?
МАРІЯ ЦВІТ: Нічого не робити.”
*
“Треба лягати й спати, незважаючи ні на що. (через силу сміється) Будемо вважати, що це запаморочення зі мною сталося від російської культури, що прийшла під стіни Києва й оточила нас з усіх боків. Просто зараз на Варшавській трасі в нас усі ці нескінченні Пушкіни, достоєвські і толстиє. Весь цей грьобаний балет, уся тонка бурятська духовність. Приїхала до нас на танках. Клята орда. О, як я втомився бачити в нашому лісі всі ці морди! Усі ці вісім років, що ми з тобою переселенці й безхатченки. Усі ці роки вони втомлювали мене, бо постійно привиджувалися. Постійно увижалися за кожним деревом, за кожним пагорбом, за кожним прожитим днем. От скажи мені правду! Ми ж знали, жінко, з тобою, завжди знали, що саме так і буде. Що вони прийдуть сюди за нами в балетних пачках, з томами творів радянських класиків, під танок маленьких лебедів Петра Ілліча Чайковського, під передзвони храмів і удари ракет. Що вони не зупиняться на нашому Донецьку. О, як я втомився, жінко! Від минулого й майбутнього, від майбутнього й минулого! Українець, що українську вивчив тільки під п’ятдесят. Навіщо ти так зі мною вчинила, доле моя? О, ця втома, вона болить мені, як п’єса болить театру… (повертається в ліжко, лягає, затихає) Утомився.”
There is a very cool idea in the play, the addition of dead people talking to those who are alive (or with the audience in the theater). This is also a powerful approach to connecting us with our roots and conveying some important messages. And it looks so, so natural and useful that you are bewildered: why have other playwriters never used it? (well, I suppose someone somewhere used the same idea, of course, but I haven’t seen it before).
The ending is very good. Beautiful and hopeful.
Simple. Simplistic even. Whatever.
I am sure everybody would cry in the theater.
Everybody.
September 4, 2023
Пишна і насичена п'єса про найважчий період окупації. Володимир писав із власного досвіду і це відчувається. Майже впевнений, що постановка стане класикою нашої драматургії(та й документалістики багато в чому) про нинішню війну з росією.
April 14, 2023
Перед тим як я, можливо коротенько похвалю цю п’єсу — напишу, що книжки на тему повномасштабного вторгнення Росії в Україну треба, напишу про власний досвід із п’єсами. Поза школою в мене з п’єсами щось не складалося, тож читав їх мало. То прочитав, заплутався і забув; то прочитав і не зрозумів, і не запам'ятав, то навпаки погано пам’ятаю…
Але побачивши спочатку анонс п’єси Володимира Рафєєнка від Видавництва Анетти Антоненко і прочитавши анотацію, замислився… Коли придбав електронку, вирішив поскрінити список дійових осіб і час від часу в нього зазирати, хоча спочатку також плутався.
П’єса, невеличка за обсягом — 88 с. — за анотацією — спроба автора «осмислити за допомогою літератури власний травматичний досвід російсько-української війни». Кияни, що застрягли на Київщині; донеччани, що для багатьох із них Київщина стала тимчасовою давньою домівкою.
Це все зображено у формі відеоконференцій у застосунку Zoom. Текстом, але мені уявляється саме так, як пропонує уявити автор.
Хочу побачити постановку в театрі.
Але побачивши спочатку анонс п’єси Володимира Рафєєнка від Видавництва Анетти Антоненко і прочитавши анотацію, замислився… Коли придбав електронку, вирішив поскрінити список дійових осіб і час від часу в нього зазирати, хоча спочатку також плутався.
П’єса, невеличка за обсягом — 88 с. — за анотацією — спроба автора «осмислити за допомогою літератури власний травматичний досвід російсько-української війни». Кияни, що застрягли на Київщині; донеччани, що для багатьох із них Київщина стала тимчасовою давньою домівкою.
Це все зображено у формі відеоконференцій у застосунку Zoom. Текстом, але мені уявляється саме так, як пропонує уявити автор.
Хочу побачити постановку в театрі.
June 27, 2024
Ті, хто не дійшов до Перемоги. Знайте - вона буде! Ті, хто живе після Перемоги. Пам'ятайте - ми були!
1️⃣ Вкотре переконуюсь, п'єси (а ще повісті, новели, оповідання, есеї, вірші, листи, поеми...) - зовсім не моє море. Але зараз здається, що розумію, чому - бракує рефлексії. Є таке відчуття на кінчику язика (так і хочеться, щоб воно з нього зірвалось, вербалізувалось, виродилось), що Рафєєнко саме в рефлексію і вміє, що його романи саме тим і цінні.
2️⃣ А ще мені забракло літературного божевілля. Романи пана Володимира такі свавільні, такі магічні, такі штормові, що я завжди в них гублюсь, а наприкінці врешті зустрічаюсь сама з собою. З Хвилями такого не сталось.
3️⃣ Важливий текст початку повномасштабного вторгнення. І в цьому я бачу його проблему. Хвилі ще більше, ніж Мондеґрін або Петрикор, локальні. Хвилі ще меншій кількості людей будуть зрозумілими.
4️⃣ Петрикор, до речі, виріс із Хвиль, і якщо ця п'єса змогла стати прорістю для того чудового тексту, то вона вже як мінімум одну велику місію виконала.
1️⃣ Вкотре переконуюсь, п'єси (а ще повісті, новели, оповідання, есеї, вірші, листи, поеми...) - зовсім не моє море. Але зараз здається, що розумію, чому - бракує рефлексії. Є таке відчуття на кінчику язика (так і хочеться, щоб воно з нього зірвалось, вербалізувалось, виродилось), що Рафєєнко саме в рефлексію і вміє, що його романи саме тим і цінні.
2️⃣ А ще мені забракло літературного божевілля. Романи пана Володимира такі свавільні, такі магічні, такі штормові, що я завжди в них гублюсь, а наприкінці врешті зустрічаюсь сама з собою. З Хвилями такого не сталось.
3️⃣ Важливий текст початку повномасштабного вторгнення. І в цьому я бачу його проблему. Хвилі ще більше, ніж Мондеґрін або Петрикор, локальні. Хвилі ще меншій кількості людей будуть зрозумілими.
4️⃣ Петрикор, до речі, виріс із Хвиль, і якщо ця п'єса змогла стати прорістю для того чудового тексту, то вона вже як мінімум одну велику місію виконала.
January 7, 2023
П'єса заснована на реальних подіях, що відбувалися з автором протягом декількох тижнів початку нападу Росії на Україну.
Але твір набагато-набагато більше звичайних документальних спогадів. Так, у п'єсі поруч з реальними діють вигадані та навіть неіснуючі (існуючи тільки в уяві головного героя) персонажі.
Деякі цитати змусили зупинитись та обміркувати їх окремо, вдивляючись в середину себе.
"Для спілкування не потрібен телефон"
"Україна - це постійне зусилля"
"Ми нічого не вибираємо в момент вибору"
Але твір набагато-набагато більше звичайних документальних спогадів. Так, у п'єсі поруч з реальними діють вигадані та навіть неіснуючі (існуючи тільки в уяві головного героя) персонажі.
Деякі цитати змусили зупинитись та обміркувати їх окремо, вдивляючись в середину себе.
"Для спілкування не потрібен телефон"
"Україна - це постійне зусилля"
"Ми нічого не вибираємо в момент вибору"
March 4, 2023
Потужно, але боляче. Може тригернути по повній програмі.
March 30, 2023
Загалом дуже непогано. Тільки що мені щоразу здається, що Рафеєнко трохи занадто розжовує там, де можна просто натякнути.
З оцим шекспірівсько-офеліївським підтекстом можна було делікатніше.
А так то читала і уявляла, що цю п"єсу цілком можна ставити в світі.
З оцим шекспірівсько-офеліївським підтекстом можна було делікатніше.
А так то читала і уявляла, що цю п"єсу цілком можна ставити в світі.
May 4, 2024
Самособойна річ - Україна тому, що Україна!
Мені сподобалась п'єса, зрозуміла її, як зрозуміла. Боляче, але влучно
Мені сподобалась п'єса, зрозуміла її, як зрозуміла. Боляче, але влучно
January 12, 2025
Щемка пʼєса, яку мають ставити на сценах європейських та американських театрів. Вчергове потішилась, що літературний талант пана Рафєєнка на світлому боці буття.
March 1, 2024
Ця книга Рафєєнка, як і його попередні, присвячені російсько-українській війні, робить читачам боляче. Як музичний фон до книги ідеально підійшла згадувана в тексті Сюїта для фортепіано, ор.25 Арнольда Шенберга
February 23, 2024
Мій телеграм канал: The Cozy Library
«Мобільні хвилі буття» читати було важко й боляче, ці рани не те що свіжі, вони – живі, і з них прямо зараз нестримним потоком ллється кров, кінця й краю якій не видно.
У форматі пʼєси автор намагається осмислити власну травму, викликану російським повномасштабним вторгненням в Україну. Тут описані перші дні вторгнення і люди, які опинилися в окупації між Бучею та Бородянкою. Йдеться про невеличкий садовий кооператив, в який хтось приїхав, щоб відпочити, хтось переїхав сюди ще у 2014, втікаючи з окупованого Донецька, хтось живе вже багато років, бо це затишне місце чудово підходить для того, щоб зустрічати старість. Але одного ранку весь цей затишок руйнується рашистськими артилерією та бомбами.
Це дуже щемка історія, це реальність, в яку несподівано вривається містичність. Я дуже рідко плачу, а від книг не плачу майже ніколи, але за ці 88 сторінок розплакалась 3 рази, бо цей біль від втрат, нерозуміння що відбувається і за що з нами так вчиняють, бомби, які падають на мирні міста і села, все це і є та рана, яка й не думає поки що загоюватися.
Думки, які озвучують головні герої точно близькі тим, які ми мали наприкінці лютого 2022. Може й не всі, але більшість з них. Герої проживають цей досвід по-різному, вони хочуть жити або загинути хоча б «швидко і не ганебною», про це й моляться…
«Мобільні хвилі буття» читати було важко й боляче, ці рани не те що свіжі, вони – живі, і з них прямо зараз нестримним потоком ллється кров, кінця й краю якій не видно.
У форматі пʼєси автор намагається осмислити власну травму, викликану російським повномасштабним вторгненням в Україну. Тут описані перші дні вторгнення і люди, які опинилися в окупації між Бучею та Бородянкою. Йдеться про невеличкий садовий кооператив, в який хтось приїхав, щоб відпочити, хтось переїхав сюди ще у 2014, втікаючи з окупованого Донецька, хтось живе вже багато років, бо це затишне місце чудово підходить для того, щоб зустрічати старість. Але одного ранку весь цей затишок руйнується рашистськими артилерією та бомбами.
Це дуже щемка історія, це реальність, в яку несподівано вривається містичність. Я дуже рідко плачу, а від книг не плачу майже ніколи, але за ці 88 сторінок розплакалась 3 рази, бо цей біль від втрат, нерозуміння що відбувається і за що з нами так вчиняють, бомби, які падають на мирні міста і села, все це і є та рана, яка й не думає поки що загоюватися.
Думки, які озвучують головні герої точно близькі тим, які ми мали наприкінці лютого 2022. Може й не всі, але більшість з них. Герої проживають цей досвід по-різному, вони хочуть жити або загинути хоча б «швидко і не ганебною», про це й моляться…
Displaying 1 - 13 of 13 reviews