Схід українського сонця

by Катерина Зарембо

Ця книжка – про українські спільноти Донеччини та Луганщини, які діяли від початку 2000-х і до російського вторгнення 2014 року й існування яких російсько-радянський міф про Донбас заперечував. Про культурні простори, студентські середовища, українське село, розмаїті релігії. Про тих, хто хотів жити не в міфологізованому минулому, а у вільній демократичній Україні.

Ці спільноти були голосами нових, непострадянських Донеччини та Луганщини, вбудованих у всеукраїнський контекст; пробудженням приспаного (пригнобленого, винищеного, закатованого) українства.

Мета книжки – зробити відомою бодай частину їхньої історії.

Genres: Nonfiction, Ukraine, History, Ukrainian Literature, Politics, War, Audiobook

160 pages, Hardcover

Published January 1, 2023

About the author

Аналітикиня з питань зовнішньої політики України, тренерка з написання аналітичних матеріалів, асоційована аналітикиня Центру «Нова Європа», викладачка кафедри міжнародних відносин Національного університету «Києво-Могилянська академія»

Reviews

[Darka · Rating 4 out of 5]

мені сподобалося, я б і з задоволенням почитала такі "людяні" регіональні штудії й про інші регіони України.

і хочеться схилити голову перед нарваними і веселими людьми, що творили українські культуру, освіту, релігію у ворожому до них середовищі у дикі темні часи.

було сумно від того, що проєкти, які так довго і важко створювалися, так легко можуть бути поруйновані обстрілами російської артилерії.

дуже була розчулилася від маленької отг, яку згуртувала боротьба за трактор Удик.

[Ярослава]

«Ніхто не замалий, щоб змінювати світ на краще». Цей вислів можна вжити і щодо малих громад українського Сходу.

Це спроба "деколонізувати" знання про Донбас, злущивши нашарування російських і радянських міфів - але й пелену внутрішніх стереотипів, сформованих Партією Регіонів і місцевими олігархами, які монополізували право представляти регіон. (Починати такий процес можна, власне кажучи, з того, що Донбасу як цілісного регіону не існує поза тими самими радянськими міфологемами, а існують частини різних історичних регіонів зі своєю специфікою, від Слобожанщини до степового Надазов'я). При цьому щемкості цим реконструкціям додає те, що це вже Атлантида, якої не існує - авторка завершує на тій ноті, що всі ці малі спільноти, які силкувалися будувати громадянське суспільство, розкопувати альтернативні версії минулого, які раніше витіснялися на користь радянського міфу, а отже, і пропонувати нові версії майбутнього, дають нам візію того, яким Донбас міг стати і, можливо, колись іще зможе стати - але хто його зна, що чекає на вщерть зруйновані міста.

Регіон був надто важливим для Союзу, щоб толерувати його українську ідентичність. Та й не тільки українську — радянський міф про Донбас як «Всесоюзну кочегарку» заперечував будь-які інші ідентичності, відмовляв їм в існуванні, окрім робітників важкої промисловості. «Зла сила міфу про Донбас й дотепер полягає в тому, що величезна кількість людей, виключених з нього, перебувала і перебуває в зоні невидимості». Ці люди — інтелігенція, село і селяни, жінки, діти. А ще — українці, як і будь-яка інша національність, окрім «великого русского (советского) народа». Донбаський міф також відмовляв самому регіону у власній історії, зображуючи його як tabula rasa, який існує тільки завдяки радянському колосу й заради нього.

Оце все авторка послідовено деконструює:
* замість монолітно гірничого регіону - розмаїття ролей (бо гірнича галузь насправді була не­ефективною та збитковою щонайменше від 1960-х, а на 2013 рік гірники становили тільки 2 % жителів області);
* замість tabula rasa, яка заповнюється життям тільки завдяки радянській індустріалізації, - історія Донбасу як найєвропейськішого регіону, який почав розвиватися завдяки інвестиціям із західної Європи, і промисловці везли з собою і свою культуру: "театри, казино, клуби, школи, лікарні". При цьому великої ідеалізації тих європейських промисловців немає: "зона впливу Джона Г’юза, де він ухвалював одноосібні рішення з усіх питань, заступаючи державу, по суті, є прообразом «узаконеного бєспрєдєла», який через понад сто років практикували пострадянські олігархи".
* замість наших уявлень про Донбас як дуже патерналістський регіон - широка панорама низових громад і ініціатив, заснованих на горизонтальній самоорганізації і взаємодопомозі (задекларовано, ніби проукраїнських - але не завжди: не всі мусять бути політичними й зосередженими на ідентичності, але для нормального життя важливо, що цей двіж узагалі існує) - від селян, які створюють краєзнавчі музеї і фестивалі, до ультрас, які захищають місцевий Майдан, переселенців-бойків і лемків, які зберігають свою ідентичність десятилітями, і різних релігійних громад.


Багато милих фактиків штибу того, що у листопаді 1991 року Донецький державний академічний російський (sic!) театр опери і балету поставив виставу, щоб зібрати кошти у Фонд відродження Києво-Могилянської академії. Подекуди перетинається з "Я змішаю твою кров з вугіллям" Михеда (яку авторка не раз цитує). Ще дуже зворушує авторська подяка няні, яка опікувалася дітьми й тому уможливила роботу над книжкою - жіноча солідарність і визнання невидимої жіночої праці! Загалом, важливе, але щемке читво.

[Ангеліна · Rating 4 out of 5]

я не знаю про Схід нічого, як і не знаю нічого про Донеччину чи Луганщину, якщо звузити оптику.
але у мене розбилося серце, коли я читала про культурний простір у ті роки, коли публічно можна було почути, що тзв Донбас — це про неосвіченість, проросійські наративи і тьму.
а там було стільки світла, і це мене гнітить найбільше, що ми не знали про нього, що у нас його забрали, і як тяжко це виборювалося в нульових, як швидко втрачалося в 14му, як вигризається зараз.
мені хіба хотілося б, аби ця книжка містила голоси, а не цифри. і хочеться, щоб ця рана змогла колись загоїтися, бо хоч як наївно не звучать тези про те, що Донбасу не вистачило якихось десяти років, щоб підтягнутися до решти регіонів, хочеться вірити, що колись там не буде концтаборів, а знову буде «ізоляція», але це буде не про відокремленість.

[sasha ivashchenko · Rating 5 out of 5]

хоч її обсяг - всього-на-всього 150 сторінок, авторка досить цілісно описує (як зазначено) українські спільноти, які діяли й продовжують існувати на Сході України від початку ХХІ століття

ця книга - це, на мою думку, успішна спроба розвіяти поширені міфи про жителів Донеччини і Луганщини, заглибити якнайбільше читачів в окремі епізоди історії цих областей, переповісти з уст їхніх жителів, як усе відбувалося всередині і після вторгнення у 2014, і після повномасштабного нападу в 2022

намагаючись коротко поділитися змістом книги, розумію, що попри свій невеликий обсяг, вона містить багато інформації з опрацьованих джерел, зі спілкування з донеччанами й луганчанами

тут і про промисловість, і про культуру, і про політику, і про релігію

про все, що так чи інакше формувала менталітет Донеччини і Луганщини, який був особливим, та все одно залишався проукраїнським

у книзі дуже багато цікавих і не дуже поширених фактів

вона читається легко й зрозуміло

єдиний розділ, який мені не зайшов, - про релігію, бо мене не цікавить ця тема

а загалом

хочу, щоб «Схід українського сонця» прочитав кожен і кожна, але старатимуся не нав’язувати цю думку

я ж у свою чергу вже хочу її перечитати

ну і так, як і «77 днів лютого» вона одразу потрапляє в список найвартіснішого прочитаного у 2023-ому році

[Sasha Seashell · Rating 5 out of 5]

Хочеться, аби цю книжку прочитали всі-всі. Тут і про справжнє (європейське) коріння індустріальної історії регіону, і про міф про сепаратизм, і про культурний спротив, і про ультрас "Шахтаря", і просто про сильних духом українців з Донеччини й Луганщини. Словом, читайте, це надзвичайно важлива робота у контексті відновлення нашої єдності.

[Mariia · Rating 5 out of 5]

Мастхев для прочитання. Як не поставити 5 тому, що розбиває на друзки? Перший в житті нонфік, який викликає сльози.. Але це потрібно знати

[Oleh Bilinkevych · Rating 4 out of 5]

Збірка есеїв Катерини Зарембо про формування куьтурної Донеччини та Луганщини в умовах совка та в незалежній Україні.
Авторка розпочинає з того, що Донбас- це суто радянська назва для регіону, яка б мала допомогти у просуванні наративів та формування радянського міфу. Потім поступово вводить у дискурс питання патріотичних груп та спілок, які боролися за присутність української в інфосфері регіону. Було просто нереально важко, адже вся верхівка та влада була максимально проросійська, відповідно, всі ініціативи одразу старались пригнічувати. Чого тільки варта історія перейменування Донецького університету імені Василя Стуса, яка тягнулась більше десятиліття.

Цікавим було дізнатись більше стосовно місцевих конфесій , серед яких суттєво домінує протестантська церква , а не рпц, як би могли здогадуватись.
Щоб зрозуміти чому так, авторка дає історичну довідку про формування регіону, в якій одразу бачиш- історія Донеччини та Луганщини розпочалась задовго до совка. І історія реагіону просто неймовірна.

Як на мене, цей текст ідеального читати разом із книгою Сашка Михеда «Я змішаю твою кров із вугіллям»
Вони чудово взаємодоповнюють одна одну.

[Nika · Rating 4 out of 5]

Чомусь я думала, що мені буде потрібно більше часу на прочитання, але ні)
Дуже гарна вийшла спроба підсумку про всіх мітах щодо Донецької та Луганської областей та, звісно, їх розвінчання 🙌
Починаючи від гасла «Донбас годує всю Україну»до росорієнтованості всього населення. Або ж що це регіон гірників - але на Донеччині частка гірників складала лише 2% населення 🤯 (на 2013 рік)
І весь цей буллшіт розкривається, з аргументацією та фактами.

Найбільш певно неочікуваним була популярність протестантських церков в регіоні 😳 (так так, я також думала що там засилля москальської церкви)


Щоби не переказувати всю книгу, у підсумку - хотілося щоби більше людей прочитали цю (або схожі по темі) книги, і розірвати ту мітологію, яка є в головах, але з реальністю майже нічого спільного не має ♥️

P.S. Боляче було дуже читати згадки про Бахмут (на момент написання книги його ще не було знищено) та арт-простір «Ізоляція» (що мало таку прекрасно і чисту мету, але guess what - русня псує і нищить все до чого торкається)

[Роксолана Бойко · Rating 4 out of 5]

«Ти розумієш, це світла книга про світлий регіон»

сподобалася ця цитата Олексія Чупи з приміток. вона дуже влучно описує мої враження від книги

[Ната · Rating 5 out of 5]

Має прочитати КОЖЕН

[Ганна Кузьо · Rating 5 out of 5]

Першою книгою про український схід була «Я змішаю твою кров з вугіллям» Михеда. Дуже мене вразила тоді. Вона емоційна, багато субʼєктивного.
Книга ж Катерини Зарембо вражає мене, як науковицю, ґрунтовним дослідницьким підходом. Конкретні цифри, багато таблиць для підтвердження тез. Моя повага. Водночас читається легко.

Дуже вражає власне не емоціями, а фактажем. Стільки всього я не знала про мій схід України, як прикро, що про українську сторону, про вперту боротьбу за українськість саме на сході, я, галичанка, аж досі майже нічого не знала. Вражає також велика кількість знайомих прізвищ, організацій та недавніх подій, які направду змінюють історію Донеччини та Луганщини.

Я цю книгу дуже раджу. Вона сумна й обнадійлива водночас.

[Iryna · Rating 5 out of 5]

Останні три абзаци змусили мене плакати, бо знов розбили серце.

Цю книгу необхідно перекладати англійською і активно рекламувати, хоча б для тих, хто не знає що існує українська мова (особисто говорила з такою жінкою в Уельсі) та питає "Чи правда що на сході України утискали російськомовних?" (хоча це я більше чую від представників колишніх радянських республік).

Історія про перейменування ДонНУ та існування організації Поштовх дуже надихнули та здивували. Хоч я бувала в Донецьку часто та ще була підлітком, який не усвідомлював наскільки можновладці проросійські. Та наратив про те, що Донбас годує західні області чула звідусіль.
Взагалі через друзів та спортивні змагання я бувала багато де по донецькій і навіть трохи луганській областях. Серце болить коли думаю про всі ці місця та людей.

Авторці величезне дякую за грунтовне дослідження з посиланнями на першоджерела, статистичні данні та їх аналіз.

Читайте і позбавляйтесь від упереджень про український схід.

[Nadiika Pototska · Rating 5 out of 5]

Схід Українського сонця

«Сонце України, таки, сходить на Донбасі». А точніше — «Схід Українського сонця» Катерини Зарембо. 5 із 5. Стільки роботи. Катю, браво. Так багато чула про книгу, а добралась лише, як Абук зробив аудіо версію(яку всім раджу). Нанизала багато фактів для себе. І тепер так хочеться, щоб і Україна, і світ їх знали!

У книзі пояснення, чому «Донбас» не коректна назва, чому варто дивитись на регіон з позиції різних міста та областей, чому це європейський регіон України. Про неймовірних людей, які боролись за Україну там. Про 10 років, які забракло Луганській і Донецькій областям, щоб остаточно вибудувати ментальний щит від Росії.

Вперше у Донецьку була у 16, на матчі «Динамо» проти «Щахтаря». Поїхала із фанами. Нам, дівчатам, навіть з автобусу у місті вийти не дозволили, щоб не викрали чи не повбивали. Тільки стадіон і відразу додому. Вдруге побачила місто у 2012, приїхавши на матч Євро «Україна - Англія». У 2013 туди переселиться мій майбутній чоловік і в Донецьк буду їздити раз на пару місяців, досліджуючи його у миті до Революції Гідності і під час неї. На донецькому Євромайдані була сама у 2014. І дуже, дуже обережно йшла додому, дивлячись, чи не слідкує хтось.

Тепер ловіть багато цікавого.

🟦 Історію вчила, фактаж памʼятаю. Але чомусь не думала у руслі, що саме європейські колонізатори та іноземні інвестиції перші розбудували схід України і зробили його потужним. А СРСР, як завжди, піджав під себе це все, накидаючи власні міфи. Завод Автоскло, содовий завод, шахтарська історія Юзівки, Макіївська вугільна кампанія, Луганський тепловозобудівний завод - зроблені за іноземні інвестиції. Луганськ, Маріуполь, Дебальцеве, Донецьк, Лисичанськ, Дружківка. Всі ці міста почали розквіт з іноземних інвестицій, а не радянського союзу.

🟦 Джон Гюз запропонував царському уряду план освоєння донецького басейну. Він розбудував там імперію. За його підприємницької роботи населення Юзівки виросло із 6000 до 50000 осіб. 1913 року 74% радянської сталі видобували у Юзівці. Саме з прикладу Юза почалась експансія іноземних інвесторів у схід України. Звʼязок між Бельгією і Сходом України був таким сильним, що з Дніпра до Брюсселя був залізничний маршрут. Можна було доїхати за 2,5 дні. Європейці переїжджали цілими родинами. Разом із собою везли свою культуру: театр, музику, мови. Хоч це і не дуже було доступно місцевому населенню, яке використовували як робочу силу. По суті, продовживши кріпацтво у тих місцях.

🟦 Напередодні 1 світової війни 26 із 36 акціонерних товариств вугільної промисловості сходу України належали іноземному капіталу. Ці фірми забезпечували близько 70% видобутку копалин. І так не лише з вугіллям.

🟦 Нюанс. На усю Юзівку (Донецьк) і довкола неї була лише одна влада - Джон Юз. Який приймав одноосібні рішення і, по суті, правив регіоном. Там не було ні міської думи, ні адміністрацій. Він хоч і будував бізнес, створюючи робочі місця шахтарям і не тільки, але сам вирішував життя тих людей і краю. Нічого не нагадує? А ще кажуть, що історія не повторюється.

🟦 Історія європейського капіталу на Сході закінчилась, коли совєти під час і після 1 світової націоналізували промисловість, забравши все собі, вигнавши інвесторів.

🟦 Про мову важливе. У 2001 році у селах на Донеччині та Луганщині переважала українська. Більшість людей там вказували саме українську як рідну. І показники навіть трохи зростали. Хоч проти української мови було все.

🟦 Цитата «До Олександра-Калинового ми виїзжали з Бахмута, затишного українського міста» розірвала серденько. Нині її без сліз неможливо читати 💔💔

🟦 Саме у Бахмуті 1917 року був піднятий перший синьо-жовтий прапор на сході.

🟦 Кейс, як боротьба за трактор Удик пробудила громадянську активність у одному із сіл — це топ. Така маленька, але така велика історія.

🟦 Про студентів і культуру читати було саме задоволення! Наскільки проактивною, обізнаною і візіонерською була молодь у місті! До книги не знала ні про Поштовх, ні про Євроклуб. А варто було б. Поштовху - організація, створена українськими студентами у 2006 у Донецьку. Тоді обʼєдналися люди зі спільними національними інтересами, які бажали розвивати українську свідомість. Учасники «Поштовху» проводили мирні акції та мітинги, просували українські традиції, розвивали сучасну культуру. Намагаючись відстояти ініціативу щодо присвоєння ДонНУ імені Василя Стуса, учасники та учасниці «Поштовху» зіткнулися з величезним протистоянням проросійських сил. Лідер організації— Юрій Матущак. Загинув в Іловайському котлі. У книзі згадано так багато чудових людей, яких більше немає. Золоті квіти Сходу. І така ��елика втрата для України.

🟦 Катя закінчила на надії і людяності. І мені так би хотілось теж. Хай би схід України ті самі 10 років.


P.S. Остання подяка в книзі💙 Це дуже мило.

[Ilonka Sheleshko · Rating 4 out of 5]

єдиний мінус — мало. хочу ще, і не тільки про східну частину України. нам треба всім пізнавати один одного

[Marta Sanduliak · Rating 5 out of 5]

Взагалі відкривати для себе регіони України це настільки класно! бо сиджу на тій Галичині пів життя і не підозрюю, яка ж історія, культура і краса є в інших регіонах.


Для мене Донбас це завжди було суто про шахти, тому здивована, що більшість людей називає так Донеччину і Луганщину.

Книжка дає краще розуміння двох областей України. Мені шкода, що в кінці кожного розділу розумієш, що то все наразі минуле регіону і через русню вся та праця зруйнована…

Книжка закінчується питанням того, що ми будемо робити з регіоном після перемоги.
Відповіді ні книжка, ні певно жодна людина не може дати

[Maryna · Rating 5 out of 5]

«На Донбасі живуть звичайні люди, як і по всій Україні: переважно українці, але не тільки; герої і антигерої; видатні і "пересічні"; одне слово — такі, як усі.»

[Marta Barchuk · Rating 5 out of 5]

книга для таких, як я, з трошки упередженнями
mind changer з дуже хорошими історіями прикладами

[Severyn · Rating 4 out of 5]

Книга містить в собі численні матеріали, розповіді та факти, вдало їх структурує і подає читачеві в легкій та зрозумілій формі. Як результат, ми отримуємо відповідь на головне питання: "якими насправді є Донеччина та Луганщина?"

[Marian · Rating 5 out of 5]

Мені книжка сподобалась, вона більше дотична до реальності ніж, наприклад, «я змішаю твою кров із вугіллям». Багато діалогів, з вкрапленнями історії Донеччини та Луганщини. Рекомндую

[Софійка Лучкевич · Rating 3 out of 5]

Я не можу сказати, що книжка мене сильно вразила. Так, було декілька нових і цікавих для мене моментів, але мені було забагато посилань (більше трьохсот, причому багато з яких на інші книги, зокрема на прочитані мною), забагато таблиць статистики, забагато відсоткових співвідношень і забагато про релігійні особливості Сходу.
Про те, як Донеччина стала промисловим регіоном завдяки бельгійцям, англійцям та французам докладно описав О. Михед в "Я змішаю твою кров з вугіллям", тому тут було багато посилань на цю книжку і це теж не стало новим для мене.

Особисто мені сподобалось про:
1) те, як Донецькому національному університету хотіли присвоїти ім'я Василя Стуса і чому не вдалось зробити це з першого разу;
2) те, як на Донеччину та Луганщину примусово виселили лемків та бойків із Західної Галичини та те, як вони зберегли свою ідентичність там;
3) те, що від початку 2000-х на території Східних областей діяли організації, що підтримували вступ України до Євросоюзу та НАТО (принаймні, така діяльність була організована).

В книжці мимохідь згадано 2004 рік і Януковича. В цьому контексті раджу книжку С. Ославської "Сєверодонецьк" - там детально описано про "сепаратистський з'їзд" 28 листопада 2004 у Сєверодонецьку.

Мені сподобався розділ про села українського Сходу. Зразу уявилось жарке літо, безкраї степи і схід сонця десь посеред поля. Мрії, які так і не стали реальністю.
Боляче було прочитати рядки "...ми виїжджали з Бахмута - затишного зеленого міста."

[tetiana i... · Rating 4 out of 5]

Продам вам цю книжку так: не планувала брати у відпустку паперових книг (наплічник і так повний, там ноут, болить плече), але прочитала вступне слово і поклала-таки.
Дуже душевно, дуже цікаво, дуже сумно.

[Анастасія · Rating 5 out of 5]

Донеччина та Луганщина були, є і будуть Україна!
Чудова робота розкриває буття східного регіону з різних боків. Почерпнула для себе багато нового про місця в яких побувала в дитинстві й обов'язково повернусь ще.
Схід українського сонця скоро й все буде Україна ♥️🖤

[Julia Yepifanova · Rating 5 out of 5]

Перегукується і доповнює "Я змішаю твою кров з вугіллям" Михеда.
Обидві книги - дуже якісна публіцистика, в чомусь пізнавальна, в чомусь захоплива, на сто відсотків - щира.
Книга є на Абук, єдиний недолік аудіо - начитка таблиць з відсотками. На мою думку для аудіо треба було б адаптувати ці частини, читати висновки, порівнювати данні. Там хороша статистика і про кількість людей в регіоні, чия рідна мова - українська, і про кількість парафіян різних конфесій.

[Katia · Rating 5 out of 5]

Mustread

[Kseniia Nosulenko · Rating 4 out of 5]

Це якісний нонфік з купою посилань на джерела і статистику, та часто мені не вистачало якоїсь додаткової її інтерпретації. Чомусь я, не дочитавши підзаголовок, очікувала книгу про трохи давнішу історію регіону, але загалом лишилася задоволеною, хоча читати про новітню історію Донбасу дуже боляче.

[heyiitskatie · Rating 5 out of 5]

Обов’язкова до читання ВСІМ, хто хоче зрозуміти процеси, які відбувались і відбуваються на сході України

[Yuliia Chykolba · Rating 5 out of 5]

Обовʼязково до читання всім. Тим, хто «втомився від війни». Тим, хто вважають, що «самі винні». Тим, хто зневірився. Тим, хто готовий поступитися людьми заради комфорту. Тим, хто зробив замало для деокупації Донецьку, Луганську, Криму. Тим, хто вважає, що «там тільки сєпари». Тим, хто любить обговорити, осудити і тим підкреслити свою зверхність. Тим, хто не розуміє або не знає.

Бо сонце України встає на сході.

[Katya · Rating 5 out of 5]

думаю, «Схід українського сонця» разом із «Як Україна втрачала Донбас» є чудовим поєднанням для того, щоб познайомитися з історією українських Донеччини та Луганщини.

книжка дійсно вийшла світлою, якою її планувала авторка. саме такі люди, історії яких є тут, не дають розповсюджувати стереотипи, які намагалася насадити росія і проросійська влада.

p.s. з завмиранням серця гуглила долі селищ Олександро-Калинове та Званівка. вони – ві��ьні і через рік після написання книги, у серпні 2023. на відміну від багатьох інших населених пунктів, на жаль. і поки що 🤞🏼 чекаємо вдома.

[Roslyna · Rating 5 out of 5]

цей текст дає можливість зазирнути у цілий світ та особливу специфіку спільнот Донбасу. великі і малі громадські організації, студентські гуртки, збори підписів та політичні, соціальні і культурні проекти - ця сторона регіону завжди була загороджена величезною стіною зі стереотипів та політичних упереджень.

відкриваєш людей по-новому. змінюєш спектр погляду, починаєш бачити ширше і твоєму розумінню постає новий простір, сповнений людськими історіями.

[Oksana Padokh · Rating 5 out of 5]

Донбас не повернеться в Україну, тому що Донбасу не існує. - Історикиня з Донецька, Ірина Стяжкіна

Донбас - Донецький вугільний басейн - термін, який у 19 ст. ввів якийсь там російський інженер. Етимологія слова повʼязана з економічними чинниками, важкою промисловістю та шахтами, не охоплює 100% територіальних меж Донеччини та Луганщини, а натомість включає навіть частину Ростовщини. Тому, український схід - це не зовсім Донбас.

Сучасне розуміння Донбасу наклав російський міф, адже для радянської влади Донецький вугільний басейн у складі України мав стратегічне значення. Регіон був надто важливим для Союзу з економічної точки зору, щоб толерувати його українську ідентичність, значно глибшу українську, в т.ч. козацьку історію. Тому, радянська, а потім і російська політика прагнула обнулити все, що повʼязує український схід з Україною.

Саме тому протягом 20 століття, особливо з приходом до влади Сталіна, на українському сході проводилась масова русифікація населення, навчальних закладів, шахт, будь-яких інших інституцій, поширювалася російська пропаганда, набував масовості інтелектуальний геноцид.

Це пізнавальна книжка про різні історичні та політичні процеси, європейські капіталовкладення у створення заводів важкої промисловості, про причини і наслідки русифікації Донбасу.

Але більше, про його проукраїнські паростки, які проростали в роки незалежності.

Про вищу освіту, культурне відродження, ідеологічні мистецькі гуртки та боротьбу за українство; про громадський активізм студентів, науковців, істориків, митців, футбольних ультрас; євроінтеграційні процеси; проукраїнські настрої релігійних громад тощо.

Це відносно не велика, але така важлива книга про регіон, де сходить українське сонце.