What do you think?
Rate this book
Бо болить. Як вийти із жаху війни і залишитися людиною
Документальний роман «Бо болить» — це розмови з нотатника, сукупність історій та рефлексій двох жінок, діалог між минулим та теперішнім.
Він поєднує численні зустрічі та розмови з партизанкою УПА Анною Попович та особисті переживання авторки щодо подій в Україні і власному житті останніх десяти років.
Він поєднує численні зустрічі та розмови з партизанкою УПА Анною Попович та особисті переживання авторки щодо подій в Україні і власному житті останніх десяти років.
288 pages, Hardcover
Published January 1, 2022
2 people are currently reading
41 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 11 of 11 reviews
January 15, 2023
Буде боляче 💔
Я декілька разів не могла стримати сльози під час читання цієї книжки, але так само й не могла зупинитися.
Як і авторка - я пройнялася історією партизанки УПА Анни Попович, але ще більше мене зачепила історія самої Євгенії Сенік. Вона була більш близькою мені, адже описані події відбувались за цих часів - Майдан, окупація Криму, Донбасу, війна. Це все, що переживали ми з вами. Це все дуже болить, а зараз, під час повномасштабної війни, відчувається ще більш гостро.
У цій книзі між собою переплітаються дві історії. Одна з них - про життя Анни Попович, про її діяльність, як партизанки, про її втрати, біль, боротьбу, любов до людей і любов до України. Чи багато ви знали про неї, чи чули це ім’я раніше? Чесно кажучи, я не знала нічого і за це соромно, бо яка це була людина й скільки вона зробила тоді, аби було тепер.
А інша - це роздуми й переживання самої авторки, які починаються як раз перед подіями 2014 року. Вона описує своє ставлення, свої переживання початком війни в України, окупацією сходу. Для неї це було дуже болісно, адже Євгенія сама з Луганської області.
Історія першої героїні - це розмови, інтерв’ю із запитаннями й відповідями. Це не суцільна, художня історія - це слова Анни про те, як то воно було тоді. Схоже на уривки інтерв’ю. Історія Євгенії Сенік - написана від першої особи й містить багато її переживань, рефлексій, історій із життя. За стилем схоже - на щоденник, нотатки.
І якось так вийшло, що ці дві історії переплітаються, минуле й теперішнє, що там боротьба, що тут; що там війна, що тут; що там бажання українського народу жити вільно, що тут воно так само є.
У книзі авторка багато говорить про пошук себе, про свою ідентичність та про те, чому так важливо знати «хто я?», шукає вона відповідь і на запитання «чому люди ненавидять одне одного?», книга містить багато роздумів про важливі запитання і я впевнена, що слова й роздуми, переживання й відчуття авторки відгукнуться багатьом із нас, а історія Анни Попович стане прикладом, адже вона доводить, якими сильними є українці, якими не скореними, вільними ми є.
Ця історія документальна, але вона дуже легко читається в палані тексту, стилю авторки. Але книжка зовсім не легка в емоційному плані й відповідає своїй назві - «бо болить».
Я раджу почитати цю книжку, бо, як на мене, вона дуже важлива й наштовхує на правильні роздуми.
Я декілька разів не могла стримати сльози під час читання цієї книжки, але так само й не могла зупинитися.
Як і авторка - я пройнялася історією партизанки УПА Анни Попович, але ще більше мене зачепила історія самої Євгенії Сенік. Вона була більш близькою мені, адже описані події відбувались за цих часів - Майдан, окупація Криму, Донбасу, війна. Це все, що переживали ми з вами. Це все дуже болить, а зараз, під час повномасштабної війни, відчувається ще більш гостро.
У цій книзі між собою переплітаються дві історії. Одна з них - про життя Анни Попович, про її діяльність, як партизанки, про її втрати, біль, боротьбу, любов до людей і любов до України. Чи багато ви знали про неї, чи чули це ім’я раніше? Чесно кажучи, я не знала нічого і за це соромно, бо яка це була людина й скільки вона зробила тоді, аби було тепер.
А інша - це роздуми й переживання самої авторки, які починаються як раз перед подіями 2014 року. Вона описує своє ставлення, свої переживання початком війни в України, окупацією сходу. Для неї це було дуже болісно, адже Євгенія сама з Луганської області.
Історія першої героїні - це розмови, інтерв’ю із запитаннями й відповідями. Це не суцільна, художня історія - це слова Анни про те, як то воно було тоді. Схоже на уривки інтерв’ю. Історія Євгенії Сенік - написана від першої особи й містить багато її переживань, рефлексій, історій із життя. За стилем схоже - на щоденник, нотатки.
І якось так вийшло, що ці дві історії переплітаються, минуле й теперішнє, що там боротьба, що тут; що там війна, що тут; що там бажання українського народу жити вільно, що тут воно так само є.
У книзі авторка багато говорить про пошук себе, про свою ідентичність та про те, чому так важливо знати «хто я?», шукає вона відповідь і на запитання «чому люди ненавидять одне одного?», книга містить багато роздумів про важливі запитання і я впевнена, що слова й роздуми, переживання й відчуття авторки відгукнуться багатьом із нас, а історія Анни Попович стане прикладом, адже вона доводить, якими сильними є українці, якими не скореними, вільними ми є.
Ця історія документальна, але вона дуже легко читається в палані тексту, стилю авторки. Але книжка зовсім не легка в емоційному плані й відповідає своїй назві - «бо болить».
Я раджу почитати цю книжку, бо, як на мене, вона дуже важлива й наштовхує на правильні роздуми.
February 10, 2023
Життя Анни Попович вражає. Сила її духу приголомшує. Звідки вона черпала ту силу? Сама Анна каже, що від Бога. Ця жінка дійсно була від самого Бога.
Анна була зв'язковою в УПА, забезпечувала харчуванням упівців, жила з ними в лісі, зимувала в бункері. Втратила руку, коли їх оточили москалі. Але не втратила нічого людського. Була Людиною до останнього свого подиху.
Історія Анни переплітається з історією авторки, з пошуками Євгенією своєї ідентичності. Євгенії випало багато випробувань на долю. Якщо для багатьох війна почалася рік тому, то жителі Луганщини та Донеччини вже 9 років проживають жах втрат. І все це переплітається з минулим, саме тому історії Анни та інших є такими важливими для нас.
Книжку рекомендую. Це не художній роман, це реальна, документальна історія, але вона зачіпає за живе.
Анна була зв'язковою в УПА, забезпечувала харчуванням упівців, жила з ними в лісі, зимувала в бункері. Втратила руку, коли їх оточили москалі. Але не втратила нічого людського. Була Людиною до останнього свого подиху.
Історія Анни переплітається з історією авторки, з пошуками Євгенією своєї ідентичності. Євгенії випало багато випробувань на долю. Якщо для багатьох війна почалася рік тому, то жителі Луганщини та Донеччини вже 9 років проживають жах втрат. І все це переплітається з минулим, саме тому історії Анни та інших є такими важливими для нас.
Книжку рекомендую. Це не художній роман, це реальна, документальна історія, але вона зачіпає за живе.
July 3, 2024
Рекомендую. Більше відкрила для себе історію Анни Попович. А також сподобалось спостерігати за пошуком авторки своєї ідентичності.
June 29, 2025
Книга-спогад. Книга-роздум. Книга-біль. Книга-усвідомлення себе і своєї ідентичності.
⠀
Книга, яка поєднала історії двох жінок: партизанки УПА Анни Попович та безпосередньо авторки.
⠀
Це документальний роман, який нагадує клаптикову ковдру. Щемливі історії про боротьбу за українську незалежність, якими поділилася пані Анна, переплітаються зі щоденником Євгенії Сенік, де письменниця описує болючі втрати (як домівки, адже вона родом з Луганщини, так і рідних людей).
⠀
Книга надзвичайно ґрунтовна. Авторка показує, що минають роки, а проблеми в країні лишаються ті самі. Та й вороги незмінні. Вона підкреслює: для того, щоб рухатися вперед, необхідно всебічно дослідити своє минуле і прийняти його — тільки тоді можна побороти внутрішніх і зовнішніх демонів.
⠀
Книга, яка поєднала історії двох жінок: партизанки УПА Анни Попович та безпосередньо авторки.
⠀
Це документальний роман, який нагадує клаптикову ковдру. Щемливі історії про боротьбу за українську незалежність, якими поділилася пані Анна, переплітаються зі щоденником Євгенії Сенік, де письменниця описує болючі втрати (як домівки, адже вона родом з Луганщини, так і рідних людей).
⠀
Книга надзвичайно ґрунтовна. Авторка показує, що минають роки, а проблеми в країні лишаються ті самі. Та й вороги незмінні. Вона підкреслює: для того, щоб рухатися вперед, необхідно всебічно дослідити своє минуле і прийняти його — тільки тоді можна побороти внутрішніх і зовнішніх демонів.
January 23, 2023
Всі ми знаємо про партизанів УПА, та чи всі ми знаємо, яке в них було життя?
«— Скільки разів я хотіла померти, скільки у мене тих смертей було, коли здавалося, що я вже на тім світі. А я живу і дожила до вісімдесяти дев’яти років»
Саме історія життя партизанки УПА Анни Попович і полягла в цьому романі.
Паралельно ж з історією Анни, авторка розповідає і свою історію. Книжка так побудована, що розділи змінюють один одного. Тобто, розповідь Анни, розповідь авторки і так далі. Це дві історії життя, які ведуться паралельно.
Раніше я ніколи не чула про Анну Попович і дуже шкодую про це. По її розповідях можна зрозуміти, що вона надзвичайно розумна жінка, сильна та безстрашна, яка боролася за Україну.
«Я відкрито владі казала: забийте мене, вбийте мене, але ви мене не перевиховаєте, щоб я не любила Україну або свій народ. То ще були молоді літа. Мене допитували постійно, казали як тебе випусти на волю, якщо ти не перевоспиталася? А я їм кажу: «Прошу дуже, не випускайте. Я не плачу. Для мене волі немає. Для мене воля — то є незалежна Україна. А більше для мене немає.»
Їй було не страшно, бо вона знала за що бореться. Її катували, з неї знущалися, її заслали в Сибір. Та пройшовши через це все - вона залишилася людиною.
Історія ж авторки розпочинається ще в 2012 році. Ще не було Майдану, ще не було вiйни. Ще не було всіх руйнувань і втрат.
В цьому ж таки 2012 році, авторці запропонували поїхати до Анни і послухати її історію життя. Спочатку ця історія сприймалася, як історичні події в період другої світової. Але вже в 2014 році слова Анни набули нового сенсу. Авторка відчувала історію Анни на собі, адже сама авторка народилася і прожила частину свого життя на сході України.
Мені дуже сподобалася щирість авторки. Було таке відчуття, начебто вона сама сидить біля мене і розповідає історію. А ще дуже відчувається її біль. Він наче невидимою силою передався й мені. Я відчувала все, що відчувала авторка, коли писала цю книгу.
Знаєте, спочатку я думала, що це книга про війну.
Але ні.
Це роман про життя, про пошук себе, про пошук своєї ідентичності. Це роздуми про людей. Про те, ким вони були та ким стали.
А ще мені сподобалася те, що в цьому романі згадується і інший роман авторки, який вона писала паралельно з цією книгою і вони наче перегукуються між собою.
Отже, книга мені дуже сподобалася. Стиль та манера написання, історії Анни та авторки, які запали в душу, мова… Тут прекрасно все.
Я дуже раджу почитати цей документальний роман, адже ніякий відгук не опише тих відчуттів, які отримуєш при читанні.
«— Скільки разів я хотіла померти, скільки у мене тих смертей було, коли здавалося, що я вже на тім світі. А я живу і дожила до вісімдесяти дев’яти років»
Саме історія життя партизанки УПА Анни Попович і полягла в цьому романі.
Паралельно ж з історією Анни, авторка розповідає і свою історію. Книжка так побудована, що розділи змінюють один одного. Тобто, розповідь Анни, розповідь авторки і так далі. Це дві історії життя, які ведуться паралельно.
Раніше я ніколи не чула про Анну Попович і дуже шкодую про це. По її розповідях можна зрозуміти, що вона надзвичайно розумна жінка, сильна та безстрашна, яка боролася за Україну.
«Я відкрито владі казала: забийте мене, вбийте мене, але ви мене не перевиховаєте, щоб я не любила Україну або свій народ. То ще були молоді літа. Мене допитували постійно, казали як тебе випусти на волю, якщо ти не перевоспиталася? А я їм кажу: «Прошу дуже, не випускайте. Я не плачу. Для мене волі немає. Для мене воля — то є незалежна Україна. А більше для мене немає.»
Їй було не страшно, бо вона знала за що бореться. Її катували, з неї знущалися, її заслали в Сибір. Та пройшовши через це все - вона залишилася людиною.
Історія ж авторки розпочинається ще в 2012 році. Ще не було Майдану, ще не було вiйни. Ще не було всіх руйнувань і втрат.
В цьому ж таки 2012 році, авторці запропонували поїхати до Анни і послухати її історію життя. Спочатку ця історія сприймалася, як історичні події в період другої світової. Але вже в 2014 році слова Анни набули нового сенсу. Авторка відчувала історію Анни на собі, адже сама авторка народилася і прожила частину свого життя на сході України.
Мені дуже сподобалася щирість авторки. Було таке відчуття, начебто вона сама сидить біля мене і розповідає історію. А ще дуже відчувається її біль. Він наче невидимою силою передався й мені. Я відчувала все, що відчувала авторка, коли писала цю книгу.
Знаєте, спочатку я думала, що це книга про війну.
Але ні.
Це роман про життя, про пошук себе, про пошук своєї ідентичності. Це роздуми про людей. Про те, ким вони були та ким стали.
А ще мені сподобалася те, що в цьому романі згадується і інший роман авторки, який вона писала паралельно з цією книгою і вони наче перегукуються між собою.
Отже, книга мені дуже сподобалася. Стиль та манера написання, історії Анни та авторки, які запали в душу, мова… Тут прекрасно все.
Я дуже раджу почитати цей документальний роман, адже ніякий відгук не опише тих відчуттів, які отримуєш при читанні.
January 21, 2023
«Бо болить» — щось середнє між епістолярним романом, автобіографією та нон-фікшном. Книга розповідає нам історію авторки Євгенії, яка протягом десяти років пише книгу про Анну, колишню партизанку УПА. Раз за разом Женя приїжджає до жінки та дізнається все нові й нові деталі її життя, поступово споріднюючись з Анною. На тлі цієї історії розгортаються події Майдану, окупації Криму, початку війни на Сході та особисті трагедії жінки.
Епізоди з життя авторки постійно змінюються спогадами Анни. Через це текст не встигає закостеніти та осточортіти читачеві. Це не просто вдалий вибір типу оповіді, але й прекрасний компроміс для людей, які не люблять нон-фікшн. Тут в дуже доступній та живій формі розповідається про побутове життя руху спротиву тих часів. Я цікавлюсь історією, але велику кількість деталей та фактів я дізнався саме з цієї книги: ставлення партизан до москалів, взаємовідносини звичайних солдатів із легендам�� руху, стукацтво та допомога від цивільних тощо.
Особливо вразили оповіді про зимівку партизан. Половину року вони збирали продукти, щоб у листопаді залізти в криївку та жити під землею аж до т��авня. Їжі не вистачало на здорове харчування, так само як і повітря. Навесні, виходячи із бункера, солдати ледве тримались на ногах, погано орієнтувались у просторі та мали проблеми із пам'яттю. Лише через кілька днів їх відпускало, тож вони могли повертатися до підривної діяльності.
Особисто мені було цікаво читати, як історію Анни, так й історію Жені. Хоча, часом мова авторки видавалась наївно вичурною, нереалістичною. Насамперед це було видно у діалогах. Загалом це не псувало враження від читання, але трохи збивало атмосферу та занурення в оповідь.
З написаного вище може здатись, що ця книга про історію, але це не так. В першу чергу це книга про пошуки себе та своєї ідентичності. Про розуміння того, що значить «бути українцем» та хто такі, ті українці. Протягом всього тексту авторка поступово доходить розуміння того, що таке нація та національна ідея, та чому вони є життєво необхідними для кожної людини.
Ця книга є надзвичайно важливою в наш час, коли мільйоні людей по всій країні раптом постають перед питанням "Хто я?". Хтось вже встиг знайти для себе відповідь, а на когось тільки очікує тернистий та важкий шлях до самоідентифікації. Хай там що, але я точно рекомендую цю книгу всім тим, кому теж болить
Епізоди з життя авторки постійно змінюються спогадами Анни. Через це текст не встигає закостеніти та осточортіти читачеві. Це не просто вдалий вибір типу оповіді, але й прекрасний компроміс для людей, які не люблять нон-фікшн. Тут в дуже доступній та живій формі розповідається про побутове життя руху спротиву тих часів. Я цікавлюсь історією, але велику кількість деталей та фактів я дізнався саме з цієї книги: ставлення партизан до москалів, взаємовідносини звичайних солдатів із легендам�� руху, стукацтво та допомога від цивільних тощо.
Особливо вразили оповіді про зимівку партизан. Половину року вони збирали продукти, щоб у листопаді залізти в криївку та жити під землею аж до т��авня. Їжі не вистачало на здорове харчування, так само як і повітря. Навесні, виходячи із бункера, солдати ледве тримались на ногах, погано орієнтувались у просторі та мали проблеми із пам'яттю. Лише через кілька днів їх відпускало, тож вони могли повертатися до підривної діяльності.
Особисто мені було цікаво читати, як історію Анни, так й історію Жені. Хоча, часом мова авторки видавалась наївно вичурною, нереалістичною. Насамперед це було видно у діалогах. Загалом це не псувало враження від читання, але трохи збивало атмосферу та занурення в оповідь.
З написаного вище може здатись, що ця книга про історію, але це не так. В першу чергу це книга про пошуки себе та своєї ідентичності. Про розуміння того, що значить «бути українцем» та хто такі, ті українці. Протягом всього тексту авторка поступово доходить розуміння того, що таке нація та національна ідея, та чому вони є життєво необхідними для кожної людини.
Ця книга є надзвичайно важливою в наш час, коли мільйоні людей по всій країні раптом постають перед питанням "Хто я?". Хтось вже встиг знайти для себе відповідь, а на когось тільки очікує тернистий та важкий шлях до самоідентифікації. Хай там що, але я точно рекомендую цю книгу всім тим, кому теж болить
April 12, 2023
Я взагалі не знала про що ця книга, коли йшла на презентацію. Ми ще й запізнились трохи. Взагалі не зрозуміли про що йде мова. Аж тут @eugeniasenik включає запис розмови з Ганною Попович, включає її фото і все... Мене немає.. Сидить Ганна у вишиванці і без руки... Сидить, а я бачу свою бабусю Славу... Тільки вишиванка в моєї була зелена, а не блакитна і руки не було правої...
Чесно, навіть не знаючи історії Ганни, я вже відчула якусь спорідненість з нею. І думаю, що більшість, хто вже прочитав книгу зрозуміють про що я.
Якщо ви бачили фільм "Жива", ви вже знаєте частину історії Ганни. Знаєте, що Україна в більшості була окупованою, лиш окупанти змінювались... Австро-Угорщина, Польща, Німеччина, москалі... Анна була однією з тих, хто боролись за Незалежність, вона допомагала партизанам, а згодом і сама пішла жити в ліс. Саме про це розповідає доросла Ганна.
Сподобалось, що авторка передала мову Ганни якою та була. Колоритна.
Що здивувало мене, так це те, що Ганна вчить нас милосердя і всепрощення. Її маму закатували, брата одного убили, іншого репресували, коханого вбили, а Ганна залишилась інвалідом...
В книзі є ще одна сюжетна лінія - самої Євгенії. Дівчини з Луганської області, яка жила в сім'ї УКРАЇНЦІВ! Дівчині, місто якої в окупації досі. Євгенія ділиться своїми думками, розповідає як переживала події від Майдану і до повномасштабного вторгнення, як зустріч з Анною змінила її життя.
Мені здалось, що ці дві життєві лінії гармонійно переплітались, доповнювали одна одну. І без однієї, інша була б не така повноцінна....
Чесно, навіть не знаючи історії Ганни, я вже відчула якусь спорідненість з нею. І думаю, що більшість, хто вже прочитав книгу зрозуміють про що я.
Якщо ви бачили фільм "Жива", ви вже знаєте частину історії Ганни. Знаєте, що Україна в більшості була окупованою, лиш окупанти змінювались... Австро-Угорщина, Польща, Німеччина, москалі... Анна була однією з тих, хто боролись за Незалежність, вона допомагала партизанам, а згодом і сама пішла жити в ліс. Саме про це розповідає доросла Ганна.
Сподобалось, що авторка передала мову Ганни якою та була. Колоритна.
Що здивувало мене, так це те, що Ганна вчить нас милосердя і всепрощення. Її маму закатували, брата одного убили, іншого репресували, коханого вбили, а Ганна залишилась інвалідом...
В книзі є ще одна сюжетна лінія - самої Євгенії. Дівчини з Луганської області, яка жила в сім'ї УКРАЇНЦІВ! Дівчині, місто якої в окупації досі. Євгенія ділиться своїми думками, розповідає як переживала події від Майдану і до повномасштабного вторгнення, як зустріч з Анною змінила її життя.
Мені здалось, що ці дві життєві лінії гармонійно переплітались, доповнювали одна одну. І без однієї, інша була б не така повноцінна....
This entire review has been hidden because of spoilers.
October 17, 2023
Я чекав цієї книги від першого анонсу: це такі тексти, котрих нам критично бракувало всі тридцять років незалежности.
🔹Як би не було важко, але ти мусиш той роман написати. Те, що сталося, мусить перейти у площину мистецтва: кіно, літературу. Тоді лише рани можуть загоїтися🔹
Колись Микола Рябчук поділився моральним імперативом щодо письменництва: якщо можеш не писати – не пиши. На щастя, Євгенія Сенік не могла не написати цю історію, хоч і пройшла з нею ціле важке десятиліття.
Структура роману (хоч це радше репортаж) ідеально допасована до задуму. Це дві паралельні лінії: свідчення партизанки ОУН Анни Попович про життя в підпіллі та, власне, автобіографічна розповідь авторки про останнє десятиліття. І хоч Євгенія Сенік понад усе прагнула розповісти про Анну, яку вона знала, її боротьбу за життя і життя як боротьбу, та особисто мені як читачу складно виокремити котрусь із двох ліній. Кожна з них слугує фоном для іншої. Пряма мова підпільниці, без прикрас, жива, звучить наче із динаміків, коли читаєш про життя Євгенії. Автобіографічна ж лінія, повна тривог, пошуку і непевности – обрамлює оповідь Анни, давно завершену, думану й передуману, а почасти вже й розказану – історикам і самій собі, зрештою. Водночас обидві лінії майстерно зрівноважують книгу всередині: назавжди усталена оповідь про минуле військової, чиє життя наближається до видимого завершення, – проти пошуку письменниці з Луганщини власної ідентичности в умовах гнітючої непевности гібридної війни, вже сучасної.
Так, для мене це – книга про ідентичність, - вирішальної колись, і гранично важливої тепер. А віднаходиться тожсамість – як при пологах – із болем. Багато в чому біль на позір веселої Анни та наляканої авторки – спільний, хоч і віддалений у часі. Проте
🔹Цей біль зростав від того, що «там і тоді» переросло в «тут і тепер»🔹
«бо БОЛИТЬ» - одна з кращих книг, що прийшли до нас із війною. Ворог у нас був і залишається спільним. Як і біль.
🔹І ми впораємося з цим пекельним болем. Але впораємося тільки разом🔹
🔹Як би не було важко, але ти мусиш той роман написати. Те, що сталося, мусить перейти у площину мистецтва: кіно, літературу. Тоді лише рани можуть загоїтися🔹
Колись Микола Рябчук поділився моральним імперативом щодо письменництва: якщо можеш не писати – не пиши. На щастя, Євгенія Сенік не могла не написати цю історію, хоч і пройшла з нею ціле важке десятиліття.
Структура роману (хоч це радше репортаж) ідеально допасована до задуму. Це дві паралельні лінії: свідчення партизанки ОУН Анни Попович про життя в підпіллі та, власне, автобіографічна розповідь авторки про останнє десятиліття. І хоч Євгенія Сенік понад усе прагнула розповісти про Анну, яку вона знала, її боротьбу за життя і життя як боротьбу, та особисто мені як читачу складно виокремити котрусь із двох ліній. Кожна з них слугує фоном для іншої. Пряма мова підпільниці, без прикрас, жива, звучить наче із динаміків, коли читаєш про життя Євгенії. Автобіографічна ж лінія, повна тривог, пошуку і непевности – обрамлює оповідь Анни, давно завершену, думану й передуману, а почасти вже й розказану – історикам і самій собі, зрештою. Водночас обидві лінії майстерно зрівноважують книгу всередині: назавжди усталена оповідь про минуле військової, чиє життя наближається до видимого завершення, – проти пошуку письменниці з Луганщини власної ідентичности в умовах гнітючої непевности гібридної війни, вже сучасної.
Так, для мене це – книга про ідентичність, - вирішальної колись, і гранично важливої тепер. А віднаходиться тожсамість – як при пологах – із болем. Багато в чому біль на позір веселої Анни та наляканої авторки – спільний, хоч і віддалений у часі. Проте
🔹Цей біль зростав від того, що «там і тоді» переросло в «тут і тепер»🔹
«бо БОЛИТЬ» - одна з кращих книг, що прийшли до нас із війною. Ворог у нас був і залишається спільним. Як і біль.
🔹І ми впораємося з цим пекельним болем. Але впораємося тільки разом🔹
February 26, 2023
«Правда лежить не посередині. Вона лежить там, де вона лежить.»
Я б ніколи не прочитав цю книгу, якби не наполеглива рекомендація видавництва. Тепер я дуже щасливий, що прочитав її і хочу рекомендувати вам.
Це книга повільного, вдумливого читання, для заглиблення у не очевидні, але такі важливі ідеї:
- Хто я?
- Хто є ті герої, про яких так часто говориться?
- Як пережита предками або батьками війна впливає на наступні покоління і їхні долі?
Продовження відгуку тут: https://t.me/ukrainian_art_crossroads...
Я б дуже хотів, щоб її прочитало якнайбільше людей.
Я б ніколи не прочитав цю книгу, якби не наполеглива рекомендація видавництва. Тепер я дуже щасливий, що прочитав її і хочу рекомендувати вам.
Це книга повільного, вдумливого читання, для заглиблення у не очевидні, але такі важливі ідеї:
- Хто я?
- Хто є ті герої, про яких так часто говориться?
- Як пережита предками або батьками війна впливає на наступні покоління і їхні долі?
Продовження відгуку тут: https://t.me/ukrainian_art_crossroads...
Я б дуже хотів, щоб її прочитало якнайбільше людей.
October 28, 2024
Важлива книга про пошуки ідентичності, героїзм і внутрішню боротьбу, проведення часових паралелей, історію. Трохи монотонна, "бо болить" те, про що в ній йдеться, але, на мою думку, обов'язкова для прочитання.
August 13, 2024
Я потроху читала цю книгу аж 10 місяців. Трохи було складно осягнути історію підпільниці Анни, тому так довго йшла книга. І чим далі до кінця, тим гармонійнішим ставало для мене поєднання спогадів Анни Попович і її вплив на життя авторки. Але і книга була створена не швидко, отже спонукає до вдумливого читання.
Вважаю, що книга варта для прочитання, аже не так багато творів написано про життя учасників УПА, а цю історію цінно знати.
Вважаю, що книга варта для прочитання, аже не так багато творів написано про життя учасників УПА, а цю історію цінно знати.
Displaying 1 - 11 of 11 reviews