They Would Never Hurt a Fly: War Criminals on Trial in The Hague

by Slavenka Drakulić

In her novel S., Slavenka Drakulic´ explored the horror of genocide and the lives that were ripped apart during the Bosnian conflict of the early 1990s. Now, in They Would Never Hurt a Fly, she confronts one of the consequences of that war—the prisoners being tried at The Hague for their war crimes by the International Criminal Tribunal for the former Yugoslavia.

During that terrible and bloody clash, countless humans were tortured, raped, and murdered—unspeakable acts committed in the name of “ethnic cleansing” and all authorized by the government. Drakulic´ introduces readers to the accused—from the infamous to the unknown to the unquestionably guilty, including former Serbian president Slobodan Milosevic´—seeking to understand the people behind the horrific crimes. She asserts that the trials are important not just because of the dead, but also because of the living. “In the end,” she writes about the war criminals, “what matters... is one single important question: what would I do in their situation?”

Genres: History, Nonfiction, War, Politics, Crime, Law, Journalism

209 pages, Hardcover

First published January 1, 2003

About the author

Slavenka Drakulić (1949) is a noted Croatian writer and publicist, whose books have been translated into many languages.

In her fiction Drakulić has touched on a variety of topics, such as dealing with illness and fear of death in Holograms of fear; the destructive power of sexual desire in Marble skin; an unconventional relationship in The taste of a man; cruelty of war and rape victims in S. A Novel About the Balkans (made into a feature film As If I Am Not There, directed by Juanita Wilson); a fictionalized life of Frida Kahlo in Frida's bed. In her novel Optužena (English translation forthcoming), Drakulić writes about the not often addressed topic of child abuse by her own mother. In her novel Dora i Minotaur Drakulic writes about Dora Maar and her turbulent relationship to Pablo Picasso, and how it affected Dora's intellectual identity. In her last novel Mileva Einstein, teorija tuge she writes about Einstein's wife Mileva Maric. The novel is written from Mileva's point of view, especially describing how motherhood and financial and emotional dependence on Einstein took her away from science and professional life.

Drakulić has also published eight non-fiction books. Her main interests in non-fiction include the political and ideological situation in post-communist countries, war crimes, nationalism, feminist issues, illness, and the female body. In How We Survived Communism; Balkan Express; Café Europa she deals with everyday life in communist and post-communist countries. In 2021, Drakulic wrote a sequel to Café Europa, Café Europa Revisited: How to Survive Post-Communism. Drakulic wrote the history of communism through the perspective of animals in A Guided Tour Through the Museum of Communism. She explores evil in ordinary people and choices they make in They Would Never Hurt a Fly War Criminals On Trial In The Hague, about the people who committed crimes during the Croatian Homeland war. On the other side, in Flesh of her flesh (available in English only as an e-book) Drakulić writes about the ultimate good – people who decide to donate their own kidney to a person they have never met. Her first book, Deadly sins of feminism (1984) is available in Croatian only: Smrtni grijesi feminizma.

Drakulić is a contributing editor in The Nation (USA) and a freelance author whose essays have appeared in The New Republic, The New York Times Magazine and The New York Review Of Books. She contributes to Süddeutsche Zeitung (Germany), Internazionale (Italy), Dagens Nyheter (Sweden), The Guardian (UK), Eurozine and other newspapers and magazines.

Slavenka Drakulić is the recipient of the 2004 Leipzig Book-fair ”Award for European Understanding.” At the Gathering of International Writers in Prague in 2010 she was proclaimed as one of the most influential European writers of our time.

Reviews

[Orsodimondo · Rating 4 out of 5]

OCCHI FISSI SUL PIANETA ORRORE



Nel caso dei tre stupratori, c'è da chiedersi davvero cosa intendano quando si dichiarano non colpevoli.

Slavenka Drakulić tratta una materia che conosce bene, che ha vissuto sulla sua stessa pelle e seguito in prima persona (è nata in Croazia, figlia di un militare): lo fa con una lingua semplice, piana; rifugge dalla retorica; applica il ragionamento logico, usa la psicologia, non sfugge alle domande difficili, si chiede e indaga, va a fondo, guarda il male negli occhi, gli gira intorno a 360° per tentare una spiegazione, lo affronta.

La corte Penale Internazionale con sede all’Aja è un tribunale penale per crimini internazionali limitatamente ai crimini più gravi che riguardano la comunità internazionale nel suo insieme: genocidio, crimini contro l’umanità, crimini di guerra, e presto si ritiene anche il crimine di aggressione. La Corte può intervenire solo se e solo quando gli Stati non vogliono o non possono agire per punire crimini internazionali. Non è un organo dell'Onu e non va confusa con la Corte Internazionale di Giustizia delle Nazioni Unite, anch'essa con sede all'Aia.

E centra il bersaglio.
Ritagliandosi un posto unico nella letteratura sull'argomento.


Uno degli imputati più celebri: Slobodan Milošević. Fu presidente della Serbia e della Repubblica Federale di Jugoslavia dal 1987 al 2000. Accusato di crimini contro l'umanità per le operazioni di pulizia etnica dell'esercito jugoslavo contro i musulmani in Croazia, Bosnia ed Erzegovina e Kosovo. Il processo a suo carico si estinse nel 2006 per sopraggiunta morte prima che venisse emessa la sentenza.

Drakulić ha il merito di raccontarci un pezzo dell'orrore nell'ex Jugoslavia sollevando questioni che riguardano tutto il mondo.
Che succede quando finisce una guerra civile, dopo la pulizia etnica, il genocidio, come si ricostruisce un paese, come si pacifica, come si riconcilia, come si individuano i responsabili, come è possibile far convivere le vittime vicino ai carnefici?

È una problematica di importanza enorme perché i casi a cui riferire questa tematica vanno aumentando, non certo diminuendo.


Manifestanti tengono in mano ritratti di persone uccise durante il conflitto del 2008 tra Russia e Georgia, a Tskhinvali, in Ossezia del Sud, il 7 agosto 2015.

Perché è un problema che arriva da molto lontano e una risposta certa ancora non è stata trovata.
Uno, cento, mille libri come questo di Drakulić. Ne abbiamo bisogno, come dell’acqua.


Un altro famoso imputato: Radovan Karadžić presidente della Repubblica Serba di Bosnia ed Erzegovina dal 1992 al 1996. Latitante dal 1996 al 2008, è stato condannato nel marzo 2016 a 40 anni di reclusione in primo grado per genocidio (a Srebrenica), crimini di guerra e crimini contro l'umanità durante l'assedio di Sarajevo, il massacro di Srebrenica e le altre campagne di pulizia etnica contro i civili non serbi durante la guerra in Bosnia.

[Nika · Rating 4 out of 5]

"More likely, the war itself turned ordinary men—a driver, a waiter, and a salesman, the three accused were—into criminals because of opportunism, fear, and, not least, belief. Hundreds of thousands had to have believed that they were right in what they were doing. Otherwise, such large numbers of rapes and murders simply cannot be explained—and this is even scarier."

Thirteen essays in this collection discuss the wars in the former Yugoslavia. They deal with the victims, the perpetrators, and the instigators. They penetrate the consequences of the war that "is still with us," according to Slavenka Drakulić.
She spent a lot of time in the courtrooms of the International Tribunal for the former Yugoslavia (ICTY) in The Hague. We see the defendants accused of war crimes and crimes against humanity through her eyes. We listen to the victims who had the courage to tell their stories and to the witnesses who dared to speak up.
Testifying could be risky because of the scars the wars left not only on buildings but on people's consciousness. For example, one of the witnesses for the tribunal, Milan Levar, declined an offer to become a protective witness and was murdered in his hometown.
The book is not just dive into the events of The Hague Tribunal. Drakulić interjects a great deal of personal remarks and speculation.

The author seeks to present psychological profiles of the individuals responsible for the bloodshed in the former Yugoslavia. Thus, she shares her impressions of such individuals as Slobodan Milošević, former president of Serbia, and his wife Mira Marković. Milošević is portrayed as above all a bureaucrat, an opportunist whose main goal has always been to remain in power at all costs. He used and manipulated nationalist sentiments to grab power.

He [Milošević] was not even a believer; he was not a messianic type of leader like the Croatian president, Franjo Tudjman.

Mira directly influenced her husband's decisions and probably was the only person he ever trusted. While Slavenca's portrayal of Mira sounds overall convincing, I was a bit surprised reading her comments on Mira's appearance. Did the fact that Milošević’s wife wore ribbons in her hair and looked old-fashioned add much to our understanding of her personality? The author seems to think so.

If you could choose only one essay from this collection, I would recommend reading the last one entitled Why We Need Monsters.
It addresses the difficult question that sounds acutely relevant. Are war criminals ordinary people or monsters with abnormal minds? Are atrocities that have occurred under different masks on every continent and in every century the exception? Or, do they arise out of ordinary thinking?
The author ends up concluding that brutality in war is more the norm than the exception and that it has more to do with circumstances than with character.
Very few people are capable of successfully resisting what the author calls "the general atmosphere of the normality of hatred." Ordinary people may turn into villains when they are confronted with an atmosphere of fear, hostility, suspicion, and virulent propaganda that creates and emphasizes the feeling that there is a threat from "them."

The author touches upon the concepts of individual guilt and collective responsibility. It may be much easier to live with lies than to confront the truth because with that truth comes the feeling that responsibility is not just an abstract concept and that "there were real deaths, real victims, and real murderers."
One of the takeaways from this book is the fact that war crimes were committed by all sides involved in those military conflicts. While Serbs were guilty of many atrocities, Croats, too, committed war crimes in their defensive war.
When facts are ignored and history is allowed to be replaced with memory, justice, which in the context of the wars in the former Yugoslavia meant investigating war crimes and punishing war criminals, starts being seen as an injustice done to those who are perceived as "war heroes."

[Vityska · Rating 5 out of 5]

Зазвичай такі книжки пишуть і видають із меседжем «щоб не повторити старих помилок». У Славенки Дракуліч інший меседж: щоб не зарікатися. Помилки повторюються. І можна спробувати відчитати їхнє наближення, зрозуміти, до чого все йде – адже війна ніколи не починається на голому місці, її готують роками, і в Югославії так було теж – але нема гарантії, що зможеш від них захиститися.

Славенка Дракуліч трохи пише про передумови початку війни – війни, яку почав не зовнішній, а той ворог, що зачаївся всередині. Серед причин – і те, що в посттоталітарних суспільствах, де люди не знали правдивої історії, а мали ряд насаджених ідеологією образів, політикам дуже легко маніпулювати емоційною пам’яттю людей і розбурхувати колотнечу. Особливо, якщо в мультинаціональній країні роздмухувати полум’я націоналізму, поглиблювати різницю між сербами, хорватами, боснійськими мусульманами. В Югославії це полум’я розгорілося справді сильно і пожерло усіх. Кожна нація принесла свої жертви. Але мова тут не про них – а про катів.

Цікаво, що коли дійшло справа до розслідування воєнних злочинів і екстрадиції обвинувачених у злочинах проти людяності до Міжнародного трибуналу, то громадськість – що в Сербії, що у Хорватії, що в інших країнах колишньої Югославії нерідко опиралася цьому. По-перше, люди не могли зрозуміти, чому тих, кого ще вчора сприймали як національних героїв, нині називають злочинцями? Чому те, що вони вважали визвольною боротьбою, нині звуть геноцидом? По-друге, дуже багато людей (особливо коли йдеться про невеликі міста, не відбулися масові вбивства) відчуває свою причетність до цього. Так, нехай він сам не вбивав серба (боснійця, хорвата), але займався мародерством, забрав собі його будинок чи бодай його телевізор. І сусіди його про це знають. Може, вони навіть допомагали нести ці речі. А може, і ні. Але оцей «синдром телевізора» тяжіє над ними і не дозволяє зізнатися насамперед самим собі, що було вчинено страшний злочин. Що вони самі є злочинцями.

З-поміж тих, хто сидів на лаві підсудних Міжнародного трибуналу в Гаазі, теж лише одиниці визнали свою вину. Хтось щиро не вважав себе винним: ну так, зґвалтували десятки жінок, ну так, були серед них неповнолітні, ну продали ми кількох у рабство – але ж не вбили! А могли б! Хтось, як Слободан Мілошевич, до останнього намагався грати чесного, щирого політика (звучить як оксюморон, але хай), патріота своєї країни, якого підставили і очорнили західні держави. Когось сусіди й знайомі характеризували як надзвичайно тиху і порядну людину, яка безкорисливо допомагала дуже багатьом (і серед цих багатьох були й представники тієї нації, яку він безжально і жорстоко вбивав упродовж дванадцяти днів в застінках одного з таборів).

Славенка Дракуліч розказує історію десяти таких злочинців, пише про те, як вони поводилися у ході судових засідань (авторка відвідувала їх упродовж кількох років, і зізнається, що переважно це були формальні, нуднуваті опитування свідків, в ході яких могли годинами з’ясовувати якісь дрібні деталі, але іноді звучали і такі свідчення, від яких холонула кров), і про те, яке враження вони справили безпосередньо на неї. До речі, серед її героїв є дві жінки. Одна з них не потрапила на лаву підсудних, але це не значить, що вона винна у злочинах менше, ніж її чоловік, які перебував під її впливом і провадив політику, направлену на розпалювання війни. Друга — одна з небагатьох, хто на трибуналі визнав свою вину і розкаявся.

Авторка намагається у кожній окремій ситуації знайти відповідь на запитання: «Чому?». Чому вони зробили те, що зробили? Що перетворило їх, зовсім пересічних людей, на монстрів, які принесли світу стільки зла? І відповідь щоразу інакша.

Ось що, наприклад, пише Славенка Дракуліч про Біляну Плавшич — науковицю, професорку, яка пішла в політику:

«Але статус єдиної жінки серед цих боснійських масо-політиків вима��ав розплати. Жінка на такій позиції мала бути значно кращою за чоловіків, а це для Біляни Плавшич у тих обставинах означало радикальнішу риторику. І вона була радикальною.

Той факт, що жінка може бути відповідальною за деякі найстрашніші злочини, вчинені у Боснії під час війни, важко сприйняти, особливо людям, які бодай трохи вірять, що світ, очолюваний жінками, був би кращим, аніж той, у якому ми живемо. Але коли ця жінка керувала Боснією, там було справжнє пекло».

Про враження. «Вони б і мухи не скривдили» — це сильна книжка, яка в дуже цікавий спосіб досліджує природу зла. Авторка уважно вивчає факти і на їхній основі снує гіпотези, які зрештою підводять читача до приголомшливого висновку: якщо «монстри» є насправді звичайними, адекватними, інколи навіть добрими і співчутливими людьми, які чомусь в певній ситуації почали чинити зло, то де гарантія, що ми, кожен із нас, не перетвориться на монстра, якщо так складуться обставини? А гарантії немає. І від цього стає моторошно.

Мені здається, такі книжки, як оця, допомагають зрозуміти речі, які досі не вкладаються в голові і нас. Наприклад, як стала можливою війна на Донбасі. Звісно, там усе не зовсім так, як було в Югославії, і є потужний «зовнішній» чинник, але в певні моменти дещо проясняють. Тому «Вони б і мухи не скривдили» — книжка, актуальна для українського читача. Особливо для того, який має звичку аналізувати і любить докопуватися до суті.

[Steven Godin · Rating 5 out of 5]

Some may argue this is a one-sided book, as Drakulic mainly focuses on Serbian atrocities, but put yourself in her shoes and I bet you would have had the same feelings of sadness, hatred and shock burning away inside. This is a devastating and powerful account of the war-crimes tribunals, where Drakulic ended up coming face to face in the dock with a smug looking Slobodan Milošević as well as others. The trails came about after the most murderous conflict in modern Europe for at least two generations in which Yugoslavia was torn to shreds, and hundreds of thousands died. The trails lasted for years, but justice, you like to think, was finally dished out.

Drakulic, a Croatian citizen then, now living in exile in Sweden, demonstrates no little moral courage in her insistence, by this book, on reviving the horrors of the war so soon. Within the various nations of what was once the beautiful country of Yugoslavia there has been fierce political resistance to any form of trial, whether there, or in The Hague, of those suspected of atrocious war crimes. Domestic attempts at justice whimpered out into farce as court spectators cheered for the accused and brute force was used in terrorising witnesses. After giving evidence in The Hague, one of many citizens was blown up in his mother's yard, right in front of his young son. As Drakulic keeps pointing out, "the war is not yet over."

While western feminists mull over an allegation of sexual harassment by an eminent literary critic nearly 20 years ago, Drakulic provides us with pen portraits of murder and rape on a mass scale that occurred right in the heart of Europe. And, while the book opens with tales of Croatian atrocity and cover-up, most of her case studies concern alleged Serbian outrages. There is some real horrible details on what Muslim women had to endure at the hands of Bosnian Serb soldiers, with Ratko Mladic the alleged mastermind of genocide for the slaughter of up to 200,000 Bosnian Muslims.

Central to this book really is the simple but important question: How do apparently ordinary people turn into cold-hearted, death-peddling brutes? During the five months she spent observing court proceedings, Drakulic studied the defendants' faces deeply through the court glass. Sometimes the little half smile of an unrepentant rapist would drive her to distraction, but she generally looks on with a hard gaze filled with a mixture of emotions, still not quite believing how all this was really happening. The war, it's victims, echoed in Drakulic's final cry: what was it all for?

[Alireza · Rating 4 out of 5]

کتاب خوبی بود و نویسنده با جرات تمام دست روی موضوعی گذاشته بود که به شدت حساس هستش!
تو روزهایی هستیم که جریان‌هایی علاقه‌مند به ایجاد چند دستگی فرهنگی و دینی و ملیتی توی کشور ما هستند. یه سری اخبار و ویدیوهای قدیمی از مهاجرین افغانستانی بازنشر میشه، جوک‌های قومیتی، فعالیت‌های پانتورکیسم و پان‌عربیسم و پان‌فارسیسم. خوندن این کتاب میتونه چراغی رو توی ذهن‌تون روشن کنه که یک تجاوزگر یا قاتل از روز اول قاتل نبوده، شاید یواش یواش و به مرورزمان یک سری افکار نژاد‌پرستانه یا حتی بی‌توجهی به موضوعاتی خاص و درنهایت در قرارگرفتن در موقعیت‌هایی خاص این خروجی وحشتناک رو به بار بیاره.
یوگوسلاوی کشوری بوده که سال‌ها تنوع فرهنگی رو داشته و مردم با دین و نژاد مختلف در کنار هم به خوبی زندگی میکردند و نویسنده بارها ابراز تعجب میکنه که اصلا چی شد که اینجوری شد؟ سوالی که مطرح هست اینه که آیا جنایتکاران جنگی آدم‌هایی با اختلالات شدید روانی بودن یا حیواناتی وحشی هستند؟ چی میشه که یک نفر میتونه این حجم از کثافت رو به بار بیاره؟ نویسنده موردهایی رو بررسی میکنه که شاید هیچکس باورش نشه یک آدم خوب و سربه‌راه بتونه به چنان هیولایی تبدیل بشه و تجاوز و قتل و شکنجه و کشتار توی رزومه‌ش باشه. شاید اولین قدم این بوده که هر کدوم، طرف مقابل رو حتی از یک حیوان کمتر می‌دیدن و براش هیچ ارزشی قائل نبودن.
جالب‌ترین بخش کتاب شاید این باشه که گروهی از این مجرمان از دین و قومیت مختلف قبل از برگزاری دادگاه در یک بازداشتگاه موقت در لاهه کنار هم هستند و چقدر خوب و بدون مشکل با هم زندگی می‌کنند و حتی به هم کمک میکنند (همین‌هایی که انواع قتل و تجاوز از افراد دین و قومیت دیگه تو پرونده‌شون هستش) و نویسنده از خودش می‌پرسه واقعا اینا چه مرگشون بوده که این همه آدم رو کشتن و تجاوز کردن، اگر میتونن کنار هم زندگی کنن و با هم خوب باشن؟


پیشنهاد میکنم این کتاب رو بخونید و یه نگاهی به رفتارها و افکارتون بندازید و ببینید در موقعیت‌های مختلف چقدر رفتار نژادپرستانه دارید یا چقدر با کسانی که مخالف عقاید شما هستند چه از نظر سیاسی، دینی، جنسی، اجتماعی میتونید با آرامش گفتگو کنید و همزیستی داشته باشید.

[Богдана Неборак · Rating 5 out of 5]

Славенка Дракуліч пише про те, що небезпечно називати злочинців монстрами – це знімає з нас відповідальність. Люди окремо, монстри окремо, так сталося – дуже легковажно. 5 місяців Дракуліч ходила на слухання Гаазького трибуналу щодо колишньої Югославії і з’ясовувала – то що ж такого у тих людях, які здатні на злочини проти людяності, на масові зґвалтування, на кілька десятків пострілів упритул щодня? Вона розчарувалася – бо усі ми за певних обставин можемо бути і добрими і поганими. Це як із тими розбитими вікнами в благополучному кварталі, пам’ятаєте?

Цікаво інше. Перше. Повернутися назад у часі – дуже просто. Ми думаємо, що друга світова – позаду, геноциди і концтабори – теж у старих книжках, історія діда про 45, історія бабці про 39. Натомість наприкінці дев’яностих у серці Європи коїться щось таке, що не вкладається в голові. Дуже наївно думати, що такі зміни в суспільстві стаються за одну ніч. Жодна війна не є раптовою і її довго готують. Що можемо робити ми? Вітатися із сусідами, чути перші дзвінки, не клеймити нікого жовтими зірками, не шукати опозиції «свій»/«чужий». Об’єднуватися «задля», а не «проти». (проводити паралель з Україною – аж надто грубо, але я мушу про це написати)

Друге. Демократичні цінності. Як би печально це не звучало, але почати поважати людську гідність з нізвідки, з нічого перестати брехати і брати чуже, дотримуватися поваги до приватності – не вдається. Дракуліч пише про хорватів, яким бракувало надбудови з демократичних цінностей, аби перейти від комунізму. Зате розквітнув націоналізм – від страху і від того, що альтернатив не дуже-то й було.

Славенка Дракуліч розкладає перед нами портрети найбільших злочинців кінця ХХ ст. Вони на диво нудні. Цікаво інше – як нудних людей підхоплюють обставини настільки високо, аби знищити чверть мільйона людей. І як для когось війна – найособливіший, найщемкіший, найсильніший досвід за все життя. І як не дати обставинам закрутитися аж так – бо «най ся діє божа воля» – знову ж таки, надто легковажний хід.

[Данило Судин · Rating 2 out of 5]

До останнього думав ставити книжці "3", але відсутність згадок про Ганну Арендт та її "Банальність зла" змусили змінити думку.
Загалом з книги ми більше дізнаємося про саму авторку та її особисті проблеми - стосунки з донькою, матір'ю та батьком, її дитячу щиру віру в культ Тіто... Але самі злочинці тут наче привід поговорити про це. І висновок авторки (розділ 13) суперечить тексту: хоча авторка намагається показати банальність зла, в тексті вона його патологізує - цей мав такі проблеми, цей такі. До цього варто додати замовчування важливих деталей геноциду в Сребрениці.
Але найбільш дивним в книзі є намагання "залізти в голову" злочинцям, а тому вигадування діалогів між ними, чи навіть фантазування, які ж в них були думки.

Більш детально про це розповідаю у відеоогляді за посиланням https://www.youtube.com/watch?v=xKQSh...

[Iryna Khomchuk · Rating 5 out of 5]

Як на мене, цю книгу варто прочитати кожному з нас. Бо те, що тоді, в 90-ті, переживали народи Югославії, частково (і слава Богу, що не повністю) нині повторюється в нас. І продовження буде — маю на увазі Трибунал, котрий розставить крапки над ступенем вини певних осіб і мірою відповідальності усіх інших. Хоча останнє — усвідомлення своєї особистої відповідальності за те, що відбувається, — обов’язок кожного з нас. Кожного з тих, хто б і мухи не скривдив, якби...

У збірці есеїв Славенка Дракуліч не стільки розповідає про воєнні злочини та злочинців (хоча за поверхового прочитання може видатися, що книга саме про це), скільки дошукується причин того, чому звичайні люди стають злочинцями. Кожен із героїв книги розглядається з точки зору звичайного хорвата/серба/іншого, з точки зору родича/товариша/сусіда, з точки зору стороннього спостерігача. Й те, які метаморфози можуть відбуватися з найзвичайнісінькими людьми, вражає...

У ФБ я багато цитувала цю книгу. Одного разу це викликало дискусію про те, що люди не обирають бути злочинцем, що за них це роблять умови, в які вони потрапляють. Що винних насправді — одиниці, всі інші — жертви. Але ж постійте: ті, хто за часів Сталіна написав той мільйон доносів, могли б їх і не писати, чи не так? Ті, хто тоді в Хорватії тирив телевізори з домівок виселених сербів, могли б їх не красти? А ті, хто нині ділиться в соцмережах неперевіреними й часто дуже маніпулятивними дописами, які посилюють соціальну напругу в Україні, також роблять це цілком добровільно! Тому ступінь вини за злочини визначає Трибунал, а от відповідальність, як зазначає Славенка Дракуліч, лежить на суспільстві загалом, тобто на нас із вами.

[verbava · Rating 5 out of 5]

коли славенка дракулич писала цю книжку, младич із караджичем усе ще були на свободі, мілошевич – живий, а чорногорія боролася за незалежність. за трошки понад десять років, які минули з того часу, чимало деталей змінилося (наприклад, усі вищезгадані), але то не має значення, бо запитання тексту універсальні: про банальність зла, про те, як хороші люди перетворюються на монстрів, про скутість одним ланцюгом і кулю кольору хакі.
солодке слово "гаага", яке нині пробуджує стільки надій в українських серцях, у країнах колишньої югославії сприймають не так однозначно: усе-таки тут судять національних героїв. військових злочинців теж часом, але військові злочинці – це в сусідів, вони заслужили, а нас за що? по-перше, ми тут тільки захищалися; по-друге, самі розберемося. "вони не скривдили б і мухи" починається з роздумів про те, чому саме гаага, – і це запитання дуже пов'язане з попередніми, загальнолюдськими. дракулич пише, що багато балканців сприймають суд над окремими персонажами тої війни як суд над цілими країнами та їхніми ідеологіями. вони наполягають на тому, що весь народ не може бути винен, і мають у цьому повну рацію, бо ніхто й не казав про "винен" – радше про "відповідальний". але й це достатньо страшне формулювання для обставин, у яких єдиним певним способом не стати на чийсь бік була еміграція.
у тексті з'являється штука під назвою "синдром телевізора": стосується вона не пропаганди, а того, що, зазирнувши на чай, гості запросто впізнають телевізор, винесений із сусідньої покинутої хати, але нічого не скажуть, бо в них і самих таке добро є. і згадкою про цей умовний телевізор дуже легко заткнути спроби говорити про інші, значно гірші вчинки. якщо ж усе-таки хтось наважиться, йому можуть нагадати про мілана левара (підірвався на бомбі після свідчення в гаазі, убивці так і не впіймали; утім, левар сам винен – наївно вирішив, що зможе далі спокійно жити у своєму містечку).
славенка дракулич небагато пише про самі злочини – аби проникнутися цим боком історії, можна прочитати її s. , – проте й без графічних описів жорстокості книжка достатньо моторошна. оті звичайні, часто цілковито нудні люди, за якими вона спостерігає в гаазі, лишили за собою двісті тисяч покійників і бозна-скільки покалічених. тому збиває з ніг іронія епілогу, у якому вони живуть собі в нідерландах, очікуючи на вирок, і прекрасно, навіть дружньо співіснують, ігноруючи мовні, релігійні чи політичні відмінності. нащо тоді це все було, запитує дракулич у передостанньому реченні – і сама відповідає: а нінащо. просто так. і якщо до цього, любий читальнику, ти ще тримався купи, то як тепер?

[Yaryna Zhukorska · Rating 5 out of 5]

Велике зло не з’являється раптово й нізвідки.
Коли я читала цю книжку я весь час думала: «Диявол в деталях».

Книжка про те, як звичайні начеб-то люди чинили воєнні злочини, злочини проти людяності та геноцид.
Про те, які вони були і чому це робили.

Чому?
Напевно, кожен знайде тут свою відповідь.

Найбільше мене вразив розділ про Міру Маркович - дружину Слободана Мілошевича. Жінка, яка могла своєю мудрістю та любов’ю врятувати все, але стала чи не гіршим злом, ніж він сам.
Напевно, через те, що я також жінка.
Адже спокій, щастя, здоровий глузд чоловіка дуже залежить від тієї, що за його спиною.
Бо ми слабкі, але сильні своїм коханням.

Кожен розділ - окремий портрет людини. Разом - це як калейдоскоп, в якому з різнокольорових скелець складається малюнок.

Пропаганда, розпалювання ворожнечі, невміння критично мислити, бажання забути свою історію. Причин війни в колишній Югославії авторка знайшла багато, і це далеко не вичерпний їх перелік.

Але цікава книжка, перш за все, можливістю через збільшуване скло подивитися на людську природу звичайних людей, які б і мухи не скривдили, але…

Дуже актуальна зараз для нас.
Для нашого розуміння того, що ми не перші проходимо такий шлях.
Для розуміння загроз, які в нас самих.

«Суди над воєнними злочинцями важливі не лише через пошану до тих, кого було вбито. Вони важливі заради живих. Адже врешті те, що є найважливішим у контексті воєнних злочинів, і те, чому нам слід уважніше придивитися до них, зводиться до одного важливого запитання: що зробив би я в цій ситуації? А неприємна правда полягає в тому, що остаточної відповіді не існує» (с).

Книжка, яку я почала читати як міжнародник, а завершила з роздумами зовсім не про трибунал.

[Lesia]

Поки вчора всі висловлювалися про Голодомор, я читала про злочинців проти людяності із колишньої Югославії. І є в цьому свій, можливо, на перший погляд не такий очевидний зв‘язок.

«Вони б і мухи не скривдили» Славенки Дракуліч - книга, яка стала ще одним доказом того, наскільки мало мені відомо про трагедії інших народів, навіть якщо говорити про таких не далеких слов‘ян (але не виключно) із Балканського півострова.

Враження на цю книгу писати важко. Адже ці короткі розповіді - спроба авторки заглянути в душу того чи іншого злочинця, колишніх політиків, військовослужбовців, поліцейських, які вчинили злочини проти людей, які ще вчора були їхніми сусідами чи просто знайомцями. Масові вбивства, зґвалтування, етнічні чистки, при чому все це під носом сусідів з демократичної Європи. Промивання мізків та замилювання очей своїм виборцям. Брехня в очі міжнародної спільноти. А серед цього всього - мовчання та не бажання вірити у те, що відбувається поруч. Хіба це все не знайомо нам тепер? Хіба це все не знайомо було українцям у 30-их роках? Та й раніше. Та й пізніше.

Авторка пише, що ніхто не сподівався, що війна прийде до них знову (читай: після Другої світової війни). І що всі трагічні події, які мали місце в першій половині 90-их на Балканах, здавалися не реальними, спостерігалися, ніби з-під вакууму. А найбільш абсурдним в цьому всьому було те, що після завершення цих подій балканські народності ніяк не могли осягнути, чому світ таврує їхніх воєнних героїв злочинцями проти людяності. Людей, які отримують вдома медалі та державні нагороди як борці за національну свободу, засуджують до десятків років позбавлення волі.

У епілозі пані Дракуліч роздумує над тим, що робить людей злими. І читач не отримує однозначної відповіді на це питання. Очевидним залишається одне: злочинці, яких ми не задумуючись можемо обізвати монстрами, - звичайні люди, нічого їх по суті не відрізняє від нас з вами. Але на кожного з нас можуть по-різному впливати ті чи інші обставини, протягом життя ми опиняємося у різних ситуаціях і найчастіше важко передбачити свою поведінку у тій чи іншій з них.

Причиною трагедій світового масштабу часто стає вивищування одного народу над іншими, расизм і бажання «очищення нації». Протягом історії людства прикладів можна знайти достатньо. В тому числі і в колишній Югославії. В тому числі і в Україні.

Сталін розумів, що йому не утримати владу на наших теренах, якщо живим залишатиметься його ворог - український народ, а головне - освічений народ, люди, які здатні нести знання у маси, поширювати ідеї, передавати традиції і мову з покоління в покоління. Тому ми пережили Голодомор, розкуркулення, репресії. Тому ми живемо зараз із наслідками цієї етнічної чистки.

Та найсумніше, ми досі не вчимося на своїх помилках. Ми - це не лише українці, а людство загалом.

Історія здатна повторюватися. В наших силах - пам‘ятати.

[Maria Pravda · Rating 5 out of 5]

ким ти будеш, коли прийде війна?
⠀
чи будеш добрим батьком і чоловіком? чи підтримаєш тих, кого більшість вирішить гнобити? чи стрілятимеш, якщо скажуть?
⠀
чи залишишся ти людиною?
⠀
у книзі «Вони б і мухи не скривдили» Славенка Дракуліч ставить ці питання і собі, і своїм читачам, доки намагається зрозуміти ту лихозвісну «психологію злочинця», яку звикли приписувати найстрашнішим порушникам законів. вона став��ть питання і розповідає історію своєї країни - Югославії - якої більше немає, і жителі якої дорого заплатили за її ліквідацію.
⠀
зґвалтовані жінки, страчені мусульмани, залякані та знищені «свої» - близько сотні людей були зрештою притягнуті до відповідальності за злочини проти людяності, і на значній кількості судових процесів Славенка Дракуліч була присутньою. вона хотіла поглянути в обличчя Милошевича, Младича, Караджича та інших, «дрібніших» діячів, і побачити в них цей монструозний відблиск, це тавро лихої вдачі, про яке так багато йдеться.

але з часом Дракуліч дійшла геть іншого висновку: монстрами не народжуються. просто в один момент людина обирає поступитись злу, не опиратись обставинам, зняти із себе відповідальність. монстрами стають. коли відчувають владу, коли поруч вже є інші монстри, коли знають, що їм нічого за це не буде.
⠀
війна на Балканах стала найкривавішим конфліктом в Європі з часів Другої світової війни, і цей конфлікт назрівав не один день. проте мешканці Югославії, як дотичних до неї країн були переконані, що подібним війнам вже немає місця у новітній історії. стомлена, навчена гірким досвідом Європа не допустить більше ані геноциду, ані збройних захоплень влади у своєму осерді. натомість, Югославські війни тривали близько десяти років та забрали понад 160 тисяч життів.
⠀
Славенка Дракуліч застерігає: не варто зарікатися. сьогодні Європа перебуває у тривожному становищі. притік емігрантів, націоналістичні гасла на фоні, окупація кількох регіонів України російськими військами та найманцями - ми можемо закривати на них очі й робити вигляд, що нас це не стосується. але одного дня, який краще б ніколи не настав, ми можемо опинитись перед вибором. і він буде значно серйознішим за той, де потрібно відмовитись вжити зневажливе слово чи плюнути в бік «не такої» людини.

[Lidia · Rating 4 out of 5]

Uno de los mejores libros que he leído sobre los criminales de guerra Bosnia. No solo por lo que cuenta, sino por cómo lo cuenta y por el contenido de sus reflexiones.
Muy recomendable, si encontráis una edición disponible.

[Marharyta · Rating 5 out of 5]

«Після того як зґвалтував пʼятнадцятилітню дівчину, він сказав їй, що міг повестися гірше, але не зробив цього, адже в нього є дочка такого ж віку.»

[Hymerka · Rating 5 out of 5]

"Ця книжка з'явилася, щоб потривожити ваш солодкий сон, змусити засумніватися у власній «хорошості», примусити думати й ставити неприємні питання — із тим, аби не піддатися колективній ідеології, яка веде дорогою поділу, ворожнечі та агресії."

У передмові до своєї книги Славенка Дракуліч згадує сцену з фільму "Бункер", який свого часу наробив шуму. У тій сцені Гітлер люб'язно цілує руку молодій жінці. Це нагадало мені, як в одній зі своїх автобіографічних книжок Стівен Фрай розповідає про те, що доля його звела з певною літньою пані. І оця пані захоплено поділилася з ним враженнями про те, як чарівно їй танцювалося з Гітлером. На той час, коли відбувалася ця розмова, вона не могла не знати про всі ті жахіття, які стоять за цим іменем, однак для неї він все одно був найперше галантним кавалером на якихось танцях у її молоді роки. А він ще й акварельки малював. І дитиною в церковному хорі співав. А ви що думали? Що він катував усіх, хто під руку траплявся? А вечорами, гарненько вимивши п'яточки милом з людського тлущу, акуратно вбирав шкарпеточки з жіночого волосся і зігрівався келишком крові невинно вбитих немовлят? Гаразд, годі про Гітлера, ця книга не про нього, просто він першим спадає на думку, коли ми собі думаємо про людину-монстра.

У своїй книзі Славенка Дракуліч розповідає про воєнних злочинців часів війни на Балканах, яких судили в Гаазі. Вона ходила на слухання, спостерігала і розмірковувала. І перші враження здогадайтеся які?

"Тож я просто сиджу й розглядаю їх, п'ятьох чоловіків на лаві підсудних. Вони здаються такими звичайними. Але що я сподівалася побачити? Роги? Гострі вуха?"

Я, як і багато-хто з мого покоління, жалюгідно мало знаю про війну на Балканах, заледве зможу пояснити, хто такий Слободан Мілошевич, а більшість імен героїв цієї книги взагалі бачу вперше. Але ясно, що злочини їх страшні: це масові вбивства (сумновідомі етнічні чистки), зґвалтування (в тому числі і дітей), катування, продаж в рабство. І от нам кажуть: на совісті цього от чоловіка десятки, може, й сотні жертв, а ми очима авторки бачимо симпатичного молодика, ровесника її доньки, який любить рибалити і має купу друзів. І от ті друзі кров з носа доводять, що це добряк і лапочка, який і мухи не скривдить!

"Ми схильні вважати, що приємні на вигляд люди — добрі, а ті, які мають неприємний вигляд, — відповідно, злі. Насправді це зовсім не так. Але я ще ніколи не стикалася з таким — щоб особа з наївним, ледь не дитинним виразом обличчя була вбивцею, і мушу сказати, мене це вразило."

Це так до болю нагадує, як оце знаєте піймають серійного вбивцю, а його сусіди такі: "Ой, то такий чемний юнак і завжди вітався в ліфті!" Звідки у нас це береться? Довший час я схильна була винуватити фільми з усіма тими вродливими протагоністами й химерними лиходіями, але, схоже, це набагато давніший стереотип.

Або ще, уявіть собі, що ви маєте люблячого і ласкавого татка, з яким бавитеся в настільні ігри і який приходить поцілувати вас перед сном, а тоді випадково дізнаєтеся, що на його совісті безліч смертей, і то його жертви провинилися лише тим, що були "неправильної" національності. У книзі є й така історія, просто хрестоматійний випадок. 23-річна донька ката наклала на себе руки, вочевидь її серце не змогло впоратися з такою новиною.

Надто багато з нас схильні думати, що люди, які смакують вбивства і мордування на війні, все життя були психопатами, але факти говорять про інше. Раз за разом зовсім різні люди свідчать: "у його житті й поведінці до війни не було нічого патологічного." Абсолютна більшість оцих безжальних убивць звичайні люди. Ця проста правда дуже важко вкладається в голову. Це міг бути ваш друг, родич, сусід, шкільний учитель, продавець в маленькій крамничці, або й ви... То чому вони роблять це? Переконані, що війна спише? Сп'яніли від раптової влади? Боялися самі стати жертвами? Є й таке пояснення. Біляна Плавшич, одна з фігуранток судів у Гаазі заявила: "Через цю одержимість ідеєю не стати жертвами знову ми дозволили собі стати злочинцями." Та коли серби пояснюють геноцид місцевих мусульманів якоюсь битвою, що вони програли туркам понад 600 років тому, вибачте, це просто абсурдно.
Страшно те, що після стількох років праці над тим, щоб прийняти всіх як рівних і кожне життя як священне, ми знову гостро стикаємося з демонізацією іншого, знову повсюди цей поділ на "ми" і "вони", конструювання іншого як об'єкта ненависті. Славенка Дракуліч пише, що наша відмова вітатися з кимось, хто, скажімо, має дещо смаглявішу шкіру, може стати тим камінчиком, який породить каменепад репресій. "Коли особу редуковано до абстракції, її легко ненавидіти, адже моральну перепону зруйновано."

"І все ж спитаймо себе: як сусід стає нашим ворогом? Як ми інтерналізуємо ворога, і як багато часу це потребує? До того, як анклав Сребрениця впав, сербська машина пропаганди, особливо телебачення, демонізувала ворога (хорватів, боснійських мусульман та албанців) уже майже десять років. Захоплення Сребрениці та масові страти, які почалися після цього, стали можливими лише завдяки такій тривалій психологічній підготовці. Станом на 1995 рік мусульман сприймали як не-людей, це нагадує ставлення до євреїв у часи Другої світової війни. До вбивства євреїв також привели малі кроки. Несуттєві дрібниці, як-то заборона купувати квіти в місцевій крамниці, стригтися в місцевого перукаря чи користуватися трамваєм, поступово уможливили газові камери."

Кожен з нас десь глибоко всередині носить думку про власну "хорошість", але тут така справа, ми самі не знаємо на що здатні, як поведемося в певній надзвичайній ситуації. Чи будемо ми тим, хто мочить штани, коли відчуває на потилиці холодне дуло пістолета? Чи тим, хто його прикладає? Нікому це не відомо, і це по-справжньому моторошна думка.



А як пані Дракуліч закінчує своє книгу! Це дійсно гротескний епілог, де вчорашні непримиренні вороги живуть у мирі і злагоді в очікуванні вироку у в'язниці, яка нічим не поступається непоганому готелю. То до чого це все? Це б��ла лише риторика? Тисячі замордованих, безліч фізично і морально скалічених — це лише політичні маніпуляції? Бажання урвати собі більше влади, а своїй країні більше землі? Чи як?

[Michael VanZandt · Rating 2 out of 5]

I cracked this book for the first time with high hopes. After researching and writing on the Bosnian genocide, I was eager to tackle Slavenka Drakulic's perspective on the ethnic cleansing of the former Yugoslavia. For all the history written about the fighting itself, very little ink is spent on the human behavior that brought these nationalities to such unthinkable crimes.

Drakulic, a Croatian professor living mostly in Sweden, approaches each individual on trial from a critical yet at times sympathetic angle. What she bestows us is an intimate portrait of the killers, who according to her thesis defied theirs banal stations in life to contribute to genocide. The passion in Drakulic's writing is clear from the outset. Yet, despite that fervor, she left me anticipating more from the subjects. Her treatment of each perpetrator on trial rides mostly on speculation. As she delves into the personal life of men like Slobodan Milosevic and Ratko Mladic, the reader is left to take that leap with her. She creates stories where no facts nor sources lie. In the end, her indictment of the war and these men and women suffers because of these assumptions.

I do not hesitate to say that this book consistently intrigues, but it does not shed sufficient life on the decade which precedes the collapse of Yugoslavia. The years of state-endorsed radio propaganda exists as a mere shadow in her essays. Too often does she paint the criminals as ordinary, sad saps. Again, her psychoanalysis of the individuals robs us a reliable critique of human behavior in the Balkans. Although there is much potential in this book, I set it down frustrated. It does not have a place in academic research [there are no sources or footnotes provided:], but is a fine supplementary resource.

[Robert Gustavo · Rating 5 out of 5]

In some ways, this book is more disturbing than the books that go into much more detail about the atrocities of the wars in the Balkans. There's no Catfood Mujahideen, but there is Goran Jelisić, who was a basically normal early 20s kid who gets the orders to kill Muslim prisoners, and happily does so for 18 days before his troop moves, and then he goes on with the war as if nothing happened -- except for those 18 days, you would never know what he was capable of.

The book is all about character studies of war criminals, and trying to figure out what made them into monsters, with the growing realization that they aren't really any different from anyone else, except for the situations they found themselves in.

It's not a cheery book.

Slavenka Drakulič tries to drag a little bit of hope out of the trials at the Hague, ending with the trial of Baljana Plavšić, the former president of Serbian Bosnia, who first insisted that there were no war crimes because they were defending their territory against the biologically inferior Muslims, and then turned around and pled guilty to crimes against humanity and showed remorse. If Plavšić can recognize and accept responsibility for her actions, isn't that a sign that there is some hope for reversing the hatreds in the region?

Later, after this book was written and published, Plavšič would give an interview that she only did this to get a lighter sentence.

[Mohsen · Rating 5 out of 5]

کتابی تکان دهنده در مورد جنایاتی که در یوگسلاوی سابق رخ داد.
دراکولیچ درین کتاب به ما میگوید چه اتفاقی رخ داد تا مردمی که روزی برای میهمانی به دیدار همسایه خود میرفتند این بار برای کشتن همان همسایه ،زنگ خانه اش را به صدا در آوردند؟
چه روی داد که لیوان هایی که به سلامتی یکدیگر بالا میرفت به ناگاه تبدیل به دشنه ای شد برای فرو رفتن در قلب یکدیگر؟
دراکولیچ هشدار میدهد چگونه و به چه سادگی مردم دوست داشتنی تحت تاثیر تبلیغات تبدیل به جنایتکاران جنگی میشوند!
...
بخشی از کتاب:
اگر معتقدیم مرتکبان این جنایات هیولا هستند ،به این دلیل است که میخواهیم تا آنجا که امکان دارد میان خودمان وآنها فاصله بیندازیم...در پایان به این استنتاج میرسیم جنایاتی که این هیولاها مرتکب شدند از مردم عادی بر نمی آید،اما زمانی که شما به افراد واقعی که این جنایات را مرتکب شدند نزدیکتر میشوید می بینید این استنتاج صادق نیست...هرچه بیشتر نگاه شان میکنی بیشتر متعجب می شوی که این پیشخدمت رستوران،راننده تاکسی ،معلم و روستایی که روبرویت نشسته چطور مرتکب این جنایات شده است؟

[Mark Livin · Rating 5 out of 5]

Однозначно читати

[Maria Zayats · Rating 5 out of 5]

Так, ця книга відбере ваш спокій;
так, вона потривожить ваше щоденне життя;
так, вона викличе злість на себе за дешеве співчуття, бо для тебе це лише тема для розмови, бо насправді, що ти можеш про це знати.
Але ні, це не є чергова книга, яка висвітлює горе народу, бо те, що робить автор є значно глибшим. Адже легко перенести відповідальність на якогось одного, кількох маніяків-психів, які знищували народи. Їх образ такий здавалось би чіткий… шалені та люті очі, жорстока вдача, чи щось там ще, що вимальовує нам наша уява, коли ми думаємо про таких людей. Та що як це не так? Що якщо в своєму звичайному житті, поза роботою, вони б і мухи не скривдили?
Чоловік, що був звичайним, позбавленим ентузіазму, скромним офіціантом, тихий рибалка, що просиджував дні на березі ріки, чи молодик зі спокійним і ясним обличчям, з яким, за словами Дракуліч, було б і не страшно, скажімо, опинитися самому в купе нічного поїзда, який би цілком зміг допомогти перейти старшій жінці вулицю, повернув би загублений гаманець власнику. На перший погляд здається, це опис звичайних людей, що оточують нас щодня. Ні, це не монстри, не божевільні убивці, це ніби то звичайні люди. Але ось їм до рук дають пістолет і владу, і маємо воєначальника, що віддавав команду розстрілювати сотні людей, для етнічної чистки населення, поліціантів, що зґвалтували десятки тисяч мусульманських жінок та дітей, тюремного наглядача, що мав звичку перед вранішньою кавою вбити кілька в’язнів… На суді в Гаазі у більшості з них спокійні, ба навіть приємні обличчя, часто м’які риси, а ще відсутність будь-якого розкаяння, нерозуміння за що їх судять, адже вони носії колективної ідеології, адже в себе в країні вони герої, адже так, їм дали владу і вони все робили на благо своєї нації, а всі оті злочини це були лише інструменти, за допомогою яких береглась ідея.
Автор у відчаї відшукувала на обличчях злочинців ознаки безумств, жорстокості, але не знайшла їх. Знайшла не монстрів, а людей із сім’ями, друзями, сусідами. Поволі задаєшся запитанням, що має статися, щоб люди, сотні людей почали творити таке?
Окрім того, в книзі можна проводити масу паралелей з Україною, роздумувати над нашими проблемами, адже Дракуліч багато говорить про те, як в країнах колишньої Югославії наново писали історію та замовчували правду, що стало широким полем для подальшої пропаганди та маніпуляцій національними почуттями населення, розпалювання війн.
Книга – гірке прозріння. Книга – роздум.
Тверде 5.

[Lea · Rating 4 out of 5]

I've read a lot about the ICTY cases, but usually written by international lawyers and focused on the legal aspects and the victims. Drakulić (who is, by the way, an incredible writer) is Croatian, and here she is more focused on the war criminals themselves, and how they, or anyone, could have committed these crimes.

Observation: this was published in 2003, so the case statuses are outdated - since 2011 there are no remaining ICTY indictees at large. Some which were provisionally detained or at large are now convicted and serving their sentence (Goran Jelisić, Ratko Mladić). But some have been acquitted (Ademi, Balaj, Halilović). Some died (Slobodan Milošević). And some have done their time and are now free (Landžo, Zarić, Žigić, Blaškić, Tadić). Can you imagine! Also, Biljana Plavšić, who seemed to be Drakulić's glimmer of hope in this book, got an early release and then told a reporter that pleading guilty and expressing regret before the court was merely a strategy to get a shorter sentence (and it worked).

[Maryna Ponomaryova · Rating 5 out of 5]

Книга про воєнних злочинців колишньої Югославії. Про те, що перетворює звичайну людину на монстра, і чи ці монстри, які страчували тисячі людей зі сліпої ненависті насправді - просто звичайні люди. Кожен розділ сконцентрований на одній історії, колишнього президента, солдата якому віддано наказ страчувати, світдка який не міг мовчати, звичайних хлопців які стали ґвалтівниками-вбивцями, рибалки-психопата, дружини-президента і так далі - було цікаво подивитися на цю історію так множинно. Та найбільше приголомшив останній розділ, про те, як у в’язниці в Гаазі утворилась така собі міні Югославія із воєнних злочинців, які спокійно уживалися разом - зрештою, вони ж не націоналісти в їжі, відпочинку, спорті. Коли ви сидите разом, твій сусід, якого тебе навчили сліпо ненавидіти, виявляється просто людиною, з якою можна побалакати або перекинутися в карти.
Ця книга вчить докопуватися до суті і визнавати неприємну правду, монстри - всередині нас. Необхідно перестати годувати їх страхом, ненавистю, жадобою влади.

[Yulia Kryval · Rating 3 out of 5]

Цю книжку важко назвати нон-фіком, бо на добрих 50% вона складається з роздумів і припущень Славенки Дракуліч про життя, мотиви і почуття на лаві підсудних у Гаазі цілком реальних злочинців Югославських воєн.

Попри те, шо я саме з тих людей, хто завжди дивиться документалки про диктаторів і злочинців з телефоном в руках, паралельно вишукуючи історії іх дитинства, фото в молодості та подробиці особистого життя, шоб хоч трохи краще зрозуміти, як ті люди стали тим, ким стали, в цій книжці було занадто багато суб‘єктивного, умовного і спроектованого з особистого життя авторки, шоб сприймати цю книжку не художньо.

Все ж дуже викличним було її питання: шо би я зробила в такій ситуації?

Хто би як не ставився до Дракуліч, ця книжка чудово підкреслює абсурдність війни як феномену.

[Tonkica · Rating 5 out of 5]

Volim njezina viđenja stvari, opise.. I da, rijetko je kada nešto crno-bijelo!

[Tatjana Bordukalo Nikšić · Rating 5 out of 5]

Knjiga koja mi iznova potvrđuje kako je Slavenka Drakulić vrhunska autorica po pitanju publicistike ili novinskih reportaža (ne dijelim isti dojam po pitanju njezinih romana). U ovoj knjizi, poput hrvatske Hannah Arendt (cit. Hrvoje Klasić koji je autor predgovora) kroz opise ratnih zločinaca sa suđenja u Haagu pokušava odgovoriti na pitanje odakle je došlo sve to zlo koje se ispoljilo u svojim najgorim oblicima u ratovima u Hrvatskoj i BiH. Opisujući ratne zločince kroz njihove ljudske osobine, dolazi do poražavajućeg odgovora (kao i Hannah Arendt) - ratni zločinci su, čini se, obični ljudi kao i velika većina drugih, a zlo je moguće uvijek i kod svakoga. Pogotovo je sumoran epilog koji opisuje atmosferu u scheveningenskom zatvoru, gdje se glavni akteri sasvim lijepo druže i međusobno si pomažu, bez obzira na to što su u svojoj zemlji krvavo ratovali jedni protiv drugih.
Knjiga je originalno napisana na engleskom jeziku i namijenjena je čitateljima s drugih govornih područja, što se donekle osjeća u mjestimičnim simplifikacijama, a to i sama autorica navodi u napomeni na kraju.

[Sorina · Rating 5 out of 5]

This is a must-read for everyone who wants to know more about the Balkan Wars. The author tries to answer these simple, but complex questions: how could ordinary people turn into monsters? Is there such a thing as a monster? What would I do if put in a similar situation? And she does it in a brilliant way, by offering us profiles and backgrounds for the people accused of crimes against humanity at the Hague. At the same time, she's giving a voice to their victims, for the whole world to see and know about the concentration camps, ethnic cleansing, rapes, killings and "disappearances".

[Alla Komarova · Rating 4 out of 5]

«Ні, ніякі вони не монстри, а звичайні люди, як усі ми», - приходить висновку Славенка Дракулич, яка місяцями спостерігала за судовим процесом у Гаазі над своїми колишніми земляками, звинуваченими у злочинах проти людяності, у масових стратах, геноциді та ґвалтуваннях.

Дракулич вдивляється у кожного, хто опинився на лаві підсудних: від найвищого (за її враженням) ідеолога різні Слободана Мілошевича і до останнього рядового солдата, який й втілював у життя наказ «приберіть звідси геть усіх мусульман і краще – назовсім». Вдивляється і гадає – коли ж звичайний собі сільський хлопець, який полюбляє рибалити, раптом перетворюється на машину знищення? Коли саме для нього стає нормальним те, що він робить – вбивати як на конвеєрі людей, таких самих, як він сам, інколи своїх сусідів, інколи дітей та підлітків. Коли вбивати стало нормально, так само, як ще місяць тому було нормально піти порибалити? І чи був він монстром завжди, чи став за певних умов? Авторка врешті знаходить відповіді. Читай перше речення – ні, ніякі вони не монстри, а звичайні люди.

Вона намагається пояснити, чому багато хто із злочинців остаточно так і не зрозумів, чому вони там, на лаві підсудних. Чому раптом всі ці зґвалтовані жінки, замість того, аби мовчати та дякувати за те, що залишились живі, зараз стоять тут та розповідають про пережите? Чому вони не ховаються, як ховалися раніше і ховалися б далі, якби не цей процес? Чому в них взагалі з’явилося це право голосу – у чомусь звинуватити чоловіка? Це ж наче стілець раптом би заявив, що він проти того, аби на ньому сиділи. Абсурд, нонсенс, підірвані підвалини світу. Дракулич розповідає, із яким шоком ті чоловіки відповідали «да не кривдив їх ніхто! Вони ж живі – бачите? То хто їх кривдив? Що? Насилля? Яке насилля? Ґвалтування? Та це хіба насилля, тю. От якби їй руку відпиляли, тоді так, насилля. А так ні, ніякого насилля».

Всі вони різні – хтось виконував накази по «остаточному вирішенню національного питання» із байдужістю. Хтось – із певним задоволенням. Були й такі, що наче робили це із почуття самозбереження – аби вбиваєш, або стаєш поруч із жертвами. Таких у решті решт виправдали. О, цей світ гуманізму – помилування катів!

Звичайно, ніякі вони не монстри, а просто люди, які проживали війну на Балканах у спосіб, буденний для будь-якого етнічного чи міжконфесійного конфлікту. І не стали на заваді ані доступність інформації, ані розташування у цивілізованій Європі, ані розвиток ЗМІ та ТВ. Шість з половиною мільйонів років еволюції людини аж ніяк не перекреслити нещасними ста роками умовного торжества гуманізму, і тому, коли авторка пише «Ну от ми ж жили мирно разом цілих 45 років у Югославії, звідки ж узялася ця взаємна національна та релігійна ненависть?», навіть хочеться спитати «Оце зараз серйозно було?» 45 років мирного життя – то по суті була спроба виведення штучної югославської нації із чи не десятка різних народів (цікаво, що сама авторка це також розуміє і відмічає). І от ти серйозно зараз вважаєш, що цей комуністичний експеримент вдався би? О, цей світ гуманізму, м-да.

Дракулич стверджує, що на місці таких самих злочинців може опинитися практично будь-хто. І лише збіг обставин визначить, хто врешті решт стане катом, а хто – його жертвою. Її це лякає і вона зупиняється у своїх висновках на півшляху. Пробачимо їй – вона сама визнає в цілому, що, як і будь-яка людина, яка дорослішала за комуністичного ладу, із великими труднощами у принципі ментально подорослішала. Бо комунізм брав на себе повноваження повного та абсолютного власника геть усіх думок та бажань людей. Партія вирішувала за людей геть усе – що носити, що їсти, що думати та як казати, куди йти, на кого дивитися, кого наслідувати. Тому викинуті на призволяще дорослі діти кинулися шукати нових хазяїв для своїх думок та бажань. Не їх вина у тому, що нові хазяї виявилися точнісінько такими самими дітьми, але із повноваженнями. Із повноваженнями та знайденим ворогом.

Зараз з певних джерел лунають застереження, що начебто Україну чекає невесела перспектива «югославського сценарію». Звісно, що в нас цей сценарій у класичному варіянті не пройде. Але є одне але.

Ні, ніякі вони не монстри, а звичайні люди, як будь-хто із нас. І лише збіг обставин визначить, хто врешті решт стане катом, а хто – його жертвою.

Ми можемо ображатися на сценаристів Years and years, які включили у серіал момент про те, що Віктора здали у поліцію його батьки, а катували – його ж співгромадяни. Бо можна рвати на собі тєльняшку і казати, що українці такого не зроблять ніколи, бо це тільки мишобраття можуть. А можна оглянутися навколо, послухати своїх же сусідів, яких до білих очей накрутили ненавистю до «бариг та мародерів» і уявити, як саме вони «не здають своїх».

[Wyndham · Rating 1 out of 5]

Краще не беріть. Звісно, тематика була цікавою, адже я мала печально мало знань про цю війну, але Славенку Дракуліч краще не популяризувати взагалі. Найбільшим тригером в цій книзі було те, що авторка вважає націоналізм величезним злом і майбутньою загибеллю Європи, і якби не дурний націоналзм війни б не було і всі б жили в мирі і злагоді, і трава була б зеленіша і пташки б гучніше щебетали. Таке враження ніби це вологі мрії Славенки Дракуліч як би було зашибісь, якби Югославія не розпалась. Тут купа тригерних моментів на яких мені хотілось забити авторку її ж книжкою, а потім я дізналась, що в своїй праці "Кафе "Єропа".Повернення" вона ще й гамна "експертного" про Україну наговорила, то хочеться просто сказати їй не забувати приймати ліки від шизи і свої марення тримати при собі.

Тригерні моменти:
- постійне порівнювання описуваних воєнних злочинців із членами своєї родини;
- націоналізм тут описаний як щось гірше за чуму;
- дивна ностальгія за диктатором і за Югославією;
- тут більше критики до Міри Маркович за її темний колір волосся і невдалу зачіску, ніж за її співучасть у скоєнні геноциду;
- заялену тему "що перетворює цивілізованих людей на воєнних злочинців?" вона намагається трохи роздуплити в епілозі, щось там на кілька речень вписавши про експеримент Зимбардо і про психологію, але все одно у всьому винен націоналізм (не забувайте!)
- Розділ "Вони б і мухи не скривдили" просто не має права на існування, бо там 15 сторінок відбірного трешу. Горан Єлісич такий молодий і милий хлопчик, віку її доньки, бідна дитина, а сам вчиняв такі страшні злочини, а що би було "якби то був мій зять замість оцього хлопця, чи він міг би робити ті самі речі, та мабуть ні". Горан Єлісич власноруч стратив понад сто в'язнів, при цьому розповідаючи їм, що любить вбивати.
- в кожному розділі купа риторичних питань, це дуже виморожує. А її "роздуми на тему", зазвичай таке лайно, що хотілось сперечатись на кожній сторінці.

Висновок: дарма витрачені гроші, час і нерви.

[Ingeborg · Rating 5 out of 5]

A simple and straightforward text about what makes people commit horrible war crimes. Could anyone, in the right circumstances, become a criminal? What I like most of all is the author's argument about "preparing" ordinary people for hating another nation, The Other. The reasons for hating (people of other nationalities, other race, religion etc.) don't have to be rational, they just have to be convincing enough, and are mostly based on old myths! This is the horrible truth. There should be more books like this one, they should be widely read (even maybe in high-school?), so that people get a sense of what it means to loose track of reality, to start hating other people because of something completely irrational. Not just hating them - but also raping, torturing and killing them for the reasons one cannot explain... If we could explain to ourselves this is all irrational and irrelevant, and what matters are other people's lives and their freedom, maybe people wouldn't do such horrible things to other people? Is this too optimistic? These are really questions to think about!

[Наталя Левадська · Rating 5 out of 5]

П’ять зірок для книжки, за системою goodreads, означає, що вона була настільки класною, що я хотіла б її перечитати знову. Так от "Вони б і мухи не скривдили" - не з тих, в історію яких хотілося б повернутись. Кожен описаний судовий процес несе так багато страждать, болю та безвиході, що вже після першого (і єдиного, певно) прочитання закарбовується шрамом у душі.
Книга про те, настільки просто переступити межу між добром і злом, сплутати свого з чужим у часи, коли все руйнується. Раніше відповідь на питання "Як би я вчинила у такій ситуації?" здавалося очевидною і єдиноправильною. Після цієї книги починаєш сумніватися.