“я шукаю – я шукаю щось подібне на смисл!” … “твій розум малий – він обмежений – який сенс тобі потрібен?”
Не буду вдавати ніби все второпав. Ба більше, не впевнений, що це можливо. Ні колективним розумом Нобелівського комітету, ні найерудованішим зібранням діланологів.
Тому, певно, можливі лише власні інтерпретації.
Якщо проводити аналогією з павучиним плетінням властивим тим українським місцинам, де виріс і які бачив на власні очі, то видалось, що десь в цієї діланівської павутини має бути центр, а від нього (точніше від неї, бо центральною в “Тарантулі” видалась Арета Франклін) і йтиме все менш значуще донизу, догори, вліво, вправо. Далі десь переплітатись, віддзеркалюватись, повторюватись, тому була маленька надія, що хоч трохи, але декілька “чогось подібного на смисл” виникне.
Але потім пошукав як виглядає власне тарантулова павутина і пазл склався. Без початку і кінця, хаотична, майже безформенна, місцями щільна, деінде дірява. Як і текст.
Підозрюю, що рішення “Темпори” (нетипове для серії “Американського постмодернізму”) додати дрібку незрозумілого мені м’якого елементу на тверду палітурку книги і повинно створювати таке собі незвичне тактильне відчуття, схоже на дотик до павутини.
Першу “поему” (?) перечитував разів шість, намагався за щось зачепитись, не вдалось, змирився, і з таким настроєм рухався далі. Просто “сподобається” – “не сподобається”, “піймав хвилю” – “не піймав”. Зрештою, 500 гривень на книжку вже витрачені, а як попереджав один величний майстер “АДМІНІСТРАЦІЯ ШКОДУЄ, АЛЕ ГРОШЕЙ НЕ ПОВЕРТАТИМЕ”.
І за мною вже виїхала поліції банальності, та згодом мене ці тарантулові мережива таки затягнули.
“Сорок ланок ланцюга”, “Пий до дна – пий до дна”, чи кінцевий вірш із “Підземного вальсу туги за домом та й вальсу білявки” – це щось таке, що хочеться завчити (чи хоча б запам’ятати), ділитись з іншими і перечитувати, навіть незважаючи на власний “розум малий”.
А “Я вважав піаніста дуже косооким але надзвичайно міцним” могло б сусідствувати із одним із бартелмівських “Шестидесяти оповідань” і мало б хто побачив, що автори різні.
Ще наважусь до версії Максима Нестелєєва про алюзії в “Тарантулі” з першої сторінки “Фіннеґанового вікопомину” як-от past Eve and Adam's (повз Євино-Адамове – переклад людини згаданої в рядку, що розташований вище) та topsawyer (високо-соєрівський – переклад людини згаданої в попередніх дужках) додати, що імена, якими Ділан підписує вірші наприкінці кожної поеми (двійник Дурненькі очі, шльондра гомер, Дружній Пірат, Гектор Шмектор, Усе Своє Допетрав, ваш освітлювач Кувалда, товариш по опору малюк тигр і т.п.) нагадують отих всіх Шемів зе Пенменів та Шонів зе Постів із FW.
Загалом Максим вкотре майстерно не лише перекладає, а й жонглює примітками, які часом слугують у тексті як підказки чи маяки-орієнтири (або, якщо ви схиблений шанувальник Томаса Пінчона, підкидують дровенят в вогонь вашої внутрішньої параної, що за вами постійно хтось стежить).
Сторінка 20, примітка 3 Томас Джефферсон (1743–1826) – один із батьків-засновників Америки, третій президент США.
Сторінка 41 “Прелюдія до медіатора” –
“хто скаже як звали
третього президента
сполучених штатів?”
Сторінка 87, примітка 2 Едвард Естлін Каммінґс, відомий як Е. Е. Каммінґс (1894–1962) – американський поет, драматург і художник. Часто писав своє прізвище й ініціали з маленьких літер – е. е. каммінґс.
Сторінка 121 “Електричний крах чорної нічки” – “... полюючи за подібними втікачами та й лорд Баклі та й Шерлок Голмс майже стають його матір’ю яка повертаючись до Зоредіри Біологічної Амазонки каже “я не хочу бути своєю матір’ю” та й е. е. каммінґс – пишіть правильно – загортає залишки курячих кісток у свинячий хвіст…”
І найсимптоматичніше, що трапляється із книжками із серії “Американського постмодернізму”. Ділан в “Тарантулі” згадує мудрагельську гіпотезу про те, чи чути звук падіння дерева в лісі, коли під час цього процесу поряд нікого не було.
Я радію, бо цю думку вже десь читав. Можливо, це був “Агапе агов” Ґеддіса? Звук, дослідження акустики, самотність, дерево, ліс. Точно, це був “Агапе агов”. Відкриваєш, слава богу всього 76 сторінок, шукаєш, тобто, заново читаєш зліва направо. Нічого не знаходиш, нічого не розумієш. Вечір вбито.
Ну якщо не Ґеддіс, то це був другий том “Лабіринтів американського постмодернізму”. Знову спершу шукаєш, не знаходиш, потім перечитуєш зліва направо, нічого нема, п'ять вечорів вбито.
Тому в підсумку маю в подарунок від Боба Ділана ось такий ключ, та “я знайду двері до яких він підійде, навіть якщо на це піде решта мого життя”.