What do you think?
Rate this book
Маша, або IV Rайх
Шокуюча антиутопія «Маша, або IV Rайх» одного із найсильніших українських письменників Ярослава Мельника уже встигла отримати міжнародне визнання. Цей пророчий роман, що передрікає повернення постфашизму, звучить особливо актуально в час, коли Україна бореться з новими нацистами. Поділ людей на вищих і нижчих, приниження людини до рівня тварини, сегрегація — до якої межі може дійти людська жорстокість? На жаль, відповідь прийшла з нашого реального життя — з Бучі, Ірпеня, Маріуполя, Ізюма... Перед вами — нова редакція роману (перша його назва — «Маша і постфашизм»).
2020 року цей роман видало одне з найбільших видавництв Франції Actes Sud. Книжка отримала чимало схвальних рецензій у французьких провідних ЗМІ:
«Могутня дистопічна історія, написана українцем Ярославом Мельником» (LIBERATION)
«Майстерно сконструйований роман, чудово представлений готичною моделлю» (LE FIGARO)
«Абсолютний успіх!» (LE SURICATE magazine)
«Твір, від якого стигне кров у жилах, настільки він вражає» (L‘OBS)
«Історія рівня божевільної винахідливості» (USBEK & RICA magazine)
«Ця книга по-своєму стає в ряд таких великих творів, якими є романи Хакслі, Орвелла, Вульф...» (L'ЕCRAN FANTASTIQUE magazine)
2020 року цей роман видало одне з найбільших видавництв Франції Actes Sud. Книжка отримала чимало схвальних рецензій у французьких провідних ЗМІ:
«Могутня дистопічна історія, написана українцем Ярославом Мельником» (LIBERATION)
«Майстерно сконструйований роман, чудово представлений готичною моделлю» (LE FIGARO)
«Абсолютний успіх!» (LE SURICATE magazine)
«Твір, від якого стигне кров у жилах, настільки він вражає» (L‘OBS)
«Історія рівня божевільної винахідливості» (USBEK & RICA magazine)
«Ця книга по-своєму стає в ряд таких великих творів, якими є романи Хакслі, Орвелла, Вульф...» (L'ЕCRAN FANTASTIQUE magazine)
272 pages, Hardcover
First published January 1, 2013
18 people are currently reading
436 people want to read
About the author
Jaroslavas Melnikas
18 books56 followersYaroslav Melnik (born on 6 February 1959 in Smygoy, Dubno Region, Rovno Region, Ukraine) is a writer, literary critic, philosopher.
Graduated from the Faculty of Philology at the University of Lviv and the post-graduate course at the Gorki Institute of Literature. Worked in magazines "Laima" and "Woman" in editorial offices. The French magazine ELLE cursed the Psicho section.
Living in Vilnius. Since 1989 Member of the Lithuanian Writers 'Union, as well as a member of the Ukrainian Writers' Union.
Jaroslavas Melnikas (g. 1959 m. vasario 6 d. Smygoje, Dubno rajonas, Rovno sritis, Ukraina) – rašytojas, literatūros kritikas, filosofas.
Baigė Lvovo universiteto Filologijos fakultetą ir M. Gorkio literatūros instituto aspirantūrą. Dirbo žurnalų „Laima“ ir „Moteris“ redakcijose. Prancūzų žurnale "ELLE" kuravo skiltį "Psicho".
Gyvena Vilniuje. Nuo 1989 m. Lietuvos rašytojų sąjungos narys, taip pat Ukrainos rašytojų sąjungos narys.
Kelių prozos, filosofijos, kritikos knygų, tarp jų ir išleistų už Lietuvos ribų bei sulaukusių gerų užsienio kritikų atsiliepimų, autorius. Romanas „Išguitieji iš Edeno“ („Les Parias d’Eden“) buvo išleistas prancūzų kalba vienoje didžiausių Prancūzijos leidyklų.
Lietuvoje rašytojo prozos kūriniai buvo publikuoti literatūriniuose leidiniuose „Metai“, „Literatūra ir menas“, „7 meno dienos“, „Nemunas“ ir kt. 1996 m. Vilniuje išleista filosofinių esė knyga „Laisvė ar nuodėmė“. Melnikas yra taip pat Maskvos literatūrinio žurnalo „Novyj mir“ bei prancūzų „Les Alpes vagabondes“ autorius.
2008 m. gavo Jurgio Kunčino literatūrinę premiją ; 2009 m. – pirmoji premija už geriausią metų apsakymą („Šaknys“); knygas „Pasaulio pabaiga“ (2007 m.) ir „Tolima erdvė“ (2009 m.) literatūrologai išrinko į Metų knygos penketuką. Knyga „Kelias į rojų“ 2010 m. pateko į kūrybingiausių knygų dvyliktuką bei nominuota Europos literatūrinei premijai.
2012 m. geriausi tekstai iš knygų „Rojalio kambarys“ ir „Pasaulio pabaiga“ pasirodė rinkinyje ukrainiečių kalba „Skambink man, kalbėk su manimi“, kuris pateko į geriausių Metų knygų penketuką.
Graduated from the Faculty of Philology at the University of Lviv and the post-graduate course at the Gorki Institute of Literature. Worked in magazines "Laima" and "Woman" in editorial offices. The French magazine ELLE cursed the Psicho section.
Living in Vilnius. Since 1989 Member of the Lithuanian Writers 'Union, as well as a member of the Ukrainian Writers' Union.
Jaroslavas Melnikas (g. 1959 m. vasario 6 d. Smygoje, Dubno rajonas, Rovno sritis, Ukraina) – rašytojas, literatūros kritikas, filosofas.
Baigė Lvovo universiteto Filologijos fakultetą ir M. Gorkio literatūros instituto aspirantūrą. Dirbo žurnalų „Laima“ ir „Moteris“ redakcijose. Prancūzų žurnale "ELLE" kuravo skiltį "Psicho".
Gyvena Vilniuje. Nuo 1989 m. Lietuvos rašytojų sąjungos narys, taip pat Ukrainos rašytojų sąjungos narys.
Kelių prozos, filosofijos, kritikos knygų, tarp jų ir išleistų už Lietuvos ribų bei sulaukusių gerų užsienio kritikų atsiliepimų, autorius. Romanas „Išguitieji iš Edeno“ („Les Parias d’Eden“) buvo išleistas prancūzų kalba vienoje didžiausių Prancūzijos leidyklų.
Lietuvoje rašytojo prozos kūriniai buvo publikuoti literatūriniuose leidiniuose „Metai“, „Literatūra ir menas“, „7 meno dienos“, „Nemunas“ ir kt. 1996 m. Vilniuje išleista filosofinių esė knyga „Laisvė ar nuodėmė“. Melnikas yra taip pat Maskvos literatūrinio žurnalo „Novyj mir“ bei prancūzų „Les Alpes vagabondes“ autorius.
2008 m. gavo Jurgio Kunčino literatūrinę premiją ; 2009 m. – pirmoji premija už geriausią metų apsakymą („Šaknys“); knygas „Pasaulio pabaiga“ (2007 m.) ir „Tolima erdvė“ (2009 m.) literatūrologai išrinko į Metų knygos penketuką. Knyga „Kelias į rojų“ 2010 m. pateko į kūrybingiausių knygų dvyliktuką bei nominuota Europos literatūrinei premijai.
2012 m. geriausi tekstai iš knygų „Rojalio kambarys“ ir „Pasaulio pabaiga“ pasirodė rinkinyje ukrainiečių kalba „Skambink man, kalbėk su manimi“, kuris pateko į geriausių Metų knygų penketuką.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 101 reviews
September 30, 2021
Канібалістична дистопія або біблія вегана.
Четверте тисячоліття. Фашисти змогли таки захопити світ і побудувати планетарний Рейх. Технологія запали і всі повернулися до фермерського життя. Тільки замість корів і свиней їдять сторів - спеціально виведених тварин. При чому вивели їх з людей. (Так, у бурхливій фантазії автору не відмовиш). І ось у цьому суспільстві людожерів починають говорити про права людо-тварин.
Використовуючи такий оригінальний задум автор намагається пофілософствувати на теми людської ідентичності, моралі, гуманізму, релігії, політики - практично усього. Протиставляючи людей розумних і людей-тварин він намагається показати безглуздість та лицемірство поділу на класи та раси. Але засуджуючи експлуатацію людей людьми, письменник сам вдається до лицемірства: у його ідеальному новому світі люди можуть не працювати (адже є стори), але при цьому уся робота з господарства так залишилася тільки на жінках. Вони куховарять, доглядають з дітьми, прибирають і т.п. Отже виходить, що рівність для автора може бути лише расова або класова - інші питання прав людини його не цікавлять. Окрім мізогінії, у романі багато релігійної пропаганди. Тут християнство монополізувало мораль і духовність безпосередньо пов'язана з вірою.
Загалом: цікава ідея, хоч і не до кінця розкрита; дивний фінал, що не зовсім вписується в загальну тональність роману; багато шокуючих натуралістичних сцен. Тому раджу добре подумати, перш ніж братися до читання.
Четверте тисячоліття. Фашисти змогли таки захопити світ і побудувати планетарний Рейх. Технологія запали і всі повернулися до фермерського життя. Тільки замість корів і свиней їдять сторів - спеціально виведених тварин. При чому вивели їх з людей. (Так, у бурхливій фантазії автору не відмовиш). І ось у цьому суспільстві людожерів починають говорити про права людо-тварин.
Використовуючи такий оригінальний задум автор намагається пофілософствувати на теми людської ідентичності, моралі, гуманізму, релігії, політики - практично усього. Протиставляючи людей розумних і людей-тварин він намагається показати безглуздість та лицемірство поділу на класи та раси. Але засуджуючи експлуатацію людей людьми, письменник сам вдається до лицемірства: у його ідеальному новому світі люди можуть не працювати (адже є стори), але при цьому уся робота з господарства так залишилася тільки на жінках. Вони куховарять, доглядають з дітьми, прибирають і т.п. Отже виходить, що рівність для автора може бути лише расова або класова - інші питання прав людини його не цікавлять. Окрім мізогінії, у романі багато релігійної пропаганди. Тут християнство монополізувало мораль і духовність безпосередньо пов'язана з вірою.
Загалом: цікава ідея, хоч і не до кінця розкрита; дивний фінал, що не зовсім вписується в загальну тональність роману; багато шокуючих натуралістичних сцен. Тому раджу добре подумати, перш ніж братися до читання.
July 5, 2017
Я не буду нічого говорити про цю книгу.
Бо я просто не можу.
Бо що б я не сказала - це ніщо порівняно із тим, як ця книга закінчується.
Це було геніально.
Це та сучасна українська література, якої так мало. Якої так невистачає.
Це. Просто. Геніально.
Не маю слів.
Одні емоції.
Бо я просто не можу.
Бо що б я не сказала - це ніщо порівняно із тим, як ця книга закінчується.
Це було геніально.
Це та сучасна українська література, якої так мало. Якої так невистачає.
Це. Просто. Геніально.
Не маю слів.
Одні емоції.
June 17, 2019
"Маша, або Постфашизм" - безпрецедентна антиутопія, яку читати гидко, важко, дивно, страшно і НЕОБХІДНО.
Це те читання, що стимулює думати, переміщуючи свідомість читача за рамки комфорту.
Книга насичена рядом гострих проблем:
▪️Глобалізація
▪️Індустріалізація і машинізація
▪️Фашизм (поділ на "вищу/панівну" та "нижчу" раси)
▪️Свобода та її ілюзорність
▪️Централізація ідеї/істини
▪️Вплив оточення та середовища на становлення людського в людині
▪️Примітивна суть щастя
▪️І ключове - різниця між людиною і твариною
Ще й текст нестандартний. Складається з головної оповіді та суміжної, що подана газетними статтями з контраверсійними точками зору.
Словом, я в захваті, шоці і роздумах.
Хіба не це показник якісного читання?
Це те читання, що стимулює думати, переміщуючи свідомість читача за рамки комфорту.
Книга насичена рядом гострих проблем:
▪️Глобалізація
▪️Індустріалізація і машинізація
▪️Фашизм (поділ на "вищу/панівну" та "нижчу" раси)
▪️Свобода та її ілюзорність
▪️Централізація ідеї/істини
▪️Вплив оточення та середовища на становлення людського в людині
▪️Примітивна суть щастя
▪️І ключове - різниця між людиною і твариною
Ще й текст нестандартний. Складається з головної оповіді та суміжної, що подана газетними статтями з контраверсійними точками зору.
Словом, я в захваті, шоці і роздумах.
Хіба не це показник якісного читання?
January 15, 2022
TL;DR: ATRODO, KAD ORIGINALU, BET MAN PASIRODĖ, KAD NEORIGINALU
"Maša" - savotiška knyga, reikia mėgt Melniko stilių. Dar niekaip nesugebu suprasti, koks būtent jis yra, bet žinau, kad nemėgstu, jis taip vis "įlenda po oda" ir darosi nejauku. Todėl skaičiau sunkiai. Bet ir savotiškai įdomiai.
APIE SIUŽETĄ
Knygoje veiksmas vyksta 39 amžiuje / 4 tūkstantmečio pabaigoje, žmonės gyvena kaip dabar, išskyrus tai, kad augina žiauriai daug gyvūnų, vadinamų storais ( :D ), juos skerdžia ir valgo, taip pat jie padeda ruoštis namuose, atrodo kaip žmonės, tik nuogi ir nešneka. Atsiranda antivalstybininkų grupelė, kuri sako: storai irgi žmonės, nevalgykim! O pagrindinis veikėjas įsimyli savostorąstorę Mašą ir su ja pabėga. O gale įvyksta gana neįdomus plot twistas.
Paraleliai su pagr. veikėjo metamorfozėmis, dar spausdinamos ištraukos iš vietinių laikraščių, kur eksploatuojama nacių retorika, valstybė vadinama Reichu, žmonės - oberšturbanfiureriais ir pan, daug kalbama apie rases. Ši politinė linija - tokia visiškai manifestinė, kur tu turi brėžti analogiją tarp "Mašos" ir Šoa ir (galbūt) suprast, kad gyvas padaras yra į tave panašus. Mintis nenauja, ją paeksploatavo jau ir Bashevis Singeris, ir Coetzee, ir Faberis, neminint PETA.
Tada - tas twistas gale:
APIE DISTOPIJĄ
Be Vanago, Gailius ir Kaikario, daugiau neskaičiau LT distopijų (vis planuoju pasiimti Atjunk). Melnikui distopijoje, atrodo, įdomu ne kokie nors kitokie "ateities" žmonių veikimo būdai, kitoks visuomenės funkcionavimas, visokie "what-if" scenarijai, o vienintelė mintis, kurią jis per visus puslapius ir veda iki pergalingo galo. Vanagui ir Gailiui buvo įdomiau eksperimentuoti su savo sukurtais pasauliais ir žiūrėti, kur jie gali nuvesti (nors Vanagas irgi neatsispyrė plot twisto pagundai), o Melnikas kala tą savo pagrindinę mintį tarsi su kūju. Tas man turbūt buvo didžiausias teksto minusas. Kam reikia tada tos distopijos, alternatyvių pasaulių / istorijos eigos?
(Kitas minusas - iš nesimpatijos Melniko stiliui, nu niekaip negalėjau skaityt, kaip, greta visų idėjinių dalykų, vis išlenda tas seksistinis balsas, pagr. veikėjas tai čiulpia pieną Mašai iš krūtų, tai nori jos pilvo gelmėj paslėpti savo šaknį :D )
Galiausiai viskas labai prailgo, pasirodė jau seniai girdėta. Ir koks tikslas? Grįžti prie Šoa pasakojimų? Kad ne, net ir su twistu gale - tai tiesiog atkartojimas, ne bandymas parodyti kažką naujai. Nustoti valgyti mėsą? Kad ne, tiek su twistu, tiek iki twisto ta mėsa ir tie storai, atrodo, virškinimui nepakenkia, neskatina tavęs pasidaryt vegetare. O tie, kas atsisako mėsos dėl moralinių / etinių priežasčių, čia net nerodomi. Net pagr. veikėjas Mašai jausmus pradeda jaust ne šiaip įžvelgęs kokį artumą (maždaug mes abu gyvos būtybės), bet pačiulpęs iš krūties (plg. Melniko Adata), pamatęs, kad ji visai graži, o tada naktimis užmatęs, kad ją dulkina visi kiti storai + jo paties nuosavas sūnus.
AR ČIA IŠVIS DISTOPIJA???
Nu ir galiausiai, jau pačiam knygos gale, pagr. veikėjas ir kiti anarchistai pabėga, o Reiche lieka dar keli jų bendraminčiai, pogrindyje leidžia laikraštį, pažada iš visų jėgų priešintis valdžios ideologijai. Tik tada man toptelėjo, kad visa ši istorija - sykiu ir komunizmo alegorija, savotiškas pasakojimas apie proto prašviesėjimą, išsiveržimą iš totalitarizmo į laisvę, savo balso atradimą (Maša ir kiti išsilaisvinę storai mokosi kalbėt).
Tada išeitų, kad tai bet kokio totalitarizmo, kur "žmogus žmogui vilkas" alegorija - nacistinės Vokietijos, Šiaurės Korėjos.
Taigi ne distopija, o praeit-topija.
Bet kodėl???
Man distopija (nors ir nelabai mėgstu) - apie tai, ką tu turi ar gali pakeisti dabartyje, kad nebaigtum taip, kaip toj distopijoj visiems baigiasi (blogai). Bet kokį vaidmenį atlieka praeit-topija? Tiesiog papasakoja apie tai, kas buvo, kitu kampu?
Nežinau ir negaliu, nemoku suprast šitos knygos. Mano bendrą įspūdį apibūdintų citata iš pačios knygos: "Negalime paneigti, kad Hitleris ir jo nacistinė filosofija niekaip nepaveikė mūsų civilizacijos" (p. 21) ir memas:
"Maša" - savotiška knyga, reikia mėgt Melniko stilių. Dar niekaip nesugebu suprasti, koks būtent jis yra, bet žinau, kad nemėgstu, jis taip vis "įlenda po oda" ir darosi nejauku. Todėl skaičiau sunkiai. Bet ir savotiškai įdomiai.
APIE SIUŽETĄ
Knygoje veiksmas vyksta 39 amžiuje / 4 tūkstantmečio pabaigoje, žmonės gyvena kaip dabar, išskyrus tai, kad augina žiauriai daug gyvūnų, vadinamų storais ( :D ), juos skerdžia ir valgo, taip pat jie padeda ruoštis namuose, atrodo kaip žmonės, tik nuogi ir nešneka. Atsiranda antivalstybininkų grupelė, kuri sako: storai irgi žmonės, nevalgykim! O pagrindinis veikėjas įsimyli savo
Paraleliai su pagr. veikėjo metamorfozėmis, dar spausdinamos ištraukos iš vietinių laikraščių, kur eksploatuojama nacių retorika, valstybė vadinama Reichu, žmonės - oberšturbanfiureriais ir pan, daug kalbama apie rases. Ši politinė linija - tokia visiškai manifestinė, kur tu turi brėžti analogiją tarp "Mašos" ir Šoa ir (galbūt) suprast, kad gyvas padaras yra į tave panašus. Mintis nenauja, ją paeksploatavo jau ir Bashevis Singeris, ir Coetzee, ir Faberis, neminint PETA.
Tada - tas twistas gale:
APIE DISTOPIJĄ
Be Vanago, Gailius ir Kaikario, daugiau neskaičiau LT distopijų (vis planuoju pasiimti Atjunk). Melnikui distopijoje, atrodo, įdomu ne kokie nors kitokie "ateities" žmonių veikimo būdai, kitoks visuomenės funkcionavimas, visokie "what-if" scenarijai, o vienintelė mintis, kurią jis per visus puslapius ir veda iki pergalingo galo. Vanagui ir Gailiui buvo įdomiau eksperimentuoti su savo sukurtais pasauliais ir žiūrėti, kur jie gali nuvesti (nors Vanagas irgi neatsispyrė plot twisto pagundai), o Melnikas kala tą savo pagrindinę mintį tarsi su kūju. Tas man turbūt buvo didžiausias teksto minusas. Kam reikia tada tos distopijos, alternatyvių pasaulių / istorijos eigos?
(Kitas minusas - iš nesimpatijos Melniko stiliui, nu niekaip negalėjau skaityt, kaip, greta visų idėjinių dalykų, vis išlenda tas seksistinis balsas, pagr. veikėjas tai čiulpia pieną Mašai iš krūtų, tai nori jos pilvo gelmėj paslėpti savo šaknį :D )
Galiausiai viskas labai prailgo, pasirodė jau seniai girdėta. Ir koks tikslas? Grįžti prie Šoa pasakojimų? Kad ne, net ir su twistu gale - tai tiesiog atkartojimas, ne bandymas parodyti kažką naujai. Nustoti valgyti mėsą? Kad ne, tiek su twistu, tiek iki twisto ta mėsa ir tie storai, atrodo, virškinimui nepakenkia, neskatina tavęs pasidaryt vegetare. O tie, kas atsisako mėsos dėl moralinių / etinių priežasčių, čia net nerodomi. Net pagr. veikėjas Mašai jausmus pradeda jaust ne šiaip įžvelgęs kokį artumą (maždaug mes abu gyvos būtybės), bet pačiulpęs iš krūties (plg. Melniko Adata), pamatęs, kad ji visai graži, o tada naktimis užmatęs, kad ją dulkina visi kiti storai + jo paties nuosavas sūnus.
AR ČIA IŠVIS DISTOPIJA???
Nu ir galiausiai, jau pačiam knygos gale, pagr. veikėjas ir kiti anarchistai pabėga, o Reiche lieka dar keli jų bendraminčiai, pogrindyje leidžia laikraštį, pažada iš visų jėgų priešintis valdžios ideologijai. Tik tada man toptelėjo, kad visa ši istorija - sykiu ir komunizmo alegorija, savotiškas pasakojimas apie proto prašviesėjimą, išsiveržimą iš totalitarizmo į laisvę, savo balso atradimą (Maša ir kiti išsilaisvinę storai mokosi kalbėt).
Tada išeitų, kad tai bet kokio totalitarizmo, kur "žmogus žmogui vilkas" alegorija - nacistinės Vokietijos, Šiaurės Korėjos.
Taigi ne distopija, o praeit-topija.
Bet kodėl???
Man distopija (nors ir nelabai mėgstu) - apie tai, ką tu turi ar gali pakeisti dabartyje, kad nebaigtum taip, kaip toj distopijoj visiems baigiasi (blogai). Bet kokį vaidmenį atlieka praeit-topija? Tiesiog papasakoja apie tai, kas buvo, kitu kampu?
Nežinau ir negaliu, nemoku suprast šitos knygos. Mano bendrą įspūdį apibūdintų citata iš pačios knygos: "Negalime paneigti, kad Hitleris ir jo nacistinė filosofija niekaip nepaveikė mūsų civilizacijos" (p. 21) ir memas:
January 31, 2015
Rekomendacijų ir reitingų pakako, kad dar prieš skaitydamas žinočiau, jog knyga bus labai gera. Ji ir yra labai gera - gal kiek trumpoka, bet, manau, drąsiai galima priskirti pasauliniam lygiui. Kas mane labiausiai sužavėjo, tai tie intarpai - interviu, straipsniai, atsakymai. Juose buvo galima rasti giliausių, labiausiai intriguojančių minčių, požiūrių, pastebėjimų. Nėra reikalo rašyti ilgą, išsamų aprašymą - užtenka to fakto, kai tai yra geriausia mano skaityta lietuviška knyga.
P.S. - mane labai nervino, kad skaitydamas nuolat norėjau valgyt. Einu atsipjaut kumpio... :)))
P.S. - mane labai nervino, kad skaitydamas nuolat norėjau valgyt. Einu atsipjaut kumpio... :)))
April 10, 2020
Це страшна книга. Але ж і яка крута! І так добре написана.
Реальність там жорстокіша за будь-яку, яку можна собі уявити. Сцени, які змушують нудоту підступати тобі до горла. Але ти не можеш вже зупинитися.
Ця книга змушує задуматися над дуже багатьма питаннями: хто така людина? що робить з нас людей? що таке гуманність? та й взагалі як легко можна маніпулювати людьми?
Жахлива книга. Жорстока книга. Але я б радила прочитати її всім.
Реальність там жорстокіша за будь-яку, яку можна собі уявити. Сцени, які змушують нудоту підступати тобі до горла. Але ти не можеш вже зупинитися.
Ця книга змушує задуматися над дуже багатьма питаннями: хто така людина? що робить з нас людей? що таке гуманність? та й взагалі як легко можна маніпулювати людьми?
Жахлива книга. Жорстока книга. Але я б радила прочитати її всім.
December 12, 2021
В мене забагато питань залишилось.
Ідея була гарна-частину людей ми визнаємо тваринами, що значить їх можна вживати у їжу. Круто жи! Можна розказати про моральні дилеми перших "канібалів", про то, чому їх взагалі вирішили вживати в їжу, про те, за якими ознаками їх відсортовували в кінці кінців.
Але ніт. Ми отримаємо історію про чоловіка, котрий внєзапно усвідомлює, що, о боги, вони ж люди, і встає в ряди борців за права "тварин".
І тут виникає найбільша проблема. Людина не стане менше людиною, якщо ми її будемо називати твариною. Особливо, якщо автор кожного разу підкреслює, що стори нічим не відрізняються зовні від людей, тому навряд вони дегенерували чи виродились. Якщо у сторів збереглися розміри і пропорції тіла, голови, то скоріш за все зберіг розмір і їхній мозок. Можливо дійсно функціонально він став слабший, але усі функції мусили зберегтися. Звісно, вони не особливо розвивалися, бо цім ніхто не займався.
Та чи дійсно це так? Бо стори перебували у постійному контакті з людьми і вони мусили перейняти хоча б примітивні вирази, слова, словосполучення- як то роблять маленькі діти. Це ж відноситься і до простих дій накшталт усвідомлення, що не можна ходити під себе.
Проте автор і фізіологія- це окрема тема. Бо як нагадати про людяність сторові? Випустити струю сечі, бо ви ж то так разом робили кілька днів тому.
Взагалі моя головна претензія до книги це те, що автор сам заплутався і не розуміє, як доказати, що людину дійсно можна повернути до тваринного стану- стори все одно можуть мати прості хатні обов'язки, приваблювати фізично людей (зоофілія не ок, але якщо зі стором-то можна).
А це ще я не зачепила сексизм : стори виконують прості хатні обов'язки, люди працюють по дві години на день і виключно для власного задоволення, але жінки пашуть на заводах і батрачать вдома, а також якусь ненатуральну ненависть до індустріалізації. Та й головне питання, чого всі перекинулись на людей, куди поділись свині, корови та прості рослини у харчуванні. Таке враження ніби усі харчуються виключно тим людським м'ясом.
Ще забула спитатись, якщо в нас є поділ на людей і не людей, то що роблять з людьми з обмеженими можливостями, зі смертельними хворобами і тд?
І замість того, що пояснити ці пробіли в логіці автор в кінці просто дає плоттвіст, типу, мені лінь все це пояснювати, тому тримайте. Ну окей, питань нема, але враження від тексту впали нижче плінтуса.
Я не буду критикувати посил, але самої ідеї недостатньо. Якщо ви пишете книжку, потурбуйтеся про гарний сюжет і добре прописаний світ.
Ідея була гарна-частину людей ми визнаємо тваринами, що значить їх можна вживати у їжу. Круто жи! Можна розказати про моральні дилеми перших "канібалів", про то, чому їх взагалі вирішили вживати в їжу, про те, за якими ознаками їх відсортовували в кінці кінців.
Але ніт. Ми отримаємо історію про чоловіка, котрий внєзапно усвідомлює, що, о боги, вони ж люди, і встає в ряди борців за права "тварин".
І тут виникає найбільша проблема. Людина не стане менше людиною, якщо ми її будемо називати твариною. Особливо, якщо автор кожного разу підкреслює, що стори нічим не відрізняються зовні від людей, тому навряд вони дегенерували чи виродились. Якщо у сторів збереглися розміри і пропорції тіла, голови, то скоріш за все зберіг розмір і їхній мозок. Можливо дійсно функціонально він став слабший, але усі функції мусили зберегтися. Звісно, вони не особливо розвивалися, бо цім ніхто не займався.
Та чи дійсно це так? Бо стори перебували у постійному контакті з людьми і вони мусили перейняти хоча б примітивні вирази, слова, словосполучення- як то роблять маленькі діти. Це ж відноситься і до простих дій накшталт усвідомлення, що не можна ходити під себе.
Проте автор і фізіологія- це окрема тема. Бо як нагадати про людяність сторові? Випустити струю сечі, бо ви ж то так разом робили кілька днів тому.
Взагалі моя головна претензія до книги це те, що автор сам заплутався і не розуміє, як доказати, що людину дійсно можна повернути до тваринного стану- стори все одно можуть мати прості хатні обов'язки, приваблювати фізично людей (зоофілія не ок, але якщо зі стором-то можна).
А це ще я не зачепила сексизм : стори виконують прості хатні обов'язки, люди працюють по дві години на день і виключно для власного задоволення, але жінки пашуть на заводах і батрачать вдома, а також якусь ненатуральну ненависть до індустріалізації. Та й головне питання, чого всі перекинулись на людей, куди поділись свині, корови та прості рослини у харчуванні. Таке враження ніби усі харчуються виключно тим людським м'ясом.
Ще забула спитатись, якщо в нас є поділ на людей і не людей, то що роблять з людьми з обмеженими можливостями, зі смертельними хворобами і тд?
І замість того, що пояснити ці пробіли в логіці автор в кінці просто дає плоттвіст, типу, мені лінь все це пояснювати, тому тримайте. Ну окей, питань нема, але враження від тексту впали нижче плінтуса.
Я не буду критикувати посил, але самої ідеї недостатньо. Якщо ви пишете книжку, потурбуйтеся про гарний сюжет і добре прописаний світ.
February 2, 2019
Pasaulis, kuriame žmonėms dirba žmogaus pavidalą turintys „gyvuliai“, kuriuos galima be sąžinės graužaties skersti, apsėklinti, melžti ir kitaip išnaudoti. Kaip puiku, kad nebeliko dvigubos moralės ir nebereikia išnaudoti kitų žmonių, o visus nemalonius darbus atlieka tie, kurių tiesiog tokia prigimtis. Viskas gražu iki tol, kol nepradeda sklisti idėja, kad gal tai ir ne visai normalu. Aišku vien jau toks siužetas tikrai suintriguoja, bet čia tik plonas apvalkalas, kuriame kartais atsiranda nereikšmingų logikos trūkių.
Aš iki šiol vis dar negaliu patikėti, kad skaičiau knygą originalo kalba. Tai tikrai išskirtinis kūrinys lietuvių literatūroje. Knyga nėra stora, bet joje telpa tiek daug, todėl ją skaitant man reikėjo tikrai nemažai kartų sustoti, mane vis atakavo tiek skirtingų minčių, tiek klausimų, apie kuriuos anksčiau nesu pagalvojus. Ypač įtaigūs ir vertingi man pasirodė tie knygoje vis atsirandantys intarpai su analitinio pobūdžio straipsniais iš to fikcinio distopinio pasaulio laikraščių. Nors iš pirmo žvilgsnio atrodo akivaizdu, kurią pusę turėtum palaikyti, bet po to staiga pasipila įtikinantys argumentai, kurie priverčia smegenis persikrauti. Atrodo, kad tave jau galutinai įtikino ir nebeliko vietos abejonėms, bet taip pat greitai tavo poziciją performuoja kaip kokį molio gabalą.
Perskaitęs knygą, susimąstai, apie ką ji visgi buvo. Turbūt apie viską, bet labiausiai apie žmogų ir žmogiškumą. Kurgi visgi yra ta riba tarp žmogaus ir gyvulio, tarp žmogiško ir žvėriško elgesio. Ar ta riba visgi yra tokia neįveikiamai didelė, o gal tik laikosi ant kultūros šiaudo, į kurį nespėjęs įsikabinti tapsi gyvuliu? Daug taiklių įžvalgų apie šiuolaikinio civilizuoto gyvenimo skaudulius. Apie idealo siekimo ir tiesos kainą. O labiausiai apie mus visus, kad ir kokie šventi mes bebandytume būti.
Aš iki šiol vis dar negaliu patikėti, kad skaičiau knygą originalo kalba. Tai tikrai išskirtinis kūrinys lietuvių literatūroje. Knyga nėra stora, bet joje telpa tiek daug, todėl ją skaitant man reikėjo tikrai nemažai kartų sustoti, mane vis atakavo tiek skirtingų minčių, tiek klausimų, apie kuriuos anksčiau nesu pagalvojus. Ypač įtaigūs ir vertingi man pasirodė tie knygoje vis atsirandantys intarpai su analitinio pobūdžio straipsniais iš to fikcinio distopinio pasaulio laikraščių. Nors iš pirmo žvilgsnio atrodo akivaizdu, kurią pusę turėtum palaikyti, bet po to staiga pasipila įtikinantys argumentai, kurie priverčia smegenis persikrauti. Atrodo, kad tave jau galutinai įtikino ir nebeliko vietos abejonėms, bet taip pat greitai tavo poziciją performuoja kaip kokį molio gabalą.
Perskaitęs knygą, susimąstai, apie ką ji visgi buvo. Turbūt apie viską, bet labiausiai apie žmogų ir žmogiškumą. Kurgi visgi yra ta riba tarp žmogaus ir gyvulio, tarp žmogiško ir žvėriško elgesio. Ar ta riba visgi yra tokia neįveikiamai didelė, o gal tik laikosi ant kultūros šiaudo, į kurį nespėjęs įsikabinti tapsi gyvuliu? Daug taiklių įžvalgų apie šiuolaikinio civilizuoto gyvenimo skaudulius. Apie idealo siekimo ir tiesos kainą. O labiausiai apie mus visus, kad ir kokie šventi mes bebandytume būti.
September 9, 2018
У цього роману був просто вибуховий початок. Першу половину я прочитала на одному диханні, і вже тоді висловлені на початку книжки сподівання автора справдилися: я була приголомшена, думала раніше не думані думи, а ще мене починало нудити від згадки про м'ясо. Світ, де існує нижча раса людей, яку забивають, як худобу, жахає, і особисто я б воліла, аби роман більше тримався цієї лінії оповідання.
Але на перших сторінках автор також заявляє, що роман про кохання — навіть про «велике кохання», як зазначено на звороті книжки. Чого-чого, а кохання в романі зовсім немає — натомість є спроби видати за кохання взаємодії персонажа чоловічої та персонажа жіночої статі.
Дмитро Огін, головний герой, раптом вподобав Машу — молоду дівчину з-поміж своєї «худоби». Я не наважуюся вжити слово «закохався», бо воно не надто суміщується з численними побоями, що їх зазнає бідолашна дикунка від руки нашого героя, або байдужістю, з якою він ставиться до наслідків своїх дій. Десь на середині роману герой змушений тікати, тому хапає Машу та мчить із нею геть.
Упродовж своїх поневірянь Діма більше розкривається як персонаж. Він страшенно втомився від своєї дружини та сина; він, за власними словами, не може бути собою в присутності родини. Що цікаво — Маша не вміє розмовляти, і тому вона стає ідеальним об'єктом уваги Діми. Фактично Дмитро, як і читач, може надавати її мовчанню будь-якого значення («Вона не розуміла, про що я говорю, але тонко відчувала мій стан»). Ми навіть не можемо бути впевнені, що Маша кохає його у відповідь, бо в неї немає змоги цього сказати. Усе, що ми знаємо про її внутрішній світ, — цілком здогадки головного героя.
«Але що в [Маші] такого було?» — запитує себе Діма. Відповіді, що цікаво, нам не дають. Але не треба надто сильно придивлятися, аби побачити, що Дмитрові потрібен контроль, якого він не мав у власній родині. Про це часто свідчать його слова, коли йдеться про Машу: «Маша стала такою, як була колись — в усьому слухняною, з цілковитою довірою до мене, моєю». Коли Маша півдня проводить в оточенні інших людей і постає перед ним у людському вбранні, йому стає незручно («цей новий набутий досвід наче віддаляв нас, вибудував між нами стіну»).
Йому весь цей час потрібна була лялька, яку він зможе виховати за власним задумом, поруч із якою він може бачити себе «вчителем» і відкривачем. Свою першу близькість із Машею Діма починає так: «Тієї ночі Маша вперше [...] належала мені». На жаль, він так і не перестає застосовувати до Маші поняття власності та залишається всього-на-всього скотоложцем.
Фінал настає раптово і безжально. Систему не зламано, рішень не запропоновано. Звичайно, у цьому могла полягати трагедія, якби герої були змушені й надалі жити в старому суспільстві або принаймні були ним покарані. Але натомість вониуходят в закат переносяться до паралельного всесвіту на останніх сторінках дізнаються, що, виявляється, отут за горами є світ без людожерів, і вирушають туди. HAPPY END!!1
Але на перших сторінках автор також заявляє, що роман про кохання — навіть про «велике кохання», як зазначено на звороті книжки. Чого-чого, а кохання в романі зовсім немає — натомість є спроби видати за кохання взаємодії персонажа чоловічої та персонажа жіночої статі.
Дмитро Огін, головний герой, раптом вподобав Машу — молоду дівчину з-поміж своєї «худоби». Я не наважуюся вжити слово «закохався», бо воно не надто суміщується з численними побоями, що їх зазнає бідолашна дикунка від руки нашого героя, або байдужістю, з якою він ставиться до наслідків своїх дій. Десь на середині роману герой змушений тікати, тому хапає Машу та мчить із нею геть.
Упродовж своїх поневірянь Діма більше розкривається як персонаж. Він страшенно втомився від своєї дружини та сина; він, за власними словами, не може бути собою в присутності родини. Що цікаво — Маша не вміє розмовляти, і тому вона стає ідеальним об'єктом уваги Діми. Фактично Дмитро, як і читач, може надавати її мовчанню будь-якого значення («Вона не розуміла, про що я говорю, але тонко відчувала мій стан»). Ми навіть не можемо бути впевнені, що Маша кохає його у відповідь, бо в неї немає змоги цього сказати. Усе, що ми знаємо про її внутрішній світ, — цілком здогадки головного героя.
«Але що в [Маші] такого було?» — запитує себе Діма. Відповіді, що цікаво, нам не дають. Але не треба надто сильно придивлятися, аби побачити, що Дмитрові потрібен контроль, якого він не мав у власній родині. Про це часто свідчать його слова, коли йдеться про Машу: «Маша стала такою, як була колись — в усьому слухняною, з цілковитою довірою до мене, моєю». Коли Маша півдня проводить в оточенні інших людей і постає перед ним у людському вбранні, йому стає незручно («цей новий набутий досвід наче віддаляв нас, вибудував між нами стіну»).
Йому весь цей час потрібна була лялька, яку він зможе виховати за власним задумом, поруч із якою він може бачити себе «вчителем» і відкривачем. Свою першу близькість із Машею Діма починає так: «Тієї ночі Маша вперше [...] належала мені». На жаль, він так і не перестає застосовувати до Маші поняття власності та залишається всього-на-всього скотоложцем.
Фінал настає раптово і безжально. Систему не зламано, рішень не запропоновано. Звичайно, у цьому могла полягати трагедія, якби герої були змушені й надалі жити в старому суспільстві або принаймні були ним покарані. Але натомість вони
This entire review has been hidden because of spoilers.
March 20, 2019
Knyga neabejotinai mane palietė emociškai ir paskatino susimąstyti apie žmogaus, gyvulio, gyvūno kūniškumą, sielos galimybę... Pasakojimas nėra labai originalus ar nenuspėjamas, tačiau vis viena mane nustebino savo drąsa, kuri vietomis svyruoja ant nereikalingo skaitytojo šokiravimo. Kiekvienas iš mūsų be abejo šią ribą turime kiek skirtingą... Kas man nelabai patiko, tai tos kūrinio dalys, kurios bando imituoti realius kuriamo pasaulio žiniasklaidos tekstus. Man pasirodė pritempta. Personažai ir jų santykiai vietomis taip pat atrodė gana vidutiniškai.
April 27, 2016
— А якщо ми ніколи не дійдемо? А що, як цей світ — не кращий за наш?
— Ми дійдемо. У нас немає іншого виходу
— Ми дійдемо. У нас немає іншого виходу
February 6, 2020
Резюмуючи: Це найкраще, що я читав з сучасної Української літератури.
June 19, 2019
Kas yra žmogus? Ar mūsų kūno sandara apsprendžia mūsų žmogiškumą, ar turi būti kažkas daugiau - gebėjimas kalbėti, gebėjimas suvokti kultūrą ir grožį? Kaip ir kada žmogus nustoja būti žmogumi? Ar tai gali būti daugumos susitarimo reikalas? Kaip "1984", "Farenheitas 451", "Brave New World", J. Melnikas irgi kuria savo distopiją. Joje tikrai yra atsikartojančių minčių, bet filosofinė linija man pasirodė labai originali ir dar nenagrinėta. Ar bent jau nenagrinėta tokiu kampu. 5 žvaigždučių neduodu, nes filosofijos dalis, aiškinanti naujojo pasaulio santvarkos atsiradimą ir ypatingai šios santvarkos pateisinimai buvo gana paviršutiniški. Šis kūrinys tikrai turėjo labai daug potencialo tapti filosofiniu traktatu, bet atrodo, kad autorius pasirinko lengvesnį kelią. Žmogaus santykis su gyvūnais, kuriam įtaką darė krikščionybė ir judaizmas, savo galutiniame evoliucijos etape - maždaug taip apibūdinčiau pagrindinę knygos temą. Šalutinis kūrinio poveikis - pradėsite galvoti apie perėjimą prie vegetarizmo.
November 20, 2015
Man nepatiko... Jaroslavo Melniko romaną "Maša, arba Postfašizmas" pavadinčiau gerokai sukrečiančiu. Idėja puiki? Taip. Šokiruojanti? Taip. Kelianti diskusijas? Taip. Ir vis dėlto...
Kai išgirdau apie šią knygą, pamaniau: ooo, turime lietuvišką Georgą Orwellą. Ir tas pats G. Orwellas Melnikui pakišo koją: ką tik perskaičiau "1984-uosius", ir J. Melniko "Maša", deja, man dabar atrodo kaip varganas "1984-ųjų" šešėlis. Ir kur literatūros kritikai mato Georgo Orwello kūrybos linijos tąsą, aš matau tik Orwello idėjų atkartojimą ir pervilkimą į lietuvišką rūbą. Ateitis, cenzūra, totalitarizmas, persekiojimai, smegenų plovimas, antihumaniškumas, storai/proliai... Aš neperskaičiau "Mašoje" nieko naujo.
Nors romanas fantastinis, antiutopinis, ateitis šiame romane keista - neprogresyvi. 3899-ieji metai, o aplinka ne tik kad neprimena ateities, bet - atvirkščiai - netgi nukelia šiek tiek į praeitį, į kokius 1950-uosius... "Mašos" ateities žmonės gyvena mažuose ūkeliuose, užsiiminėja gyvulininkyste, žemės darbais, pagrindinis veikėjas Dima be pagrindinio darbo laikraštyje laisvalaikiu kaime skerdžia gyvulius/storus už nedidelį mokestį - kaip kokiam lietuviškam kaime.
Ir nors tekste bandyta paaiškinti, kodėl taip atsitiko, kodėl pasirinktas būtent toks gyvenimo modelis (industrija kelia grėsmę gamtai ir sveikatai, kapitalizmas nulemia nelygybę visuomenėje ir kitas ydas, ir t.t.), tai atrodo netikroviška. O taip, 1950-ųjų Rytų Europos kaimas - ateities visuomenės siekiamybė... Juokinga ir naivu...
Pabaigoje šiek tiek bandoma sudėlioti taškus ant "i" (neva, egzistuoja kitoks pasaulis, su kitokiomis taisyklėmis, ir ten visai ne 3 tūkstantmečio pabaiga, o tik maždaug 2000-ieji, na, maža ką - gal Reichas kažkokiu būdu peršoko kokį tūkstantmetį, du ar turi kitokį kalendorių), bet tai atrodo kaip bandymas reikalus užglaistyti post factum.
Na, gerai, fantastinis romano pasaulis nėra šio romano ašis. Romanas gi buvo rašomas ne kaip tipinis fantastinis žanras ir skirtas ne "Eridano" leidinių mėgėjui. Tačiau ir tos idėjos, dėl kurių buvo rašomas romanas, - humanizmas, moralė, vertybių skalė, - šlubuoja.
"Tarkim, jie negalvojo apie tai, kad gyvūnai, kuriuos jie žudė ir darinėjo, išoriškai, kūniškai, niekuo nesiskyrė nuo jų pačių. Nes vos tik tuos gyvūnus pavadintum (pagal išorinį panašumą!) žmonėmis, išsyk sugriūtų visas egzistuojantis pasaulis. Civilizacija pasirodytų siaubinga, antihumaniška, žvėriška. O visi žmonės būtų vadinami... žmogėdromis. Va, ką reiškia kalbos vingrybės!"
Kaip čia pasakius, man tos idėjos pasirodė... pritemptos. Jei rašytojas taip atvirai nebūtų drėbęs skaitytojui akis tų tiesų, kurias nori pasakyti, ir dar "paskaninęs" kanibalizmo, storų pjovimo ir darinėjimo vaizdais, tai jos gal ir būtų susiskaičiusios lengviau. O dabar - še tau, skaitytojau. Žiaukčiok ir mąstyk, ką valgai. Ar ne per daug žaidžiama skaitytojų emocijomis ir vaikomasi pigaus populiarumo?
Romane įterpti "publicistiniai" tekstai skaityti trukdo. Bandymas kurti realybės iliuziją tikrų ar netikrų laikraščių iškarpų pagalba yra ne naujas ir kartais suskambantis visai įdomiai, tačiau čia filosofinio ir publicistinio žanro imitacija tik maišo - intarpai yra pernelyg nuobodūs, gerokai per ilgi ir parašyti vienu balsu.
Kai kurių vaizdų ir temų apskritai nereikėjo. Pavyzdžiui, ar išvis reikėjo tėvų ir vaikų santykių ir nesutarimų temos. Ši tėvo ir sūnaus konfrontacija romane taip ir lieka neišplėtota, nieko nepasako, niekuo neprasideda, niekuo ir nesibaigia. Aplinkiniai personažai sausi ir negyvi. Iš esmės matome tik pagrindinį veikėją Dimą ir jo metamorfozę. Net Maša man liko kažkokia blanki, nebyli, ji romane nesivysto, rašytojas pagailėjo jai dėmesio. Užtat aišku, koks rašytojo grožio etalonas - ilgakojė ilgaplaukė blondinė.
Šią ir kitas mano apžvalgas galima rasti štai čia: http://knygoholike.blogspot.lt/2015/0...
Kai išgirdau apie šią knygą, pamaniau: ooo, turime lietuvišką Georgą Orwellą. Ir tas pats G. Orwellas Melnikui pakišo koją: ką tik perskaičiau "1984-uosius", ir J. Melniko "Maša", deja, man dabar atrodo kaip varganas "1984-ųjų" šešėlis. Ir kur literatūros kritikai mato Georgo Orwello kūrybos linijos tąsą, aš matau tik Orwello idėjų atkartojimą ir pervilkimą į lietuvišką rūbą. Ateitis, cenzūra, totalitarizmas, persekiojimai, smegenų plovimas, antihumaniškumas, storai/proliai... Aš neperskaičiau "Mašoje" nieko naujo.
Nors romanas fantastinis, antiutopinis, ateitis šiame romane keista - neprogresyvi. 3899-ieji metai, o aplinka ne tik kad neprimena ateities, bet - atvirkščiai - netgi nukelia šiek tiek į praeitį, į kokius 1950-uosius... "Mašos" ateities žmonės gyvena mažuose ūkeliuose, užsiiminėja gyvulininkyste, žemės darbais, pagrindinis veikėjas Dima be pagrindinio darbo laikraštyje laisvalaikiu kaime skerdžia gyvulius/storus už nedidelį mokestį - kaip kokiam lietuviškam kaime.
Ir nors tekste bandyta paaiškinti, kodėl taip atsitiko, kodėl pasirinktas būtent toks gyvenimo modelis (industrija kelia grėsmę gamtai ir sveikatai, kapitalizmas nulemia nelygybę visuomenėje ir kitas ydas, ir t.t.), tai atrodo netikroviška. O taip, 1950-ųjų Rytų Europos kaimas - ateities visuomenės siekiamybė... Juokinga ir naivu...
Pabaigoje šiek tiek bandoma sudėlioti taškus ant "i" (neva, egzistuoja kitoks pasaulis, su kitokiomis taisyklėmis, ir ten visai ne 3 tūkstantmečio pabaiga, o tik maždaug 2000-ieji, na, maža ką - gal Reichas kažkokiu būdu peršoko kokį tūkstantmetį, du ar turi kitokį kalendorių), bet tai atrodo kaip bandymas reikalus užglaistyti post factum.
Na, gerai, fantastinis romano pasaulis nėra šio romano ašis. Romanas gi buvo rašomas ne kaip tipinis fantastinis žanras ir skirtas ne "Eridano" leidinių mėgėjui. Tačiau ir tos idėjos, dėl kurių buvo rašomas romanas, - humanizmas, moralė, vertybių skalė, - šlubuoja.
"Tarkim, jie negalvojo apie tai, kad gyvūnai, kuriuos jie žudė ir darinėjo, išoriškai, kūniškai, niekuo nesiskyrė nuo jų pačių. Nes vos tik tuos gyvūnus pavadintum (pagal išorinį panašumą!) žmonėmis, išsyk sugriūtų visas egzistuojantis pasaulis. Civilizacija pasirodytų siaubinga, antihumaniška, žvėriška. O visi žmonės būtų vadinami... žmogėdromis. Va, ką reiškia kalbos vingrybės!"
Kaip čia pasakius, man tos idėjos pasirodė... pritemptos. Jei rašytojas taip atvirai nebūtų drėbęs skaitytojui akis tų tiesų, kurias nori pasakyti, ir dar "paskaninęs" kanibalizmo, storų pjovimo ir darinėjimo vaizdais, tai jos gal ir būtų susiskaičiusios lengviau. O dabar - še tau, skaitytojau. Žiaukčiok ir mąstyk, ką valgai. Ar ne per daug žaidžiama skaitytojų emocijomis ir vaikomasi pigaus populiarumo?
Romane įterpti "publicistiniai" tekstai skaityti trukdo. Bandymas kurti realybės iliuziją tikrų ar netikrų laikraščių iškarpų pagalba yra ne naujas ir kartais suskambantis visai įdomiai, tačiau čia filosofinio ir publicistinio žanro imitacija tik maišo - intarpai yra pernelyg nuobodūs, gerokai per ilgi ir parašyti vienu balsu.
Kai kurių vaizdų ir temų apskritai nereikėjo. Pavyzdžiui, ar išvis reikėjo tėvų ir vaikų santykių ir nesutarimų temos. Ši tėvo ir sūnaus konfrontacija romane taip ir lieka neišplėtota, nieko nepasako, niekuo neprasideda, niekuo ir nesibaigia. Aplinkiniai personažai sausi ir negyvi. Iš esmės matome tik pagrindinį veikėją Dimą ir jo metamorfozę. Net Maša man liko kažkokia blanki, nebyli, ji romane nesivysto, rašytojas pagailėjo jai dėmesio. Užtat aišku, koks rašytojo grožio etalonas - ilgakojė ilgaplaukė blondinė.
Šią ir kitas mano apžvalgas galima rasti štai čia: http://knygoholike.blogspot.lt/2015/0...
January 23, 2025
мені сподобалися ідея та сюжет, але вони дуже непропрацьовані
можливо, якби автор більше описував будову світу, а не груди, то вийшла б більш логічна та завершена історія
до речі, про груди - тут буквально описуються груди кожної жінки, яка зʼявляється на сторінках
деякі моменти взаємодії між Лео та Машею - це така хуйня з інцельськими замашками, що в мене очі на лоба лізли
о! а ще дружина і син - це такі потужні персонажі! дружина пиляє чоловіка ні за що, бо ну вона ж дружина! хіба дружини ще щось можуть робити? інша справа Маша, яка не вміє говорити, а просто дивиться великим очима на Лео і цицьками трясе. Оце норм баба, оце я розумію 👍🏻
знаєте оце відчуття, коли у фільмах показують сцени зґвалтування ЗАНАДТО детально і ЗАНАДТО недоречно? типу…. це зайве, ми і так все б зрозуміли…. для кого і для чого це показувати?….
(це я не про сцени канібалізму, розчленування, тощо. це я саме про екранний час Маші)
якби ще автор сам не наголошував, що це ІСТОРІЯ КОХАННЯ, то може я б це ще якось перетравила
проте книга справді викликала в мене багато емоцій, факт
хочу додати цитату, з якої я верещала на всю хату:
«Плато незабаром скінчилося, і ми знову почали підійматися вгору. І доводилося не раз пропускати її вперед, щоб страхувати знизу на випадок, якщо вона зірветься. І вигляд її голої жіночої таємниці, яка увесь час перебувала в мене перед очима, яку іноді навіть освітлювали промені сонця, не викликав у мені жодних інших почуттів, крім ніжності й мимовільної поваги.»
можливо, якби автор більше описував будову світу, а не груди, то вийшла б більш логічна та завершена історія
до речі, про груди - тут буквально описуються груди кожної жінки, яка зʼявляється на сторінках
деякі моменти взаємодії між Лео та Машею - це така хуйня з інцельськими замашками, що в мене очі на лоба лізли
о! а ще дружина і син - це такі потужні персонажі! дружина пиляє чоловіка ні за що, бо ну вона ж дружина! хіба дружини ще щось можуть робити? інша справа Маша, яка не вміє говорити, а просто дивиться великим очима на Лео і цицьками трясе. Оце норм баба, оце я розумію 👍🏻
знаєте оце відчуття, коли у фільмах показують сцени зґвалтування ЗАНАДТО детально і ЗАНАДТО недоречно? типу…. це зайве, ми і так все б зрозуміли…. для кого і для чого це показувати?….
(це я не про сцени канібалізму, розчленування, тощо. це я саме про екранний час Маші)
якби ще автор сам не наголошував, що це ІСТОРІЯ КОХАННЯ, то може я б це ще якось перетравила
проте книга справді викликала в мене багато емоцій, факт
хочу додати цитату, з якої я верещала на всю хату:
«Плато незабаром скінчилося, і ми знову почали підійматися вгору. І доводилося не раз пропускати її вперед, щоб страхувати знизу на випадок, якщо вона зірветься. І вигляд її голої жіночої таємниці, яка увесь час перебувала в мене перед очима, яку іноді навіть освітлювали промені сонця, не викликав у мені жодних інших почуттів, крім ніжності й мимовільної поваги.»
July 23, 2019
Oho, wow. Kas yra žmogus? Chromosomos? Kalba? Kultūra?
Iki pat pabaigos knyga stebino mane ir persekiojo net ir jos neskaitant. Kaip meistriškai autorius priverčia susiformuoti savo nuomonę ir tada ja suabejoti, kiek paralelių galima nubrėžti su dabartiniu žmonių elgesiu ir kasdiene logine ekvilibristika, kurią pasitelkiam pateisinti savo veiksmams. Jeigu kažkas buvo daroma nuo seno, reiškia, taip ir ~turi~ būti.
Atleidžiu autoriui viską: tipines lietuviškas klišes, vemti verčiančią "aistringą" sekso sceną, nelabai įtikinantį pagrindinį veikėją... Labai intriguojanti distopija.
Iki pat pabaigos knyga stebino mane ir persekiojo net ir jos neskaitant. Kaip meistriškai autorius priverčia susiformuoti savo nuomonę ir tada ja suabejoti, kiek paralelių galima nubrėžti su dabartiniu žmonių elgesiu ir kasdiene logine ekvilibristika, kurią pasitelkiam pateisinti savo veiksmams. Jeigu kažkas buvo daroma nuo seno, reiškia, taip ir ~turi~ būti.
Atleidžiu autoriui viską: tipines lietuviškas klišes, vemti verčiančią "aistringą" sekso sceną, nelabai įtikinantį pagrindinį veikėją... Labai intriguojanti distopija.
February 21, 2023
лише чоловік в одному реченні може порівняти істоту з дворічною дитиною, і одразу ж після цього збуджуватись та хотіти її
May 15, 2018
Українська антиутопія
Читали? Бо щось в мене дивні відчуття щодо книжки
Читали? Бо щось в мене дивні відчуття щодо книжки
September 7, 2019
Noriu pakalbėti apie nepelnytai pamirštas ar nepastebėtas knygas. Kodėl taip įvyksta, nežinau, bet kai kurios knygos, net tikri šedevrai neranda savo skaitytojo, o gal tiesiog pasirodo netinkamu laiku?
.
.
Taip buvo, pvz, su “Mobis Dikas” banginio istorija - knygai pasirodžius 1851 m. ji sulaukė mažai dėmesio, ir tik 1930 m. (po aštuoniasdešimt metų!!!) ją perleidus su nuostabiomis Rokvelo Kento iliustracijomis, knyga tapo besteleriu, o vėliau ir pasauline klasika. Rokvelas Kentas, beje, buvo ne tik iliustratorius, bet ir keliautojas, tyrinėtojas ir nuostabus rašytojas. Jo tarybinio leidimo, senelio bibliotekoje surasta “Salamina” yra viena įsimintiniausių mano kadanors skaitytų knygų. O kitą, dar neskaitytą jo knygą “Wilderness” pernai pasičiupau bėgdama slėptis nuo į Havajus neva lėkusių balistinių raketų.
.
.
Jei manęs klaustumėte apie pačios rašymo ateitį ir ambicijas, sakyčiau, kad geriausią gyvenimo knygą aš jau parašiau. Ir ji yra ne dabartinis bestseleris “Pirmąkart mama”, ir ne laurus nuskynusi “Trisdešmt”. Geriausia mano knyga yra “VIENA INDIJOJE”, tik nežinau kodėl ji savo laiku nesulaukė pakankamai dėmesio, bet aš vis dar slapta tikiuosi, kad paskaičiusios “Pirmąkart mama” mamos smalsumo apimtos vysis tą moterį su ilgu raudonu sijonu po Mumbajaus ir Delio gatves :)
.
.
Visa šitai buvo mano eilinė superilga įžanga, kad parašyčiau apie filosofiškai ir vizualiai stiprią, orveliškai vonegutišką lietuvišką knygą, kuri, mano galva, turėtų būti išversta į daug kalbų ir tapti pasauliniu bestseleriu. Tratatadaaaaaam! Jaroslavo Melniko “Maša arba postfašizmas”. NUOSTABI, bet kažkodėl nepelnytai pamiršta.
Komentaruose laukiu jūsų nuomonių apie knygą, kuri jums rodosi šedevras, o kitų liko nepastebėta ;) #neskritikaineviskazino
#kalbekimesapieknygas
.
.
Taip buvo, pvz, su “Mobis Dikas” banginio istorija - knygai pasirodžius 1851 m. ji sulaukė mažai dėmesio, ir tik 1930 m. (po aštuoniasdešimt metų!!!) ją perleidus su nuostabiomis Rokvelo Kento iliustracijomis, knyga tapo besteleriu, o vėliau ir pasauline klasika. Rokvelas Kentas, beje, buvo ne tik iliustratorius, bet ir keliautojas, tyrinėtojas ir nuostabus rašytojas. Jo tarybinio leidimo, senelio bibliotekoje surasta “Salamina” yra viena įsimintiniausių mano kadanors skaitytų knygų. O kitą, dar neskaitytą jo knygą “Wilderness” pernai pasičiupau bėgdama slėptis nuo į Havajus neva lėkusių balistinių raketų.
.
.
Jei manęs klaustumėte apie pačios rašymo ateitį ir ambicijas, sakyčiau, kad geriausią gyvenimo knygą aš jau parašiau. Ir ji yra ne dabartinis bestseleris “Pirmąkart mama”, ir ne laurus nuskynusi “Trisdešmt”. Geriausia mano knyga yra “VIENA INDIJOJE”, tik nežinau kodėl ji savo laiku nesulaukė pakankamai dėmesio, bet aš vis dar slapta tikiuosi, kad paskaičiusios “Pirmąkart mama” mamos smalsumo apimtos vysis tą moterį su ilgu raudonu sijonu po Mumbajaus ir Delio gatves :)
.
.
Visa šitai buvo mano eilinė superilga įžanga, kad parašyčiau apie filosofiškai ir vizualiai stiprią, orveliškai vonegutišką lietuvišką knygą, kuri, mano galva, turėtų būti išversta į daug kalbų ir tapti pasauliniu bestseleriu. Tratatadaaaaaam! Jaroslavo Melniko “Maša arba postfašizmas”. NUOSTABI, bet kažkodėl nepelnytai pamiršta.
Komentaruose laukiu jūsų nuomonių apie knygą, kuri jums rodosi šedevras, o kitų liko nepastebėta ;) #neskritikaineviskazino
#kalbekimesapieknygas
August 16, 2019
Я загалом дуже люблю антиутопії, ця ж книга мені надзвичайно сподобалася! Вона в основному про те, що важливо думати своєю головою, критично ставитися до інформації (особливо офіційно пропагованої). Дія відбувається у майбутньому, у світі, де ідеологічно переміг фашизм. Книга за структурою поділена на дві частини: одна передає полеміку на сторінках газети (і тут є усе - і маніпуляції з фактами, і перекручування, і "партійна критика", і боротьба ідеологій, і матеріали про згоду "простих трудящих з політикою партії"), друга - де розвивається сюжетна лінія (і тут основне питання - що робить людину людиною? коли вона нею стає? і чи всі люди є людьми?). І фінал - зовсім неочікуваний, хоча, постфактум, таки логічний))
June 2, 2023
Дехто назвав би цю книжку хард-кор, якщо буквально сприймати сюжет. Мені книжка дуже сподобалась, шокуючі моменти сприймались як алегорія на ставлення людини до тварин (чи інших живих істот). Тут йдеться про вплив пропаганди на людей в її радикальному вимірі. Якщо ногу називати "лапою" роками, як це змінює свідомість суспільства. Ця книжка трохи розкриває суть того, чому росіяни зараз сповнені ненавистю до українців, частково вони також є жертвами схожої пропаганди. Також книжка підтверджує народну фразу "Скажи людині 100 разів, що вона свиня – і вона захрюкає".
February 16, 2015
Stebinanti ir šokiruojanti knyga. Ir man labai patiko. Patiko pažinti naują pasaulį, vaizduojamą pasakojime. Patiko, kad knyga paskatina susimąstyti ir suteikia galimybę kitaip pamatyti pasaulį, gyvenimą, žmogų. Patiko, kad joje atradau minčių, kurios nebūtų atėję į galvą. Skaityti buvo lengva ir įdomu.
November 24, 2024
«Думаю, будь-яка правда шокує: наша свідомість не хоче прийняти правди. Ми живемо в жорсткому світі, а покликання літератури - чесно показати цю жорстокість. Пройшовши через шок, ми стаємо глибшими, і в душі загоряється світло.» - Від Автора, Ярослав Мельник.
Роман-антиутопія «Маша або IV Rайх» , в попередньому виданні «Маша або постфашизм» розповідає про поділ людей на касти вищих та нижчих, де нижчі не сприймаються як раби, а як тварини. Цей світоустрій працю�� вже не одне століття переконало людей в необхідності їсти собі подібних, а всі сумніви одразу зрізає машина пропаганди.
Чи не зрізає?
Бо саме сумніви відчуває наш головний герой, який раніше і сам займався забоєм Сторів.
Я можу сказати що весь час поки читала роман відчувала легку нудоту.
Я дуже емпатична і я одразу скажу що я не можу радити цей роман.
Але водночас я скажу що він вражає, цілить тобі в саме серце і змушує дуже багато про себе думати опісля.
Роман-антиутопія «Маша або IV Rайх» , в попередньому виданні «Маша або постфашизм» розповідає про поділ людей на касти вищих та нижчих, де нижчі не сприймаються як раби, а як тварини. Цей світоустрій працю�� вже не одне століття переконало людей в необхідності їсти собі подібних, а всі сумніви одразу зрізає машина пропаганди.
Чи не зрізає?
Бо саме сумніви відчуває наш головний герой, який раніше і сам займався забоєм Сторів.
Я можу сказати що весь час поки читала роман відчувала легку нудоту.
Я дуже емпатична і я одразу скажу що я не можу радити цей роман.
Але водночас я скажу що він вражає, цілить тобі в саме серце і змушує дуже багато про себе думати опісля.
August 6, 2023
Дві ночі з волоссям дибки - це геніальна українська антиутопія, трешова і глибока, кайф
June 15, 2019
🔞Не читайте цю книгу, якщо у вас вразлива психіка.
Тут описують таку бридоту, що навіть мені з моїм кінговським імунітетом було тяжко переходити від сторінки до сторінки.
З перших сторінок автор запевняє, що це роман про кохання в першу чергу.
Я, може, сліпа, але кохання я тут не побачила. А от до абсурдного нелогічний світ - на кожній сторінці.
Людство догуманізувалось до того стану, що вирішило відкинути будь-який науковий прогрес, експлуацію людиною людини та розвиток.
У четвертому тисячолітті люди живуть на фермах, що вирощують, те і їдять. А ще їдять сторів. Тобто людей: роблять з них сардельки, ковбаску, паштет.
А тепер пригадайте, як роблять подібне з інших тварин.
Так, тварин спочатку забивають, а потім "опрацьовуютЬ". Ось тут описано цей процес, але на місці свинок і корівок - люди.
Але стори - це не зовсім люди, це тварини в їхньому баченні, бо вони не мислять і культури в них немає.
В 4 тисячолітті людям невтямки, що ми формуємось оточенням і, вирощена в свинячих умовах людина, виросте не зовсім "людиною".🙈 ⛔Найголовніша абсурдність цього світу полягає в тому. що тут немає карних органів, ніякої поліції, ніяких судів, репресій, цензур.
Кожна ідея має право існувати, панує тотальна багатопартійність. Я не розумію єдиного: в чому суть такого світу? Це не зовсім антиутопія, адже утопічного тут чимало теж. Чому світ прив'язали до цього канібалізму, в чому сенс? Як їм вдалося існувати при повній свободі думки і слова і не припинити це?
Можна притягнути за вуха обмеженість людського світогляду через брак поїздок та відсутність бажання побачити світ.
Але для мене особисто така теорія звучить дуже штучно.
Єдине, що мені сподобалось - це вкраплення в текст газетних вирізок уявних видань, на шпальтах яких ведуться філософсько-етичні дискусії про гуманізм, визначення людини і світобудову. Цікавий хід, певна спроба пояснити устрій, що склався.
Кажуть, що тут бомба-фінал? Та він лишає ще більше питань. Наче автор написав, а тоді сам втомився від своєї писанини і повернув все так, як ми бачимо.
А з українських антиутопія раджу щиро "Далекий простір" Мельника:)
Тут описують таку бридоту, що навіть мені з моїм кінговським імунітетом було тяжко переходити від сторінки до сторінки.
З перших сторінок автор запевняє, що це роман про кохання в першу чергу.
Я, може, сліпа, але кохання я тут не побачила. А от до абсурдного нелогічний світ - на кожній сторінці.
Людство догуманізувалось до того стану, що вирішило відкинути будь-який науковий прогрес, експлуацію людиною людини та розвиток.
У четвертому тисячолітті люди живуть на фермах, що вирощують, те і їдять. А ще їдять сторів. Тобто людей: роблять з них сардельки, ковбаску, паштет.
А тепер пригадайте, як роблять подібне з інших тварин.
Так, тварин спочатку забивають, а потім "опрацьовуютЬ". Ось тут описано цей процес, але на місці свинок і корівок - люди.
Але стори - це не зовсім люди, це тварини в їхньому баченні, бо вони не мислять і культури в них немає.
В 4 тисячолітті людям невтямки, що ми формуємось оточенням і, вирощена в свинячих умовах людина, виросте не зовсім "людиною".🙈 ⛔Найголовніша абсурдність цього світу полягає в тому. що тут немає карних органів, ніякої поліції, ніяких судів, репресій, цензур.
Кожна ідея має право існувати, панує тотальна багатопартійність. Я не розумію єдиного: в чому суть такого світу? Це не зовсім антиутопія, адже утопічного тут чимало теж. Чому світ прив'язали до цього канібалізму, в чому сенс? Як їм вдалося існувати при повній свободі думки і слова і не припинити це?
Можна притягнути за вуха обмеженість людського світогляду через брак поїздок та відсутність бажання побачити світ.
Але для мене особисто така теорія звучить дуже штучно.
Єдине, що мені сподобалось - це вкраплення в текст газетних вирізок уявних видань, на шпальтах яких ведуться філософсько-етичні дискусії про гуманізм, визначення людини і світобудову. Цікавий хід, певна спроба пояснити устрій, що склався.
Кажуть, що тут бомба-фінал? Та він лишає ще більше питань. Наче автор написав, а тоді сам втомився від своєї писанини і повернув все так, як ми бачимо.
А з українських антиутопія раджу щиро "Далекий простір" Мельника:)
April 2, 2021
Я відмовляюсь (не від м'яса)
От уже другий раз берусь за книжку Ярослава Мельника й знову вона наче непогано починається. Я навіть встиг подумати, що не дарма дав автору другий шанс, бо хоч розриву шаблону немає, але в цей раз провокує на роздуми: основна тема більш контроверсійна, попри таку ж прямолінійність як і в “Далекому просторі”. Проте boy, oh boy як швидко вагонетка здорового глузду понесеться в непроглядну пітьму шахти, щоб зупинитись там, де розкопувати ніхто не наважиться.
В обох романах автор в самому кінці реально навалює на вас ящики з новою інформацією, на яких великими літерами на різноманітних наліпках написано “а все насправді не так”, “таємниці”, “жееесть”, “а там ще скільки всього, а ти думав”. В них нам дають типу більше матеріалів для розбудови світу, але ти обертаєшся, щоб подивитись на той будиночок, що вийшов у фіналі, а там вже все повністю розвалилося, бо з цими твістами розумієш, що він насправді картковий. Я що хочу сказати: не треба пхати купу речей буквально зі стелі й не розкривати їх. Якщо це такий план на майбутнє, щоб написати другу частину, — так історія ж уже завершена і далі її вже не продовжити. Так виходить, що хотів сісти на другий стілець, а з першого впав.
Вибачте за парад аналогій.
Ще хочу навести лише один яскравий приклад поганого розуміння речей: герой тиждень голим бродить по лісу рятуючись від спецзагону, а за пару хвилин знаходження в офісі після таких пригод вже думає, що одяг його сковує й він знову не відчуває себе вільним. Та ніхто б й не ходив голий взагалі! Чувак майструє собі якийсь ладний мішок, щоб там їжу носити, але не прикриває собі пах! Вони там ледь від холоду не померли, але таааак, в шортах і футболці ти знову в ярмі, друже.
А діалоги… Ооо ці діалоги. Тут без матюків ніяк, тому промовчу краще.
В передмові Мельник сподівається, що читач над чимось задумається. Так, я дійсно зробив деякі висновки. Без сарказму. Це єдине, що радує, але не думаю, що воно того не варте.
Третього разу не буде.
От уже другий раз берусь за книжку Ярослава Мельника й знову вона наче непогано починається. Я навіть встиг подумати, що не дарма дав автору другий шанс, бо хоч розриву шаблону немає, але в цей раз провокує на роздуми: основна тема більш контроверсійна, попри таку ж прямолінійність як і в “Далекому просторі”. Проте boy, oh boy як швидко вагонетка здорового глузду понесеться в непроглядну пітьму шахти, щоб зупинитись там, де розкопувати ніхто не наважиться.
В обох романах автор в самому кінці реально навалює на вас ящики з новою інформацією, на яких великими літерами на різноманітних наліпках написано “а все насправді не так”, “таємниці”, “жееесть”, “а там ще скільки всього, а ти думав”. В них нам дають типу більше матеріалів для розбудови світу, але ти обертаєшся, щоб подивитись на той будиночок, що вийшов у фіналі, а там вже все повністю розвалилося, бо з цими твістами розумієш, що він насправді картковий. Я що хочу сказати: не треба пхати купу речей буквально зі стелі й не розкривати їх. Якщо це такий план на майбутнє, щоб написати другу частину, — так історія ж уже завершена і далі її вже не продовжити. Так виходить, що хотів сісти на другий стілець, а з першого впав.
Вибачте за парад аналогій.
Ще хочу навести лише один яскравий приклад поганого розуміння речей: герой тиждень голим бродить по лісу рятуючись від спецзагону, а за пару хвилин знаходження в офісі після таких пригод вже думає, що одяг його сковує й він знову не відчуває себе вільним. Та ніхто б й не ходив голий взагалі! Чувак майструє собі якийсь ладний мішок, щоб там їжу носити, але не прикриває собі пах! Вони там ледь від холоду не померли, але таааак, в шортах і футболці ти знову в ярмі, друже.
А діалоги… Ооо ці діалоги. Тут без матюків ніяк, тому промовчу краще.
В передмові Мельник сподівається, що читач над чимось задумається. Так, я дійсно зробив деякі висновки. Без сарказму. Це єдине, що радує, але не думаю, що воно того не варте.
Третього разу не буде.
August 20, 2023
Ну привіт, прекрасний новий світ!
Кінець ХХХІХ століття нашої ери, неогуманізм, відсутність війн, злочинності та технологій.
Люди майбутнього повернулися до фермерського життя, проте замість корів і свиней використовують сторів – спеціально виведених “тварин”, котрі фізично нічим не відрізняються від людей.
Інтрига антиутопічного вегетаріанського роману побудована довкола зміни світогляду головного героя — журналіста Дмитра.
Він закохується у власну “худобу” Машу, полишає сім’ю й утікає до табору партії консервативних гуманістів, члени якої намагаються довести світу, що при правильному вихованні сторів можна назад перетворити на людей.
В теорії задум був доволі цікавим, але реалізація підкачала. Якщо автор намагався спробувати зрозуміти історичні та психологічні витоки людської жорстокості, то в нього не вийшло.
Всесвіт — неправдоподібний, любов — висмоктана із пальця. Не покидало відчуття, що читаєш якусь чернетку, а не готовий твір.
Чи захочеться вам стати веганом? Навряд. Чи хотітиметься швирятися книгою об стіни? Можливо! Чи раджу комусь читати автора? Після його сексистських висловлювань — ніт.
Кінець ХХХІХ століття нашої ери, неогуманізм, відсутність війн, злочинності та технологій.
Люди майбутнього повернулися до фермерського життя, проте замість корів і свиней використовують сторів – спеціально виведених “тварин”, котрі фізично нічим не відрізняються від людей.
Інтрига антиутопічного вегетаріанського роману побудована довкола зміни світогляду головного героя — журналіста Дмитра.
Він закохується у власну “худобу” Машу, полишає сім’ю й утікає до табору партії консервативних гуманістів, члени якої намагаються довести світу, що при правильному вихованні сторів можна назад перетворити на людей.
В теорії задум був доволі цікавим, але реалізація підкачала. Якщо автор намагався спробувати зрозуміти історичні та психологічні витоки людської жорстокості, то в нього не вийшло.
Всесвіт — неправдоподібний, любов — висмоктана із пальця. Не покидало відчуття, що читаєш якусь чернетку, а не готовий твір.
Чи захочеться вам стати веганом? Навряд. Чи хотітиметься швирятися книгою об стіни? Можливо! Чи раджу комусь читати автора? Після його сексистських висловлювань — ніт.
May 20, 2025
3.5⭐
Мабуть це вперше, коли я, дочитавши книгу, не розумію свого ставлення до неї. Мені однозначно не хотілося покинути її, але постійно було відчуття очікування - ну коли ж, нарешті, буде цей вибух, закладений автором в філософській частині книги. Так в очікуванні книга і скінчилась. Історія містить і повороти в сюжеті, і кінцівка неочікувана, але щось не зовсім те, що очікувала з огляду на ідею цієї книги. І ця ідея, однозначно, сильна сторони книги. Але автор наче розпорошив її по сторінках і вона (ідея) зблякла..
Мабуть це вперше, коли я, дочитавши книгу, не розумію свого ставлення до неї. Мені однозначно не хотілося покинути її, але постійно було відчуття очікування - ну коли ж, нарешті, буде цей вибух, закладений автором в філософській частині книги. Так в очікуванні книга і скінчилась. Історія містить і повороти в сюжеті, і кінцівка неочікувана, але щось не зовсім те, що очікувала з огляду на ідею цієї книги. І ця ідея, однозначно, сильна сторони книги. Але автор наче розпорошив її по сторінках і вона (ідея) зблякла..
June 23, 2019
1984, Brave New World, Prisukamas apelsinas ir Hunger Games - knygos, kurias skaičiau apie distopinę žmonijos ateitį. Politinės santvarkos kritika, žmogiškumo paieškos ir klausimas, kaip gimsta revoliucijos, kas jas "laimi" ar "pralaimi" - visus distopinius romanus vienijančios temos.
"Maša, arba Postfažizmas", mano galva, laimi fantazijos ir šlyktštumo kategorijoje. Rimtai, nesiūlau skaityti privalgius. Siužetas greitas ir lengvai įtraukiantis. Man tikrai patiko autoriaus pasirinkimas nenagrinėti plačiajam knygos paveikslui nesvarbių temų (pvz. santykiai šeimoje) ir koncentruotis į didijį paveikslą (visuomenės inertiškumas, didžiųjų pokyčių destrukcinė galia ir, žinoma, ką reiškia būti žmogumi). Knygą galima skaityti kaip praeities/dabarties/ateities kritiką, kaip provegetarizmo manifestą ar kaip neįprastą meilės romaną. Toks pasirinkimas tenka skaitytojui ir kartais atrodo, kad autorius nenori pasakyti nieko, o tiesiog dalinasi savo fantazijos vaisiumi.
Knygai iki 5 žvaigždių pritrūksta dėl jos filosofinės dalies - distopijos/dabartinės vaizduojamos santvarkos šalininkų argumentai išdėstomi tik pirmoje knygos dalyje neįtikina. Supranti, kad taip galbūt gal kaip nors susiklosčius aplinkybėms turbūt galėtų nutikti, bet trūksta to paskutinio "velnias, čia rimtai gąsdina ir baugina" elemento.
Pabaiga gali nepatikti arba LABAI patikti (kaip man). Joje palikta vietos interpretacijai ir iškeliami ne mažiau įdomesni klausimai nei likusioje knygos dalyje.
Dar pridursiu, kad šioje recenzijoje labai sąmoningai vengiau aprašyti pačią išdėstomos visuomenės santvarką, nors ji ir pavaizduojama pirmuose puslapiuose. Tai tikrai gera šoko terapija, kur pirmus 10 puslapių galvoji "ar čia rimtai?", bet po to pripranti... ir tas pripratimas gąsdina (net jei filosofija ir neįtikina). Rekomenduoju skaityti nieko apie knygą daugiau nežinant.
"Maša, arba Postfažizmas", mano galva, laimi fantazijos ir šlyktštumo kategorijoje. Rimtai, nesiūlau skaityti privalgius. Siužetas greitas ir lengvai įtraukiantis. Man tikrai patiko autoriaus pasirinkimas nenagrinėti plačiajam knygos paveikslui nesvarbių temų (pvz. santykiai šeimoje) ir koncentruotis į didijį paveikslą (visuomenės inertiškumas, didžiųjų pokyčių destrukcinė galia ir, žinoma, ką reiškia būti žmogumi). Knygą galima skaityti kaip praeities/dabarties/ateities kritiką, kaip provegetarizmo manifestą ar kaip neįprastą meilės romaną. Toks pasirinkimas tenka skaitytojui ir kartais atrodo, kad autorius nenori pasakyti nieko, o tiesiog dalinasi savo fantazijos vaisiumi.
Knygai iki 5 žvaigždių pritrūksta dėl jos filosofinės dalies - distopijos/dabartinės vaizduojamos santvarkos šalininkų argumentai išdėstomi tik pirmoje knygos dalyje neįtikina. Supranti, kad taip galbūt gal kaip nors susiklosčius aplinkybėms turbūt galėtų nutikti, bet trūksta to paskutinio "velnias, čia rimtai gąsdina ir baugina" elemento.
Pabaiga gali nepatikti arba LABAI patikti (kaip man). Joje palikta vietos interpretacijai ir iškeliami ne mažiau įdomesni klausimai nei likusioje knygos dalyje.
Dar pridursiu, kad šioje recenzijoje labai sąmoningai vengiau aprašyti pačią išdėstomos visuomenės santvarką, nors ji ir pavaizduojama pirmuose puslapiuose. Tai tikrai gera šoko terapija, kur pirmus 10 puslapių galvoji "ar čia rimtai?", bet po to pripranti... ir tas pripratimas gąsdina (net jei filosofija ir neįtikina). Rekomenduoju skaityti nieko apie knygą daugiau nežinant.
Displaying 1 - 30 of 101 reviews