Звірослови — це чудернацькі середньовічні енциклопедії про тварин. З них давні українці могли дізнатися, що, наприклад, саламандри не горять у вогні, а носороги — схожі на бика істоти, що витоптують поля пшениці. «Звірослов» Тані Малярчук продовжує втрачену середньовічну традицію. Людина, на думку авторки, подібна на метелика (курку, собаку, медузу, щура, ворона, слимака, свиню, зайця, пуму), це істота, яка хоче, щоб її любили, а її не любить ніхто...
Tania Maliarchuk began with several volumes of short stories and novellas: Adolfo's Endspiel, or A Rose for Liza (2004), From Top to Bottom: A Book of Fears (2006), How I Became a Saint (2006), To Speak (2007), and Zviroslov (2009). Her first novel, Biography of an Accidental Miracle, was published in 2012.
Maliarchuk has been writing in German since 2014. In 2018 she won the Ingeborg Bachmann Award for Frösche im Meer (Frogs in the Sea), an unpublished text she read at the Festival of German-Language Literature.
Her Ukrainian work has been translated into German since 2009 (Neunprozentiger Haushaltsessing, Biografie eines zufälligen Wunders, both by Residenz Verlag). Some has also been translated into English.[2][3] The short story "Me and My Sacred Cow" was published in Best European Fiction 2013, edited by Aleksandar Hemon.[4]
Одна із найкращих збірок короткої прози в сучукрліті. Максимально меланхолійні, але й максимально живі історії, які пробирають до глибини. Сюжети, які почасти дивують своєю розв’язкою і надихають описати схожим чином події із власного досвіду.
Не пригадую, чи має вийти перевидання у серії ”Новітня класика” від ВСЛ, але я б дуже цього хотів. Ця збірка однозначно заслуговує бути поруч з Прохаськом та Андрухович.
Неочікувано прекрасно. Кожне оповідання має стільки сенсів і думок, що не можу припинити про них думати і досі. Гарно написано і передано ідеї. Важко передати наскільки мені запало в душу - щось зачепило досить сильно.
Чудовий вступ від Ганни Улюри - але не в цьому виданні- тут немає те яке я читала(від Лілея НВ).
Завжди вважатиму історію про стару каргу ("занадто романтичну, щоб прийняти земну любов") та двадцятирічного хлопчика-танцівника в атласі та блискітках одним із найліричніших текстів сучукрліт.
Ніжно люблю весь "Звірослов", кожну історію та персонажку. Люблю всіх: сумних та самотніх, дурнуватих чи зухвалих, і завжди — трохи недолугих.
Бо ж як їх не любити? Наприклад, Жанку, продавчиню пиріжків на вокзалі, якій Бог дав забагато (ціле Царство Небесне — а вона ж просила лиш чергового по вокзалу.) Чи бородату Машку за прилавком крамниці зоотоварів. Марту Богданівну, кумир якої вбив у ній поетку. Беллу, до якої в снах приходить чоловік та вчить її плавати. Гальшку та її улюблені сирні палички, розчавлені бетономішалкою. Тамару Павлівну, яку щур вигнав з її ж хати. Свиню Фаню та її кактуси. Капітоліну з рибного відділу, яка ніяк не може наважитися відтяти голову рибі. Навіть дуже принципову Ельвіру Володимирівну з ЖЕКу, до якої не страшно підійти тільки якщо ти — пес (і тоді вона, можливо, почухає тебе за вушком).
У цій книзі багато символічного, снів, що змішуються з реальністю, київського метро, вайбу середини нульових, злих дотепів, а ще — багато ніжності та любові.
Перевидання від “Лілея-НВ”, що містить чудову передмову від Ганни Улюри (після якої я ще довго питатиму себе, як я могла раніше не відчитати досить очевидний підтекст "Медузи"), — добра нагода пригадати дорогу серцю книгу з минулого. Або ж познайомитися з Танею Малярчук уперше.
Дуже звичайні і водночас незвичайні історії, багатозначні, з множинними підтекстами. Але я точно не всі їх зрозуміла, в цьому я впевнилася після прочитання передмови Г. Улюри. Проте мені зовсім не жаль, що я тут не все змогла розшифрувати. Зрештою, кожен читач бачить у книзі щось своє.
Майже повсякденні історії, що трапляються з майже звичайними людьми, обов'язково самотніми і трохи "волшебними", в сенсі дивакуватими, з якого боку не глянь. Причому такими є абсолютно всі герої, і часто кожен чи кожна з них думає, що це не він/вона є "странним" / "странною", а отой, інший, герой чи героїня.
Розповідь легка, швидкоплинна, мова приємна, є суржик, який додає трохи пікантності, правдивості і насмішливості.
Кілька фрагментів, щоб було ясно, що це за тексти, бо вони не подібні мені на будь-які інші: *** Ти приходиш до Ельвіри Володимирівни в понеділок, наприклад. Понеділок - єдиний прийомний день. Ти впевнений у собі громадянин України. Ти двічі бував за кордоном. Ти вільно володієш розмовною англійською. Ти знаєш, що чиновники є, бо ти дав на це згоду. Ти платиш їм зарплату. Ти їх годуєш. Словом, ти вриваєшся до кабінету Ельвіри Володимирівни з yciєю гордістю країни, яку через 20 років, можливо, візьмуть до ЄС. Ельвіра Володимирівна сидить у цей час за столом. Вона ні на мить не дивується твоїй появі. Вона, можна сказати, чекала на тебе. Ретельно оглядає прибульця з голови до п'ят і скрипучим терпким голоском каже: - Зачекайте, будь ласка, за дверима. - Чому?! - обурюєшся ти. - Чому це я маю чекати за дверима?! У вас нікого нема, ви не говорите по телефону, нічого не пишете, зараз не обідня пора. Чому це я маю чекати за дверима?? Прошу, майте до мене повагу! Ельвіра Володимирівна не відповідає, а просто на тебе дивиться, і ти, хоч продовжуєш обурюватися, чомусь усе одно виходиш за двері і чекаєш. Твоя громадянська гідність похитнулась. *** У грудях так заболіло, ніби серце повісилось на одному з ребер. *** Марта Богданівна викладає в університеті ділове мовлення. Вона вся така одухотворено піднесена. Кожна друга фраза - це цитата з українських поетів-шістдесятників. Кожна третя - із Черчилля, кожна четверта - із Сенеки. Марта Богданівна знає, що таке людська гідність і людський обов'язок. Якби хтось, не дай боже, спитав її, чи варто жертвувати особистим щастям заради щастя народу, то Марта Богданівна без вагань відповіла б, що варто. Вона переконає вас померти за Україну протягом сорока хвилин, і тоді, коли ви будете вмирати, Марта Богданівна з колегами по кафедрі наминатиме кремове тістечко «пеньок» у кав'ярні через дорогу від університету.
(Ukrainian language review) Одна з книг, яку мені пощастило прочитати випадково завдяки рекомендації. Загалом, якщо спробувати дати стислу характеристику, то ми знайомимось з збіркою різних історій доволі самотнього життя наших героїнь на просторах України. Кожна історія (Варто зауважити, ще вони відрізняються за розміром, тому деяких героїв ми маємо змогу дослідити більш детально) стикається з переломною ситуацією (або вереницею ситуацій), які змінюють сіру буденність звичного дня. Майстерність володіння мовою та "суржиком" дає можливість побачити вималюваних персонажів так, як ми бачимо їх у повсякденному житті (з ноткою магічного реалізму у деяких з них). Досить цікаво перестрибувати з одного життя в інше, саме стиль написання робить цю книжку ідеальною для читання як у тиші, так і по дорозі з/на роботу. Контраст історій теж стає бонусом, оскільки в деяких ми маємо відносний "хепі енд" як наприклад у "Вороні" або відносно відкриту для інтерпретації ("Медуза").
Загалом, якщо мені сподобалось, то чому я поставив лише 3/5? Я вважаю, що ця книжку варто порівняти з випадковим незнайомцем в потягу. Ви обидва їдете маршрутом "Київ-Миргород", вам весело, ви спілкуєтесь, їсте бутерброди з ковбасою і загалом непогано проводите час. Коли ж приходить час вийти на вашій станції, ви дякуєте незнойомцю(і) і виходите на вашій зупинці. Можливо ви згадаєте цю зустріч раз чи два опісля, та загалом ви будете йти далі з цікавою історією у закутку вашої пам'яті.
Дуже життєва і, мабуть саме тому, трохи сумна книга про любов. Цікаві короткі повісті, що будують алегорії між буденними історіями людей довкола нас та світом тварин.
Я не очікувала від цієї книги нічого, а вона мені подарувала купу емоцій, які коливалися від смішно до грішно.
«Звірослов» — це збірка оповідань, кожне з яких присвячене якійсь тварині. Для мене головною інтригою залишалося питання: як же до цієї тварини божої авторка привʼяже людину.
Тут і про жінок, які між самотністю і життям з «щурами» обирають останнє. І про те, як нас приручає система. Про зради, про кохання, про мрії. Та багато про чого, а головне — кожен знайде щось своє.
Усе це в антуражі Києва чи то 90х, чи то 00, але дуже атмосферно і близько.
Найбільше сподобалося: Курка Щур Ворон Заєць Метелик
Я не є великим поціновувачем оповідань, але ці дуже зайшли. Кілька уявляла навіть екранізаціями, дуже яскраві і характерні персонажки вийшли. Це були б ті фільми де пізнаєш емоційний світ людини і нічого особливо не коїться, але дуже цікаво спостерігати за реакціми та діалогами героїв.
о, ця книжка - одна з моїх улюблених, інші прочитані книжки авторки не торкнули, а ця - ще й як)) Обожнюю перевтілення. "- Дякую, Боже, - шепоче Жанка вже десь звідти, - але я просила не Царства Небесного. Ти дав мені забагато. Я просила всього лиш Його."
4,5 Є книжки для вдумливого читання, є для того щоб підштовхнути до чогось, є пусті, абсурдні, смішні, а є книжки, які читаєш і майже в кожному герої когось пізнаєш. Начеб-то автор озирнувся навколо себе й кожного змалював словом.
Gallus domesticus. Таких дівчат як героїні повнісінько приїжджає підкорювати столицю, тих які вчились аби як, розуму так собі. Та й від життя начеб-то небагато хочуть. Цікаво спостерігати за людьми які оточують Капітоліну. Сподобався своєї правдивістю момент в підземному переході (так-так у нас люди не розуміють альтруїзму) Canis lupys famialaris. Думаю той хто хоч раз стикався з біганням державним установами зустрічав таку собі Ельвіру Володимирівну. Яка й готова вам допомогти, але якщо це дійсно вам потрібно і якщо вона звичайно не буде заклопотана іншими справами. Мене завше вражає як робітники державних установ можуть своє постаттю, поглядом, декількома словами показати свою значущість і зверхзаклопотаніть. Aurelia aurita. Тепер ми з вами завітаємо до лікарняної установи, такої звичайнісінької районної поліклініки. "…вони мені однаково не допоможуть, тільки гроші здеруть. І мені не шкода грошей, я заплачу, але вони не допоможуть. Поглянь на них: ці дві жінки не люблять людей. І ті, що не люблять, не можуть допомогти в принципі, навіть якби раптом з якогось дива захотіли" Терпіти не можу дільничних терапевтів, не виключаю, що серед них є гарні лікарі, але по більшості, то невдахи. Rattus norvegicus. Наскільки деякі люди подібні до тварин, і як іноді тварини можуть для одинокої людини стати більше ніж оточуючі люди. Corvus Corax
"Осінь – пора старих фотографій" Оповідання, яке нагадує мені осінній парк, грає музика на баяні, і люди похилого віку: чоловіки в піджачках з орденами і медалями на грудях, жінки – з гасовими хусточками на шиях, з гарними зачісками і підмальованими губами танцюють під віденський вальс. Напрочуд красива історія. Limax maximus. Що спільного між чоловічою зрадою і слимаками. Й те, й те огидне і слизьке, й так не хочеться в цьому виборсатися. Sus domestica Як за часту нам хочеться зрівнятися з тими хто нас оточує, хоча можливо не ми не гідні з ним спілкування, а вони, бо вони бачать тільки зовнішній фасад, і надають перевагу зовсім іншим речам ніж ми. Lepus europaepus. Герої цього оповідання зустрічаються нам кожного дня. Кожен з нас проходить біля яток, за якими стоять такі продав чині як Гальшка, й тих водіїв Іванів, ми бачимо кожного дня по декілька раз. Тільки ми не звертаємо на них уваги, як і вони на нас. Але в кожного з них теж є свої тайни, мрії та сподівання. Puma concolor. Кожна людина мріє зустріти того єдиного з ким можна прожити усе життя. Але зачасту ми навіть самі не уявляємо чого ми насправді хочемо. І можливо якщо, до того що в нас є додати три дні насолоди, то можна буде потім цілий рік насолоджуватися самотою. Thysania agrippina Ну от чому нахабним завше везе більше, ніж скромним дівчатам (жінкам). Чому до того кого моляться не звертає уваги на молящихся, а та яка не перед чим не зупиниться у своїй меті, навіть ніколи у нього нічого не просила. Невже краще просто злетіти метеликом до Святих небес, ніж спробуваним на землі жіночого щастя. А ідея з метеликами до свят мені дуже сподобалась.
З цією книжкою я працювала в рамках одного з курсів в академії. І хоча потрібно було прочитати лише кілька оповідань, я вирішила ознайомитися з усіма, бо це українська авторка, про яку я почула вперше. У своїй збірці оповідань «Звірослов» Таня Малярчук розповідає історії звичайних людей. Історії настільки звичні й буденні, що будь-хто інший (письменник, поет, режисер тощо) навіть не взяв би ці сюжети для опрацювання. Але саме у цій збірці важливу роль грають символізм та алюзії. Кожний розділ має назву певної тварини (курка, собака, медуза, щур, ворон, слимак, свиня і т.д.). Під час прочитання ти розумієш зв’язок назви з героями сюжету. Так вже склалося, що за образами більшості тварин людство закріпило певні характеристики й саме їх, згідно з твариною-наставником, авторка розкриває у своїх героях. Вони абсолютно звичайні, але водночас ми бачимо усі їхні темні сторони, що здебільшого приховані в оточуючих нас людях. Самотність, невизначеність, застиглість у часі й просторі, ніби в часовій петлі, стають головними призмами, через які ми відкриваємо для себе дійових осіб. Таня Малярчук створює своєрідний бестіарій, де уособленнями тварин стають людські якості, почуття та емоції. Книжка своєрідна, тож підійде не усім, але вона цікава з точки зору символізму у образах і відтворення (не)типових сторін людської особистості.
*відгук від 03.03.2023
(Інст з відгуками: @_daria_barnes. Тг: Помішана на сучукрліті🌖)
Історії про (не)помітних жінок (працівниця рибного відділу, бюрократка, продавчиня фруктів та овочів, викладачка в університеті та ін.), їхню самотність, закоханості, фантазії та страхи.
Найбільше сподобалась мені історія про щура. Порівняти чоловіка (брудний, збирає непотріб, псує улюблені вазони жінки та ще й щоночі жере усе підряд на кухні) із гризуном? Iconic!
А ще авторка пише про жіночу старість! У оповіданні «Ворон» ми читаємо про дискотеку, щоб «нагадати общєству про старичків», Антоніну Василівну, яка вважає, що вона не жінка, а «стара баба», та дружні стосунки, які завʼязались між нею та 20-річним хлопцем, хоча їх сприймають як вчительку та колишнього учня.
Хоча з книжкою не було любові з першої сторінки, вона увійшла у мій топ сучукрліту.
На щастя заслуговують не тільки обрані, але й пересічні особистості. І герої опов��дань, для яких життя не таке уже й солодке, зазвичай знаходять його. Мрії збуваються! Але загалом збірка "так собі", не захоплює, навіть навпаки, викликає смуток.
Таке собі повернення у минуле, коли люди продавали на вокзалі жирні пиріжки, коли всі жили досить бідно і від того депресували. Загалом книга про різні види самотності, доволі дипресивна як і період життя країни, який вона описує. Можна порефлексувати над минулим, якщо ти дитина 90х
Чудова книжка незв'язаних за сюжетом, але схожих за духом і формою оповідань. Єдине, про що вас не попередить ані анотація, ані передмова – ця книга написана жінкою про жінок і, ймовірно, насамперед для жінок. Усі чоловічі персонажі в оповіданнях (а вони присутні всюди) – не просто пласкі, а відверто бездушні, манекеноподібні. Зате жіночі розкриваються щоразу повною палітрою живих і насичених барв.
хороша проза. я точно не всі сенси розгадала, але це означає, що колись це можна буде перечитати знову і відшукати ще. історії і персонажі живі, недолугі, чудні і казкові, життєві і прикрі. іноді як сон при температурі 38.
Стиль письма талановитий, але ж як боляче бачити, що авторка ставить себе вище за своїх персонажів. насміхається з них... з того, які вони "прості" і "незначні", а ти диви на них, ще хочуть любитися...
Стільки дивної прози випало прочитати за ці півроку. Стільки короткої прози. Дивної короткої теж. Що за звір живе з тобою поряд? Проходить повз? Вітається зранку? Що за звір є ти? Уявила цю книгу у вигляді анімаційного серіалу. Щоб серед сірої простоти та буденності 25-м кадром, подвійною перспективою, яркими плямами блимала, просвічувала сутність. Хвіст під сукнею, біле пір'ячко на рукаві пальта, шорстка щуряча щетина на неголеному підборідді, уважний воронячий погляд. Чекатиму нових книг від Тані Малярчук. Сподіваюсь, вона писатиме й далі.