What do you think?
Rate this book
Тіні забутих предків
Повість Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» — трагічно-романтична історія кохання Івана та Марічки. Вони — українські Ромео та Джульєтта, адже кохання зародилося на тлі дикої ворожнечі двох родів, до яких належали молоді люди. Їхня любов розквітла на лоні пишної природи Карпатського краю і була такою ж чистою, як ранкові тумани гір. Однак їм не судилося бути разом: коли Іван пасе овець на полонині, Марічка гине у швидких водах річки Черемош. Ця повість — справжня карпатська феєрія, у якій реальність межує з казкою, а щезники і лісовики зустрічаються на кожному кроці.
93 pages, ebook
First published January 1, 1911
62 people are currently reading
1473 people want to read
About the author
Михайло Коцюбинський
55 books8 followersThis is Ukrainian spelling for Mykhailo Kotsiubynsky
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 92 reviews
June 13, 2024
я наче й знала, про що йдеться в «тінях», але, вочевидь, добряче забула. тому чекала історії про сумного чоловіка, який не відпускає своєї любовної трагедії і цим псує життя не тільки собі, а й ближнім, а отримала — про сумного чоловіка, для якого любовна трагедія виявляється останнім сховком у світі людей, які взагалі не переймаються тим, що псують життя ближнім. з усілякою нечистю якось простіше. дуже тужне, дуже гарне.
і мова, звісно. я не з першого разу зрозуміла, що таке «фоя смерек», але коли до мене дійшло — закохалася.
і мова, звісно. я не з першого разу зрозуміла, що таке «фоя смерек», але коли до мене дійшло — закохалася.
December 1, 2017
4 stars for the actual “Shadows of Forgotten Ancestors”, but an emphatic 5 stars for the work as a whole.
I’ll explain, but first – holy shit this needs a reissue; the cheapest you can get a copy of this is $175. That’s for a “Good” condition former library book. Thankfully my ILL for this came through quickly. It does look like the other works of his available in translation can be gotten for reasonable sums though.
Relative to the price – if one was so inclined to purchase a copy – you should be aware that “Shadows of Forgotten Ancestors” is about 40 pages long – so it’s basically one long-ish short story. The second 40 pages of this volume are the endnotes to the story, and the final 40 pages are an extended essay by the translator about Mykhailo Kotsyubinsky.
First, the story – A slice of life narrative following a Hutsul shepherd from birth to death. The back half of Kotsyubinsky’s literary career had a heavy focus on “exotic” cultures, and the Hutsuls (Wikipedia shows there are currently ~25,000 of them total) certainly fit firmly into this framework. This is a story deeply embedded in the myths and beliefs of a people you’ve likely never heard of, and that myth and belief system is completely engrossing and enthralling. This is a very well written story, that will expose you to a culture – minus some super-specific-specialization on your part – of which you are likely ignorant. I sure as hell was. The references to the myths and beliefs of the Hutsuls are woven into the text itself (more on that when discussing the endnotes) and are one of the strengths of the work; the characters, and the writing skill of Kotsyubinsky himself being the others.
Added to that, the third section is probably the most in depth piece on Kotsyubinsky available in the English language. The first section covers his biography; the second section is an overview of everything he wrote (with brief analysis of each and explication of overall themes in his works); the third section is an in depth analysis of “Shadows of Forgotten Ancestors” and how it fits into his overall oeuvre; and the fourth section briefly sums up the piece and looks at Kotsyubinsky’s legacy after his death (in 1913).
So, to summarize – you probably shouldn’t buy this based on its current market; you should hope for a reprint, as it’s badly needed; in the meantime, you should absolutely hit up your local library and have them get a copy for you if you’re at all interested in engrossing mythologies.
I’ll explain, but first – holy shit this needs a reissue; the cheapest you can get a copy of this is $175. That’s for a “Good” condition former library book. Thankfully my ILL for this came through quickly. It does look like the other works of his available in translation can be gotten for reasonable sums though.
Relative to the price – if one was so inclined to purchase a copy – you should be aware that “Shadows of Forgotten Ancestors” is about 40 pages long – so it’s basically one long-ish short story. The second 40 pages of this volume are the endnotes to the story, and the final 40 pages are an extended essay by the translator about Mykhailo Kotsyubinsky.
First, the story – A slice of life narrative following a Hutsul shepherd from birth to death. The back half of Kotsyubinsky’s literary career had a heavy focus on “exotic” cultures, and the Hutsuls (Wikipedia shows there are currently ~25,000 of them total) certainly fit firmly into this framework. This is a story deeply embedded in the myths and beliefs of a people you’ve likely never heard of, and that myth and belief system is completely engrossing and enthralling. This is a very well written story, that will expose you to a culture – minus some super-specific-specialization on your part – of which you are likely ignorant. I sure as hell was. The references to the myths and beliefs of the Hutsuls are woven into the text itself (more on that when discussing the endnotes) and are one of the strengths of the work; the characters, and the writing skill of Kotsyubinsky himself being the others.
The trail continued to rise into thickets where prickly firs, without bark or needles, moldered in piles like skeletons. These forest graveyards were sad and desolate, forgotten by God and man, and only heathcocks hissed and snakes writhed here. The severe and sorrowful silence of nature ruled over everything. Mountains were rising behind Ivan in the azure distance. An eagle ascended from a rocky point, proffering a benediction with the wide sweep of its wings. The cold breath of the upland pastures could be felt, and the sky expanded. The forests had given way to a black carpet of creeping mountain pines and firs that caught at Ivan’s feet, and moss covered the rocks in green silk. The faraway mountains revealed their peaks, flexing their backs and rising like waves in a blue sea. It seemed that ocean breakers had been frozen at the moment when a storm had raised them from the depths in order to dash them against the land. The peaks of Bukovina could be seen supporting the skyline with their blue shapes; Synytsia, Dzembronia, and Bila Kobyla were wrapped in azure; Ihrets was smoking; the sharp peak of Hoverlia pierced the sky. and Chornohora crushed the earth with its weight.Second, the endnotes. Holy shit the endnotes. In the introduction to the notes the translator explains how he is approaching these; basically when a term or idea first comes up in the text it is linked to an endnote. The endnote will then explain everything the reader needs to know to understand the reference, and any further related concepts that come up in the text. This means that some endnotes are multiple pages long. Most of these dive (exhaustively) into the myths and beliefs of the Hutsuls, and they are absolutely fascinating. While there are some overlaps (for example: rusalkas) with other myth systems that I am aware of, almost all of this was completely unknown to me. The endnotes basically feel like an ethnographic study of the Hutsul belief system (with cultural items included), and it’s awesome.
Added to that, the third section is probably the most in depth piece on Kotsyubinsky available in the English language. The first section covers his biography; the second section is an overview of everything he wrote (with brief analysis of each and explication of overall themes in his works); the third section is an in depth analysis of “Shadows of Forgotten Ancestors” and how it fits into his overall oeuvre; and the fourth section briefly sums up the piece and looks at Kotsyubinsky’s legacy after his death (in 1913).
So, to summarize – you probably shouldn’t buy this based on its current market; you should hope for a reprint, as it’s badly needed; in the meantime, you should absolutely hit up your local library and have them get a copy for you if you’re at all interested in engrossing mythologies.
August 9, 2024
Під час цього перечитування найбільше думаю про те, що "Тіні забутих предків" - це 1911 рік. Світ села, яке Коцюбинський емпірично бачить на власні очі, виглядає приблизно так (цитую "Миколу Джерю" Нечуя-Левицького 1876 року - тобто текст іще раніший):
Урбанізація, індустріалізація, швидке знищення природних ресурсів. Ростуть хмарочоси, змінюється довкілля, розгортається зокрема збройна промисловість - уже за три роки вибухне Перша світова війна. Коцюбинський живе у світі постапокаліпсису, який ще гіпотетично пам'ятає часи до апокаліпсису (ми вже ні, для нас незаймана природа й існування в гармонії з нею - це вже дуже фікція), і з цих розораних ландшафтів людська душа і кричить: може, воно до нього говорить? Може, воно, все те, що так швидко зникає, теж живе?
Це, звичайно, світ темнуватий, підозрілий, створений нечистим:
Але це ще світ цілісний, де між людиною і природою немає великої дистанції, природа - як людина, діється що на землі, те й на небі ("вітер, пролітаючи далі, старанно вичісував трави на полонині, як мати дитячу головку"; "над ними розстелилося небо, ся полонина небесна, де випасаються зорі, як білі овечки"), та й людина керується природними ритмами і законами; немає й дистанції між високим і низьким, сакральним і профанним: "На Маланки до маржини у загороду приходив сам бог. На високому небі ясно горіли зорі, люто тріщав мороз, а сивий бог йшов босоніж по пухкому снігу і тихо одхиляв двері кошари." Дуже заспокійлива фантазія казково гарним стилем.
Половина лісу вже пішла на сахарні, а друга половина, наче по шнурку обрубана, стояла в пишній красі ... Бурлаки хотіли скупатись, але глянули в воду і побачили, що вода була густа й смердюча. Дохла риба плавала коло берегів: в ставок випустили маляс і зробили з його смердюче багно; ставна вода була гнила.
Урбанізація, індустріалізація, швидке знищення природних ресурсів. Ростуть хмарочоси, змінюється довкілля, розгортається зокрема збройна промисловість - уже за три роки вибухне Перша світова війна. Коцюбинський живе у світі постапокаліпсису, який ще гіпотетично пам'ятає часи до апокаліпсису (ми вже ні, для нас незаймана природа й існування в гармонії з нею - це вже дуже фікція), і з цих розораних ландшафтів людська душа і кричить: може, воно до нього говорить? Може, воно, все те, що так швидко зникає, теж живе?
Коли Іванові минуло сім літ, він вже дивився на світ інакше. Він знав вже багато. Умів знаходити помічне зілля — одален, матриган і підойму, розумів, про що канькає каня, з чого повстала зозуля, і коли оповідав про все те вдома, мати непевно позирала на нього: може, воно до нього говорить? Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири. Вище, по безводних далеких недеях нявки розводять свої безконечні танки, а по скелях ховається щезник.
Це, звичайно, світ темнуватий, підозрілий, створений нечистим:
— Арідник був здатний до всього, що надумав — зробив. А бог, як що хотів мати, мусив вимудровувати в нього або украсти. Поробив арідник вівці, зробив си скрипку і грає, а вівці пасуться. Побачив бог та й вкрав тото в него, і вже обоє пастушат. Що є на світі — мудрощі, штудерація всяка,— то все від нього, від сотони. Де що лиш є — віз, кінь, музика, млин або хата,— все вигадав він… А бог лиш крав та давав людям. Таке-то…
Але це ще світ цілісний, де між людиною і природою немає великої дистанції, природа - як людина, діється що на землі, те й на небі ("вітер, пролітаючи далі, старанно вичісував трави на полонині, як мати дитячу головку"; "над ними розстелилося небо, ся полонина небесна, де випасаються зорі, як білі овечки"), та й людина керується природними ритмами і законами; немає й дистанції між високим і низьким, сакральним і профанним: "На Маланки до маржини у загороду приходив сам бог. На високому небі ясно горіли зорі, люто тріщав мороз, а сивий бог йшов босоніж по пухкому снігу і тихо одхиляв двері кошари." Дуже заспокійлива фантазія казково гарним стилем.
November 5, 2025
сама насолода спостерігати, як акварельна медитація на овечок плавно переходить у кріповий фолк-горор(?), а ще — порівнювати із політкою “лісовою піснею”... багато цікавих збігів. для мене тут головне було — взаємопроникність людини й природи. відсутність між ними чіткої межі в коцюбинського не просто переконлива і стильна, а якась очевидна, ну шо його казать, коли воно звукопис:
“Тиша така, що чутно, як кров тече в жилах.”
“Чорні гори залляли долини, як велетенська отара. Вони вікують у такій тиші, що чують навіть диханне худоби. А над ними розстелилося небо, ся полонина небесна, де випасаються зорі, як білі овечки. Чи ще щось є в світі, опріч сих двох полонин? Одна послалась долом, друга горою, а між ними, як дрібна цятка, чорніє пастух.
Нетерплячка стука йому до голови, за горло хапає неспокій — і, стрепенувшись раптом, він з криком, улюлюканнем й зойком кида собою у полонину, щоб серед ґвалту вівчарок дико ревучим клубком зламати тишу, розбити ніч на скалки, як камінь шибку. Ов-ов-во!.. — одзиваються збуджені гори… Га-га-га... — повторяють в тривозі далекі верхи, і знову зімкнулась розбита тиша.”
“Ходімо!..
Вона благала — і він пішов далі, міцно притиснувшись плечем до плеча, з одним бажаннем — йти так, щоб не лишитись позаду і не побачить, що у Марічки замість одежи, замість спини... Е, що там... не хотів думать.
Ліс все густійшав. Прілий дух гнилих пнів, запах кладовища лісного йшов на них з пущи, де трухліли мертві смереки та гніздились погані гриби — гадяр і голубінка. Великі каміння холоділи під слизьким мохом, голі корні смерек заплітали стежки, вкриті верствою сухої глиці.”
сексуальність і тілесність така тут добра, що я аж почала позирати в бік їбліту… перша зусріч юри і палагни це якийсь гіпноз просто, мейк мі шай енд шооо…
“Її туге тіло, що не знало ще материнства, свобідно і гордо пливло в молодих травах царинки, таке рожеве і свіже, як позолочена хмара, переповнена теплим весняним дощем. Нарешті спинилась під буком. Але перше ніж розкопать муравлиско, вона підняла угору руки і потягла��я смачно всім тілом, хрустнувши кісточками.”
“Вона давно вже була Иванкова, ще з тринадцяти літ. Що ж в тому дивного було? Пасучи вівці, бачила часто, як цап перчить козу або баран валує вівці — все було так просто, природно, відколи світ світом, що жадна нечиста думка не засмітила їй серця. Правда, кози та вівці стають од того кітні, але людям помагає ворожка. Марічка не боялась нічого. За поясом, на голім тілі, вона носила часник, над яким пошептала ворожка, їй нічьо тепер не зашкодить. На згадку про се Марічка лукаво осміхалась до себе і обіймала Ивана за шию.”
мої улюбленці: бог і арідник
“З первовіку не було гір, лише вода... Така вода, гейби море без берегів. Та й бог ходив водою. Але раз він уздрів, що на воді крутиться шум. "Хто ти є?" — запитав. А воно каже: "Не знаю. Живий сме, а ходити не можу". А то був Арідник.
Бог про него не знав, бо він був, як бог, з первовіку. Дав бог йому руки та й ноги, і ходять вже разом оба побратими. От вкучилось їм все по воді ходити, схотів бог землю зробити, а як дістати з дна моря глини — не знає, бо бог все знав на світі, лише нічого не вмів зробити. А арідник мав силу до всього — та й каже: "Я бих туди пронир".— "Пронри". От він пірнув на дно, згріб в жменю глини, а решту сховав до рота для себе. Узяв бог глину, розсіяв. "Більше нема?" — "Нема". Поблагословив бог ту землю, та й почала вона рости. А та, що в роті у сотони, росте й собі. Росте та й росте, вже й рота розперла, не можна йому дихати вже, очі на лоба лізуть. "Плюй!" — радить бог. Зачав він плювати, та й де лиш плюне, там виростають гори, одна вище за другу, до самого неба доходять. Вони б і небо пробили, коли б бог не закляв. Відтоді перестали гори рости...
Арідник був здатний до всього, що надумав — зробив. А бог, як що хотів мати, мусив вимудровувати в нього або украсти. Поробив арідник вівці, зробив си скрипку і грав, а вівці пасуться. Побачив бог та й вкрав тото в него, і вже обоє пастушат. Що є на світі — мудрощі, штудерація всяка,— то все від нього. Де що лиш в — віз, кінь, музика, млин або хата,— все вигадав він... А бог лиш крав та давав людям. Таке-то…”
“Раз арідник змерз та й, щоб загрітись, вигадав ватру. Прийшов бог до ватри і дивиться на вогонь. А той вже знав, чого він. "Все ти, каже, у мене покрав, а сього не дам". Але дивиться арідник, а бог кладе вже ватру. Так йому стало досадно, що він озьмив та й плюнув у божу ватру. А з тої слини і знявся над вогнем дим. Перше ватра була без диму, чиста, а відтоді курить…”
//
все дуже цікаво й невизначено з етимологією арідника. існує два основних варіанти й вони пов'язані з уявленнями про нього як духа, чия стихія — вогонь, що відроджує життя, але водночас як про "висохлого" і "спраглого" "полумʼяного духа" й "божественного жару".
1. від латинського aridus — "сухий", "спраглий", що застосовується до опису посушливого клімату або висхлої рослинності.
2. від індоєвропейського пракореня "ар", що позначає "сонце" або "вогняний диск". вказує на зв'язок арідника з вогнем.
горох каже таке: “... походить від Яред – імені біблійного чоловіка, що прожив нібито 962 роки; припущення про зв’язок з ім’ям Ірод або з рум. aríd «сухий; безплідний» сумнівні).
“Тиша така, що чутно, як кров тече в жилах.”
“Чорні гори залляли долини, як велетенська отара. Вони вікують у такій тиші, що чують навіть диханне худоби. А над ними розстелилося небо, ся полонина небесна, де випасаються зорі, як білі овечки. Чи ще щось є в світі, опріч сих двох полонин? Одна послалась долом, друга горою, а між ними, як дрібна цятка, чорніє пастух.
Нетерплячка стука йому до голови, за горло хапає неспокій — і, стрепенувшись раптом, він з криком, улюлюканнем й зойком кида собою у полонину, щоб серед ґвалту вівчарок дико ревучим клубком зламати тишу, розбити ніч на скалки, як камінь шибку. Ов-ов-во!.. — одзиваються збуджені гори… Га-га-га... — повторяють в тривозі далекі верхи, і знову зімкнулась розбита тиша.”
“Ходімо!..
Вона благала — і він пішов далі, міцно притиснувшись плечем до плеча, з одним бажаннем — йти так, щоб не лишитись позаду і не побачить, що у Марічки замість одежи, замість спини... Е, що там... не хотів думать.
Ліс все густійшав. Прілий дух гнилих пнів, запах кладовища лісного йшов на них з пущи, де трухліли мертві смереки та гніздились погані гриби — гадяр і голубінка. Великі каміння холоділи під слизьким мохом, голі корні смерек заплітали стежки, вкриті верствою сухої глиці.”
сексуальність і тілесність така тут добра, що я аж почала позирати в бік їбліту… перша зусріч юри і палагни це якийсь гіпноз просто, мейк мі шай енд шооо…
“Її туге тіло, що не знало ще материнства, свобідно і гордо пливло в молодих травах царинки, таке рожеве і свіже, як позолочена хмара, переповнена теплим весняним дощем. Нарешті спинилась під буком. Але перше ніж розкопать муравлиско, вона підняла угору руки і потягла��я смачно всім тілом, хрустнувши кісточками.”
“Вона давно вже була Иванкова, ще з тринадцяти літ. Що ж в тому дивного було? Пасучи вівці, бачила часто, як цап перчить козу або баран валує вівці — все було так просто, природно, відколи світ світом, що жадна нечиста думка не засмітила їй серця. Правда, кози та вівці стають од того кітні, але людям помагає ворожка. Марічка не боялась нічого. За поясом, на голім тілі, вона носила часник, над яким пошептала ворожка, їй нічьо тепер не зашкодить. На згадку про се Марічка лукаво осміхалась до себе і обіймала Ивана за шию.”
мої улюбленці: бог і арідник
“З первовіку не було гір, лише вода... Така вода, гейби море без берегів. Та й бог ходив водою. Але раз він уздрів, що на воді крутиться шум. "Хто ти є?" — запитав. А воно каже: "Не знаю. Живий сме, а ходити не можу". А то був Арідник.
Бог про него не знав, бо він був, як бог, з первовіку. Дав бог йому руки та й ноги, і ходять вже разом оба побратими. От вкучилось їм все по воді ходити, схотів бог землю зробити, а як дістати з дна моря глини — не знає, бо бог все знав на світі, лише нічого не вмів зробити. А арідник мав силу до всього — та й каже: "Я бих туди пронир".— "Пронри". От він пірнув на дно, згріб в жменю глини, а решту сховав до рота для себе. Узяв бог глину, розсіяв. "Більше нема?" — "Нема". Поблагословив бог ту землю, та й почала вона рости. А та, що в роті у сотони, росте й собі. Росте та й росте, вже й рота розперла, не можна йому дихати вже, очі на лоба лізуть. "Плюй!" — радить бог. Зачав він плювати, та й де лиш плюне, там виростають гори, одна вище за другу, до самого неба доходять. Вони б і небо пробили, коли б бог не закляв. Відтоді перестали гори рости...
Арідник був здатний до всього, що надумав — зробив. А бог, як що хотів мати, мусив вимудровувати в нього або украсти. Поробив арідник вівці, зробив си скрипку і грав, а вівці пасуться. Побачив бог та й вкрав тото в него, і вже обоє пастушат. Що є на світі — мудрощі, штудерація всяка,— то все від нього. Де що лиш в — віз, кінь, музика, млин або хата,— все вигадав він... А бог лиш крав та давав людям. Таке-то…”
“Раз арідник змерз та й, щоб загрітись, вигадав ватру. Прийшов бог до ватри і дивиться на вогонь. А той вже знав, чого він. "Все ти, каже, у мене покрав, а сього не дам". Але дивиться арідник, а бог кладе вже ватру. Так йому стало досадно, що він озьмив та й плюнув у божу ватру. А з тої слини і знявся над вогнем дим. Перше ватра була без диму, чиста, а відтоді курить…”
//
все дуже цікаво й невизначено з етимологією арідника. існує два основних варіанти й вони пов'язані з уявленнями про нього як духа, чия стихія — вогонь, що відроджує життя, але водночас як про "висохлого" і "спраглого" "полумʼяного духа" й "божественного жару".
1. від латинського aridus — "сухий", "спраглий", що застосовується до опису посушливого клімату або висхлої рослинності.
2. від індоєвропейського пракореня "ар", що позначає "сонце" або "вогняний диск". вказує на зв'язок арідника з вогнем.
горох каже таке: “... походить від Яред – імені біблійного чоловіка, що прожив нібито 962 роки; припущення про зв’язок з ім’ям Ірод або з рум. aríd «сухий; безплідний» сумнівні).
May 23, 2022
“Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна.” "The whole world was like a fairy tale, full of wonders, mysterious, interesting and scary."
My first re-read of this fantastical story after recently watching Sergei Parajanov’s strange adaptation and for whatever reason I expected the novella to be much more streamlined compared to the hallucinatory madness of the movie. Not so.
A simple tale of young love and broken life after the tragedy, the book itself is soaked in Hutsul culture, its magic and legends. A beautiful dark fairytale set in Carpathian woods, with powerful and dangerous river Cheremosh always in the background, foreshadowing doom.
March 23, 2022
Saprotamu iemeslu dēļ lasīšanas krīzi gribēju pārvarēt, palasot vismaz kaut ko no ukraiņu klasikas. Līdz šim bija sanācis lasīt tikai Gogoli. Pārskatot LNB kopkatalogu, kļuva skaidrs, ka situācija ir visai bēdīga. Tulkots ir maz, un tās pašas druskas LVI izdevusi 50. gados. Pārizdots īsti nav nekas. Šķiet, tikai Skujenieka rakstos atrodamie atdzejojumi. Turklāt ne tikai Līgatnes, bet pat Cēsu bibliotēkā nebūt ne viss no tā paša mazumiņa ir saglabāts, jo vecās, nepieprasītās grāmatas no bibliotēku plauktiem ārā met visai enerģiski. Man gan ir pamatotas aizdomas, ka paplašinātās ģimenes bibliotēkās atrodams ir viss, bet lasīt gribējās tūlīt, neķeroties pie detektīva cienīgas izmeklēšanas.
Godīgi sakot, domāju, ka nebūs nekādu problēmu visu atrast internetā krieviski. Izrādījās, ka nav tik vienkārši. Krieviski, protams, tulkots ir vairāk, bet situācija līdzīga. Ziņas par 50. gadu izdevumiem ir, bet pašu tekstu internetā ir ļoti maz. Ukrainiski atrast var visu, krieviski tikai šo to.
Šo mazo romantisma pērli tomēr izdevās atrast. Kocjubinska "Aizmirsto senču ēnas", pēc kuras motīviem 60. gados uzņemta Paradžanova filma. Skatos, ka aprakstos dominē apzīmējums "Karpatu Romeo un Džuljeta". Jā un nē. Ir, protams, šis stāsts arī par skaistu un traģisku mīlestību, ir galvu reibinošas kaislības, bet darbība šeit nav galvenā. Galvenokārt, Kocjubinkis meistarīgi un ļoti poētiski savij stāstu par ukraiņu kalniešu - guculu jeb huculu - sadzīvi ar folkloru un pirmskristietības mītiem.
Daba šeit ir dzīva. Tajā mīt gari - gan cilvēkiem labvēlīgi, gan draudīgi. Krēslā apkārt staigā dieviņš, kas ļoti līdzinās tam, ko pazīstam no savām tautasdziesmām. Arī veļi ir jāēdina, un, pavasarim iestājoties, saimniecei plikai jāiet apstaigāt īpašumus, lai veicinātu auglību. Daudz pazīstamu motīvu, un daudz - eksotisku, piemēram, asinsatriebības loģika, kas, acīmredzot, vēl 20. gs. sākumā bijusi pietiekami reāla, lai uzrunātu Kocjubinski, kurš tolaik uzturējies Karpatos un aizmirst tos vairs nav spējis. Īsāk sakot, krāšņs un ļoti poētisks stāsts. Sarakstīts jau vairāk nekā pirms 100 gadiem, bet valoda un vēstījums nav novecojuši itin nemaz.
Godīgi sakot, domāju, ka nebūs nekādu problēmu visu atrast internetā krieviski. Izrādījās, ka nav tik vienkārši. Krieviski, protams, tulkots ir vairāk, bet situācija līdzīga. Ziņas par 50. gadu izdevumiem ir, bet pašu tekstu internetā ir ļoti maz. Ukrainiski atrast var visu, krieviski tikai šo to.
Šo mazo romantisma pērli tomēr izdevās atrast. Kocjubinska "Aizmirsto senču ēnas", pēc kuras motīviem 60. gados uzņemta Paradžanova filma. Skatos, ka aprakstos dominē apzīmējums "Karpatu Romeo un Džuljeta". Jā un nē. Ir, protams, šis stāsts arī par skaistu un traģisku mīlestību, ir galvu reibinošas kaislības, bet darbība šeit nav galvenā. Galvenokārt, Kocjubinkis meistarīgi un ļoti poētiski savij stāstu par ukraiņu kalniešu - guculu jeb huculu - sadzīvi ar folkloru un pirmskristietības mītiem.
Daba šeit ir dzīva. Tajā mīt gari - gan cilvēkiem labvēlīgi, gan draudīgi. Krēslā apkārt staigā dieviņš, kas ļoti līdzinās tam, ko pazīstam no savām tautasdziesmām. Arī veļi ir jāēdina, un, pavasarim iestājoties, saimniecei plikai jāiet apstaigāt īpašumus, lai veicinātu auglību. Daudz pazīstamu motīvu, un daudz - eksotisku, piemēram, asinsatriebības loģika, kas, acīmredzot, vēl 20. gs. sākumā bijusi pietiekami reāla, lai uzrunātu Kocjubinski, kurš tolaik uzturējies Karpatos un aizmirst tos vairs nav spējis. Īsāk sakot, krāšņs un ļoti poētisks stāsts. Sarakstīts jau vairāk nekā pirms 100 gadiem, bet valoda un vēstījums nav novecojuši itin nemaz.
July 5, 2024
А може, нема нічого. Може, ніч затопила вже гори, може, зсунулись гори, роздушили усе живуще, і лиш одно Иванове серце глухо калата під кептарем у безконечних мертвих просторах?
наскільки ж інакше сприймаються одні й ті самі твори в рамках шкільної програми і вже за багато років потому… описи стали ще живішими і милими серцю, Ивана щиро розумієш і співпереживаєш, а акцент з нещасливої історії кохання зсунувся на самотність і людську підлість.
неймовірне видання, красиві ілюстрації і відтворена мова - суцільне задоволення 🖤
наскільки ж інакше сприймаються одні й ті самі твори в рамках шкільної програми і вже за багато років потому… описи стали ще живішими і милими серцю, Ивана щиро розумієш і співпереживаєш, а акцент з нещасливої історії кохання зсунувся на самотність і людську підлість.
неймовірне видання, красиві ілюстрації і відтворена мова - суцільне задоволення 🖤
January 14, 2025
Коли перечитувала, згадала, скільки ж у "Тінях…" яскравих візуальних образів. Дитяча закоханість серед гірських пейзажів; шалений танок Ивана з чугайстром; прогулянка Ивана з померлою Марічкою лісом та його страх пустити її вперед, щоб не побачити криваву діру в спині, "як се у нявки буває"; плач і голосіння Палагни за померлим Иваном, що переходить у безжурний регіт та брязкіт намист у молодиць на грудях.
Але не лише візуальними образами прекрасна ця повість. Ще своєю філософією та можливістю перейняти дещо з гуцульського світогляду — ставлення до життя, наприклад.
Смерть тут не кінець, а лиш крок до життя вічного. Фінальна сцена похорону, який перетворюється на веселу забаву, — просто розкішна. Скільки в ній життя! Бо ж за "Тінями...", смерть мізерна перед величчю та красою життя, немов ті маленькі хрести на гуцульських могилах, що так здивували Михайла Коцюбинського (про закоханість Коцюбинського в гуцульський край детальніше в передмові).
Ще після "Тіней..." думається: ми так відчайдушно шукаємо краси та мудрості деінде, але ж ось вони — зовсім поруч. Лиш вмій відчути та вмій прийняти.
Але не лише візуальними образами прекрасна ця повість. Ще своєю філософією та можливістю перейняти дещо з гуцульського світогляду — ставлення до життя, наприклад.
Смерть тут не кінець, а лиш крок до життя вічного. Фінальна сцена похорону, який перетворюється на веселу забаву, — просто розкішна. Скільки в ній життя! Бо ж за "Тінями...", смерть мізерна перед величчю та красою життя, немов ті маленькі хрести на гуцульських могилах, що так здивували Михайла Коцюбинського (про закоханість Коцюбинського в гуцульський край детальніше в передмові).
Ще після "Тіней..." думається: ми так відчайдушно шукаємо краси та мудрості деінде, але ж ось вони — зовсім поруч. Лиш вмій відчути та вмій прийняти.
February 24, 2025
Почитав спочатку російською, а потім слухав аудіокнигу українською. Це перша книга, яку я читав цією мовою, і це перші слова, які я пишу нею. Люблю її музичні інтонації, які давно знаю з фільмів Параджанова. Відтоді гуцульський діалект здається мені буквально казковим.
Зустрів слово "ватра", яке існує і румунською. Моєю рідною мовою "vatra" рідко зустрічається; воно означає вогнище, але також метафорично — рідний дім, рідні краї. Коли читаю його, завжди згадую слова Одіссея, які для мене є найсильнішим виразом туги за батьківщиною в літературі:
На відміну від багатьох друзів і знайомих, я не був змушений жити на чужині. Але навіть так, хоч я і вибрав жити в чужій країні, завжди, коли згадую ці слова — єдині, які я знаю напам'ять із Гомера, — вони беруть мене за серце.
Зустрів слово "ватра", яке існує і румунською. Моєю рідною мовою "vatra" рідко зустрічається; воно означає вогнище, але також метафорично — рідний дім, рідні краї. Коли читаю його, завжди згадую слова Одіссея, які для мене є найсильнішим виразом туги за батьківщиною в літературі:
Dar el ar vrea măcar și fum să vadă
Ieșind din vatra lui, și-apoi să moară.
Прагне узріти хоч дим, що над рідним підноситься краєм,
Потім і вмерти готовий.
На відміну від багатьох друзів і знайомих, я не був змушений жити на чужині. Але навіть так, хоч я і вибрав жити в чужій країні, завжди, коли згадую ці слова — єдині, які я знаю напам'ять із Гомера, — вони беруть мене за серце.
April 24, 2023
This is a classic Ukrainian novel by Mykhailo Kotsiubynsky, a proto-fantasy or at least an extremely heavy magic realism/mystic novel from 1911, the English title is Shadows of Forgotten Ancestors. This is a story about Ukrainian highlanders, Hutsuls from the Carpathian mountains.
I’ve re-read it now because this year I plan to read more of Ukrainian classics, so I took From Kulish to the present day: 100 iconic novels and novellas in Ukrainian (Ukr) and decided to go through the list as it is composed, i.e. chronologically. This is the #11 in the list.
The story starts with the birth of Ivan, who is the 19th child out of 20 in the family. The boy was since his early days very interested in witchcraft and evil spirits, Ivan's mother believed him to be a changeling, a fairy left in place of a stolen human child. He is sure that he witnessed different forest spirits… their clan Paliychuks, was attacked by another clan, Gutenyuks. They wound Ivan’s father, who dies a few days later. During the revenge attack, Ivan (about 7-9 years old) attacks an even slightly younger girl, Marichka, the daughter of his father’s killer. She runs off, but he managed to throw her ribbons into the river. However, instead of escalating, she says it isn’t a problem and they actually became friends and later – lovers. I guess a lot of readers here assume that it’ll for to a version of Romeo and Juliet, but it doesn’t (as a curious note – the book doesn’t go into details, but mentions that the couple slept together when Marichka turned 13 years old – I guess quite a scandal for a ‘ethnographic’ book from the early 20th century). The death of the father caused Paliychuks to send Ivan to work with shepherds at the meadow in the summer. Here the reader may witness how thin the veneer of Christianity was in this Highlander societies, for here is a part of a story told by an older shepherd about the god:
At the beginning, there were no mountains, only water... Such water, as if it were a sea without shores. And God walked on water. But one day he saw a disturbance on the water. "Who are you?" - He asked. And it said: "I don't know. I am alive, but I cannot walk." And that was an aridnik. God did not know about him, but it was like a god since the beginning of time. God gave it arms and legs, and the two brothers walked together. But they got tired of walking on water, and God wanted to make land, but he didn't know how to get clay from the bottom of the sea, because God knew everything in the world, but he couldn't do anything. But the aridnik had the power to do everything, and it said: "I'll dive down there." So it dove to the bottom, gathered a handful of clay, and put the rest in his mouth for himself. God took the clay and scattered it. “Is there any more?” – “No”. God blessed the land and it began to grow. And the one in the mouth of the Satan [sic!] grows as well. It grows and grows, and its mouth become so full that it can't breathe anymore, its eyes are crawling up its forehead. "Spit!" God advised him. It started spitting, and wherever it spits, mountains grow, one higher than the other, reaching the sky. They would have broken through the sky, if the god hadn't spoken. Since then, the mountains have stopped growing...
There is much more, with the supernatural a part of daily life… definitely an interesting story. I haven’t read the English translation from 1965, but the Ukrainian version is full of dialect words and turns of phrases, so for most native readers there are a lot of footnotes with translations.
I’ve re-read it now because this year I plan to read more of Ukrainian classics, so I took From Kulish to the present day: 100 iconic novels and novellas in Ukrainian (Ukr) and decided to go through the list as it is composed, i.e. chronologically. This is the #11 in the list.
The story starts with the birth of Ivan, who is the 19th child out of 20 in the family. The boy was since his early days very interested in witchcraft and evil spirits, Ivan's mother believed him to be a changeling, a fairy left in place of a stolen human child. He is sure that he witnessed different forest spirits… their clan Paliychuks, was attacked by another clan, Gutenyuks. They wound Ivan’s father, who dies a few days later. During the revenge attack, Ivan (about 7-9 years old) attacks an even slightly younger girl, Marichka, the daughter of his father’s killer. She runs off, but he managed to throw her ribbons into the river. However, instead of escalating, she says it isn’t a problem and they actually became friends and later – lovers. I guess a lot of readers here assume that it’ll for to a version of Romeo and Juliet, but it doesn’t (as a curious note – the book doesn’t go into details, but mentions that the couple slept together when Marichka turned 13 years old – I guess quite a scandal for a ‘ethnographic’ book from the early 20th century). The death of the father caused Paliychuks to send Ivan to work with shepherds at the meadow in the summer. Here the reader may witness how thin the veneer of Christianity was in this Highlander societies, for here is a part of a story told by an older shepherd about the god:
At the beginning, there were no mountains, only water... Such water, as if it were a sea without shores. And God walked on water. But one day he saw a disturbance on the water. "Who are you?" - He asked. And it said: "I don't know. I am alive, but I cannot walk." And that was an aridnik. God did not know about him, but it was like a god since the beginning of time. God gave it arms and legs, and the two brothers walked together. But they got tired of walking on water, and God wanted to make land, but he didn't know how to get clay from the bottom of the sea, because God knew everything in the world, but he couldn't do anything. But the aridnik had the power to do everything, and it said: "I'll dive down there." So it dove to the bottom, gathered a handful of clay, and put the rest in his mouth for himself. God took the clay and scattered it. “Is there any more?” – “No”. God blessed the land and it began to grow. And the one in the mouth of the Satan [sic!] grows as well. It grows and grows, and its mouth become so full that it can't breathe anymore, its eyes are crawling up its forehead. "Spit!" God advised him. It started spitting, and wherever it spits, mountains grow, one higher than the other, reaching the sky. They would have broken through the sky, if the god hadn't spoken. Since then, the mountains have stopped growing...
There is much more, with the supernatural a part of daily life… definitely an interesting story. I haven’t read the English translation from 1965, but the Ukrainian version is full of dialect words and turns of phrases, so for most native readers there are a lot of footnotes with translations.
February 4, 2021
What wonderful book! Poetic, breathtaking and brilliant! 💖
December 29, 2017
This tale has impressed me on many levels and for many reasons, the romance of this story turned out to be the least important thing to me. Poetic descriptions of the marvelous Carpathian scenery is phenomenal, there's no other land like this. I found it very interesting how the author portrays this unusual mix of day-to-day life with Pagan and Christian mythologies, showing us the way Hutsuls viewed the world around them, events, people, nature, all combined in a fairy tale, and not of the lightest kind. The beauty of it all, corrupted by death, cheating and malicious actions. Rather simple people, disgusting in their celebration in the final part, and so pure in the earlier scenes with Ivan and Marichka. It's a beautiful piece of Ukrainian literature and I highly recommend it to anyone interested in our culture.
February 27, 2024
Я вже не пам'ятаю вкотре я перечитую цей твір, і основою для скількох моїх власних робіт він став - як культурно так і стилістично. Чарівна, старшна і химерна робота.
February 16, 2013
Someone needs to reprint this book. Long out of print and nearly impossible to find--I only got it through my library's inter-library loan service--this novel is every bit the equal of the classic 60s film adaptation by Parajanov.
Read
December 8, 2023Мені здається, що я колись вже переслуховував/перечитував її і мав відчуття, що не пам'ятаю сюжет зі шкільних часів, а більше пам'ятаю сюжет із фільму, де головній любовній лінії приділено знашно більше часу, ніж в книжці. Що тут так багато "життя-після-Марічки" і так мало гуцульських Монтеккі та Капулетті. Недивно, що Параджанов облюбував Гуцульщину і зміг передати її душу завдяки цій книжці, бо в ній багато уваги приділено таким побутовим життєвим деталям. А ще тут мені відчувається вплив "Діда Иванчика", оці стосунки Палагни з Юрою і байдужість Івана до них, і сам образ мольфара. Ну, або це все вічне в гуцульській традиції і повторюване
February 28, 2025
Написана Коцюбинським у 1911 році, книга побачила світ майже в той самий момент, коли на Черкащині народився мій дідусь. Він не знав карпатських лісів, не думаю, що чув трембіти, та й його діти й онуки були далекі від гуцульського побуту… Росли в південній частині України, а тепер розкидані по світу.
Але чому ж "Тіні забутих предків" стали для мене не просто книгою про кохання чи загублену людську долю, а водночас романтичним і трагічним мостом між минулим і нинішнім? Це містерія, розповідь про те, що не пояснити словами, але відчути серцем – зв’язок між тим, що не сталося, і тим, як людина щодня робить вибір, як із цим жити. І кожного разу за тим вибором стоять Тіні... Вони дивляться через плече, підтримують або критикують нас – як своє продовження.
Маркес і його "Сто років самотності" виросли десь зі схожого коріння, з прагнення пізнати, як і коли людина переходить тим мостом у паралельний світ, де стирається межа між реальністю та містикою.
Неймовірна мова, невимовно і болісно закохана я в цю книгу. Буду ще не раз її переживати.
Але чому ж "Тіні забутих предків" стали для мене не просто книгою про кохання чи загублену людську долю, а водночас романтичним і трагічним мостом між минулим і нинішнім? Це містерія, розповідь про те, що не пояснити словами, але відчути серцем – зв’язок між тим, що не сталося, і тим, як людина щодня робить вибір, як із цим жити. І кожного разу за тим вибором стоять Тіні... Вони дивляться через плече, підтримують або критикують нас – як своє продовження.
Маркес і його "Сто років самотності" виросли десь зі схожого коріння, з прагнення пізнати, як і коли людина переходить тим мостом у паралельний світ, де стирається межа між реальністю та містикою.
Неймовірна мова, невимовно і болісно закохана я в цю книгу. Буду ще не раз її переживати.
February 18, 2024
Вічна класика. Обовʼязкова для перечитування. Українські Ромео і Джульєта. Краса Карпат і глибина українських вірувань і магічного мислення. Інший світ - наш світ.
February 8, 2022
Історії декількох життів, в яких вчувається: дух гір, співанки, кохання, мольфар, туга, нявка, чугайстер, флояра, щезник, сумний звук трембіти, полонини, вівці.
Настільки атмосферно, що відчуваєш себе десь там, біля Марічки та Івана, біля бурхливого Черемоша і містичної Чорногори.
«Далекі гори одкривали один за одним свої верхи, вигинали хребти, вставали, як хвилі в синьому морі. Здавалось, морські буруни застигли саме в ту мить, коли буря підняла їх з дна, щоб кинуть на землю та заллять світ. Вже синіми хмарами підпирали крайнебо буковинські верхи, оповились блакиттю близькі Синиці, Дземброня і Біла Кобила, курився Ігрець, колола небо гострим шпилем Говерля, і Чорногора важким своїм тілом давила землю.»
Настільки атмосферно, що відчуваєш себе десь там, біля Марічки та Івана, біля бурхливого Черемоша і містичної Чорногори.
«Далекі гори одкривали один за одним свої верхи, вигинали хребти, вставали, як хвилі в синьому морі. Здавалось, морські буруни застигли саме в ту мить, коли буря підняла їх з дна, щоб кинуть на землю та заллять світ. Вже синіми хмарами підпирали крайнебо буковинські верхи, оповились блакиттю близькі Синиці, Дземброня і Біла Кобила, курився Ігрець, колола небо гострим шпилем Говерля, і Чорногора важким своїм тілом давила землю.»
February 21, 2022
Улюблені:
Тіні забутих предків
Харитя
Цвіт яблуні
Intermezzo
Сон
Тіні забутих предків
Харитя
Цвіт яблуні
Intermezzo
Сон
March 27, 2025
Влітку 1892-го в житті Михайла Коцюбинського (1864–1913) сталася подія, яка мала довге відлуння: він почав працювати в Одеській філоксерній комісії, створеній урядом для боротьби з брунатно-зеленою тлею, що знищувала виноградники.
Навесні 1895-го Михайло Коцюбинський відкрив для себе Крим, де продовжилася його епопея боротьби з філоксерою.
В цій збірці є два надзвичайно поетичних оповідання, присвячених Криму та кримським татарам:
"В путах шайтана" та "На камені":
"А далі було море.
Блакитне, сліпучо-блакитне, як кримське небо, воно мліло у спеці літнього дня, дихало млою і, делікатними тонами зливаючись з далеким небосклоном, чарувало й вабило у свою чисту, теплу й радісну блакить...
З правого боку горбатою тінню ліг в море Аюдаг і, мов спраглий у спеку звір, припав до води".
("В путах шайтана". 1899)
Навесні 1895-го Михайло Коцюбинський відкрив для себе Крим, де продовжилася його епопея боротьби з філоксерою.
В цій збірці є два надзвичайно поетичних оповідання, присвячених Криму та кримським татарам:
"В путах шайтана" та "На камені":
"А далі було море.
Блакитне, сліпучо-блакитне, як кримське небо, воно мліло у спеці літнього дня, дихало млою і, делікатними тонами зливаючись з далеким небосклоном, чарувало й вабило у свою чисту, теплу й радісну блакить...
З правого боку горбатою тінню ліг в море Аюдаг і, мов спраглий у спеку звір, припав до води".
("В путах шайтана". 1899)
October 11, 2023
Коцюбинського я колись щось читав у школі (Інтермеццо?). Давно вже забув, що то було. Пам'ятаю лише, що то було якесь оповідання і воно залишило приємні враження. Але ні назви, ні сюжету не пам'ятаю взагалі.
Цю книжку я купив на "Книжковому Арсеналі" і привабило мене, в першу чергу, її оформлення і ��аголос на тому, що тут збережено мову останнього за життя автора видання з усіма гуцульськими діалектизмами та своєрідною лексикою (як-то "тіни", "Иван").
Сюжет оповідання доволі простий, короткий і невибагливий. На ньому зупинятися не буду. Мені здалося, він тут був не головним. Головним було бажання автора показати той мікрокосм у якому живуть гуцули, їх повсякденщину, традиції, вірування, побут, традиції.
Мені здається, що книга знайде відголос в душі лише тих, хто вже бував у Карпатах, бачив як вівчарі пасуть вівці, як робиться бринзя і гудз, розмовляв з цими самобутніми людьми, бачив Чорногору. Для інших книжка може здатися дещо примітивною, чи якоюсь аж занадто специфічною.
Я отримав величезну насолоду від прочитання. Згадав, як там відчувається на вершинах гір, вивчив декілька нових гуцульських слів і от, сижу ностальгую)
Цю книжку я купив на "Книжковому Арсеналі" і привабило мене, в першу чергу, її оформлення і ��аголос на тому, що тут збережено мову останнього за життя автора видання з усіма гуцульськими діалектизмами та своєрідною лексикою (як-то "тіни", "Иван").
Сюжет оповідання доволі простий, короткий і невибагливий. На ньому зупинятися не буду. Мені здалося, він тут був не головним. Головним було бажання автора показати той мікрокосм у якому живуть гуцули, їх повсякденщину, традиції, вірування, побут, традиції.
Мені здається, що книга знайде відголос в душі лише тих, хто вже бував у Карпатах, бачив як вівчарі пасуть вівці, як робиться бринзя і гудз, розмовляв з цими самобутніми людьми, бачив Чорногору. Для інших книжка може здатися дещо примітивною, чи якоюсь аж занадто специфічною.
Я отримав величезну насолоду від прочитання. Згадав, як там відчувається на вершинах гір, вивчив декілька нових гуцульських слів і от, сижу ностальгую)
July 5, 2014
A short novel by one of the most interesting and poetic ukrainian writers describes a version or a classic story of two people divided by an endless war between their families. Although it really begins as a Rome and Juliet type of story, the rest is quiet different. The book is not about struggling for one's life, it is about the consequences of choice and lost opportunities. One of the best thing about the book is it's mystical charm: an ordinary countriside life merges with the world of folklore, and people interact with impossible mystic creatures of Western Ukrainian folklore, which makes this short novel one of the best introduction to carpathian native mythologies.
November 8, 2020
Я обожаю украинскую классическую литературу, никто не сможет меня переубедить, что она не топ. Но "Тени..." я, признаться, не понял. Это очень атмосферная история с непонятным финалом. Что хотел показать и рассказать автор - неясно. Но в жизнь Украины начала XX века я углубился с головой.
June 20, 2024
A nice depiction of Hutsul's life and habits through a life-longlove story. It is interesting how Christianity and some pagan rituals can existside by side. Even today, some rudiments are still present. Well... even inChristianity.
April 7, 2024
Готова до балету👍🏻
March 3, 2025
Читали в школі, я навіть фільм дивилася дуже давно, але в голові нічого не запам'яталося. Пам'ятаю тільки що було заборонене кохання.
Зараз для книжкового клубу вирішила переслухати....
Яка мова, які описи.... Міфологія українська,
нявки, злий арідник, щезник, лісовики, добрий чугайстир, мольфар і сусід Юра, відьма Хима…
:
«Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник [злий дух] править усім, що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку [худоба]: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий чугайстер, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири. Вище, по безводних далеких верхівках гір, нявки розводять свої безконечні танки, а по скелях ховається щезник». Іван – головний герой твору, також вірив у існування міфічних істот
щезник - я мабуть вперше усвідомлено почула цю назву.
" Одного разу Іван зайшов далеко в гори й раптом почув ту жадану тиху музику. Але хто ж грав у цьому безлюдному місці? Іван повернувся і скаменів: «На камені, верхи, сидів «той», щезник, скривив гостру борідку, нагнув ріжки і, заплющивши очі, дув у флояру»."
" «Арідник був здатний до всього, що надумав – зробив. Поробив арідник вівці, зробив си скрипку і грав, а вівці пасуться. Раз арідник змерз та й, щоб загрітись, вигадав ватру.» Згадується і про арідника. Як Іван був на полонині, Микола часто розказав йому різні історії, які парубки вважали цілком правдивими: Арідник"
«Він був без одежі. М'яке волосся покривало все його тіло, оточало круглі і добрі очі, заклинилось на бороді і звисало на грудях. Се був веселий чугайстир, добрий лісовий дух, що боронить людей од нявок. Він був смертю для них: зловить і роздере» «Чугайстир смішно вихилявся перед Іваном. Він прижмурював очі, поцмокував ротом, трусив животом, а його ноги, оброслі, як у ведмедя, незграбно тупцяли на однім місці, злипались і розгинались, як грубі обіддя. Танець, видимо, його зогрівав».
Одним із героїв повісті, який мав незвичайні міфічні здібності є мольфар Юра. «Він був як бог, знаючий і сильний, той градівник і мольфар. У своїх дужих руках тримав сили небесні й земні, смерть і життя, здоров'я маржинки й людини». «Став проти хмари, одна нога наперед, і склав руки на грудях. Закинув назад бліде обличчя і вперся похмурим оком у хмару. Тоді Юра підняв до хмари ціпок, що тримав у руці, і крикнув у синій клекіт: «Стій! Я тебе не пускаю!..» Юра заклинав її йти «у безвісті, у провалля», але не на сіножаті, бо пропаде худоба. Нарешті хмара скорилася».
«Чого вона тільки не виробляла, ота родима відьма! Перекидалась у полотно, що біліло смерком попід лісом, повзла вужем або котилась горбами прозорим клубком. Спивала, нарешті, місяць, щоб було темно, як йде до чужої худоби. Не один присягався, що бачив, як вона терницю доїть: заб'є у неї чотири кілки, неначе дійки,— і надоїть повну дійницю».
Гарно зображено як Гуцульщина проводила обряди, як християни вони ходили до церкви й правили християнські звичаї, але разом з тим , вони надали, вірили в міфічних істот, і багато чого пояснювали через це вірування.
Головним героєм є Іванко, його рід ворогує з іншим родом, Гутенюками. Ворогують давно, так, що не пам'ятають причину тієї ворожнечі. І коли Іванко вперше бачить Марічка, він її б'є в обличчя ... В через певний час, між молодими починається любов. У Івана помирає Батько і старший брат, щоб заробити гроші, Іванко йде на заробітки пасти вівці, доїти їх. Тим часом Марічка зривається зі скелі у бурхливу річку й гине. Спустившись з гір, Іван дізнається про смерть коханої. Він не вірить спочатку, в потім вирушає вздовж річки шукати тіло.... Знаходить, хоронять Марічка. Іван знову йде з дому, через деякий час повертається з багатою нареченою. Спочатку в родині все було добре, але дітей не було. А потім дружина стала коханкою сусіда мольфара Юри. Да так, що вони вдвох вирішили збори та Іванка на смерть. Поки Іванко чахне, він бачить неявку Марічка й гуляє з нею, говорить ..... Через якийсь час, він помирає....
Ховали його за традиціями, з піснями і танцями ...
Дуже гарно написаний твір, він хоч і коротенький , але в саме серденько.
Зараз для книжкового клубу вирішила переслухати....
Яка мова, які описи.... Міфологія українська,
нявки, злий арідник, щезник, лісовики, добрий чугайстир, мольфар і сусід Юра, відьма Хима…
:
«Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник [злий дух] править усім, що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку [худоба]: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий чугайстер, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири. Вище, по безводних далеких верхівках гір, нявки розводять свої безконечні танки, а по скелях ховається щезник». Іван – головний герой твору, також вірив у існування міфічних істот
щезник - я мабуть вперше усвідомлено почула цю назву.
" Одного разу Іван зайшов далеко в гори й раптом почув ту жадану тиху музику. Але хто ж грав у цьому безлюдному місці? Іван повернувся і скаменів: «На камені, верхи, сидів «той», щезник, скривив гостру борідку, нагнув ріжки і, заплющивши очі, дув у флояру»."
" «Арідник був здатний до всього, що надумав – зробив. Поробив арідник вівці, зробив си скрипку і грав, а вівці пасуться. Раз арідник змерз та й, щоб загрітись, вигадав ватру.» Згадується і про арідника. Як Іван був на полонині, Микола часто розказав йому різні історії, які парубки вважали цілком правдивими: Арідник"
«Він був без одежі. М'яке волосся покривало все його тіло, оточало круглі і добрі очі, заклинилось на бороді і звисало на грудях. Се був веселий чугайстир, добрий лісовий дух, що боронить людей од нявок. Він був смертю для них: зловить і роздере» «Чугайстир смішно вихилявся перед Іваном. Він прижмурював очі, поцмокував ротом, трусив животом, а його ноги, оброслі, як у ведмедя, незграбно тупцяли на однім місці, злипались і розгинались, як грубі обіддя. Танець, видимо, його зогрівав».
Одним із героїв повісті, який мав незвичайні міфічні здібності є мольфар Юра. «Він був як бог, знаючий і сильний, той градівник і мольфар. У своїх дужих руках тримав сили небесні й земні, смерть і життя, здоров'я маржинки й людини». «Став проти хмари, одна нога наперед, і склав руки на грудях. Закинув назад бліде обличчя і вперся похмурим оком у хмару. Тоді Юра підняв до хмари ціпок, що тримав у руці, і крикнув у синій клекіт: «Стій! Я тебе не пускаю!..» Юра заклинав її йти «у безвісті, у провалля», але не на сіножаті, бо пропаде худоба. Нарешті хмара скорилася».
«Чого вона тільки не виробляла, ота родима відьма! Перекидалась у полотно, що біліло смерком попід лісом, повзла вужем або котилась горбами прозорим клубком. Спивала, нарешті, місяць, щоб було темно, як йде до чужої худоби. Не один присягався, що бачив, як вона терницю доїть: заб'є у неї чотири кілки, неначе дійки,— і надоїть повну дійницю».
Гарно зображено як Гуцульщина проводила обряди, як християни вони ходили до церкви й правили християнські звичаї, але разом з тим , вони надали, вірили в міфічних істот, і багато чого пояснювали через це вірування.
Головним героєм є Іванко, його рід ворогує з іншим родом, Гутенюками. Ворогують давно, так, що не пам'ятають причину тієї ворожнечі. І коли Іванко вперше бачить Марічка, він її б'є в обличчя ... В через певний час, між молодими починається любов. У Івана помирає Батько і старший брат, щоб заробити гроші, Іванко йде на заробітки пасти вівці, доїти їх. Тим часом Марічка зривається зі скелі у бурхливу річку й гине. Спустившись з гір, Іван дізнається про смерть коханої. Він не вірить спочатку, в потім вирушає вздовж річки шукати тіло.... Знаходить, хоронять Марічка. Іван знову йде з дому, через деякий час повертається з багатою нареченою. Спочатку в родині все було добре, але дітей не було. А потім дружина стала коханкою сусіда мольфара Юри. Да так, що вони вдвох вирішили збори та Іванка на смерть. Поки Іванко чахне, він бачить неявку Марічка й гуляє з нею, говорить ..... Через якийсь час, він помирає....
Ховали його за традиціями, з піснями і танцями ...
Дуже гарно написаний твір, він хоч і коротенький , але в саме серденько.
This entire review has been hidden because of spoilers.
September 3, 2025
Перша половина серпня пройшла під радощами від здійсненням моєї мрії поїхати до легендарної Криворівні, яка є батьківщиною «Тіней забутих предків» - феноменальних повісті та фільму. Я знайомився з текстом ще в школі і встиг забути наскільки ж він смачний та соковитий, з нього прямо таки витікає вся та автентика, яку зміг спостерігти Коцюбинський:
«Тихо дзвонить хвоя смерек, тихо шепчуть ліси холодні сни літньої ночі, плачуть дзвінки коров, і гори безперестанку спускають свій сум у потоки.»
Все - від початку просякнуто фатальною драматичністю, автор вдало вписує Шекспіра в український канон та робить цим впізнаваним мотивом текст лише цікавішим, бо ж, попри те, що кінцівка тобі відома, нудніше читати не стає, адже тримає дещо інше.
Тут з етнографічною скурпуліозністю виписані гуцульські традиції та обряди, так, ніби автор відчував, що модерна епоха перемелить їх у своїй швидкості та залишить ледь помітний слід по тому. Але всі ці деталі тексту тільки додають, через них автор занурює нас в ту автентику цілком і повністю.
Найбільше тримає вся та містика, мене щиро дивує, як на початку ХХ ст. мавка прийшла в сюжети двох геніальних українців та наскільки по різному вони її відчули, бо ж Леся Українка навпаки дуже мавку свою гуманізувала, духовно возвеличила й протиставила всьому мирському, коли Коцюбинський баче в ній дуже по-чоловічому «небезпечну спокусницю», що має місце і в оригінальному фольклорі.
Моя улюблена частина тексту це описи Іванових заробітків в полонині, відгукується в них мені фільм «Brokeback Mountain” суто на рівні вайбів, а епізод з легендами біля вогнища мені памʼятається ще з першого читання. Саме ця тематична лінія мені найбільше смакувала, чимось таким терпким, свіжим і водночас чаруюче містичним:
«А може, нема нічого. Може ніч затопила вже гори, може зсунулись гори, роздушили усе живуще і лиш одно Іванове серце глухо калата під кептарем у безконечних мертвих просторах»
April 2, 2019
2.5 stars.
January 10, 2024
Ця книга, а ще й у цьому виданні - скарб. Мова з полонин і тамтешніх сіл додає атмосфери, описи - колориту і побуту. А герої наповнюють життям. Хочеться у гори на тижні. Хочеться набутися життя там.
November 12, 2025
щось в цій повісті є таке, що зачіпає і потім змушує тебе думати про ті полонини, гори, ліси, ту відчайдушну самотність і смерть. ту смерть, що скрізь - у воді, у травах і деревах, від лап істот та нежиті, від рук людей. і при цьому це такий тут лейтмотив: трембіти оплакують смерть когось з села, ведмідь подер вівці, сам ведмідь напоровся на кілка, знов трембіти.
перечитую її втретє вже і кожен раз вона грає новими барвами.
перший раз мені в очі кинулись кохання і відносини людей (в основному очима Івана).
другий - природа та все живе, як до цього ставляться і як вона до людей. і фентезійний аспект книжки.
зараз читаю втретє і бачу смерть.
цікаво що чекатиме мене наступного разу
перечитую її втретє вже і кожен раз вона грає новими барвами.
перший раз мені в очі кинулись кохання і відносини людей (в основному очима Івана).
другий - природа та все живе, як до цього ставляться і як вона до людей. і фентезійний аспект книжки.
зараз читаю втретє і бачу смерть.
цікаво що чекатиме мене наступного разу
Displaying 1 - 30 of 92 reviews