Нова книга сучасної української письменниці Галини ГІагутяк "Записки Білого Пташка" цікава сюжетами, елементами фантастики й містики, що природно поєднуються з реаліями сьогочасності. У пропонованих творах авторка, уникаючи традиційних форм роману та повісті, по-своєму відстоює те найголовніше, що робить людину людиною: гідність і милосердя. Такі моральні поняття — стержневі навіть у химерному романі "Смітник Господа Нашого". У повісті "Записки Білого Пташка" читач віднайде своєрідне трактування одвічної метафори Вавилонської вежі, а маленький роман "Радісна пустеля" схвилює сповіддю того, хто обрав самотність, пройшовши через пекло й чистилища кінця другого тисячоліття.
Народилася в селі Залокоть, згодом родина переїхала у село Уріж. Вважає себе нащадком молдовського господаря Дракули (Влад Цепеш із роду Басарабів, або як ще його називає Галина Пагутяк, Влад Басараб.) Закінчила українську філологію Київського державного університету ім. Т. Шевченка (тепер — Київський національний університет ім. Т. Шевченка). Працювала у школі, у Дрогобицькому краєзнавчому музеї, приватній школі, Львівській картинній галереї. Член Національної спілки письменників України. Лауреат Шевченківської премії з літератури (2010). Живе у Львові.
"Захід сонця в Урожі" - про полярні світи чоловіка й дружини. "Книга снів і пробуджень" далася нелегко, бо що може бути нудніше за чужі сни. Але після цього вже "Спалене листя" було зрозумілим і легким. Дуже втішила "Небесна кравчиня", про колишніх вихованців інтернату, які живуть в лісі в покинутому приміщенні інтернату для калік і якось дають собі раду. Це не є звична сьозлива історійка з розряду "про сиріт", але водночас дуже зворушлива і, попри описання жорстоких реалій життя цих невидимих для соціуму людей, видалась мені насправді сонячною й теплою.