What do you think?
Rate this book
Навіщо писати?: Антологія нідерландської прози
До антології нідерландської прози ввійшли твори письменників трьох поколінь, деякі із них дебютували ще до Другої світової війни, інші публікували свої перші книги в дев'яностих роках минулого сторіччя. Ця книжка є справжнім відкриттям для українського читача.
Переклад з нідерландської Ярослава Довгополого
Редакція Станіслава Вишенського
Переклад з нідерландської Ярослава Довгополого
Редакція Станіслава Вишенського
424 pages, Hardcover
First published January 1, 2005
10 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 2 of 2 reviews
September 30, 2020
У передслові до антології «Навіщо писати?» автори застановилися метою ознайомити українських читачів/-ок із «певним зрізом сучасної нідерландської прози». А ще викликати «подив, цікавість», бо, попри позірну цитату з Германса у назві, видання шукає відповіді далеко не тільки на питання про сенс письменництва. Видається, цих безпосередніх цілей укладачам удалося досягти. До першої вони підійшли розважливо, міркуючи про те, що нідерландська література – це не (с)тільки про амстердамські канали, кольорові будинки один в один, тюльпанові сади і, чого гріха таїти, наркотичний шал. У добірці, відтак, презентовано як універсальні, позбавлені реґіонального контексту твори на кшталт Гаррі Муліша й Сейса Ноотебоома, так і, навспак, цілком «нідерландську», хоч не переобтяжену культурним колоритом прозу Маартен’та Гарта або Франса Каллендонка. Ширина означеного «зрізу» охоплює трохи більше сторіччя, позаяк до збірки ввійшла проза 15 письменників/-ць, народжених між 1898 та 1971 роками. Тож читання вкрай неоднорідних текстів справляє специфічне враження не лише поодинці, а й через вплив цілого: часом автор(к)и захоплюють філігранністю, інколи марнотратні у словах, а деколи шокують аж до неприйняття – й ці емоції постійно перемежовуються.
Не зловживаючи мовою образності, все ж констатую, що рух у просторі видається головною метафорою цієї антології. Текстами, як і людьми в них і поза ними, значною мірою рухає геопоетика в усіх її конфліктних розуміннях. Різночасовий образ Нідерландів, відтак, виростає з безлічі деталей, які завжди в нестачі. Герої Яна Слауергоффа ніби компенсують обірваний зв’язок із далекою землею еґоцентризмом білих колонізаторів у Китаї («Such life in China»). Натомість, героїня Мархріт де Моор, єдиної жінки в антології, повертається з тамтого боку землі, Австралії, щоби звести порахунок із минулим, яке унеможливлює її рух у майбутнє («Повернення»). Подібну, але, напевно, ще більшою мірою психоаналітичну мету має дорога героя у «Подорожі до Магнітогорська» Віллема Фредеріка Германса.
Амстердам в уяві Ноотебоома – «відкрита до читання книга», сторінки якої списані мітами та історією («Амстердам»). Квартали з легальними борделями – брила в грудді стереотипних знань про Амстердам з’являються у прозі Гарта як простори відчайдушної тимчасовости, з якої прагнуть забратися і жінки, і чоловіки («Золотий хрестик», «Мешкати в кварталі червоних ліхтарів»). Прикметно, саме в Амстердамі завершується маршрут Богдана Сташинського, убивці Степана Бандери, пов’язавши ниткою історії Нідерланди й Україну (Рогір ван Аарде «Щось ліпше, аніж смерть»).
Яскраво вписаною в дискурси простору й імагології є новела Келлендонка «Чужоземні справи». Загадковий єгиптянин-нелеґал Гамал розкриває, як дзеркало, самотню душу нідерландського пенсіонера, а з нею – спільність і контрасти «пристрасного» Єгипту і «збайдужілих» Нідерландів. Зникнення з обжитого простору міста і втеча в провінцію дозволили іншому пенсіонерові-вдівцеві звільнитися, позбувшись присутности померлої дружини (Й. Бернлеф «Початок сліз»).
Утім, літературні місця нерідко настільки знеособлені, що натяк на Низинні Землі з них прочитати неможливо. Зрештою, зусібіч промовляє багатогранність людських стосунків із простором, на тлі яких розгортаються історії про пам’ять і забуття, майбутнє без минулого і минуле без майбутнього, хронічну відчуженість кожного і кожної. А ще – про нескінченний пошук сенсу, що переважно перетворює сам пошук у сенс.
Рисами романтизму й фантастичного фольклору позначена проза Сімона Фестдейка, що у «Переправі» інтерпретує тематику «Декамерона». Герой вважає втечу власним інструментом опору чумі, а, проте, навіть переправа через символічну ріку не убезпечує від перманентної фатальности. В оповіданні «Пустельник і диявол» автор досліджує людську душу з перспективи фавстівського архетипу. Натомість, Белькампо розгортає просторову метафізику Апокаліпсису, приховуючи за чудернацькими описами останньої мандрівки мудрість «людського призначення» («Велика подія»).
Силуети еміґрантської одіссеї в Европі після 1945 проступають у романі Муліша «Зігфрід» поза сенсаційними обставинами народження сина Гітлера. Архетипний сюжет повернення «блудного сина» в новелі Яна Волкерса «Чорний Святвечір» оздоблено доволі прозорим локальним символізмом. Голод під час Другої світової змушує людей їсти цибулини тюльпанів і павичів – ось наочна картина «смерти краси».
Критика навколо прози Герарда Рейве зосереджена на рисах понурости, цинізму, наскрізного гомоеротизму й «садоромантизму» – цей дух авторського письма напрочуд вдало передано в романі «Вечори». З-поміж решти текст єдиний наче позбавлений внутрішнього руху, попри те, що побутові дескрипції життя молодого чоловіка насичені біолоґічним рухом, розвитком людського тіла і почуттів. У чомусь схожий рівень відчужености героя розкрито в оповіданні Муліша «Снігова людина».
Коротка проза Арнона Ґрюнбега обертається навколо тем власного повсякдення і побуту в США, де кожен факт переміщення вже є подією, гідною новели. Іронічно, що популярний нідерландець нині мешкає в Нью-Йоркові – мегаполісі, заснованому голландцями по той бік океану понад 400 років тому.
Певна річ, зводити тексти антології до спільних констант у цілому немає сенсу й потреби. Навпаки, їхня автентичність і впізнаваність письменницьких стилів є самоцінними. Із перспективи 15-річчя, що минуло з часу виходу антології, нідерландська література для України вже не є такою мірою terra incognita, як на початку 2000-х. Відтоді вийшли українською мовою тексти Белькампо, Гюса Кейєра, Тойна де Фріса, Гаррі Муліша, Неллеке Ноордерфліт, Сейса Ноотебоома (знов-таки, у перекладах Ярослава Довгополого), Томаса Олде Хьовелта, Димитрія Вельгюрста, дитячих авторок Анні Шмідт, Марікен Йонґман та ін. Перелік контрастний і значний, але відкласти антологію на далеку полицю не вдасться. Адже, не зважаючи на окремі незначні, хоча помітні редакторські й перекладацькі огріхи, вона міцно вписалася в нішу перекладної літератури. Зберігаючи статус першости, запропонований спосіб знайомства з нідерландською літературою залишається свіжим і цікавим читацькому колу.
Не зловживаючи мовою образності, все ж констатую, що рух у просторі видається головною метафорою цієї антології. Текстами, як і людьми в них і поза ними, значною мірою рухає геопоетика в усіх її конфліктних розуміннях. Різночасовий образ Нідерландів, відтак, виростає з безлічі деталей, які завжди в нестачі. Герої Яна Слауергоффа ніби компенсують обірваний зв’язок із далекою землею еґоцентризмом білих колонізаторів у Китаї («Such life in China»). Натомість, героїня Мархріт де Моор, єдиної жінки в антології, повертається з тамтого боку землі, Австралії, щоби звести порахунок із минулим, яке унеможливлює її рух у майбутнє («Повернення»). Подібну, але, напевно, ще більшою мірою психоаналітичну мету має дорога героя у «Подорожі до Магнітогорська» Віллема Фредеріка Германса.
Амстердам в уяві Ноотебоома – «відкрита до читання книга», сторінки якої списані мітами та історією («Амстердам»). Квартали з легальними борделями – брила в грудді стереотипних знань про Амстердам з’являються у прозі Гарта як простори відчайдушної тимчасовости, з якої прагнуть забратися і жінки, і чоловіки («Золотий хрестик», «Мешкати в кварталі червоних ліхтарів»). Прикметно, саме в Амстердамі завершується маршрут Богдана Сташинського, убивці Степана Бандери, пов’язавши ниткою історії Нідерланди й Україну (Рогір ван Аарде «Щось ліпше, аніж смерть»).
Яскраво вписаною в дискурси простору й імагології є новела Келлендонка «Чужоземні справи». Загадковий єгиптянин-нелеґал Гамал розкриває, як дзеркало, самотню душу нідерландського пенсіонера, а з нею – спільність і контрасти «пристрасного» Єгипту і «збайдужілих» Нідерландів. Зникнення з обжитого простору міста і втеча в провінцію дозволили іншому пенсіонерові-вдівцеві звільнитися, позбувшись присутности померлої дружини (Й. Бернлеф «Початок сліз»).
Утім, літературні місця нерідко настільки знеособлені, що натяк на Низинні Землі з них прочитати неможливо. Зрештою, зусібіч промовляє багатогранність людських стосунків із простором, на тлі яких розгортаються історії про пам’ять і забуття, майбутнє без минулого і минуле без майбутнього, хронічну відчуженість кожного і кожної. А ще – про нескінченний пошук сенсу, що переважно перетворює сам пошук у сенс.
Рисами романтизму й фантастичного фольклору позначена проза Сімона Фестдейка, що у «Переправі» інтерпретує тематику «Декамерона». Герой вважає втечу власним інструментом опору чумі, а, проте, навіть переправа через символічну ріку не убезпечує від перманентної фатальности. В оповіданні «Пустельник і диявол» автор досліджує людську душу з перспективи фавстівського архетипу. Натомість, Белькампо розгортає просторову метафізику Апокаліпсису, приховуючи за чудернацькими описами останньої мандрівки мудрість «людського призначення» («Велика подія»).
Силуети еміґрантської одіссеї в Европі після 1945 проступають у романі Муліша «Зігфрід» поза сенсаційними обставинами народження сина Гітлера. Архетипний сюжет повернення «блудного сина» в новелі Яна Волкерса «Чорний Святвечір» оздоблено доволі прозорим локальним символізмом. Голод під час Другої світової змушує людей їсти цибулини тюльпанів і павичів – ось наочна картина «смерти краси».
Критика навколо прози Герарда Рейве зосереджена на рисах понурости, цинізму, наскрізного гомоеротизму й «садоромантизму» – цей дух авторського письма напрочуд вдало передано в романі «Вечори». З-поміж решти текст єдиний наче позбавлений внутрішнього руху, попри те, що побутові дескрипції життя молодого чоловіка насичені біолоґічним рухом, розвитком людського тіла і почуттів. У чомусь схожий рівень відчужености героя розкрито в оповіданні Муліша «Снігова людина».
Коротка проза Арнона Ґрюнбега обертається навколо тем власного повсякдення і побуту в США, де кожен факт переміщення вже є подією, гідною новели. Іронічно, що популярний нідерландець нині мешкає в Нью-Йоркові – мегаполісі, заснованому голландцями по той бік океану понад 400 років тому.
Певна річ, зводити тексти антології до спільних констант у цілому немає сенсу й потреби. Навпаки, їхня автентичність і впізнаваність письменницьких стилів є самоцінними. Із перспективи 15-річчя, що минуло з часу виходу антології, нідерландська література для України вже не є такою мірою terra incognita, як на початку 2000-х. Відтоді вийшли українською мовою тексти Белькампо, Гюса Кейєра, Тойна де Фріса, Гаррі Муліша, Неллеке Ноордерфліт, Сейса Ноотебоома (знов-таки, у перекладах Ярослава Довгополого), Томаса Олде Хьовелта, Димитрія Вельгюрста, дитячих авторок Анні Шмідт, Марікен Йонґман та ін. Перелік контрастний і значний, але відкласти антологію на далеку полицю не вдасться. Адже, не зважаючи на окремі незначні, хоча помітні редакторські й перекладацькі огріхи, вона міцно вписалася в нішу перекладної літератури. Зберігаючи статус першости, запропонований спосіб знайомства з нідерландською літературою залишається свіжим і цікавим читацькому колу.
April 30, 2023
Антологію нідерландської прози я придбала на розпродажі, бо ніколи раніше не читала книжок нідерландських письменників, ба більше, навіть жодного прізвища не назвала б. Це збірка короткої прози, серед яких мені сподобалися декілька оповідань.
Найперше, я була вражена фрагментом "Щось ліпше, аніж смерть" Рохіра ван Аарде, бо вже на другій сторінці почала підозрювати, що ця історія мені до болю знайома. А коли прочитала, що головний герой має певне завдання біля редакції "Вільного українця" в Мюнхені, то вже була на всі сто впевнена, що це історія про вбивство Степана Бандери Богданом Сташинським, хоча всі імена в цій історії і змінені. Виявляється, що твори цього нідерландського письменника були заборонені нацистами під час окупації, сам він був ув'язнений у концтаборі, де познайомився з українцями і дуже пройнявся нашими земляками. І коли після вбивства Бандери совки завели свою улюблену пісню про нациста, антисеміта і вот ето всьо, то ван Аарде, будучи справжнім журналістом, розпочав серію публікацій у часописі "Katholieke Illustratie" під заголовком "Ким був Бандера?", в яких і розвінчував совкові побрехеньки. Потім ще були публікації про Т. Шевченка, А. Шептицького, Й. Сліпого. А що ван Аарде був сучасником і судового процесу над Сташинським, то звісно, написав і про вбивцю Бандери. Всі ці матеріали лягли в основу книги "Щось ліпше ніж смерть / Замах". Знайти друкований примірник перекладу цієї книги повністю мені не вдалося, але на ютьюбі є аудікнига, яку можна послухати. І, користуючись нагодою, на тему вбивства Бандери порекомендую дуже ґрунтовну книгу Сергія Плохія "Осіннє вбивство у Мюнхені".
"Пустельник і диявол" Симона Фестдейка - про те, як диявол спокушав пустельника і таки зміг спокусити його не чимось неймовірним, а звичайним людським життям.
Маартен'т Гарт ("Мешкати в кварталі червоних ліхтарів") зі знанням матеріалу пише про повій та вулиці червоних ліхтарів, що для мене було несподіванкою, бо з його короткої біографічної довідки я так ніколи не подумала б.
Також сподобався уривок з роману "Зіґфрід" Гаррі Муліша, про таємного сина Гітлера, якого назвати могли тільки так, як і національного героя Німеччини. Так, це художня книга і ніякого сина у цього монстра не було, принаймні підтверджень цьому немає, але написано досить цікаво. "Зіґфрід" українською вийшов у видавництві Жупанського, тож можна буде прочитати його повністю.
Найперше, я була вражена фрагментом "Щось ліпше, аніж смерть" Рохіра ван Аарде, бо вже на другій сторінці почала підозрювати, що ця історія мені до болю знайома. А коли прочитала, що головний герой має певне завдання біля редакції "Вільного українця" в Мюнхені, то вже була на всі сто впевнена, що це історія про вбивство Степана Бандери Богданом Сташинським, хоча всі імена в цій історії і змінені. Виявляється, що твори цього нідерландського письменника були заборонені нацистами під час окупації, сам він був ув'язнений у концтаборі, де познайомився з українцями і дуже пройнявся нашими земляками. І коли після вбивства Бандери совки завели свою улюблену пісню про нациста, антисеміта і вот ето всьо, то ван Аарде, будучи справжнім журналістом, розпочав серію публікацій у часописі "Katholieke Illustratie" під заголовком "Ким був Бандера?", в яких і розвінчував совкові побрехеньки. Потім ще були публікації про Т. Шевченка, А. Шептицького, Й. Сліпого. А що ван Аарде був сучасником і судового процесу над Сташинським, то звісно, написав і про вбивцю Бандери. Всі ці матеріали лягли в основу книги "Щось ліпше ніж смерть / Замах". Знайти друкований примірник перекладу цієї книги повністю мені не вдалося, але на ютьюбі є аудікнига, яку можна послухати. І, користуючись нагодою, на тему вбивства Бандери порекомендую дуже ґрунтовну книгу Сергія Плохія "Осіннє вбивство у Мюнхені".
"Пустельник і диявол" Симона Фестдейка - про те, як диявол спокушав пустельника і таки зміг спокусити його не чимось неймовірним, а звичайним людським життям.
Маартен'т Гарт ("Мешкати в кварталі червоних ліхтарів") зі знанням матеріалу пише про повій та вулиці червоних ліхтарів, що для мене було несподіванкою, бо з його короткої біографічної довідки я так ніколи не подумала б.
Також сподобався уривок з роману "Зіґфрід" Гаррі Муліша, про таємного сина Гітлера, якого назвати могли тільки так, як і національного героя Німеччини. Так, це художня книга і ніякого сина у цього монстра не було, принаймні підтверджень цьому немає, але написано досить цікаво. "Зіґфрід" українською вийшов у видавництві Жупанського, тож можна буде прочитати його повністю.
Displaying 1 - 2 of 2 reviews