An eyewitness account (in the form of letters) of the political and cultural changes in the tumultuous months of 1990-91 that led to Ukraine's declaration of independence. Translated by Myrna Kostash; with a preface and annotations by Bohdan Krawchenko. Includes a 16-page photo insert. Published in association with the Canadian Institute of Ukrainian Studies. Annotation copyright Book News, Inc. Portland, Or.
Solemea Pavlychko (Соломія Павличко) was a a Ukrainian literary critic, philosopher and translator. Her father was the well-known Ukrainian poet, Dmytro Pavlychko. She graduated in English and French from the Romance-Germanic Faculty of Kyiv University, earning a PhD in English literature in 1984. From 1985 she worked at the National Academy of Science of Ukraine. She was a Doctor of Philosophy, a professor at the University of Kyiv-Mohyla Academy, and a member of the Writer's Union of Ukraine. She was also a visiting professor at the University of Alberta, and at Harvard University, where she was a Fulbright fellow. Since 1992 she was the head of the editorial board of the publishing house Osnovy in Kyiv.
Палати ідеєю настільки, щоб а) захистити за темою докторську дисертацію і б) на основі дисертації видати жваву книгу, в заголовок котрої вписати слово, котре у мові видання зʼявляється вперше. Ні, це не Мері Берд із її блискучою "S.P.Q.R....". Щоб зробити те, що зробила Соломія Павличко в часи перестройки та революцій, треба бути збіса відважною.
Здається, з-під її пальців у цих листах-хроніках не зʼявляється слово "безвихідь". Та то були абсолютно темні часи для українців. Що, якби Левко Лукʼяненко став для України першим Президентом? Втім, сюжети альтернативної історії залишимо на далеко потім. Я, проживаючи свій 2024, слухала ці листи з клубком у горлі. І з превеликою гордістю за цю жінку.
________________________ Коли в короткій візитівці статті про постать значиться "вдівець Соломії Павличко, зять Дмитра Павличка", будь-які інші вияви особистого визнання виглядатимуть надто тьмяно.
Примітно, що СП кілька раз вибачається перед адресатом листів за їх переповненість особистим деталями.
Втім, саме ці деталі, а не політична хроніка, роблять книжку винятково цікавою до прочитання: розмови з таксистами-напів-кримінальними-авторитетами; святкування Нового року, обовʼязковим атрибутом якого є шампанське за 50 карбованців; поїздка на кафедру за іменними купонами; закриття перукарного салону, який сусідив з чоловічим гуртожитком; згадки Забужко, Стріхи, Агеєвої. Тобто весь цей колір повітря, для якого абсолютною нормою є залишатись поза увагою.
Зріз соціально-політичного життя України 1990-91 років, цікавий навіть тим, хто (як я) не знає багатьох дійових осіб того часу. Авторка говорить про старий режим, нові соціальні віяння, Чорнобиль; про невпевненість у теперішньому та майбутньому. Подекуди напрошуються паралелі з 2014 та навіть 2022 роками. Деякі речі повернулися, інші (як свавілля у ВР) ніколи не виходили з моди.
"Листи з Києва" прийшли до нас через роки після опублікування в Канаді. Це стрибок у часі для майбутніх поколінь та нагадування тодішнім сучасникам про події 1990-1991 рр. - 10 місяців політичних перипетій української історії. Авторка писала ці листи Богданові Кравченкові, директору Канадського інституту українських студій у Канаді, на комп'ютері, який привезла до Києва. Згадує один прикрий випадок, коли їй довелося передруковувати набраний на комп'ютері текст на вимогу видавництва через совєцькі стандарти. Атмосфера тогочасного Києва, стан людей та їх настрої, пусті продуктові полиці, відсутність паперу для друку книг, наслідки Чорнобильської катастрофи та страх радіації - набутки 70-літнього іга під назвою СРСР.
I really enjoyed reading this set of letters about the immense drama and caos going on in the early 90s in Ukraine. Solomea Pavlychko greatly describes events, that were held there, people's thoughts and affecting conditions they were living in as well as happenings in her and her family's lives. The book has precisely shown me that little part of my country's history.
Вражаюче сміливі і сучасні погляди перекладачки, публіцистки, літературознавці, викладачки і феміністки Соломії Павличко на складні соціально-політичні процеси 1990 - 1991 рр. В листах своєму другові політологу з Едмонтона Богданові Кравченку Соломія відкриває літопис подій, що лягли в основу незалежної України. Листи допомагають скласти докладну хронологію подій і відкрити незвичайні історичні паралелі. Ось декілька не широко відомих фактів: памʼятники Леніну почали скидати як в західних, так і в східних областях України, ідею сепаратизму в Донецьку почали просувати ще в 1990 році, КДБ інспірувало боротьбу між громадами греко-католиків та УПЦ МП в західних областях України, превалюючі комуністичні сили в Верховній раді спекулювали на тому, що демократичні сили боряться лише за українську символіку, неочікувана перемога революції на граніті - успіх студентської акції за прийняття акту про державний суверенітет України, спричинив цілий ряд акцій за права медиків в Донецьку, дружин українських військових в Запоріжжі.
Всі ці події показані очима інтелектуалки, громадської діячки, що тільки-но повернулася до радянського Києва після викладання в Альбертському університеті Едмонтона. Їй болить романтизація і в той же час байдуже ставлення до проблем і викликів жінки в українському суспільстві, її вражає подекуди дикість, «неокультуреність» колег по університету та політичних діячів, разом з тим, вона має оптимізм щодо розбудови самостійної Української держави, запит на яку в ранні 90-ті став непереборним.
Розуміння небезпечного, повного протиріч і соціального напруження тла, дає осягнути чудо здобуття незалежності і перемоги демократичних процесів в Україні, і геній тих, хто стояв за ними. Повагу викликає діяльність самої Павличко як в науковій діяльності, так і в жіночому крилі «Народного Руху України». Вона пише статут організації в феміністичному дусі, відчуваючи, що навіть поплічниці поки не готові вповні сприйняти пропоновані нею ідеї.
Соломія Павличко is one of the most prominent public figures in our culture (a writer, translator, literature researcher and critic, publisher of scientific literature, etc.), an early new-age feminist, and just an active participant of the intellectual life in Ukraine overall. Unfortunately, she died from an accident when she was only 41 (in 1999). Ironically, even although her daughter, Богдана Павличко, is the heiress and owner of Соломія Павличко’s publishing house “Основи” and “Входила до проєкту журналу Forbes про 30 українців, які досягли успіху до 30 років,” Соломія Павличко’s own books now are mostly not available for Ukrainian readers for many years, despite that they are definitely an important part of our cultural legacy. (This year, they republished her large work “Дискурс модернізму в українській літературі” for the first time since 1997, but everything else is still “bibliographical rarities,” as it is called now, and can be sometimes found only at a flea market for extraordinary prices — probably not because these books are SO priceless per se but because people who are interested in them do not have any other choice.)
So, this book, “Листи з Києва,” is also not available in any format except for a pirate audiobook. And it’s a pity, because this book is quite interesting and important for our recent history. Not SO interesting and important to buy it for extraordinary prices, of course, but it would be nice to have at least a legal e-book for purchase — I suppose there would not be many readers for it in the whole Ukraine, but those few who are interested would find it a curious and thought-provoking material.
The book is basically a memoir (more or less a live chronology of current events, similar to a diary, only written in the form of letters to a friend) that reflects our social and political life in 1990-1991, on the eve of the formal disintegration of the USSR and declaration of the independence of Ukraine. I thought that I knew about this period well enough but “Листи з Києва” shows that there were many more very interesting processes and events than I was aware before.
It should be said that this book focuses on politics (various meetings, political figures, speeches, votes, parties, etc.). This is both a positive and negative aspect of this book. Positive — because I learned about politics of this period much more than I imagined was possible for the rudiment “political life” of the dying but still kicking USSR, and there were indeed a lot of remarkable trends and processes that require our attention today. For example, one of the central themes in Соломія Павличко’s observations are turbulent discussions of a “New Union Treaty” (“Новый союзный договор”) and the referendum on maintaining the USSR as a “renewed federation,” i.e., an attempt to save the USSR and “re-establish” it as a new democratic union (“Beautiful Russia USSR of the Future,” ahaha), while many republics, including Ukraine, were already very much thinking about independence and were fed up with the Soviet life overall. (You can see the direct parallel with what will be going on in Russia soon, right?) Overall, it was a very weird time with a bizarre mixture of new, unprecedented freedoms and forces and old lies, repressive practices, and covert intrigues. It should be studied and discussed, and “Листи з Києва” is definitely an important key to this period.
On the other hand, many names and events she describes are already largely forgotten, or their significance at the time requires at least an explanation, so I hope that if this book is republished someday, it will have informative commentaries about all this. I myself am not very ignorant about the general atmosphere of the time and its key public figures but I was still often lost regarding why the author focuses on such or such personalities or events and what she is discussing overall. (However, it was funny to meet a very familiar name, Максим Стріха, whom we know now mostly as a great translator, while Соломія Павличко talks about his political activity at the time, as he was “депутат першого демократичного скликання Київради.���)
The book starts on May 12, 1990, and ends on April 02, 1991. I was somewhat disappointed that she finished the book in the spring of 1991 (for some reason, she increasingly felt discomfort from writing it and did not want to continue at some point, probably because she did not believe that “everything will end up fine”), although I suppose that the most interesting events were unfolding right after it, in the summer-winter of 1991, and I was eager to read about all this, but no, the book ends quite abruptly, in the middle of nowhere.
Interestingly, the book was published first in Canada in English translation, in 1992 (according to the initial purpose of the “letters” written as evidence of Ukrainian life for a friend in Canada, Богдан Кравченко, “директор Канадського інституту українських студій у Канаді,” who later became her husband), and appeared in print in Ukraine almost 10 years later, in 2000 (why???). And, as I already said, there have been no other republications of it yet.
I would love to quote some fragments from the book here but I do not have the text ((. Anyway, it’s an interesting book but you should already know “what was going on” in general to enjoy it in full.
Мені завжди здається, що всіх людей можна поділити на 2 групи: ті, у кого є іскорка в очах, і ті, у кого її немає. Хоча я ніколи не бачила Соломії Павличко, але те, як горіли її очі від усього, що вона робила та досліджувала, видно навіть на відстані двадцяти пʼяти років. Це ніби сяйво зірки, яка вже давно згоріла, але її віддаленість від нас на багато світлових років дозволяє досі задивлятися на те, як вона світиться, і не мати жодного сумніву, що це насправді.
Було фантастично побачити українське суспільство 1990-го року з перспективи очевидиці. Навіть попри те, що це час молодості моїх батьків, я мало про нього знаю. Мені здається, вони самі мало про нього знають/знали. Щоб відчувати цей період, мати його цілісну картину, потрібно було володіти неабияким політичним інтелектом, вміти абстрагуватися від макропобутових картин і охопити перспективу значно ширшого плану. Такою якраз і була Соломія Павличко. Вона досліджувала феміністичну теорію на початку 90-х!
В листах Павличко до Богдана Кравченка оприявлюється світ, в якому мене ще немає. Світ, в якому мій чоловік – новонароджене немовля. Так я дізнаю́ся, яким був квітень, коли він народився. Якою була погода, якою була Україна. Після катастрофи на ЧАЕС минуло лише 4 роки. Світ відчунював і вже забував про наслідки. Але наслідки давали про себе чути. Союз був на межі розпаду, але це можна знати лише з перспективи майбутнього – тоді це не було так проглядно. Лещата досі були намертво стиснуті. Завжди звичного для мене словосполучення «АР Крим» не існувало: з натяком на українську незалежність Крим лише починав окреслювати прагнення до автономії. Відбувалася Революція на граніті, студенти були сміливими й ціною здоровʼя домоглися від комуніста Кравчука зокрема відкликання українських військових із союзних військ. Гієна росії вже тоді гнило дихала в бік України та балтійських країн (танки у Вільнюсі теж є в цій хронології). Був живий Чорновіл. Був живий Римарук.
Особистим маленьким дивом для мене стала зустріч на сторінках цього епістолярію Максима Стріхи. Я в той час саме паралельно читала Зонтаґ у перекладі Ярослави Стріхи. І одного ранку до мене дійшло, що це однакові прізвища і що я зустріла молодого батька Ярослави. Дуже люблю такі збіги.