Yaroslava’s Comments (group member since Feb 07, 2022)

Yaroslava’s comments from the Німецька література після Міленіуму group.

Nastjas Tränen

«Емігрант побачив світ», але це не точно

Уявіть, що ви не відчуваєте нічого до своєї батьківщини, яка посилює у вас страх і невпевненість у завтрашньому дні, або принаймні вам здається, що ви нічого не відчуваєте. Тому вирушаєте за кордон, в Європу, з вірою, що там на вас чекає краще життя. Занадто стереотипна заїжджена історія для країни, з якої щороку, за різними даними, виїжджає 2-3 мільйони українців на заробітки, й частина з них не планує повертатися, вдаючись до нелегальних схем, скажете ви? Але не така вже й банальна для німецького читача, який не вдається в деталі.

Тема еміграції є провідною в романі «Сльози Насті» Наташі Водін, німецької письменниці з українським корінням, про який далі піде мова.

Головна героїня роману Настя – українка середніх років, інженер за освітою, яка має доньку, онука та колишнього чоловіка у Києві. Отримавши зарплату у вигляді рису і перебуваючи у скрутній життєвій ситуації, а це початок 90-х в Україні, Настя вирушає до рідної сестри в Берлін, де починає кар’єру прибиральниці. Попри те, що її сім’я співіснувала на дуже малих квадратних метрах без власного простору роками, у родині не відчувалося ні затишку, ні тепла, ні прихистку. Саме тому, приїхавши у Німеччину, Настя спочатку шукала шляхи залишитися там якнайдовше. Ці пошуки не заважають їй сумувати за нелюбою батьківщиною. Внутрішній конфлікт супроводжує героїню всі роки життя в Берліні. Ми помічаємо це не лише з перманентно задумливого виразу обличчя, а й в її небажанні відкриватися новій культурі, абсолютно протилежній і вільній на противагу консервативному радянському суспільству.

Попри нетипову структуру побудови розповіді, Водін дотримується свого стилю, продовжуючи дослідження теми відчуження та еміграції. Настя уособлює у собі ціле покоління неприкаяних, які росли в комуналках, без власного простору, завжди у великому гурті, й тих, хто не вміє чи навіть боїться взаємодіяти наодинці з собою. Покоління закритих і зовсім не «гнучких» емігрантів, які закриваються у своїй мушлі, потрапляючи з радянського моря в західноєвропейське. А в морі головне що? Вірно, не потонути!

Отак і Настя. Борсається на поверхні, набираючи в легені повітря, потім пірнає і починає задихатись від німецьких установ, бюрократичної системи та побічної дії фіктивного шлюбу. Але в неї є рятівний жилет в образі авторки-оповідачки, яка, незважаючи на розбіжності їхніх світів, безкорисно допомагає українській Попелюшці.

Таке рідне німецькій мові й непросте для перекладу на українську поняття Heimweh, яке авторка бачить в очах своєї мами та в очах Насті, переміщається з однієї книги Наташі Водін в іншу, підсилюючи синдром людини «без дому». Для авторки ця історія стала зустріччю зі скелетами у родинній шафі, яка нарешті пролила світло на питання, що хвилювали її все життя: „Schlagartig erkannte ich in ihrer Tränen das Heimweh meiner Mutter wieder. Dieses grenzlose, unheilbare Gefühl, dass das Rätsel meiner Kindheit gewesen war“ («Я одразу впізнала в її [Настиних] сльозах тугу за домом. Це безмежне, невиліковне почуття, яке було загадкою мого дитинства».)

Важко уявити скільки українок – прототипів Насті – упізнали б себе, якби володіли німецькою, або ж упізнають, якщо колись триматимуть у руках переклад.