“А до Скарлет його доторк навіть не дійшов, бо саме цю мить вона розчула голос Мелані, ніжність якого становила головну її привабу:
— Боюся, що я не згодна з твоєю думкою про твори містера Теккерея. Він цинік. Йому далеко до шляхетності містера Діккенса.
«І такі дурниці говорити хлопцеві!» — подумала Скарлет, мало не пирснувши сміхом: їй зразу відлягло від серця. Та вона ж просто синя панчоха, а що про таких думають чоловіки — це кожен знає... Щоб привабити чоловіка й утримати при собі, треба спочатку завести мову про нього самого, а тоді непомітно перейти на себе, і далі вже нікуди не збочувати. Скарлет стривожилася б, якби почула, що Мелані каже: «Які цікаві речі ти говориш!» або хоча б таке: «А якої ти думки про це? Та мій маленький мозок лусне від натуги, якщо я почну про таке думати!» А то Мелані, коли біля ніг у неї кавалер, розмовляє з ним так поважно, як у церкві! Майбутнє знов проясніло перед Скарлет, і аж до такої міри, що коли вона обернулась до Чарлза, очі її сяяли, а на устах з’явилася радісна усмішка. Побачивши в цьому ознаку прихильності, Чарлз схопив віяло Скарлет і так ревно замахав ним, що у неї почало розтріпуватись волосся.”